ВОЖАК ІДЕ НА ЗАПАХ
Професор увімкнув мікрофон. Тієї ж миті з репродуктора залунало:
— Слухаю вас, Семене Євгеновичу.
Професор відчув у голосі нотки тривоги й чекання, подумав: «Що ж, це природно — хвилюватися перед дослідом. Особливо в його віці».
Ласкаво посміхався, уявляв, як нетерпляче здригаються пальці юнака на рукоятці генератора.
Пальці Аркадія справді ледь тремтіли. Вони торкалися руки Олени. Аркадій тихо промовляв, нахилившись до неї:
— Прийдеш?
— Починайте! — наказав професор у мікрофон.
Рука Аркадія потяглася до рукоятки. Двічі клацнуло.
Професор посунув до себе чисті аркуші паперу. Треба закінчити статтю для журналу.
…Першими почули запах молоді вовки. Вони, насторожено принюхуючись, повернули носи. Потім, немовби по команді, облизались, заскиглили, висунувши шершаві червоні язики.
Тепер і вожак зграї відчув запах, незнайомий, приємний, ледь гіркуватий. Здавалося, що десь поблизу телята, однак це не був запах телят. Якби не сніг і холод, могло здатися, що настала весна і вовчиця манить його до себе… Та це не був і запах вовчиці. Точніше, це був запах і їжі, і вовчиці, і ще чогось. А от чого саме — вожак не знав. Тому він вагався. Так, безперечно, не міг пахнути ніякий ворог. І все—таки…
Він добре пам'ятав підступність людей…
Та ось запах подужчав, і він не витримав. Спочатку повільно, потім усе швидше повів зграю. При місячному світлі на снігу вовки здавалися коричневими. Поруч з ними летіли сині тіні, а позаду лишались ланцюжки слідів.
Вожак порівнявся з пагорком і стишив біг. Саме тут він уперше познайомився з людьми, які намагалися загнати його в пастку. Тоді слух підвів його, а відчуття запаху врятувало.
Іншого разу, в голодну зиму, він побачив тушу коня. Довго вичікував. Придивлявся, прислухався. Начебто нічого підозрілого! А коли наважився підійти, вітер доніс гострий запах ворогів, що сховалися поблизу. І знову він врятувався від пастки.
Вожак зупинився і глухо загарчав. Він гарчав завжди, коли згадував про одвічних ворогів. Вони цькували його собаками — цими продажними родичами, що проміняли свободу на кістки—недогризки. Вожак знав, що ніхто з вовків не згодився б на таке, не зміг би підкорятися людині, стерегти її будинок і отари. Жоден з вовків не дозволив би руці Одвічного Ворога торкатися його шерсті. Жоден з вовків не став би при цьому крутити хвостом. Ні! Вовк клацнув би зубами, і людина завила б від болю. Хіба можна проміняти на недогризки волю? Біжи куди завгодно, шукай здобич по силі, пий свіжу кров, перемагай кволого і знайди загибель у бою з сильним… Хіба вовк може забути ліси, де гуляють сотні таких, як він?
Здіймаючи сніговий пил, пронісся вітер, і враз вожак почув слабке мукання. Виходить, нюх не зраджує! Там їжа! Треба поспішати!
На екранах, що були вмонтовані в стіни лабораторії, загорялись різноколірні карти, спалахували вогники. Сигнали, що надходили, сприймалися спеціальними високочутливими приймачами, розшифровувались електронними приладами. Довгі стрічки виповзали з—під самописців. Автомати згортали їх і складали в коробки. Мільярди найдетальніших і найрізноманітніших повідомлень про те, як почуває себе піддослідний об'єкт, зберігалися на стрічках: спочатку — у вигляді звивистих ліній, потім, після розшифровки, — у колонках цифр.
Професор іноді відкладав папери, вдивлявся в екрани, читав стрічки, задоволено хитав головою: дослід іде нормально. Він давав вказівки Аркадію, і той фокусував випромінювання генераторів — хвилі певних частот. Далеко від лабораторії вони сприймалися органами відчуттів біологічного об'єкта, перетворювалися у нервові імпульси і йшли до його мозку.
