— Заявляю категорично протест! — вигукнув обурено Артем. — Цього не може бути!
— Я теж так вважаю. Але це слід все-таки враховувати. Адже Варкан каже, що старий віщун — дуже хитра і підступна людина. Втім, з цього виникає водночас, що віщун може й використати нас у своїх інтересах. Скіфи, бачте, вважають, що ми теж віщуни й чудодії. Зокрема це стосується Артема.
— Ого, я такий, я можу! — голосом, сповненим власної гідності, озвався юнак.
— Так, Варкан каже, Артеме, що ви справили на скіфів дуже сильне враження. А тут іще Діана, наша поскіна… Одне слово, Варкан запевняє, що вся ця гра тільки починається. Головне полягає в тому, щоб скіфи заспокоїлися, тоді буде легше, бо зараз вони надто збуджені… Ага, ось про що ще треба спитати!
Дмитро Борисович звернувся до Варкана, старанно підшукуючи слова. Втім, помітно було, що йому тепер стало уже значно легше розмовляти. Варкан уважно слухав його, схиливши голову.
— І ще спитайте, Дмитре Борисовичу, хто отой кривобокий, що весь час солодко поглядає на Ліду, — попросив Артем, який усе ще сидів біля входу на своєму посту.
— Гаразд.
Вислухавши археолога, Варкан почав розповідати. Очевидно, він розповідав про дуже складні речі, бо Дмитрові Борисовичу доводилося раз у раз перепитувати.
Раптом Артем гучно кахикнув і швидко озирнувся на товаришів, подавши рукою сигнал перестороги. Варкан блискавично зник під повстю, а Іван Семенович навіть сперся на ту повсть, удаючи, ніби відпочиває.
Двоє скіфів, озброєних кинджалами, увійшли до кибитки. Вони несли дерев’яні блюда з великими шматками вареного м’яса. Зверху на м’ясі лежав хліб. Слідом за ними увійшов третій скіф — з череп’яним глеком. Вони мовчки поставили все це на долівку, не підходячи до полонених, і так само мовчки вийшли.
Варкан встиг уже скинути повсть з голови. Він домовив кілька слів. І ці слова збентежили археолога. Він заперечливо похитав головою, рішуче поправив окуляри і заговорив:
— Справа в тому, товариші… Артеме, Варкан, між іншим, просить вас не забувати про ваші обов’язки біля входу! Так от, справа в тому, що, як каже Варкан, отой кривобокий, що цікавить вас, — син Сколота!
— Що? — вихопився загальний вигук здивування.
— Так, син Сколота, і звуть його — Гартак. Він з дитинства нездужав, народився калікою і тому не може бути мисливцем, не може бути й воїном, як усі скіфи знатного походження. Мабуть, через своє каліцтво Гартак зріс дуже недоброю людиною, він заздрить усім, хто чимсь відзначається. Він побоюється, що після смерті Сколота йому не доведеться стати вождем через оті його фізичні вади. Бо скіфи звикли до того, що їхній вождь завжди відзначається відвагою, сміливістю і великою силою. Та й сам Сколот не любить Гартака, — головне тому, що його син дуже зблизився з Дорбатаєм, отим старим віщуном…
— Що й казати, симпатичні приятелі. Як кажуть, обоє рябоє, — іронічно зауважив Артем.
— А між Сколотом і Дорбатаєм давні погані взаємини. Вони — брати по батькові, але доля в них різна. Сколот по праву, як старший, унаслідував владу вождя скіфів. І Дорбатай не може з цим примиритися. Пам’ятаєте, Іване Семеновичу, я казав вам ще тоді, коли ми пили оксюгалу, що Дорбатай у свій час, за молодих років, міг бути дуже женоподібним?.. Виходить, що він був ще й красенем…
— Ця огидна стара потвора! — обурився Артем.
— Що ж, старість не прикрашає людину, — посміхнувся археолог. — Дорбатай був, як каже Варкан, красивий і, мабуть, також женоподібний. Оце й привело його до того, що він вирішив стати енареєм, жерцем скіфів. Імовірніше через те, що цим сподівався протиставити себе спадковому вождеві Сколоту… І це у нього вийшло, хоч, скажемо прямо, для скіфських племен таке протиставлення, як кажуть наукові джерела, було, ну, неприродне, чи що.
— Чому?
— Е, це складна історія! На відміну від, скажімо, стародавнього Єгипту, у скіфів, де державність тільки народжувалася, влада вождя завжди була сильніша, ніж влада жерців. Скіфські вожді намагалися використати для своїх потреб ту первісну релігію, яка була в них. Однак. Дорбатай виявився хитрішим, ніж Сколот. Він поступово прибрав до рук всіх жерців. Спочатку він був звичайним енареєм, його відрізняло від жінок-жриць лише те, що Дорбатай — брат вождя. Тому він, одягнувшися в жіночий одяг і ставши жерцем-енареєм, підкорив собі жінок-жриць. Хитрий і підступний, Дорбатай поступово набув чималої влади над легковірними скіфами…
— В чому ми й встигли вже переконатися!
— Він узяв собі, таємно від Сколота, помічників, підбираючи міцних і рослих молодиків, хоч і женоподібних, тобто — енареїв, втім, у нього є і віддані йому воїни-скіфи. Тепер між двома групами, Сколота і Дорбатая, точиться жорстока ворожнеча. Найголовніше те, що знатні й багаті скіфи теж встряли в цю ворожнечу — і між ними триває боротьба за владу. Ось те, що я встиг зрозуміти з пояснень Варкана. А яке з тих двох угруповань краще, — мені невідомо. Поки що нас захопила група віщуна Дорбатая — за допомогою легковірної скіфської бідноти, що страшенно боїться грози. Я думаю, що такі грози в печері, де ми перебуваємо, справді, можуть своїми електричними розрядами завдати чималої шкоди… знаєте, каміння, що падає наче з неба, тощо. Ми стали жертвою релігійних забобонів скіфів, що їх підігріли спритні руки Дорбатая і його групи…
— Хм… справді, досить складна механіка, — мовив задумливо Іван Семенович.
— А чому ж тоді Сколот поставився до нас краще, захищав нас від Дорбатая? — спитала спантеличена Ліда, в уяві якої Сколот встиг уже набути симпатичних, дружніх рис — на противагу лютому, підступному Дорбатаєві.
Дмитро Борисович знизав плечима:
— Я думаю, що Сколотові хотілося б використати нас у своїх власних цілях так само, як Дорбатаєві у своїх. Адже з самого початку сталося так, що ми, завдяки палкому серцеві Артема, виступили саме проти Дорбатая… і тому, зрозуміло, це було на руку Сколотові. От вождь і схотів, щоб ми й далі були під його орудою. Дорбатай, з свого боку, одразу зрозумів, що це зашкодить йому, і вирішив, у свою чергу, захопити нас… ну, оволодіти нами, як знаряддям… що йому і вдалося, як бачите.
— Так, — озвався Артем, — так… виходить, ми й справді перетворилися на якесь знаряддя, що ним хочуть заволодіти обидва угруповання, як ви висловилися, Дмитре Борисовичу. Ну, а коли я не бажаю бути таким знаряддям і не погоджуся стати ним, тоді що?
— Не тільки ви, Артеме, а й ніхто з нас, напевне, не хоче такого, — відповів йому замість археолога Іван Семенович. — Втім, самого бажання тут замало. Бачите, ми нічого не можемо зробити, доки нас атак триматимуть під вартою. Значить, перша наша мета — звільнитись. Ясно.
— Аякже!
— І для цього треба використати всі засоби. Дмитре Борисовичу, мені неясно ось що. Яка у всій цій каші роль Варкана? Адже, крім усього іншого, нам треба вирішити, як надалі поводитися і— вільним чи полоненим все одно. Не личить-бо нам, радянським ученим і студентам, пасивно чекати, якій саме групі — Сколота чи Дорбатая — удасться остаточно використати нас для зміцнення своєї влади!
— Правильно, Іване Семеновичу! — палко ствердив Артем.
— Щодо цього, то Варкан каже, що він опинився тут і за дорученням Сколота, і з своїх власних міркувань, — пояснив археолог, переговоривши з молодим скіфом.
— Цебто? З яких власних міркувань? Чи не йдеться ще про якесь угруповання? — здивувався Іван Семенович.
— Тут знову складна, картина, — відповів Дмитро Борисович, в роздумі пощипуючи борідку. — Бачите, сила й міць Сколота — в його вірних воїнах-скіфах, так само, як сила Дорбатая — в його численних віщунах. Воїни Сколота — це різні люди. Є серед них чимало молодих знатних скіфів, але є чимало й такої молоді, що встигли вславитись особистою хоробрістю. Сколот, зацікавлений в тому, щоб вірні йому люди були дуже міцні, охоче приймає таких хоробрих воїнів і мисливців, хоча вони й не мають знатного походження. Саме такий — Варкан. А що Дорбатай з своїми віщунами дуже визискує скіфів…
— Ви що ж, хочете сказати, що Сколот, навпаки, зацікавлений в тому, щоб не визискувати скіфів, і хоче ї звільнити з-під ярма Дорбатая? — насмішкувато перебив його Іван Семенович. — Тоді це буде, мабуть, перший в історії людства зразок владного багатія, який витирає сльози тим, кого пригноблює, і щиро піклується про їх щасливе життя…
Дмитро Борисович помітно розсердився і ображено відповів:
— Я радив би вам насамперед дослухати, а потім уже робити ваші критичні висновки, для яких немає ніяких підстав. Крім того, якщо ми в такий спосіб говоритимемо, то мені ніколи не пощастить розповісти вам те, що я ледве зрозумів сам…
— Пробачте, Дмитре Борисовичу! Продовжуйте, прошу!
— Тут, я сказав, складна картина. Варкан розповів мені, що великі сутички між двома тутешніми панівними таборами виникали вже не раз. От, наприклад, ми бачили, як привели полонених утікачів-рабів. Так, це теж має свою історію. Справа в тому, що тут недавно повстали раби проти скіфських багатіїв і старшин. Повстання закінчилося поразкою рабів… Багатії та старшини перемогли. Частина повсталих утекла. Тоді воїни Сколота наздогнали втікачів і повернули їх назад. Ну, ми й натрапили саме на те повернення воїнів з рабами…
— Так, — значуще мовив Іван Семенович. — Справді, складна картина… А, до речі, що то за чорнявий безбородий чоловік, який заспокоював полонених? Пам’ятаєте, Дмитре Борисовичу, той, якого ви вперше зрозуміли?
— Пам’ятаю, аякже! Зараз спитаю.
Археолог знову звернувся до Варкана. Молодий скіф уважно вислухав його і весело всміхнувся. Товаришам довелося деякий час почекати, бо цього разу відповідь Варкана була досить довгою. Але одне слово з тієї розповіді раптом привернуло увагу Івана Семеновича, хоча нічого іншого він, звісно, не зрозумів.
— Зачекайте, зачекайте хвилинку, — перебив він Варкана. — Дмитре Борисовичу, що то він сказав? Мені здається, що я розчув знайоме ім’я. Ніби я чув його десь… Роніс… Роніс… хм…
— Так, це ім’я, Іване Семеновичу. Саме так звуть того чоловіка, про якого ви запитували. І взагалі, те, що розповів мені Варкан, дуже, дуже цікаве!
— А саме?
— Власне, в основному ця історія мені, як археологові, відома почасти і без Варкана. Та не дивуйтеся, зараз усе поясню. Вона стосується взаємовідносин між численними скіфськими племенами та грецькими колоністами, які оселилися на узбережжі Чорного моря й заснували свої укріплені міста — Ольвію та інші. Ви ж чули про Ольвію?.. Та і я вам про неї розповідав. Так от, спочатку як звичайні мирні торговці, а потім як жорстокі визискувачі місцевого населення, грецькі колоністи вкрили своїми факторіями скіфські землі. Хитрі й розумні грецькі купці-багатії проникали все далі й далі на північ, вони підкоряли своєму торговельному впливові деякі скіфські племена, зокрема землеробські. Адже саме скіфський хліб ішов тоді великими партіями в Грецію. Поступово грецькі купці стали мало не хазяями в країні. Вони широко запроваджували рабство, перетворювали вільних скіфів на рабів…
— Справжні імперіалісти й агресори: мало того, що прийшли на чужі землі, так ще й обертали скіфів на рабів! — палко вихопилося в нестримного Артема.
— В певній мірі так, Артеме, хоч згадані вами поняття виникли значно пізніше, — пояснив Дмитро Борисович. — Що ж, вільні скіфські племена, особливо кочівники, відступаючи на північ, билися з греками. Це було нелегко, бої були з перемінним успіхом. Найчастіше грецьке військо, краще озброєне і більш дисципліноване, розбивало скіфів, забирало чимало їх у полон і перетворювало на рабів. Втім, скіфи й самі нападали на грецькі колонії. Варкан казав, що його плем’я колись робило наскоки аж на Ольвію. Але найчастіше ті наскоки не мали великого успіху, бо греки побудували міцні укріплення, які було дуже важко взяти приступом. Чимало скіфів гинуло, велику кількість їх забирали в полон, продавали і перетворювали на рабів у самій Ольвії і в інших грецьких колоніях… Але іноді, в окремих випадках, і скіфам щастило захоплювати в полон греків. Тоді скіфи також перетворювали полонених греків на своїх рабів…
— Аякже! Як стукне, так і гукне! — знову зауважив Артем, слухаючи археолога з непослабним інтересом.
— Можна сказати й так, — погодився Дмитро Борисович. — Тільки скіфи нікуди не продавали своїх рабів, а тримали при собі. Та й траплялися такі випадки досить рідко, бо майже завжди грецьке військо було міцнішим. Втім, саме так, каже Варкан, було кілька разів з його племенем. Колись, дуже давно, йому пощастило взяти в полон чимало греків. Вони з того часу так і лишилися жити з його племенем, мало чим відрізняючись од звичайних рабів. Все це було дуже давно, і згадки про той час зосталися тільки, в легендах, каже Варкан. Хоч, між нами кажучи, вся ця історія поки що відповідає історичній дійсності… Ну, все одно я розповідаю вам так, як каже Варкан, — і от тепер починається вже те, чого не знає історія… хм…
— Розказуйте, розказуйте, Дмитре Борисовичу! Це ж надзвичайно важливо для нас, та й просто цікаво, — сказав Іван Семенович, побачивши, що археолог замислився, поринув у свої думки.
— Варкан каже, що з того самого часу, дуже далекого, його плем’я загубило з невідомих причин шлях до греків — і більше ніколи не зустрічалося з ними, не воювало.
— Цілком зрозуміло, якщо згадати про те, де перебуває це плем’я, — підтвердив геолог. — І він таки нічого не знає про ті причини? Ніяких догадок не має?
— Очевидно, ні. Так от, греків вони більше не бачили, а грецькі невільники в племені лишилися. Довгий час греки-полонені жили серед скіфів. Багато з них породичалися з скіфами. Греки перейняли у скіфів деякі звичаї, а замість них передали скіфам дещо з свого побуту. Історичний взаємовплив, так би мовити, — усміхнувся Дмитро Борисович. — Проте нащадки полонених греків зберегли в якійсь мірі свою мову і деякі ознаки в одязі. Взаємини ж між скіфами й нащадками колись полонених греків зоставалися добрими. Так було, доки не почав діяти Дорбатай.
— І знову той старий шахрай! — вигукнув Артем.
— Так, Дорбатай змінив становище, що існувало раніше. Він весь час, як я вам казав, намагався збільшити свій вплив на скіфів. І от, спритно використавши релігійні забобони, Дорбатай зумів збудити в скіфів ненависть до греків. Звісно, в цьому Дорбатаєві допомогли не тільки його підручні-віщуни, а й знатні старшини, скіфи-багатії, які зацікавлені були в тому, щоб найбільше визискувати. Та й Сколот, мабуть, нічого не мав проти витівок старого віщуна. А прості скіфи піддалися дуже легко, бо немає ж нічого легшого, як посварити одну групу людей з другою, граючи на релігійних почуттях — То, зрозуміло, прості скіфи не мають від усього того ніякої користі; втім, вони бояться богів і слухають Дорбатая. А віщун весь час нагадує людям, що греки, мовляв, назавжди прокляті богами, весь час нацьковує скіфів на греків. Он яка хитра робота!
— От тобі й симпатичний Сколот! — з серцем вихопилося в Артема. — Зовні-то він симпатичний, а всередині такий самий, як Дорбатай!..
— А ви що ж, Артеме, хотіли, щоб він був другом рабів? — посміхнувся Іван Семенович. — Адже він рідний брат Дорбатая… не тільки за народженням, а й за всіма іншими ознаками, до речі, — важливішими.
— Але як же самі невільники миряться з таким становищем? — і не міг заспокоїтись Артем. — Та я б на їхньому місці…
— Вони й не миряться, юначе, — заперечив Дмитро Борисович, — Я вже казав, що недавно вони повстали. Але… ви ж знаєте, що з того вийшло, який був кінець, що його ви бачили на власні очі…
— А чому ж прості скіфи так легко піддаються Дорбатаєві, а не допоможуть рабам? Адже ви самі кажете, що вони не мають від цькування греків ніякої користі. Та й інтереси в них мусять бути однакові — проти Дорбатая, проти Сколота, проти багатіїв! Я б їм усе роз’яснив, будьте певні! От спитайте, що про це скаже Варкан! — не вгавав юнак.
Археолог переклав Варканові запитання Артема. Скіф уважно подивився на юнака й нахмурив брови, наче старанно обмірковуючи почуте. Потім, після невеличкої паузи, відповів, дивлячись прямо в очі Артему; Дмитро Борисович переклав це так: