А вчитель усе говорив, і кожне його нове слово стирало з незрушного відтепер малюнка чимраз більше кольорів, світла, мрії… На очах у хлопчини зникло дівоче обличчя, розтанули напружені руки, потонули під хвилями лижі. І самі хвилі злилися в зеленкувату нерухому масу, яка забруднила чистий пластиковий аркуш…
— Тепер ти розумієш, Федоре, що я кажу правду? Послухай-но Умпа, він скаже те саме.
Умп мовчав.
— Ну!.. — звелів Іван Петрович.
— Я вже старий… — промурмотів автомат. Куди й поділася бездоганна дикція механічного викладача. — Вона… — автомат хрипів, — вона рухається, лижниця!
На цей раз Умп замовк остаточно.
— Ага… Виходить, це ти навчив його таких нісенітниць. — Голос учителя був майже спокійний, лише примружені очі виказували гнів. — Старий брехун!.. Давно треба замінити це опудало новішою моделлю. Усе панькалися — авжеж, ветеран. Піде на демонтаж!
І тверда вчителева рука вимкнула на Умпових грудях тумблер блоку життєздатності.
Забруднений зеленкуватими плямами пластиковий аркуш лежав перед дев'ятирічним хлопчиськом. Червоний трикутник прив'яв, розплився серед колишніх хвиль — плаский, незрушний силует. Недавно він означав… Що ж… не треба. Мужчини не плачуть.
ЧОТИРИ КОВТКИ ТЮТЮНОВОГО ДИМУ
* * *
Директор викликав мене, пригадую, на початку робочого дня. Весь тиждень до того на нас сипалися самі неприємності. Спершу вийшов з ладу старенький лабораторний інтегратор, і Яна з Тищенком по черзі бігали з третього поверху на одинадцятий (ліфт, звичайно, не працював), щоб обчислити кожне дріб'язкове рівняння. Відтоді, невідомо з якої причини, порушився вакуум системи акумуляційного блока, й за півдоби зник, теж невідомо куди, майже місячний запас протоенергії. Навіть врівноважений Тищенко вилаявся крізь зуби. Не дивно, що я сприйняв виклик Секеча як нову халепу в низці неприємностей.
У директорському кабінеті панував академічний присмерк. Секеч підвівся, ми досить стримано привіталися. Директор не квапився. І я вирішив розпочати атаку перший.
— Кат її зна, куди вона, клята, поділася! Ніякісінької причини порушення акумуляції — і от маєш. Просто чаклунство якесь…
— Ви про що? — кашлянув Секеч. Хитро мружачись, він добув цигарки.
Я мав на увазі загадковий випадок зникнення запасу протоенергії (справді, куди вона могла щезнути?). Єхидний дідуган, звичайно, розумів мене чудово.
— Прошу, е-е… Павле Васильовичу. — Директор простягнув до мене портсигар, але на півдорозі одвів руку. — Пробачте, ви ж не курите. Щаслива людина! А я от закурю, з вашого дозволу.
Дідуган полюбляв такі вибрики — знав же, що я завзятий курій. Однак це непогана прикмета. Скидалося на те, що чергової догани сьогодні не буде.
— Павле Васильовичу, — пихкав цигарковим димом Секеч, — є можливість, е-е… підсилити вашу групу. Зараз познайомлю вас з новим співробітником.
До кімнати зайшов високий молодик, чемно вклонився з порога. Обличчя гостя видалося мені знайомим.
— Павло Васильович Савченко, виконує обов'язки керівника Т-групи, — відрекомендував мене Секач. — Лозовий Борис… е-е…
— Митрофанович, — білозубо всміхнувся гість.
— Рідкісне ім'я… Борис Митрофанович — темпфізик, працюватиме в нашому інституті, очолить вашу групу.
Гість міцно потис мені руку.
Я чув це прізвище і тепер намагався пригадати, де саме.
— Пробачте, ви, здається, брали участь в експериментах Лонжемю?..
— Ви не помиляєтесь. Був такий гріх.
— Познайомилися? Ну от і чудово, — перебив нас Секеч. — Беріться до роботи. Павло Васильович проведе вас до лабораторії.
— Гаразд, Павле, ходімо. Покажеш мені колиску античасу. — Обернувшись до директора, Борис махнув рукою. — Привіт колегам!
Секеч аж сіпнувся від такої зухвалості.
Лозовий сподобався мені одразу, і ми одразу ж непомітно перейшли на «ти». Яна подарувала йому найчарівнішу з своїх усмішок. Навіть Тищенко спромігся зв'язати кілька ввічливих слів, підвівши голову над аркушами з обчисленнями.
Лозовий швидко оглянув лабораторію, потім підійшов до Тищенка, зазирнув у списаний стовпчиками цифр аркуш.
— Що це ви робите? — здивувався. — Спонтанний ефект підраховуєте, чи що?.. Це ж справа машини.
— Інтегратор, — буркнув Тищенко.
— Вийшов з ладу інтегратор, — пояснила Яна.
Лозовий попрямував до блискучої чорної шафи з безліччю тумблерів, увімкнув енергію. Інтегратор погрозливо загарчав.
— Ну-ну, не сварись. Зараз встановимо, яка в тебе хвороба.
Він заклав у перфоратор чисту картку, набрав простеньку комбінацію — перемножити два на два. Інтегратор охоче проковтнув перфокартку, хвилину тяжко, з придихом гудів і нарешті виплюнув стрічку з відповіддю. Індикатори на його панелі переможно блимали.
— Шістсот сімнадцять і три тисячних, — прочитав здивований Лозовий. Постукав співчутливо по лакованій кришці обчислювача. — Воно й справді звихнулося. Де в цьому храмі чистої науки можна знайти паяльник?
Він скинув піджак, з непідробним задоволенням засукав рукава білосніжної сорочки, запасся тестером, викруткою, паяльником і непохитним терпінням. Годин зо три копирсався в мікромодульних нутрощах інтегратора, доки той не капітулював.
Тищенко поглянув на Лозового з повагою. А я полегшено зітхнув. Низка неприємностей перервалася.
— Хвилина минула, — промовила Яна.
Зачинилися двері, і рожевий автобус рушив за місто, лишаючи позаду Хрещатик, гомін розмаїтого натовпу та пухнасті вербові котики в дівочих руках. Був березень, час вербових котиків.
Величне древнє місто проводжало рожевий автобус байдужими поглядами вікон, безмежною блакиттю весняного неба. І зовсім химерною здавалася думка, що лише за півгодини все це на довгі століття зникне для нас чотирьох. Не існуватиме над Славутичем закутого в асфальт міста: Кий, Щек і Хорив уже заснують його, а Володимир Красне Сонечко ще не встигне освятити. Замовкне сміх дівчат-городянок з пухнастими котиками в руках: вони мають народитися через десять століть. Та й самі ці вербові гілочки розквітнуть за тисячу років… Дивна була Думка.
— Насолоджуюся! — порушив тишу Лозовий. — Уявив собі пісне обличчя Секеча й зрадів, що не бачитиму його принаймні тисячоліття. Варт мандрувати в минуле хоча б заради цього!
Він жартував, звичайно. Він був жартівник, талановитий темпфізик Борис Лозовий…
Одного липневого вечора Лозовий запросив нас на концерт Борщагова, молодого віртуоза скрипаля. Яна радісно ахнула, побачивши чотири квитки в Борисових руках (як він добув їх, лишилося таємницею). Тищенко, як завжди, огинався.
— Я знаю, — сказав Борис, — знаю достеменно, що ти помреш. Навіть знаю місце, де це станеться. Ти віддаси богові душу біля інтегратора, серед співчутливого мовчання рідних довідників і формул. На жаль, співробітники не бачитимуть твоєї смерті, бо саме в цей час поїдуть на пляж. Але присягаюся, — Борис урочисто звів вгору руки, — невігласом ти не загинеш!
Він умовив-таки Тищенка.
Музику я ніколи не розумів до ладу. Проте блискуче виконання митцем першої частини концерту по-справжньому захопило мене. Трохи дратувало світлове супроводження, яке саме стало модним. Можливо, воно мало підкреслювати ритми чарівних мелодій, але гра віртуоза здавалася мені такою викінченою, досконалою, що додавати оце кольорове миготіння було не варт. Лозовий слухав дуже уважно. А Яна забула про все. Я скоса поглянув на неї — вона сиділа поруч і водночас безмежно далеко, в якомусь своєму незвичайному, чарівному світі. Схилене обличчя, нервово стиснені пальці, напівзаплющені очі, затамований подих… Вона була прекрасна, Яна.
В антракті Борис потягнув нас до буфету. Тищенко очманіло тупцяв позаду, наштовхуючись на людей. Певно, був ще в полоні музики…
— Прокинься, професоре! — підштовхнув його Лозовий.
Ми посідали за столик, встромили ложечки в духмяне морозиво. Борис вправно відкоркував пляшку холодного як лід і від того ще терпкішого «Мукузані». Тищенко пити не став.
— Ну що, подобається тобі Борщагов, схимнику?
— А він математик. Ти розумієш, Борисе, справжній математик! Ця бездоганна точність, злиття настрою з кожним звуком… Схоже на нескінченний числовий ряд. Мені здалося навіть…
— О Метагалактико! Щиро вітаю, мій бідний друже! Ось тепер можеш із чистою совістю помирати біля рідного інтегратора. На здоров'ячко. Але спершу скажи, чоловіче, при чому тут математика? Мистецтво! Почуття! Це ж аритмія, порушення фону, ритму, закономірності, формули, якщо хочеш.
— Не згоден. Просто у нього власний ритм, мінлива й гнучка формула виконання. Хіба це не вищий розрахунок?
— Примітивно. Імпровізація — от головне! Адже Борщагов саме заперечує формулу. Заперечує!
— Зачекай, ти не збагнув моєї думки. Можливо, я погано розуміюся на музиці…
— Авжеж!
— Розпрягайте, хлопці, коні, - всміхнулася Яна. — Третій дзвінок. Ходімо краще до залу.
— Смак треба мати, голубе, — сказав Лозовий, підвівшись. Маленька крихта морозива впала на столик, він вийняв сліпуче білу хусточку, недбалим рухом витер краплю. — Смак до прекрасного в житті. Хороша музика, вродлива жінка, гарний одяг, цікава робота… Для тебе існує тільки останнє. Ось перед тобою чарівна дівчина — пробач, Яно, я говоритиму компліменти. Так, чарівна дівчина, а що ти про неї знаєш? Що вона твій співробітник, товариш по роботі, темпфізик непоганий… і все. Ти, мабуть, не сказав би, якого кольору в неї очі, в якому вбранні вона прийшла на концерт. Поглянь на себе. Ти надів безглузду строкато-зелену краватку до жовтої сорочки. Яєчня з цибулею. І тобі байдуже. Математика! А жити коли?
— Борисе, перестань зараз же! — Яна гнівно насупила брови, де й подівся той чарівливий мрійний погляд, коли геніальний скрипаль примусив нас забути чи, може, згадати про все на світі.
— Пробач, я пожартував. І все ж… Несмак, друже, — це вже від природи. Ти в цьому не винен. Співчуваю.
Другий відділ концерту ми слухали втрьох — Тищенкове місце порожнювало. І гра Борщагова вже не хвилювала мене, як спочатку. Я майже не чув музики.
Ми вийшли з автобуса, чотири постаті в прозорих скафандрах з відкритими шоломами, і стали поряд навпроти сонця. Атемпороїд — наш корабель античасу — височів за кілька кроків. Націлений голками випромінювачів у небо, він скидався на велетенського сполоханого їжака.
Тищенко щільно закрив шолом.
— Не гаймо часу, — пролунав у навушниках його голос, — за кілька хвилин починаємо експеримент. Павлові ще треба перевірити настройку керування.
У колючому боці атемпороїда з'явився прямокутний отвір — корабель запрошував у дорогу. Урочистості першовідкриття чомусь не відчувалося зовсім, у голові бриніла безглузда дитяча лічилка: «Брів їжак колючий лісом та й зустрівся з жовтим лисом. Лис і каже їжаку…» От причепилося», — майнуло в думці.
— Їдьмо, хлопчики, — тихо промовила Яна.
— Заждіть-но трохи. — Лозовий гарячково нишпорив по кишенях скафандра. — Не можу без огиди дивитися на оце страховисько. І навіщо ми вигадали його, таке незграбне? — Він знайшов, нарешті, цигарки, знову поліз у кишеню. — Павлику, дай сірники, десь загубив свої.
Я подав Борисові запальничку.
— Не можна гаятись, лишилося шість хвилин. Борисе, ми порушуємо програму, — ще раз пролунав у навушниках Тищенків голос.
Лозовий не кваплячись клацнув запальничкою й жадібно, смакуючи затягнувся.
— Велике діло програма, я сам її складав, — видихнув він дим і плямкнув губами од насолоди. — Уявити важко, що я не можу закурити рівно тисячу років!
— Експеримент триватиме всього чверть години.
— Дякую, друже. Знаєш, хто ти? — Лозовий поплескав Тищенка по плечу. — Ти недбало запрограмований робот. Ти — правило без жодного винятку. Тобі ніколи не збагнути смаку маленьких утіх життя, нудна ти моя формуло!
Борис затягнувся вдруге — повільно, примруживши очі. Він добре вмів смакувати їх, ці маленькі втіхи життя. Довго не видихав диму. Потім пожбурив цигарку й закрив шолом.
— Усе. Два ковтки. Лізьмо в їжака.
Прямокутний отвір проковтнув нас і щез. Я став до пульта, увімкнув керування. Яскраво засвітилися екрани. Поклавши долоні на біоприймач, я подав кілька уявних команд, і жовта синусоїда на екрані настройки услід за моєю думкою змінила форму, витяглась, підкоряючись безмовному наказу, і знову застигла в чеканні. Біокерування працювало нормально.
Темпозиметр відлічував земний час. Було п'ятдесят вісім на дванадцяту, двадцять шосте березня, тисяча дев'ятсот сімдесят четвертий рік. За дві хвилини я накажу старт. Увімкнеться акумуляційний блок, злива протоенергії рине до антен-випромінювачів, навколо атемпороїда спалахне невидиме потужне поле античасу, і ми зробимо неймовірний стрибок. На тисячу років у минуле.
— Приготуйсь!..
Яна всміхнулася мені, і глузливі бісики в її очах спалахнули на мить яскравіше. «Брів їжак колючий лісом та й зустрівся з жовтим лисом…»
— Старт!
Був сліпучий морок, і чорна ніч тривала десять століть, і тисячу років гриміла дзвінка тиша.
* * *