— Він каже, що ви, Артеме, ще багато довідаєтеся тут. Колись згодом Варкан охоче відповість вам на ваше запитання, але не зараз. А тепер він просить лише сказати вам, що він сам, наприклад, Варкан, має чимало друзів серед греків. Скажімо, той самий Роніс, що зацікавив Івана Семеновича, — один з його кращих приятелів. І з цього Варкан просить вас зробити певні висновки. А там самі побачите…
Тепер замислився Артем. Відповідь Варкана, хоч і дуже коротка й нібито неясна, була насправді багатозначною. Очевидно, молодий скіф не вважав зараз за можливе відповісти Артемові ясніше. Проте й того, що він сказав, було досить. Він, Варкан, дружинник Сколота, людина, яка користується симпатією старого вождя — а це Артем помітив! — в той же час приятелює з греками, хоча це, мабуть, і небезпечно для нього… Дуже, дуже цікаво…
Всі мовчали. Таку купу нових відомостей треба було добре обміркувати.
Артем озирнувся: чи не час уже зацікавитися їжею, — не так, як цікавився Дмитро Борисович, не з погляду перевірки археологічних даних, а по-справжньому повечеряти? М’ясо пахло дуже приємно, та й скіфський хліб мав зовсім непоганий вигляд. А що в череп’яному глеку було свіже й запашне молоко, — в цьому Артем уже встиг пересвідчитись.
Він узявся до їжі, не забуваючи при тому й стежити за входом до кибитки, як йому було доручено. Він їв з таким апетитом, що, спостерігаючи це, не витримали й товариші. Через хвилину почали їсти всі. Варкан дивився на чужинців і посміхався. Вечеряти він не захотів, хоча Дмитро Борисович і запрошував його.
Аж коли його нові знайомі, поївши м’ясо з хлібом, взялися до молока, Варкан заговорив знову. Дмитро Борисович уважно слухав його.
— Ось що, товариші, — нарешті, сказав археолог. — Варкан каже, що до ранку нам ніщо не загрожує. Завтра Дорбатай влаштовує велику відправу. Але Сколот має намір відкупити нас у нього. Старий віщун жадібний. Варкан сподівається, що він віддасть нас за якісь коштовності.
— Хіба ж ми крам якийсь, щоб нас продавали й купували? — спалахнула гнівом Ліда. — І зрештою, хіба, зважаючи на вашу ж таки розповідь, Дмитре Борисовичу, Сколот не такий самий гнобитель, як і Дорбатай? Звісно, Дорбатай явно вороже ставиться до нас. Але обидва вони однакові… як ти сказав, Артемчику? Обоє рябоє, так?
— Стривайте, Лідо, — спинив її Іван Семенович. — Нам треба добре обміркувати, що робити, а не так спалахувати, як ви. Тут є деякі обставини, що мають, на мою думку, велике значення. Наприклад, те, що сказав Варкан про свої зв’язки з тим… як його? А, Ронісом. Дещо я починаю тут розуміти, друзі мої…
— І я теж, — додав Артем, переможно глянувши на Ліду.
— То й добре, — погодився геолог. — Будемо поки що розуміти з вами вдвох, Артеме. Отож, я гадаю, що нам краще триматися й надалі Сколота… власне, навіть не його, а…
Він не закінчив. Проте його погляд у бік Варкана був досить красномовний. Тільки сам Варкан, не розуміючи певна річ, жодного слова, чекав. Раптом він здригнувся. Очі його недовірливо і якось боязко дивилися на Діану, що підвелася з килима і підійшла до Івана Семеновича нюхаючи повітря.
— Е, товариші, погано! Самі ми понаїдались, а собака? Всі забули про неї, і я також, — докірливо промовив геолог. Він узяв залишки м’яса і віддав їх Діані. Варкан мовчки, але явно підозріло поглядав на собаку, яка спокійно їла. Потім він звернувся до Дмитра Борисовича, вказуючи на Діану. Археолог засміявся.
— Ні, ні, друже! Це — звичайна собака. Хороша собака, віддана, розумна, навіть породиста, але тільки собака. І нічого надзвичайного в ній немає, запевняю тебе! Товариші, — повернувся він до своїх, — от дивіться! Навіть такий розвинений чоловік, як Варкан, і то не може подолати свого страху перед Діаною. Він запитав мене, чи не з’їсть коли-небудь нас самих ця “пантера”? Він вперто вважає нашу Діану за пантеру.
Це й справді здавалося смішним. Втім, розмова враз увірвалась, бо за кибиткою почулися чиїсь кроки. Артем швидко схопився на ноги:
— Тс-с!
Голова Варкана зникла під повстю. Діана вороже загарчала.