…Вожак рвонувся з місця. Майже поруч бігла вовчиця, кілька бувалих у бувальцях вовків, а позаду, не насмілюючись випереджати старших, — легконогі переярки. Вони бігли навпрошки через поляну. Влітку тут якось особливо пахнуть трави, квіти. Хворі вовки приходять лікуватись ними. Звичайно, вони не могли знати: ці трави пахнуть так тому, що під ними в землі залягає магнітна руда. Просто хворі вовки відчували потребу саме в цих травах, їм подобалися цей запах і смак.
Раптом вожак різко зупинився. Зовсім близько побачив хлів і телят. А навкруги — жодної людини.
Потекла слина. Вовки за його спиною теж облизалися. Одні, присівши на задні лапи, завили, інші гарчали. Але щомиті всі готові були рвонутися вперед.
Так само несподівано, як і виник, хлів з телятами зник, розтанув. Такого ще вожак не знав.
Його знову охопив страх. Можливо, це пастка? Все, що роблять люди, спрямоване проти нього. Це вони забрали з доріг коней і пустили по них неїстівні страховиська з вогняними очима і пронизливими голосами. Відгородили худобу вже не дерев'яними, а кам'яними мурами, які не можна ні підрити, ні перескочити; пустили в небо рокотливих птахів, щоб лякати його. І, нарешті, освітили вулиці вогнями, щоб вожак і його зграя не могли у темряві непомітно дістатися до їжі, схованої в хліву.
Щороку вогнів стає все більше. Вони наступають на ліс, відтісняють вожака і його зграю. Мабуть, люди все—таки твердо вирішили повністю знищити вовків. Та вожак ще побореться!
Запах знову подужчав. Нічний ліс для людей — темний, ворожий, незрозумілий. А для вовків він ще гостинніший, ніж удень, і все це завдяки запаху…
Вожак більше нічого не боїться. Мчить попереду зграї, і з його пащі виривається переможне гарчання. Він чує, як мекають беззахисні телята, відчуває теплоту живого м'яса, бачить кров на снігу. І ще він певний у перемозі над людиною, над її собаками і вогнями. Швидше! Швидше! Вперед!
Професор закінчував статтю. Він писав: «Запах є не що інше, як сприйняття електромагнітних коливань молекул особливими нервовими закінченнями, властивими людині, а також тваринам. Молекула пахучої речовини попадає в ніс і сприймається нервовими клітинами, молекули яких коливаються з близькою їй частотою. Останнім часом виявилося, що можна підібрати таке електромагнітне випромінювання генератора, яке, збуджуючи коливання молекул повітря, сприймається живими істотами, як різні явища: запах, звук, форма й колір».
…Вожак з розбігу вдарився об щось тверде і покотився по землі. Одразу ж схопився на ноги, наїжачився, люто заклацав зубами.
Попереду і з боків — грати. Рвонувся назад. Та було вже пізно. Залізні грати закрили прохід, відгородили його і зграю від лісу, свободи, життя… І тоді вожак завив, завив від люті, ненависті, безпорадності. Він викликав на поєдинок людину, яка навіть запах перетворила в пастку. Вожак ніби побачив людину — всемогутню, підступну, що розтягує рот і округлює щоки в посмішці так, як це вміє робити тільки вона.
— Семене Євгеновичу, дзвонили з сьомої дільниці, просили передати вам, що об'єкт Б—47 прибув у призначений пункт, — доповіла лаборантка професору і спитала: — А що це за об'єкт Б—47?
— Біологічний об'єкт, індекс 47, — відповів професор. — До цієї групи належать собаки, вовки, шакали. Надто складні й чутливі об'єкти.
Він перегорнув кілька сторінок лабораторної книги. Сюди заносилися загальні висновки дослідів. Під записами «Винищення комарів, що летять на запах» та «Підтвердилися дані про залягання руд, одержані по відтінках запаху квітів і трав» він дописав: «Об'єкт Б—47 прибув у заданий пункт»…
ЗНАЙОМИЙ ГОЛОС
Фірма «Краузе і Сміт» ждала чого завгодно. Та коли підкуплений службовець фірми «Пратт» повідомив, що всі винаходи йдуть з лабораторії Альви Доумана, що їх шифрують літерами В і К й порядковими номерами, що авторську частину гонорару сплачують родинам Венстена і Крюгана, — навіть найзапекліших скептиків охопив марновірний жах.
Венстен і Крюган були інженерами електронно-дослідної лабораторії фірми «Пратт». Перший з них помер торік, другий — п'ять років тому. Обидва заповіли свої трупи Альві Доуману для якихось експериментів.
Лише завдяки неабиякому розумові Венстена «Пратт» процвітала. Він не тільки сипав винаходами, наче з рога достатку, але й умів знаходити їм найекономічніше застосування. До того ж Венстен нерідко радив директорам фірми, як та коли застосовувати винаходи з найбільшим зиском. Але водночас він відхилив пропозицію стати співвласником фірми. Величезні гроші, що пливли йому до рук, він витрачав несподівано й безглуздо. Він увесь складався з суперечностей, немов з кольорової мозаїки.
Власникам та директорам фірми—конкурента «Краузе і Сміт» лишалося кусати лікті. Ніякі їхні старання неспроможні були стримати розростання «Пратт», хоч мала вона менше капіталу й можливостей.
Тільки смерть Венстена зігрівала їх надію на те, що становище зміниться. Проте й у новому ділі, де старий Краузе ладен був ручитися, що замовлення дістануться йому, їх знову-таки перехопила фірма «Пратт». І в який спосіб! Вдавшись до типово венстенівського прийому. В останню мить, коли супротивник був певен у перемозі й послабив зусилля, «Пратт» повідомила про визначний винахід, що дає змогу випускати реле з удвічі довшим строком служби. Навіть у тому, як описувалося відкриття, як підкреслювалося його економічне значення, давався взнаки «почерк» Венстена.
Якби люди, котрі добре знали інженера, не були переконані, що той помер, вони сказали б: і винахід зробив, і опис його склав, і обрав слушний момент, щоб повідомити про нього, Венстен.
Один за одним з порожніми руками поверталися агенти. До лабораторії «голомозого безумця» ніхто з них не прослизнув. Старий Краузе рвав на дрібні клаптики непотрібні папірці, а це була кепська ознака.
Коли надійшло повідомлення від службовця «Пратт», Краузе припинив нараду директорів і дав знак Конрадові Дорту, одному із співвласників фірми, щоб той залишився.
— Ви знали всіх отих… — «великий дідуган» зробив непевний жест. — Вам доведеться взятися за це.
Він пожував губами й замовк. Це означало наказ.
…Чимало довелося Конрадові потрудитися. Найкращі детективи анічогісінько не могли вдіяти. Треба було покладатися тільки на себе. Два з половиною тижні, п'ять невдалих спроб — і ось нарешті він у цій клятій шафі в лабораторії Альви. Конрад чекає. Крізь щілину пробивається вузенька смужка світла, гостра, наче лезо бритви.
У Конрада затерпла ліва нога. Він поворухнувся, і дверцята шафи рипнули. Конрад потягнув їх до себе. Занадто сильно. Смужка світла зникла. Тепер слід знову обережно прочинити стулки.
Але в цей час почулися важкі кроки кількох чоловік. До лабораторії щось занесли. Пролунав, захлинаючись, бистрий голос Альви — його Конрад упізнав би навіть у гомоні людського натовпу:
— Ставте ось тут і тут.
Кроки стало чути далі, потім вони почали наближатись. Та це були вже кроки однієї людини, Альви. Бистрий голос і човгаючі кроки, повільні лагідні рухи і колючі слова — це було властиво Альві, «голомозому безумцеві», «чучелові лева», як його називали в тих колах, де тепер бував Конрад. Розмовляв він якось особливо. Думки в Альви били фонтаном, він не встигав їх висловлювати й від знемоги замовкав. За кілька хвилин він збирався на силі і знову цокотів, стріляв словами, наче смолоскип іскрами.
Ось Альва повільно почав походжати по лабораторії з кутка в куток, човгаючи ногами. Це була в нього звична «розминка» — він ще раз обмірковував план сьогоднішніх експериментів. Потім спитав:
— Ви готові, друже Венстен?
І тоді пролунав хрипкуватий сухий голос:
— Готовий. Можна починати.
Лоб Конрада вкрився потом. Ось вона, виявляється, де — страшна відповідь на загадку! Він упізнав другий голос — це, безперечно, був голос Венстена.
У шафі пахло металом і фарбою. Наморочилося в голові від задушливого повітря. А за дверцятами…
Конрад завжди побоювався й засуджував таких людей, як Венстен чи Альва. Їхня ненормальність була для нього очевидна. Тридцять років тому він учився разом з ними в Колумбійському університеті й працював в одній лабораторії. Вони завжди висловлювали найбезглуздіші ідеї, а надто Альва. І кінець кінцем виявлялося, що вони мають рацію, а всі інші — телепні.
Приміром, у питанні про свічення нового виду пластмаси. Альва висловлював думку, що, вступаючи в реакцію з повітрям, вона заряджається за рахунок негативних іонів. Він твердив, що із шматків пластмаси можуть вийти чудові акумулятори. В перевірці гіпотези брав участь і Конрад, котрий з граничною переконливістю довів її абсурдність. Альва тоді зморщив носа і став читати вірші Беранже. А за кілька днів він довів, що правий, додавши до пластмаси сірчанокислого цинку.
Незабаром Конрад перейшов у дослідну лабораторію фірми «Краузе і Сміт». Ця ж сама фірма запрошувала Венстена й Альву, але вони відмовились і пішли на службу в занепадаючу «Пратт».
Конрад ніяк не міг збагнути, чому таким людям, як Альва та Венстен, у науці щастить більше, ніж йому. Щоправда, лише в науці, а не в житті. Друге можна зрозуміти: він набагато розсудливіший за них, практичніший, одне слово — нормальніший. Та чому ж у науці… Хіба ненормальність — це те ж саме, що й геніальність?
Куточки Конрадових вуст ледь-ледь ворухнулись. Це мало означати усмішку. Та вона вмить зникла, коли знову пролунав голос Альви:
— Чотири питання, один розв'язок, друже. Попрацюй.
Почулося. клацання й гудіння…
Конрад, скарлючившись, завмер у своїй похмурій схованці. Він так напружив слух, що вже навіть виразно чув, як Альва дихає. О, нарешті загадка таки прояснюється! Цей негідник Альва якимось чином оживив свого приятеля. Але як це йому вдалося? Венстен помер від рака. В нього було уражено легені, нирки. Метастази пішли в шлунок і стравохід. Для того, щоб оживити його, довелося б заново створювати мало не весь організм. До того ж Альва майже нічого не тямить у медицині.
Гудіння стихло. Мертвотний, без інтонацій голос Венстена промовив:
— Альфа, помножене на ікс сім.
— А що скажете ви, містере Крюган? — спитав Альва.
Ні, не даремно Конрад забрався до цієї клятої шафи, не даремно перетворився на добровільного детектива. Те, що він почув, варте було й не таких зусиль. Але треба ще побачити, остаточно переконатись. Він легенько натиснув на стулки — і вони знову рипнули. Чи не почув часом Альва? Та «голомозий безумець» захопився іншим.
Крізь щілину Конрадові було видно, що Айьва стоїть перед стіною, в якій мигтять індикаторні лампи.
«Де ж тут оживлені мерці? В іншому кутку лабораторії? Чи, може, Альва розмовляє з духами?»
Канрад спробував безшумно розширити щілину. Та кляті дверцята виказали його. Альва обернувся в його бік.
Великим пальцем Конрад відвів запобіжник пістолета. Човгання затихло зовсім близько. Клацнули дверцята сусідньої шафи. І знову — кроки…
Яскраве світло, мов спалах блискавки, засліпило Конрада. Крізь напівзаплющені повіки він встиг розгледіти чорне обличчя з порожніми орбітами замість очей і наставив інстинктивно пістолет. Тієї ж миті від ліктя до плеча вдарив електричний розряд, пістолет полетів додолу.
— Ти?..
Голос Альви був насмішкуватий і трохи здивований:
— Ваша фірма не може дати мені спокою? Конрадові потрібні були саме ці секунди, щоб отямитися. Він бачив, що, крім нього й Альви, в лабораторії нікого нема. На стінах мигтіли ряди індикаторних ламп.