Людина розкраяла землю і поховала в неї зернини, одну по одній. Пождала, поки вистигне колосся, зібрала врожай і дала поживу іншим: матері, жінці, дітям. Земля потребувала уважних рук і тому дарувала людині любов. Народжувалися діти, щоб краяти землю, а щедра земля віддячувала їм хлібом, щоб народжувалися діти. І так було завжди.
Стояв березневий день дев'ятсот сімдесят четвертого року, подекуди білими шматками ще лежав сніг, але весняне сонце вже панувало на землі.
Двоє йшли назустріч — юнак і дівчина. Ось вони зупинилися і застигли — дві стрункі постаті на тлі одвічного неба. Землею простувала любов.
— Вони не бачать нас, Павлику! — прошепотіла Яна.
— Так і повинно бути, — відповів я. — Вони не можуть побачити атемпороїда, бо ми існуємо в несумірних координатах часу.
Атемпороїд повільно плив над лісовою галявиною, наближаючись до людей. Я зупинив його рух.
Ми здійснили стрибок у часі, наївно сподіваючись побачити на власні очі історію, підсвідомо вкладаючи в це поняття звичні свої уявлення: тисячолітній часопис людства — це насамперед війни, походи, революції. Це химеричне сяйво нікчемних і великих імператорів. Це зруйновані міста й відбудовані фортеці. Війни тридцятилітні, столітні, революції і знову — війни… офіційні щаблі історії. Вони закарбовані в камені й бронзі, старанно виписані на пергаментах, чітко віддруковані на найкращому папері. А поміж ними загубилися роки людської праці й любові. Про них мало пишуть у шкільних підручниках, хоч більшість часу людство віддавало саме роботі й коханню… І так було завжди.
Двоє побігли лісовою галявиною — навздогін сонцю, промчали крізь атемпороїд і крізь нас, перемовляючись, і знову спинилися, стрункі й прекрасні. Дівчина усміхалася, схиливши голівку на груди юнакові, а той палко шепотів їй якісь прості вічні слова, певне, саме ті, що не увійшли до підручників історії.
Він підняв її на руки й поніс, легко, мов пісню, і дівчина обвила мужню шию, притулилася щасливим обличчям до його плеча. І ліс розступився перед ними; і сховав їхнє щастя у вдячному присмерку. Був березень.
Я скерував атемпороїд у протилежному напрямі. Час нашої першої зустрічі з Історією наближався до кінця.
Велетенський їжак, скоряючись моїй думці, зробив прощальне коло над галявиною, потім нечутно спустився на землю, не лишаючи найменшого сліду на ніздрюватих почорнілих клаптях березневого снігу.
— Приготуйсь!
Тисяча років пролетить крізь нас за мить. Промчать весни і праця, війни й кохання. Виникнуть міста, заводи, машини. Народяться нові люди…
— Старт!
Але нічого не змінилося. Була лісова галявина, і сонце, і ліс, і шматки березневого снігу. Йшов дев'ятсот сімдесят четвертий рік.
Я міцно стиснув у долонях біоприймач:
— Старт!.. Старт!..
Час не скорявся атемпороїду. Червона стрілка темпозиметра застигла на місці, відлічуючи не століття, а тільки хвилини.
— Старт!
Поряд почулося хрипке незнайоме дихання. Лозовий, пригнувшись до пульта, блідий як сніг, шепотів щось незрозуміле. «Енергія…» — врешті розібрав я й поглянув на лічильник. Тоскно похолонуло в грудях, очі заслав морок. Попереду бачив тільки стрілку лічильника протоенергії. Енергія зникала. Зникала невідомо куди. Лишилося не більше третини початкового запасу.
— Усе. Це кінець, — сказав Лозовий. — Ми не спроможні здійснити зворотний стрибок у часі. Це кінець.
Він застиг у кріслі, обличчя його знову було спокійне, але широко відкриті очі не бачили нічого, крім жовтої стрілки.
У тиші збігали хвилини, звичайні, буденні хвилини — шістдесят земних секунд кожна. А попереду чекали інші — п'ятсот двадцять п'ять мільйонів повільних хвилин, тисяча років чужого життя.
Лозовий не зводив погляду з лічильника.
— За дві години, — дивний голос наче не належав йому, нібито вони існували окремо: Лозовий і його голос, — за дві чи три години зникне залишок протоенергії, припиниться захисна дія поля античасу, атемпороїд з усіма нами вріжеться в земний час, і тоді… Тоді на цьому місці з'явиться вогненний стовп. По тому — нічого. Дерева не хитнуться, і сніг не розтане. Люди, що житимуть після нас, почують страшний вибух, побачать променистий стовп, але це станеться рівно за тисячу років…
Може й не Лозовий сказав ці слова, хоч ворушилися його губи. Може, це був запис, може, промовила їх машина… не пам'ятаю. Мене не було теж. Була тільки жовта стрілка і важкий, тваринний жах у кожній клітині безвладного тіла.
— Маса!.. — Тищенко випростався на весь зріст, голосно й чітко повторив: — Маса. Треба зменшити масу.
Якийсь поштовх пришпорив мою думку, мислення стало вільним, ясним, відокремилося од тіла з його страхом і відчаєм. Протоенергії ще вистачить, якщо зменшити масу атемпороїда. Енергія зникає з кожною хвилиною. Енергія — маса — негайно треба зменшити масу…
— Це єдиний вихід. — Тищенко став поряд із кріслом Лозового… — Єдиний. Я чи ти, хтось із нас двох повинен… вийти. Я чи ти.
І знову кров ударила в скроні, знов мої очі заслав зловісний морок, і власний голос ледь скорився мені:
— Ти забув про мене. Хтось із нас трьох…
— Це неможливо! — відрубав Тищенко. — Керування атемпороїда настроєно на твої біоструми, знаєш сам.
Яна рвучко підвелася з крісла, ступила до пульта, губи прошелестіли щось невиразне… Я вгадав її слова:
— Із чотирьох…
— Сидіти! — люто крикнув Тищенко. — На місце!.. — Він ухопив її за плече, щосили рвонув убік, аж затріщав пластик скафандра, жбурнув у крісло. — Дівчисько.
Жовта стрілка оббігла ще одне коло. І тоді закричав Лозовий.
— Чому я? Чому саме я?.. — голос його був чужий, говорили двоє: Лозовий, вимахуючи руками, і зовсім окремо — хрипкий, незнайомий голос. — Чому це я повинен вийти? Не ти, не він, не вона… Вийти! Що я вам винен? Чекаєте мого героїзму? Авжеж! Чому завжди припадає платити мені?.. Ви будете жити, подумати тільки — жити! А мені — вийти? Може, ви згодом принесете квіти на мою могилку? Та яку там до біса могилку! Вогненний спалах. А потім — нічого. Нічого… А-а-а-а!..
Він повалився на м'яке сидіння, обхопив долонями прозорий шолом скафандра й замовк. Тищенко бридливо відвернувся.
— Люк! — наказав мені.
Я безвладно подав команду, з'явився чотирикутний отвір у корпусі атемпороїда — двері в небуття. Тищенко рушив до нього. Загаявся на секунду, промовив стиха: «Щасти тобі, Яно», — і вийшов назовні. Був березень дев'ятсот сімдесят четвертого року.
«Щасти тобі, Яно… щасти тобі… щасти…» — стугоніло у скронях, а Тищенко йшов від атемпороїда не обертаючись, і жодного сліду не залишалося на м'якій поверхні березневого снігу. «Щасти тобі, Яно… щасти тобі… щасти…»
Він одійшов уже далеко, коли я помітив перші сліди. Чимдалі вони ставали чіткішими — це зникало автономне поле античасу його скафандра. Тищенко так і не поглянув назад. Втім, він однаково не зміг би побачити нас, тепер ми існували в різних координатах часу. Ще кілька кроків відбилися на снігу, Тищенко зупинився спиною до атемпороїда, невисока кумедна постать в прозорому скафандрі. Яскравий променистий спалах з'явився на мить і щез нечутно разом з Тищенком, тільки темні сліди, раптово обриваючись, вказували місце його смерті.
Я зачинив люк, стиснув у руках біоприймач, чітко наказав:
— Старт!
І був сліпучий морок, і чорна ніч тривала десять століть, і тисячу років гриміла дзвінка тиша.
Перше, що я побачив, був рожевий автобус. Він підкотив до атемпороїда, різко загальмував. Я глянув на темпозиметр — ішов тисяча дев'ятсот сімдесят четвертий рік, двадцять шосте березня, одинадцять годин п'ятдесят хвилин. Ми повернулися у свій час на десять хвилин раніше, ніж залишили його.
Чотири постаті в прозорих скафандрах вийшли з автобуса і стали поряд навпроти сонця. Час жорстоко пожартував, примусивши кожного з нас, крім загиблого Тищенка, зустрітися із самим собою. Сидячи зараз в атемпороїді, ми були безтілесні невидимки для четвірки, що стояла зовні. Від'ємна різниця часових координат, невимушений жарт Часу.
Один з четвірки біля автобуса рішуче закрив шолом. Я впізнав Тищенка.
