Раптом пролунав незворушний голос Венстена:
— Можливий також інший розв'язок. Альфа плюс «с», помножене на ікс два.
— Це Венстен! — вигукнув Конрад.
— Голос Венстена, — поправив його Альва. — Голос імітувати легко. Пристрій, який перетворює електричні імпульси й викликає коливання повітря. От і все.
—І розв'язок Венстена, — сказав Конрад. Він уже почував себе обвинувачем.
Альва невдоволено зіщулився, розглядаючи його, як у лабораторії розглядав браковане реле.
— А ти, виявляється, так нічого й не второпав… — повагом промовив він. — Я був про тебе кращої думки.
Альва дивився на індикаторні лампи, і в Конрада сяйнула думка:
— Ти створив електронний мозок? Мозок Венстена?
— Виходить, може бути все-таки й альфа плюс «с», — випалив Альва тріумфуючи, на мить забувши про Конрада. Потім знову глянув на нього: — А чого ти так кричиш, ніби це ти знайшов розв'язок? Звичайно, це електронний мозок Венстена. Ти міг би й раніше здогадатися, якби не притупив твоїх розумових здібностей бізнес. — Слова, як завжди, розліталися від Альви іскрами. — Всі електронні машини орієнтовано на типову схему, скажімо, на такий мозок, як твій. Але в такому мозку з типовими асоціативними ділянками й типовим зв'язком нейронів менше каналів зв'язку та обхідних шляхів, аніж у мозку Венстена. А я маю справу з біонікою. Я створюю електронні машини за певними живими зразками, котрі найбільше мене цікавлять, з урахуванням їх відхилень від норми, їх швидкодії. Відверто кажучи, це відхилення мене якраз найбільше цікавить. Природа напрочуд різноманітна, вона містить мільйони норм. Лише завдяки відхиленню від звичайної норми такий мозок здатний розкрити нові норми природи, явища, закони. Я намагаюся записувати в пам'ять машини все, що знав небіжчик, настроюю її на його «тон». І коли я даю такій системі ті самі факти, що й звичайним машинам, вона робить зовсім інші висновки.
Тобі вони здалися б ненормальними, безглуздими, як сама машина і мозок, на кшталт якого її зроблено. Але що таке норма? Ти чи Ейнштейн? Твій знаменитий Краузе чи Бетховен? Що таке норма для людського мозку? Може, відповіси?
Він перевів на Конрада свої темні недобрі очі.
— А колись же й ти був добрячим інженером. Пам'ятаєш, як ти досліджував струми взаємодії?
Конрад скривився.
— Але ти завжди був неабияким негідником і тебе тягло до всілякого паскудства. Цікаво було б зазирнути до твоїх чарунок пам'яті. Певно, там чимало різної погані й мотлоху…
Він зробив крок до Конрада, немовби й справді збираючись розітнути йому череп.
— Не поглядай на пістолет. Тобі до нього, не дотягтися. Втім, я не збираюся завдавати собі клопоту операцією. Отут за стіною перед нами не весь Венстен, а лише частина його мозку, в якому, щоправда, підсилено електричну активність. Але ця частина дає такі розв'язки, до яких тобі не додуматись. Розумієш тепер, що таке норма для людського мозку, якщо його діяльність не скеровано на такий непотріб, як у тебе?
— Ти божевільний, Альва, ти такий же ненормальний, як і твої машини. Тому в тебе ніколи не було жодного зайвого цента, — мовив Конрад, прямуючи до дверей лабораторії.
Альва не намагався йому перешкодити. Уже біля дверей Конрад сказав:
— Та якби ти згодився перейти до нас… Можу тебе запевнити — ми б не поскупилися.
Альва вже не дивився на нього. Він перепилив ручки регуляторів. Відблиски індикаторних ламп веселковими барвами вигравали па його гулястій лисині. І лише коли клацнули двері, він гукнув Конрадові навздогін:
— Якщо ти надумаєш притягти мені свого група після смерті, не завдавай собі клопоту: він мені не знадобиться!
ЯКИМ ТИ ПОВЕРНЕШСЯ?
Ні, її вразили не слова — слів дівчинка не могла точно пригадати: здається, спитав, чому вона плаче. Але голос… Він був зовсім не схожий на інші… Такий лагідний, що вона заплакала ще дужче. Наче крізь туман помітила його стурбовану усмішку. Дівчинці здалося, що колись давно вона вже бачила її. От тільки не могла пригадати…
— Тебе хтось скривдив?
Дівчинка заперечливо похитала головою.
Він поспішно додав:
— Я не хотів втручатись у твої справи. Просто мені сумно гуляти самому. Коли бачу: ти йдеш і рюмсаєш.
Дівчинка недовірливо всміхнулася. Туман, який застилав їй очі, почав розвіюватися.
Вона пригадала, як учитель сказав: “Віто Лещук, ти винна і мусиш вибачитися перед Миколою”. Вона тоді вперто закусила губу й мовчала. “Ну що ж, не поїдеш на екскурсію. Посидиш вдома, подумаєш”. Не могла ж вона розповісти, як було насправді. Віта Лещук не донощиця. Хай уже краще її покарають.
— Слухай, дівчинко, а я ж знаю, що винна не ти, а Микола.
“Знає? Але звідки?”
— Післязавтра я полечу на кілька днів до Праги. Хочеш зі мною?
Дівчинка здригнулася, зупинилась. Тоненька й легка, з пухнастим волоссям, вона була схожа на кульбабу, яку хотілося захистити од вітру.
“Післязавтра наш клас вирушає до Праги, а мене не беруть…”
Віта підвела голову й уважно глянула на незнайомця. Він був високий, незграбні широкі плечі скидалися на дві кам’яні брили. Може, тому він трохи горбився. Трикутне обличчя, великий круглий лоб. А очі добрі й тривожні.
— Провести тебе трохи? — мовив незнайомець і швидко додав: — А то мені сумно.
Віта мовчала, і він знову заговорив:
— Розкажу тобі свою історію — може, ти захочеш мені допомогти…
Дівчинка погодилась.
— Добре, розказуйте.
Вони поволі пішли далі. Віта поблажливо поглядала на нього. А він ішов поряд, намагаючись іти в ногу з нею.
— Розумієш, у Празі я маю дуже багато справ. Усіх їх за день ніяк не зробиш. Якщо ти полетиш зі мною і виконаєш хоча б одне моє доручення на фабриці дитячої іграшки, я впораюся з іншими. Ну як, згода?
— Треба спитати дозволу мами та бабусі, — сказала Віта.
Незнайомець чомусь зрадів:
— Авжеж, авжеж.
— Мій дім близенько.
Вона так довірилася супутникові, що перед ескалатором подала йому руку. Тут панувало пожвавлення. Незнайомець так міцно стиснув їй руку, що дівчинка навіть скрикнула.
— Пробач, Віто.
“Звідки він знає моє ім’я? Чому нічого не розповідає про себе? Як його звуть.
— Час уже й мені відрекомендуватись, — сказав він.
— Звати мене Валерій Павлович. Професія — біофізик. Зараз я у відпустці, але вона кінчається.
Деякий час ішли мовчки. Щоразу, переходячи з ескалатора на ескалатор, Валерій Павлович брав Віту за руру. Його пальці були сухі й гарячі. Здавалося, що в нього висока температура.
Коли підійшли до Вітаного будинку і двері автоматично відчинилися, Валерій Павлович на мить завагався, не наважуючись увійти…
Їх зустріла Вітина мати — маленька кругловида жінка з таким же пухнастим і білявим волоссям, як і в доньки.
— До нас гості? — мовила вона здивовано.
Жінка уважно оглянула Валерія Павловича і відрекомендувалася:
— Оксана Вадимівна.
— Валерій Павлович, — мовив незнайомець і відразу ж одвів очі.
“Де я його бачила?” — намагалася пригадати жінка. Вона чомусь розхвилювалася, напружувала пам’ять, але пригадати не могла. А коли заспокоїлася, пам’ять легко, як вода соломинку, виштовхнула нагору спомин…
…Фойє театру. Виставка картин молодих художників. Вона смикає чоловіка за руку: “Анте, ходімо ж! Третій дзвінок!” А він утупився в картину, де з темряви випливає обличчя з загостреними рисами.
Ант сказав тоді: “Отаким би я хотів бути”. Дружина скоса глянула на його лагідне обличчя з трохи відкопиленою губою і всміхнулася: “Хлопчисько!” А тепер вона бачить перед собою той самий портрет…
Можливо, цей чоловік позував художникові?..
— Мамо, а мене Валерій Павлович запрошує до Праги! — повідомила дівчинка. — Він летить туди теж післязавтра, як і наш клас.
— От ви там і зустрінетеся, — сказала Оксана Вадимівна, не вникаючи у слова доньки. Вона дивилася на гостя й міркувала: “Наче зійшов з тієї картини. Це обличчя… його мені вже не забути ніколи. Тільки тепер здається, я розумію, що побачив у ньому Ант. Однак воно надто рухливе, так швидко міняє свій вираз, що за ним неможливо встежити…”
— Мамо! — нетерпляче нагадала про себе донька. — На екскурсію мене не візьмуть, якщо не попрошу вибачення у Миколи.
— Що сталося?
— Я вдарила його.
— І не хочеш вибачитися?
— Ніколи. Він сказав, що герої — дурні, а боягузи — розумні. І що їх називають саме так, бо це вигідно іншим.
— Треба було пояснити, — спробувала заспокоїти дочку Оксана Вадимівна.
— Кому? Миколі? — Віта сказала це так виразно, що мати мимоволі посміхнулась, але відразу ж нахмурилася, щоб показати гостеві, і особливо доньці, що вона не схвалює її вчинку.
— Нещасна людина ваш Микола. Життя у нього буде нецікаве, якщо він не зміниться, — промовила, входячи до кімнати, літня, але міцна жінка з циганськими очима. — Я Вітина бабуся, — пояснила вона гостеві і знову звернулася до онуки: — Певно, з нього варто було б покепкувати.
Вона багатозначно кивнула гостеві, мовляв, за цим криється дещо недомовлене. Але Оксана Вадимівна нетактовно запитала:
— Це ти через батька?
Дівчинка різко хитнула головою.
— Мати слушно зауважила. В таких випадках краще не долучати особистого, — втрутився в розмову Валерій Павлович.
Віта демонстративно відвернулася од гостя.
“Цього вона ще не розуміє”, — з прикрістю подумав він.
— От бачиш, доню… — почала новий наступ Оксана Вадимівна, але Віта рішуче сказала:
— Я не вибачатимуся. Нізащо.
— І не треба, — несподівано підтримала її бабуся. — Те, що ми тобі сказали, — це на майбутнє.
Оксана Вадимівна стенула плечима і вийшла з кімнати.
Віта крадькома зиркнула на гостя: як він реагує? Все—таки їй дуже хотілося поїхати до Праги.
Гість сидів у кріслі зігнувшись, опустивши голову. Але Віта бачила, що його очі всміхаються.
— Прошу до столу! — почувся голос Оксани Вадимівни.
Вони увійшли до їдальні, де на пультах перед кожним кріслом горіли лампочки синтезаторів.
— Я уже ввела програму. Оцініть моє нове меню, — сказала Оксана Вадимівна гостеві.
— Дякую, але я не хочу їсти, — зніяковівши, промовив він.
— Покуштуйте хоч трішечки.
Перш ніж Валерій Павлович устиг опам’ятатися, перед ним опинилася тарілка з салатом. Люк синтезатора був відкритий, отже, мала з’явитися ще одна страва. Але нараз великим пальцем гість натиснув на кнопку. Індикатор погас. Оксана Вадимівна здивовано повернулася до Валерія Павловича. А він безпомічно розвів руками і промовив:
— Я ж зовсім не хочу їсти.
Бабуся не зводила з гостя швидких циганських очей. З її обличчя було видно: вона щось підозрює.
Валерій Павлович ковзнув по ній поглядом. “Треба їм допомогти. Мабуть, це не поганий вихід для всіх нас”. І він підказав їй у думці: “Так, ти не помиляєшся. Саме тому я здаюся вам дивним, саме тому мені не треба їсти”.
— Пробачте, — мовила бабуся гостеві й звернулася до Оксани. — Можна тебе на хвилинку? Допоможи мені… — останню фразу було сказано спеціально для гостя.
Жінки вийшли в іншу кімнату, бабуся з докором зауважила:
— Дай йому спокій. Хіба ти не помітила в ньому нічого особливого?
— Якийсь він дивний…
— Дивний… — протягла бабуся. — Він нам здається дивним, а ми йому?
Оксана Вадимівна знизала плечима. Її жест означав: завжди ти щось вигадуєш…
Бабуся подивилася на неї довгим задумливим поглядом, похитала головою: “І як ви тільки жили з Антоном, такі різні?” В пам’яті одразу з’явився син. Досить було тихенько покликати — і він завжди приходив. Але тепер вона не кликала, а він усе одно прийшов. Дивно. Можливо, хтось і не побачив би в цьому нічого дивного, але мати знала: щось трапилось. Але що могло трапитися, коли Антон загинув три роки тому? Отже, щось ще має статися…
Вона занепокоєно подумала про Віту. Чи можна її відпускати з оцим?.. Її голос був роздратований, коли вона сказала невістці:
— Невже ти не здогадалася, що це сигом? Так, здається, їх назвали. Недавно цих істот показували по телевізору. Говорили: “Перший крок у майбутнє людства, великий експеримент…”
Оксана Вадимівна здригнулась. Як вона могла не впізнати? Цей високий лоб, широкі плечі, в яких, певно, сховано якісь додаткові органи. Людина, яку синтезовано в лабораторії. Надлюдина за своїми можливостями. Однак і тоді й тепер вона сприймала сигома як машину, а не як людину. Читала, що такі погляди — забобони, розумом доходила, а серцем не могла сприйняти. Коли почула, що деякі сигоми будуть навіть лікарями, та думала: “Хто ж це погодиться, щоб його оглядав сигом? А що коли він вирішить, що перед ним створіння, не варте життя? Бідолахи сигоми — вони не так легко матимуть своїх пацієнтів…”
І раптом сигом у неї в гостях! Звичайно ж, йому не потрібна їжа — він заряджується від сонячних батарей, накопичує енергію і зберігає її в органах—акумуляторах. Але що йому треба?
Вона мерзлякувато зіщулилась, коли пригадала, що він хоче: взяти Віту у Прагу, можливо, як піддослідну тваринку…
— Нікуди Віта з ним не поїде! — рішуче сказала Оксана Вадимівна.
— Але які в нас підстави не довіряти йому? — відповіла стара, й водночас подумала: “Можливо, так краще. Адже недаремно у мене виникло передчуття…”
— Ви завжди любите суперечити, мамо, — з докором сказала Оксана Вадимівна.
“Так, звичайно, нам спокійніше, але як про це сказати Віті?”
Вони повернулися до їдальні, вдаючи, наче нічого не сталося.
Гість кинув на них швидкий погляд.
“Невже він щось помітив?” — подумала стара і пригадала: адже в сигома є телепатичні підсилювачі. Він сприймає і вільно читає думки інших. Сигоми можуть спілкуватися між собою на величезних відстанях за допомогою телепатії. Отже, Валерій Павлович знає і те, про що вони розмовляли, і те, про що думають. Але чому ж тоді він не підказав їм рішення, щоб здійснити свій задум?
Стара злякалась, а що коли цей сумнів підказав він? Подивилася на гостя, очікуючи важкого недоброго погляду, і вже приготувалася до бою. Проте Валерій Павлович дивився не на неї, а на Віту. Гострі риси його обличчя пом’якшали. І хоч біля усміхнених очей не збиралися зморшки, його обличчя вже не здавалося таким дивним.
Він дивився на дівчинку і посміхався. Віта теж відповідала йому усмішкою.
— Ти вже велика, повинна сама розуміти, — почала Оксана Вадимівна одразу після того, як гість пішов. І Віта все зрозуміла.
Вона благально подивилася на бабусю. Старенька вдала, ніби щось уважно розглядає у вікні.
— Мамо! — з докором вигукнула Віта. — Чому ти не дозволяєш? Чим він тобі не сподобався?
Оксана Вадимівна трохи розгубилася:
— Він не людина, моя доню. Він — сигом. Пам’ятаєш, їх показували по телевізору?
— Ну то й що? — скрикнула дівчинка, ніби знала про це раніше, але не надавала значення.
— Невідомо, з якою метою він тебе запрошує, — намагалась обгрунтувати свою відмову Оксана Вадимівна.
Віта обурено сплеснула руками:
— Мамо, пам’ятаєш, я розповідала, що деякі наші дівчатка кажуть, ніби сигоми небезпечні? Ти тоді пояснила, що вони повторюють слова нерозумних і відсталих людей. А тепер твердиш інше…
Оксана Вадимівна почервоніла і благально глянула на свекруху.
Стара не забарилася з відповіддю:
— Все—таки він не людина, Віто. І ми не знаємо його намірів.
— Він хороший, — переконливо сказала дівчинка. — Чого ви на нього напосіли? Якби живий був тато…
Її губи здригались, підборіддя тремтіло, а очі потемніли від обурення.
І Оксана Вадимівна знову пригадала портрет, який так подобався покійному чоловікові. А тепер істота, що наче зійшла з портрета, припала до душі дочці. Чи випадково це?