— Облиште жінку, шмаркачі! Ви чуєте?!
— Хлопчики, — сплеснув руками другий, опецькуватий і мордатий, — папаша ображає молоде покоління! Давайте перевиховаємо папашу, га?.. — зловтішно посміхаючись, він повільно простягнув руку до Сергієвого обличчя. — Ось ми зараз прищепимо тобі носа, щоб не пхав його в чужі справи, а тоді…
Але що намірявся зробити цей опецьок далі, він так і не встиг сказати: Сергій збив його з ніг ударом у щелепу, стусонув коліном у пах довготелесому так, що той аж кавкнув, блискавичним рухом вихопив ніж з руки третього і закрутив її йому за спину.
— Ну, що — вести до міліції?
— Ой, пустіть!.. — кривлячись від болю, хлопець намагався випручатися, але це була марна річ. — Ми пожартували… Більше не буду. Слово честі, не буду!
— Ех, ти! — докірливо сказав Альошин. — А чи є вона в тебе, ота честь?.. Ну, гаразд, прощаю на перший раз. А вдруге — не попадайся.
Він випустив хлопцеву руку, і той, мов солоний заєць, чкурнув у кущі. Слідом за ним подалися й обидва інші.
Все це відбулося так швидко, що жінка не встигла й оговтатися.
— Товаришко, вони вам нічого не заподіяли? — занепокоєно запитав Сергій, бачачи, що вона все ще стоїть нерухомо, притискаючи сумочку до грудей.
— Ні-ні, — стріпнулася жінка. — Просто я дуже злякалася. Ходімте звідси мерщій, вони можуть повернутися.
— Не повернуться.
Довгий час ішли мовчки, і тільки аж біля виходу з парку жінка запитала неголосно:
— Ви, мабуть, чекіст?
— Звідки таке припущення?
— Ну, як же: один проти трьох! Не побоялися! — вона нишком зиркнула на нього і зразу ж схилила очі.
— Я трошки знаю прийоми самбо… Вас провести додому?
— Ні-ні, я сама!.. Не треба! — в очах у неї промайнув страх, наче її рятівник запропонував казна-що.
— Ну, то як знаєте. На добраніч!
— На добраніч! І спасибі вам, велике спасибі!.. — вона похапцем потиснула руку Альошина і метнулася назустріч автомашині з зеленим вогником. — Таксі!
Сергій провів її пильним поглядом. Ця жінка була йому дивно знайома, він десь бачив її і не один раз. Вродлива. Небалакуча й стримана… А вдома, мабуть, ревнивий чоловік, який стежить за кожним її кроком. То де ж вона була зараз, чому йшла одна-однісінька через парк такої глупої пори?.. Смішна: тільки чекістів вважає хоробрими!.. А втім, і то так: коли б Сергій Альошин не був колишнім чемпіоном-самбістом спортивного товариства “Буревісник”, то навряд чи наважився б піти проти трьох озброєних ножами мерзотників… Аж дивно: на якому грунті виростає така погань? Адже кожен з них, певно, має середню освіту, і якщо не читає книжок, то обов’язково дивиться телевізор і відвідує кінотеатри…
І тільки-но Сергій подумав це, як раптом за незнаними законами асоціативного мислення перед ним вималювався екран телевізора, а на ньому — обличчя врятованої ним від пограбування жінки. Отже, це була артистка.
Він ще дужче напружив пам’ять і пригадав: “Закатова”. Так, так, Наталка Закатова, актриса російської драми.
РОЗДІЛ II
НЕ ПОСПІШАЙ ПОМИРАТИ ЗА ІНШИХ
— Годі, Петер!.. Кінчаймо! — шеф лабораторії вогнетривів концерну “Пітсбург плейт гласс К°” доктор Курт Гешке роздратовано махнув рукою і почав скидати антитермічний скафандр. Його помічник, підстаркуватий чоловік у костюмі протитеплового захисту, вимкнув К-генератор і зняв з обличчя маску.
— Допоможіть мені, Петер. Застібку заїло.
Лаборант кинувся до шефа, але, ще засліплений раптовим переходом від світла до темряви, наткнувся на стіл і звалив кілька колб з хімікатами. Брязнуло скло, хлюпнула на підлогу якась рідина, заклубочіли яскраво-жовті хмари отруйних випарів.
— Ой, Петер, — докірливо сказав доктор Гешке, — та чи не можна обережніше?
— Перепрошую, гер доктор! — багряний від сорому лаборант потягнувся по слоїк з нейтралізатором, аби мерщій засипати розлиту кислоту, але при цьому зачепив цупкою полою азбестової куртки поляризаційний мікроскоп, стягнув його зі столика. Хряснув тендітний прилад, упавши на цемент. Розлетівся на друзки.
— От тобі й маєш… — лаборант розгублено зиркнув на шефа, підібрав понівечені деталі. — Я полагоджу його, гер доктор. За власний рахунок полагоджу.
Нічого не відповів йому на це доктор Гешке, тільки посопів носом незадоволено. Бач, полагодить! Та ти, чоловіче, за рік не заробиш того, що коштуватиме ремонт!.. І коли б це була хоч перша шкода! Все з нього валиться з рук, нічого він не вміє зробити до ладу… Шістдесят років. Вичерпався чолов’яга вкрай. Годилося б вигнати його та й узяти когось молодшого, енергійнішого. Та шкода: загине з голоду на чужині. Немає в нього ні сім’ї, ні хати, ні заощаджень про чорний день.
— Петер, дайте лад у лабораторії та й рушайте відпочивати. Завтра можете не приходити.
— Не приходити? — перепитав лаборант розгублено. — Ви звільняєте мене, гер доктор?
— Ні, Петер, — сухо відповів доктор Гешке. — Якщо вас виженуть, то, мабуть, разом зі мною. Боюся, що цього не доведеться чекати довго: долари одержуємо, а… Ну, та гаразд… Я завтра вилітаю в Берлін, мене терміново викликає батько. Певно, сталося щось лихе.
— То щасти вам, гер доктор!
— Дякую.
Розмова на цьому урвалася. Петер хутенько прибрав лабораторію та й пішов, а доктор Гешке занурився в папери, намагаючись визначити, в чому ж кінець кінцем криється причина невдач, які переслідують його кілька останніх місяців. Він не надто перебільшив, висловлюючи побоювання щодо можливості бути вигнаним з лабораторії. “Пітсбург плейт гласс К°” платить щедро, так зате й вимагає значно більше, аніж будь-яка інша компанія. Тут не схиляються перед гучними титулами і не зважають на колишні досягнення. Як тільки вчений сповільнить темпи досліджень або не впорається з поставленим завданням, його звільняють без ніякого жалю. Так було вигнано славетного Джона Фейрхола, а на його місце запросили нікому не відомого Курта Гешке. Компанія не пошкодувала грошей, аби перевезти його з Західного Берліна сюди, в Пітсбург, не поскупилася надати розкішну віллу з повним штатом обслуги та платню сенатора. І все це тільки через те, що Курт Гешке вчасно виправив патент на створений ним високотемпературний вогнетрив даймонсит. “Пітсбург плейт гласс К°” склала контракт на виготовлення керамічних захисних “кожухів” для надпотужних ракет типу “Нептун” і в разі невиконання зобов’язання повинна буде заплатити величезну неустойку. Славетний Джон Фейрхол не впорався з проблемою. Становище має врятувати доктор Гешке.
Погодившись очолити лабораторію вогнетривів компанії “Пітсбург плейт гласс К°”, Курт Гешке був сповнений райдужних сподівань. Поставлене перед ним завдання видавалося йому хоч і не легким, та все ж здійсненним. Коли б не величезна теплопровідність, уже навіть даймонсит, що витримує температуру 4700 градусів, міг би стати непоганим матеріалом для вогнестійких “кожухів”. Отож треба тільки якимсь чином зменшити його здатність пропускати крізь себе тепло.
Ідея виникла враз: новий вогнетрив має бути шпаристий, як губка. Так, так: намочену губку можна вільно тримати над вогнем, і вона не загориться, аж доки з неї не випарується вода. У надстійкому вогнетриві за таку охолоджуючу рідину міг би правити розплавлений карбокварт, вуглець-4.
Найскладніше було розробити технологію виготовлення даймонситової “губки” з крапинками карбокварту в шпарах. Обидва мінерали надзвичайно міцні, подрібнити їх на порошинки певного розміру й форми дуже важко. Але ще важче спекти оту “губку” так, щоб краплинки карбокварту не спливали нагору, — доктор Гешке й досі не знайшов повного розв’язання цієї проблеми. Однак його турбувало й непокоїло ще гірше: даймонсит-2 виявляв цінні властивості теплоізолятора лише в тому разі, коли досліджуваний зразок був не товщий за паперовий аркуш. Тонка плівка вільно витримувала температуру 5000 градусів, а от пластинка завтовшки в один сантиметр уже значно знижувала вогнестійкість і набувала теплопровідності металу. Та найдивніше — і найнеприємніше! — що даймонситова “губка” після кількаразового нагрівання втрачала свою шпаристу структуру, перетворюючись на моноліт. Це був уже зовсім інший мінерал, — не білий і не рожевий, як карбокварт чи даймонсит, а зеленкувато-сірий, напівпрозорий. Доктор Гешке назвав його “даймонсит-3”, але й досі не може збагнути таємниці народження цього чудного вогнетриву: “губка” руйнується, навіть коли температура не перевищує якихось жалюгідних трьох тисяч градусів! Дослідження дали несподіваний результат: виходило, ніби стінки даймонситової “губки” всмоктали в себе карбоквартові порошинки, а потім їхнє місце заповнила однорідна суміш. Це явище ніяк не можна було пояснити теоретично, та й не до теорії нині докторові Гешке: через три місяці кінчається визначений контрактом термін, а “Пітсбург плейт гласс К°” досі не має матеріалу для виготовлення вогнетривких “кожухів”.