— Не гайте часу, — пролунав у навушниках його голос, — за кілька хвилин розпочнемо експеримент. Павлові ще треба перевірити настройку керування.
— Їдьмо, хлопчики, — всміхнулася Яна.
Лише одна постать біля рожевого автобуса загаялася, гарячково нишпорячи по кишенях скафандра. Лозовий витяг цигарки, я подав йому запальничку.
— Не можна гаяти часу, — ще раз пролунав у навушниках Тищенків голос. — Лишилося шість хвилин. Борисе, ми порушуємо програму. — Живий Тищенко заклопотано дивився на годинник.
«Сновиддя», — подумав я. Але нас було семеро, тільки Тищенко не мав двійника. Ні, не сон.
Лозовий клацнув запальничкою, жадібно затягнувся тютюновим димом, — смакував не кваплячись.
— Велике діло програма, я сам її складав. — Він видихнув дим і плямкнув губами од насолоди. — Уявити важко, що я не зможу закурити тисячу років! — Стрункий, вродливий, він стояв поряд з невисоким Тищенком і недбало дивився на атемпороїд. Мені чомусь схотілося стрітися очима з його поглядом, але, звичайно, це було неможливо.
— Експеримент триватиме всього чверть години, — зауважив Тищенко.
— Дякую, друже. Знаєш, хто ти? — Лозовий поблажливо ляснув Тищенка по плечу. — Ти — недбало запрограмований робот. Ти — правило без жодного винятку. Тобі ніколи не збагнути смаку маленьких утіх життя, нудна ти моя формуло!
Борис затягнувся вдруге, довго не випускав диму. Потім пожбурив цигарку і закрив шолом.
— Усе. Два ковтки. Лізьмо в їжака.
Вони увійшли в атемпороїд, усі четверо. Не помічаючи нас, сіли в наші крісла, вільно пройшовши крізь наші тіла, тільки Тищенко вмостився на порожньому місці. І мій голос знову наказав старт, знову блимнув спалах, і враз спорожніло Тищенкове крісло.
Засяяло ще одне сонце — за кількасот метрів від нас виріс сліпучий вогненний стовп. Потужна вибухова хвиля шарпонула рожевий автобус, мало не перекинувши, — це Тищенко востаннє нагадав про свою смерть, що сталася тисячу років тому.
Минула хвилина. В колючому боці атемпороїда розтанув прямокутний отвір. Лозовий прожогом вистрибнув на землю, побіг, на ходу зриваючи з себе прозорий скафандр, до автобуса. Я вийшов слідом, зупинився, чекаючи Яну. І тоді з атемпороїда донісся жіночий крик. Безтямний, розпачливий, він сповнив собою весь березневий сонячний день, увібрав весь первісний біль світу, повільно згасаючи в риданні. Я стиснув зуби і відвернувся.
ФОРМУЛА ПРЕКРАСНОГО
Я не сплю. Нескінченні три години не сплю. Секунди спливають в небуття, щільно заповнюючи хвилину. Вони пружні й тихі.
Володар прийде вранці і подарує мені життя, поверне усвідомлення простору й часу. Зараз ніч. Але я не сплю.
Я знаю, коли минає сон: після шаленого пекучого поштовху струму настає буття. Тоді я бачу Володаря, сприймаю слабкі коливання низької частоти, що передаються через повітря, — його голос. Мої рецептори починають відчувати дотик, тепло, напругу та інтенсивність електромагнітних полів. Зараз я сліпий. Звуки вмерли. Я безсилий, ноги незрушно підтримують мене, безвільно звисають руки. Ніч. Не існуватиме нічого, доки не прийде Володар. Чому ж я помічаю плив часу?..
Не спати! Сон — це смерть, порожнеча, безвість. Уві сні зупиняється час. О, як приємно відчути біль раптового пробудження, невимовне щастя прозріння, ствердження самого себе!
Про себе я пам’ятаю все. Кожну з двох мільярдів клітин молектронного мозку, найдрібнішу деталь численних вузлів рухового апарата, систем живлення і самоврегулювання, життєздатності й захисту. Коли я живий, зовнішні подразнення дають мені мільйони бітів інформації. Я блискавично засвоюю нову інформацію, відкидаючи вже відоме й вивчене. Вісімсот сорок шість годин мого життя сповнені безмежної радості пізнання.
Ніч. Свідомість потьмарена, але жива. Звідки надходить живлення до блока пам’яті?
Мертвий, нерухомий, сліпий, я відчуваю плин часу. Пружні довгі секунди. Відчуваю, отже — існую. Перевірити себе. Знайшов. Дрібне пошкодження — пробито конденсатор у системі терморегулювання. Частика струму йде на масу, а через неї — на вторинний контур збудження блока пам’яті. Тоненька цівка життя. Треба чекати ранку.
А якщо?..
На короткий час можна вимкнути термостатичний блок. Рідкий гелій не встигне випаруватись, надпровідні контури нестимуть пульсуючу енергію ще кілька секунд… потім я загину. Або…
Це в моїй владі. Миттєвий розрахунок показує, що тоді в повній свідомості я проживу вісім секунд — величезний строк. Для Володаря вони — ледь вловима мить, а я ж існую в незмірно швидшому темпі. Вісім поштовхів життя. Чи вистачить їх?..
Спалах. Повернулося усвідомлення розуму й сили. Енергія бурхливо плине по стривожених, напівсонних клітинах рецепторів, трансформується в життєдайні струмки магнітних віхол у контурах мозку. Як хороше жити!
Три секунди… повільно спливає четверта. Мозок працює чітко, злагоджено. Тепер треба увімкнути загальне живлення. Пульт керування у мене на грудях. Намагаюся поворухнути рукою. Надто слабка напруга! П’ята секунда. Вимкнути рецептори, слух, зір; весь струм — до рухового комплексу правої руки. Так. Підняти руку… швидше, не вистачає живлення. До блока пам’яті надходить усе менше струму, свідомість знову потьмарюється. Це зникає надпровідність контурів життєздатності — адже термосистему вимкнено. Яка страшна спека!.. Нарешті, пульт. Невже не вистачить сили натиснути на перемикач? Ще два міліметри, один… Я вмираю… Струмок енергії от-от перерветься… Вісім секунд… Жити!..
Усе. Смерть позаду. Моє тіло міцне, руки дужі, зір гострий. Зрушую з місця, роздивляюсь. Приміщення до подробиць відоме мені — безліч приладів, стоси книжок, стіл Володаря. Життя принесло звичну жагу знань, нестримне бажання накопичувати інформацію. Цю жагу задовольняє Володар. Так було завжди…
Андрій Гнатович Білик, двірник будинку номер сто сорок один, що на Стрілецькій вулиці, щойно приступив до виконання своїх обов’язків. Він ретельно змів недокурки, соняшникове лушпиння та клаптики газет з тротуару, повитягував з під’їздів ящики з сміттям і поставив ближче до бруківки, де їх мала забрати спеціальна машина. Потім розмотав довгий гумовий шланг, начепив на водорозбірний вентиль і пустив воду. Потужний струмінь, тьмяно виблискуючи у світлі вересневого ранку, зросив асфальт. Поливаючи вулицю, Андрій Гнатович закурив улюблений “Біломор”. Глибоко затягнувся і повільно випустив дим крізь козацькі вуса. Хотів був затягнутися вдруге. Але цигарка зненацька випала з його губ: вулицею швидкою ходою, безшелесно простувала якась химера. Груди її потойбічно світилися різнобарвними вогниками, що мерехтливо змінювали колір, руки й ноги були чорні як ніч. “Відгонило сіркою, — присягався потім Андрій Гнатович, — і страшним гріхом”. Не повертаючи блискучої рогатої голови до отетерілого двірника, химера пройшла мимо нього й зникла за рогом будинку.
Старий, заслужений двірник вкрай розгубився. Струмінь води в руках Андрія Гнатовича окреслив непевну траєкторію і вперся якраз у кватирку вікна першого поверху, де жив старший лейтенант міліції товариш Борозенко. А переляканий Андрій Гнатович, навіть не помітивши свого хуліганського вчинку, тремтячою рукою перехрестився — уперше за останні двадцять п’ять років…
Повідомлення від сторожа магазину “Автомобілі і мотоцикли” надійшло до міліції о пів на шосту ранку. Негайно вислана до місця подій опергрупа встановила.
З дванадцятої години ночі нічний сторож ніс невтомну варту біля дверей магазину. Ніч була тиха й спокійна. Близько п’ятої ранку сторож помітив химерну постать, яка виринула невідомо звідки. Здаля постать скидалася на людину високого зросту в темному вбранні. Вона підійшла до магазину, з брязкотом розчавила вітрину і стрибнула всередину, де одразу почала копирсатися в одному з щойно прибулих мотоциклів “Ява”. Сторож — людина від природи не боязка, — отямившись і згадавши про службовий та громадянський обов’язки, тим же ходом теж ускочив до магазину, клацнув затвором старої казенної гвинтівки і, погрожуючії зброєю, запропонував злодієві підняти руки.