— Діано, лежати! Лежати! — суворо наказав Іван Семенович. Собака неохоче лягла біля нього, тихенько повискуючи.
Чиясь рука відкинула широку повсть входу. Заблимало світло. До кибитки ввійшов скіф з каганцем. Це була невеличка чаша, в якій горів гніт. Скіф спинився біля входу. За ним поважно увійшов старий віщун у своєму урочистому червоному плащі. Він уважно оглянув кибитку, полонених. Вираз його обличчя був сухий і холодний. Під тремтливим світлом каганця на його плащі виблискували золоті оздоби, безліч нашитих на нього бляшок різної форми, з різними викарбуваними зображеннями. Такі ж бляшки були нашиті й на повстяному башлику старого віщуна, що ховав під собою довгі пасма сивого волосся.
— Чого йому від нас треба? — тихо спитав Артем. Але юнак не ждав відповіді — і тому, що її не міг ніхто дати, і тому, що всі, як і він сам, сторожко чекали.
Віщун стояв у владній, упевненій позі. Ось він ледве помітно поворухнув рукою. До намету шмигнув маленький чорнявий чоловічок. Він низько вклонився віщунові і став поруч нього, зацікавлено розглядаючи полонених. Біля входу стояли ще якісь темні постаті.
Не повертаючи голови до чорнявого чоловіка, мов не помічаючи його зовсім, віщун почав говорити. Його слова злітали з вуст кожне окремо, спокійно, рівно, не забарвлені жодною інтонацією, ніяким виразом. Мовби він говорив щось цілком стороннє, таке, що зовсім не стосується полонених чужинців. Але щойно він спинився, як чорнявий чоловічок одразу ж заходився перекладати. Саме для цього його, мабуть, і викликали сюди, — щоб перекладати слова віщуна на грецьку мову. Звідки довідався старий віщун про те, що хтось із них знає цю мову? Це лишалось загадкою.
Чорнявий казав, а Дмитрові Борисовичу доводилося вдруге перекладати слова віщуна товаришам. Ось що казав чорнявий, старанно добираючи слова, щоб якнайточніше перекласти мову старого віщуна:
— Він, славетний і улюблений богами Дорбатай, не має злоби проти чужинців. Вони з’явилися з лісу з своєю жовтою пантерою — і Дорбатай тоді ж зрозумів, що вони послані богами. Бо жодну звичайну істоту не може супроводити пантера, ця зла і страшна потвора…
— Це він так про тебе, Діаночко, — шепнув собаці Артем, але вона тільки лінькувато повела вухом.
— Славетний Дорбатай, — вів далі чорнявий, — пересвідчився ще раз у цьому, коли з рота й носа молодого чужинця-чудодія йшов дим. Жодна звичайна істота не може зробити такого…
— А це вже про мене…
— Артеме, киньте жарти, — сказав Іван Семенович сердито.
— Єсть кинути жарти, — скорився Артем.
Старий віщун не чув нічого або удавав, що не чує. Аж коли чорнявий перекладач скінчив і низько вклонився йому, — він знову почав говорити.
— Славетний Дорбатай, — так зазвучали потім його слова мовою перекладача, — не хоче сваритися з чужинцями, не хоче робити їм лиха. Він бажає дати їм достойне заняття, бажає, щоб вони були його друзями. Ніхто тоді не насмілиться зачепити їх. Він, сам Дорбатай, буде піклуватися про них. Вони матимуть усе, чого їм забажається. Матимуть кращу худобу, кращих коней, краще збіжжя, кращі кибитки, скільки завгодно рабів. Для цього їм треба тільки виконувати те, що наказуватиме їм славетний Дорбатай…
— Хм, чого ж він, зрештою, вимагає від нас? Послухаємо, — мовив підозріло Іван Семенович.
— Якщо чужинці обіцяють славетному Дорбатаєві, що вони сумлінно виконуватимуть його волю, жодна волосина не впаде з їхньої голови. Вони житимуть, як найбагатші вожді, і Дорбатай дасть їм усе. Бо Дорбатай могутній і всевладний…
У чорнявого перекладача аж заблищали очі, — такими принадними здавалися йому обіцянки віщуна.
— Що ж потрібно від нас славетному Дорбатаєві? — спитав Дмитро Борисович.
Вперше за весь час старий віщун виявив, що він щось чує. Як тільки археолог вимовив його ім’я, та ще й назвав його “славетним”, — Дорбатай хутко зиркнув. Щось подібне до легкої усмішки з’явилося на його обличчі. Але це тривало якусь невловиму мить. Так само спокійно і холодно віщун заговорив знову. І ось що сказав він:
— Умови славетного Дорбатая такі. Чужинці сумлінно виконуватимуть його волю і всі його накази. Вони зобов’язуються не показувати народові жодного чуда без дозволу Дорбатая. І навпаки, вони будуть допомагати чудесам Дорбатая під час його відправ. Вони стануть його помічниками. Це — щодо чоловіків…
— Он як! — насторожився Артем.
— Дівчина ж, що мала велику честь сподобатися синові великого вождя Гартакові, одержить ще більше. Вона стане його четвертою улюбленою дружиною…
— Що?
— Дружиною?
— Четвертою?
— Я?..
Ці чотири вигуки пролунали одночасно — обурені й одностайні. Ліда — четверта дружина кривобокого Гартака? Вона “матиме честь”?
Хтось із нас збожеволів, — запально вигукнув Артем. — Тільки чомусь я певен, що збожеволів саме Дорбатай. Скажіть йому, що в нас спочатку запитують дівчину, чи бажає вона вийти заміж за когось, а вже потім можуть обговорювати такі справи. Ось що!
— Та хай він провалиться з своїм Гартаком! — гукнула обурено Ліда. — Я комсомолка і студентка, а не якась там феодальна чи стародавня рабиня!
— Правильно, Лідо! — ствердив Артем. — Хай Гартак сам зайде сюди, хай не ховається за спини інших. І тоді я особисто покажу йому, де раки зимують! Ти, старий шахраю, давай сюди твого Гартака! Я йому все чисто поясню!
Артем, що палав від гніву, готовий був уже кинутися на Дорбатая з кулаками. І тільки суворе застереження Івана Семеновича спинило його. Проте юнак усе-таки встиг закінчити:
— Я певен, що він десь тут вештається, твій Гартак. Скажи йому, щоб був обережніший. Бо я людина запальна. Чуєш? Е, а це хто?
Край повсті, що закривала вхід, відхилився. Старий віщун хутко озирнувся. Чиясь постать шугнула в пітьмі. Ліда скоріше вгадала, ніж побачила: то була незграбна постать кривобокого Гартака!
— Це Гартак! — гукнула вона. — Він підслухував!
— То й краще, — зауважив спокійно Іван Семенович. — Можливо, він і без пояснень зрозумів, як ми ставимося взагалі до пропозицій Дорбатая — і зокрема до бажання Гартака взяти Ліду собі за дружину. Так от що, Дмитре Борисовичу. Скажіть нашим відвідувачам таке: ми не погоджуємося на ці пропозиції і відкидаємо їх. Ми не будемо виконувати волю Дорбатая, бо не хочемо разом з ним обдурювати народ. От і все. Правильно, товариші?
— Правильно!
— Вірно!
— Інакше й не може бути!
Дорбатай уважно слухав, що переклав йому з незчисленними поклонами чорнявий чоловічок. Жоден м’яз не ворухнувся на його сухому обличчі, немовби в цій категоричній відповіді чужинців не було нічого несподіваного, а тим більше — неприємного для нього. Але, вислухавши переклад, він знову заговорив сам — і тепер в його голосі можна було розпізнати ознаки незадоволення.
— Старий, здається, сердиться, — висловив свої припущення Артем. Ліда нетерпляче знизала плечима: ну й хай собі, мовляв, мені яке діло?..
— Славетний Дорбатай не сказав іще всього до кінця — така була відповідь старого віщуна, двічі перекладена чорнявим греком і Дмитром Борисовичем. — Славетний Дорбатай додає: якщо чужинці не погодяться на його умови, то вони будуть позбавлені життя завтра ж вранці. Адже завтра ранком відбудеться велика відправа з жертвами. Цими жертвами будуть чужинці, якщо вони опиратимуться пропозиціям славетного Дорбатая. Хай же вони вибирають: або почесті й багатство з рук славетного Дорбатая, або смерть завтра вранці!
— Знову-таки, Дмитре Борисовичу, попросіть перекласти йому таке: ми не боїмося погроз, — твердо відповів Іван Семенович. — Нам нема про що балакати далі. Подивимося, чи пощастить йому здійснити завтра те, що він наміряється зробити!
Тепер обличчя Дорбатая перекосилося від нестримного гніву. Чорнявий перекладач зігнувся вдвоє, побоюючись, що гнів віщуна впаде на нього. Проте Дорбатай стримався. Він мовчки повернувся і вийшов. Слідом за ним вийшов і перекладач, обвівши наостаннє полонених чужинців украй здивованим поглядом: їм пропонують такі надзвичайні умови, щастя і багатство, а вони чомусь відмовляються навіть перед лицем смерті!.. І, похитуючи вражено головою, він покинув кибитку разом з скіфом-служником, який ніс каганець.
В кибитці знову стало темно. З хвилину тривало мовчання. Потім Дмитро Борисович спитав трохи розгублено:
— Що ж воно буде далі, товариші?
— Ясно що: докладно познайомимося з релігійними звичаями стародавніх скіфів, — відповів сердито Артем. — Хоч і на власній шкурі, але мені здається, це все-таки дуже цікаво. З археологічного погляду, я маю на увазі.
— Юначе, я кажу серйозно. І не гірше, як ви, бачу, що нас чекають великі труднощі. Мені здається, до того ж, що умови для жартів і дотепів у нас зараз не дуже сприятливі, — докірливо сказав археолог.
— Я думаю ось що, — втрутився Іван Семенович. — Ми ще встигнемо поговорити про все, товариші. А тим часом треба запитати Варкана, чи не зможе він принести нам сюди до ранку наші сумки, що лишилися в кибитці Сколота.
— Варкан обіцяє це зробити, — відповів археолог, запитавши молодого скіфа. — Сумки будуть тут до світанку.
— Гаразд. Ага, зовсім забув. Попросіть ще Варкана, Дмитре Борисовичу, щоб він розповів, кому зможе, про нашу здатність протистояти віщунові. Можна?
— Безумовно!
— Це все.
За хвилину, коли Варкан тихо вислизнув з кибитки, піднявши повсть біля землі, Артем звернувся до геолога:
— Іване Семеновичу, я весь час хочу вас запитати про дещо. Бо не розумію — і все тут. Дозволите? Адже зараз ми можемо трохи поговорити, чи не так?
— Питайте, питайте, Артеме! Що за передмови?
— От ви говорили, що ми перебуваємо тепер у велетенській печері… воно, звичайно, так і є, це я знаю. Але — звідки тут скіфи? І взагалі, які це скіфи, якщо вони вже не існують на землі понад дві тисячі років?
Іван Семенович усміхнувся. Він не бачив у темряві облич Артема й Ліди, але був певен, що вони запитливо дивляться на нього.
— Власне, перше таке питання треба було 6 поставити перед Дмитром Борисовичем, бо ж археологія — його галузь, — почав він,
— Археологія тут ні до чого, Іване Семеновичу, — озвався той — Бачте, вона ніколи не мала справи з живими скіфами. А тут… Одне слово, я не міг би відповісти на запитання Артема, визнаю. Тому приєднуюся до його просьби: поділіться з нами, які у вас є припущення!
— Чи, може, все це нам сниться? — нерішуче додала Ліда.
Геолог похитав головою:
— Ні, не сниться. Я думаю, що ми й справді бачимо тут стародавніх скіфів, хоча, може… може, дещо законсервованих.
— Як ви сказали? Законсервованих? — запитали разом Артем і Ліда; Дмитро Борисович тільки вражено хмикнув. Дійсно, це звучало дуже дивно. Законсервовані скіфи… коли це не жарт, то принаймні цілком незрозуміло!
— Бачу, товариші, що ви за сьогодні наче розучилися розуміти жарти, — вів далі Іван Семенович. — Я сподівався, що ви хоч посміхнетеся, а ви, бачите, замість того якнайсерйозніше вражені. Ну, я поясню. Звісно, я не маю на увазі звичайні консерви. Я зовсім не хотів сказати, що хтось узяв і поклав скіфів у бляшанки, щоб зберегти їх до нашої появи тут. Ні, не так. Ви самі мали змогу переконатися, що наші нові знайомі далеко не такі мирні… І все ж — вони з певного погляду законсервовані!
— Іване Семеновичу, та годі загадок, — зауважив Дмитро Борисович. — У нас і так їх досить!
— Гаразд, говорю цілком ясно. Ми з вами спустилися під землю принаймні метрів на двісті-триста, поки нам не перетяв дорогу той великий завал. Так?
— Не менше.
— Потім трапилося оте з сірим газом. Через другий отвір ми потрапили до дивного лісу, звідки й почалися наші пригоди серед скіфів. Правильно?
— Цілком!
— Виходить, що той отвір був, так би мовити, вікном до світу стародавніх скіфів. Ми не користувалися з вами якоюсь фантастичною машиною часу і не могли, подолавши плин часу і опинитися у світі, який існував понад дві тисячі років тому. Втім, такий стародавній світ усе-таки оточує нас… І навіть дуже дається нам взнаки… Значить, він реальний. Тоді постає питання: де ж міститься цей світ чи та його частинка, яку ми бачимо? Очевидно, також під землею, теж у велетенській печері. Ми маємо тут, як я гадаю, велетенську підземну порожнину, відрізану з давніх-давен од земної поверхні.