А тут ще оця несподівана телеграма від батька… “Приїжджай негайно” — от і все. Звісно, старий не викликав би його без справжньої, дуже гострої потреби. Але що ж там сталося? Яка неприємність криється за цими двома словами? І скільки доведеться пробути в Європі?.. Коли Курт доповів сьогодні шефові, що мусить негайно вилетіти в Берлін, той покрутив носом і насамперед запитав, чи надовго. А звідки знає це сам Курт? Відповів, що на два—три дні.
“Що ж там сталося? — думав він з наростаючим роздратуванням. — Коли б захворів — було б написано прямо… Одержав спадщину від незнаного дядечка-мільйонера?.. Дурниці!.. То що ж ще?.. Міг би, зрештою, замовити відеофонну розмову та й розповісти, в чому справа!”
Але ні, батько знає про таку можливість. Отже, він має щось сказати віч-на-віч. І дуже важливе.
Ці міркування розпорошували увагу, не давали зосередитися на графіках і таблицях. А байдикувати не можна. Якщо через три місяці доктор Гешке не продемонструє директорам компанії нового надвогнетриву, можна прощатися з цією чудесною лабораторією. І повертатися в Європу доведеться вже на власний кошт.
Курт облишив папери, підійшов до К-генератора, взяв у руки ще теплувату даймонситову пластинку, покрутив її на всі боки. Важкий зеленкувато-сірий паралелепіпед завбільшки як сигаретна коробка коштує вдвічі дорожче за шматок золота такої ж величини. А користі з нього — чортма!
Подумалось: а може, слід ще раз проглянути інтроскопом структуру одержаного вогнетриву, тільки не в центральній частині, а десь скраю, де потужність кваркового променя була менша? Може, там знайдеться перехідна зона, яка бодай частково пояснить таємницю переродження “губки” в моноліт? Та тільки ні, структура вогнетривкої пластинки була однорідна і на краях. Доктор Гешке вже простяг руку, щоб вимкнути інтроскоп, але затримався: на зеленкуватому екрані промайнуло щось темне. Потім ще… і ще.
Спочатку він нічого не міг зрозуміти: темні лінії, цятки, плямки виникали й зникали хаотично, не поєднуючись у цілісну картину. І тільки коли доктор Гешке вимкнув пристрій пошарової розгортки та побільшувач зображення, на екрані чітко вималювався силует мухи.
— Що за чортівня?! — промимрив він собі під ніс. — Галюцинація в мене, чи що?
Ні, силует мухи був реальністю. Він не зникав при поворотах пластинки на всі боки, тільки змінював ракурс.
І тут доктор Гешке пригадав: сьогодні перед початком досліду, вже збираючись натиснути на кнопку вмикання генератора, він помітив на екрані дистанційного маніпулятора, як на досліджувану пластинку вмостилася муха. Звичайно, ніякої шкоди вона не завдала б, однак педантизм ученого, та ще й німця, вимагав дотримуватися чистоти експерименту скрізь і завжди. З наказу доктора Петер кілька разів проганяв оту муху, але капосна комаха знову поверталася на облюбоване місце. Кінець кінцем доктор махнув рукою: а, хай вона згорить!
Вона таки згоріла, але… Ні, це безглуздя! В крайньому разі, на поверхні пластинки лишилася б хіба тінь мухи, як лишилася на бруківці Хіросіми тінь жінки, спаленої випромінюванням атомної бомби. А тут інтроскоп показує: муха — чи її обвуглені рештки — потрапили аж у середину вогнетриву!.. Що ж це за фокус такий?
Доктор припалив сигару, замислився. І раптом роздратовано ляснув себе по лобі: та про який там “фокус” мова! Просто Петер, готуючи шихту для запікання “губки”, не помітив у ній дохлої мухи! І ось — результат: десять днів наполегливої праці звелися нанівець! Хто знає, чи не стали оті міліграми органічної речовини каталізатором якогось ще невідомого процесу?
Щиро кажучи, доктор Гешке розумів нісенітність такого обвинувачення: даймонситові “губки” розпливалися й раніше, а не припустиш же, що в кожну з них запікалося по мусі. Проте незадоволення лаборантом, яке виникло давно і наростало з кожним невдалим дослідом, знайшло зараз продуховину.
“Вижену! — думав він розлючено. — Вижену безжально, бо через його неуважність та нехлюйство згайнуєш не знати скільки часу, а вогнетриву так і не створиш. Мене виженуть, не питаючи про причини невдач!”
Доктор поглянув на годинник. Десята вечора… Хотілося ще попрацювати — адже невідомо, як довго доведеться пробути в Європі. Але порядок — насамперед: визначив раз і назавжди, що ніколи не працюватимеш пізніше за десяту, — скоряйся!
Він неквапно зібрав папери, сховав у сейф. Позамикав шафи та шухляди. Перевірив, чи не лишився де якийсь слоїк з отруйною чи легкозаймистою речовиною. Це теж була складова частина незмінного ритуалу, заснованого ще з часів навчання в університеті. Постояв біля порога, востаннє перевіряючи думкою, чи не забув чогось. І рушив додому.
Три милі, — тобто майже шість кілометрів, — до своєї вілли на околиці Пітсбурга Курт Гешке завжди йшов пішки. Він звірявся на поради лікарів і знав, що здоров’я треба берегти змолоду. Хай нероби їздять автомашинами, вкорочуючи собі віку. А працьовитій людині після багатогодинного перебування в далеко не курортній атмосфері лабораторії пройтися навіть приємно, — тим більше, що Курт іде не загазованими трасами, а тихими вуличками та парками. Правда, колеги вже не раз застерігали його від таких прогулянок: можуть пограбувати, а то й убити. Але Курт Гешке був не в боязких: маючи сто кілограмів живої ваги, майже двометровий зріст і такі-сякі навички боксера, можна постояти за себе.
Ця година ходи приділялася виключно на відпочинок нервової системи, — вийшовши з лабораторії, Курт забороняв собі згадувати навіть про найтерміновіші справи. Мріяти він не любив, бо мав холоднувату розсудливу вдачу, і своє майбутнє просто планував, не прагнучи неможливого; над питаннями літератури, мистецтва та політики не замислювався, бо вони його не цікавили. Отож, ідучи небагатолюдними вуличками вечірнього Пітсбурга, доктор тільки поглядав круг себе, фіксуючи в пам’яті все варте уваги. Саме так він вивчав життя Америки — з точки зору стороннього спостерігача.
Дуже багато чого йому не подобалось. Навіть його, вихованого в далеко не пуританські часи, вражала розгнузданість та цинізм американської молоді. Куди там західноберлінським “хіппі” до цих навіжених виродків, що з безсоромністю павіанів вивертають назовні своє огидне нутро, повсякчас готові чи до безпідставного вбивства, чи до безглуздої смерті! Дивувала абсолютна байдужість старіших до чужого лиха — ніхто ніколи не поступився місцем інвалідові чи жінці з дитиною, ніхто не поспішав на допомогу, якщо раптом якійсь людині робилося зле, — обминали та й ішли собі далі. Просто-таки дикунською видавалася всезагальна звичка американців шпурляти на тротуар недокурки та недогризки, папірці та спорожнені пляшки, — вулиці Пітсбурга завжди скидалися на смітник. Насторожувала неприхована ворожнеча між білими й чорними, і якщо раніше, живучи в Європі, Курт Гешке сентиментально співчував неграм, вважаючи їх полохливими й затурканими, то тут побачив інше: це були ті ж американці з усіма їхніми вадами, тільки чорношкірі. Негри не гнули спин перед білими, ні. Вони поводили себе навіть зухвало. А втім, і не дивно: в Пітсбургу їх було понад шістдесят відсотків од загального числа мешканців. Навіть далекий від політики поміркований бюргер Курт Гешке розумів, що Сполучені Штати стоять напередодні трагічних подій, у яких расове питання зіграє неабияку роль. Правда, його це не хвилювало: самі наварили каші, то хай і сьорбають.
Доктор Гешке вже наближався до своєї вілли, коли раптом помітив, що до жінки, яка швидким кроком ішла поперед нього вузьким напівтемним провулком, підскочили два здоровенні гевали, схопили її за руки, потягли в скверик, до берега Огайо. Жінка не пручалася і навіть не зойкнула, — мабуть, з переляку їй одібрало мову. Певно, саме ця обставина й штовхнула доктора Гешке на нерозсудливий крок: забувши поради колег не встрявати в чужі справи, він погнався за мерзотниками, щоб всипати їм як слід.
Його спіткала дивна несподіванка. Тільки-но він забіг до скверика, як побачив: один з нападників качається по землі, скорчений від болю, другий, тручи руками очі, чимдужче втікає алеєю, а жінка, — та, яку він вважав наполоханою вкрай, — вихопила з сумочки пістолет і сказала спокійно, жорстко: