— Стій!.. Руки вгору!
Знизавши плечима, він виконав наказ. Тільки сказав:
— Дивний спосіб дякувати тому, хто поспішає вам на допомогу.
— На допомогу?! — пхикнула вона. — А втім, гаразд. Видно, що ви чужинець. Опустіть руки, але не наближайтесь до мене, бо й вам буде те, що цим шмаркачам… Куди прямуєте?
— На Грюн-стріт.
— Нам по дорозі. Ходімте.
Якийсь час ішли мовчки. Курт нишком поглядав на хоробру американку. Не витримав:
— Скажіть, прошу, ви… ви агент ФБР?
— Звідки таке припущення?.. А, розумію: ви ж чужинець!.. Ні, не агент ФБР: там надто багато вимагають і надто мало платять. Я просто звичайна американка другої половини двадцятого століття. Курси джіу-джитсу, ампули сльозоточивого газу та надійний пістолет — ось що потрібно кожній з нас, щоб постояти за себе… А вам раджу: не поспішайте помирати за інших!
— Навіть якщо йдеться про таку чарівну особу, як ви?
— О, — засміялася вона, — ви вже починаєте говорити компліменти! То заплачу вам щирою порадою: десятою дорогою обминайте насамперед так званих “чарівних осіб”! Вони завжди зуміють викрутитися, а ви станете калікою, а то й із життям розпрощаєтесь. А втім… — вона простягла руку, помацала тугий Куртів біцепс. — А втім, мене захищати — дозволяю!.. Ви давно з Європи?
— Майже рік.
— Німець?
— Так.
— Мені подобаються німці. Правда, вони твердолобі й вайлуваті, зате порядні.
— Сприйняти це як комплімент? — досить кисло всміхнувся доктор Гешке.
— Ні, просто як констатацію факту… Ви поспішаєте додому?
— М-м-м… Ні! — Курт сам не знав, чому сказав неправду.
— В такому разі дозволяю запросити мене в будь-який затишний ресторанчик. Я страшенно хочу їсти. Ви ж також ще не вечеряли?
— Так. Тобто ні… Ну, гаразд, ходімте.
— О, — сказала жінка насмішкувато, — скидається, ніби ви заради мене зважилися на велику жертву!
— Та ні, чому ж… — Курт зніяковів. — Просто я не припускав, що… Адже ми навіть не знайомі!
— Впізнаю допотопну німецьку статечність!.. Ну, то познайомимось: Катрін!
— Курт Гешке.
— А ресторанчик — он за отим рогом. Командуйте, Курт! Люблю скорятися дужим мужчинам!
Чи справді вона любила скорятися — невідомо. А от доктор Гешке таки скорився, всупереч самому собі: він обминав ресторани, уникав випадкових знайомств, суворо дотримувався режиму дня, пив дуже мало і лише коли-не-коли. Зараз його наче підмінили. Курт зацікавився енергійною американкою, гострою на язик і рішучою в діях. Якось незручно було сказати, що він лягає спати точно о дванадцятій, що на ніч ніколи не п’є… і що в Західному Берліні в нього є наречена, яка суворо застерегла його проти ресторанних рандеву з чужими жінками.
— Ходімте, Катрін. Тільки командувати доведеться вам, бо я не знаю ваших звичок та уподобань.
Ресторанчик був невеликий і затишний, майже пустельний, — за столиком сиділи кілька молодих пар, та в кутку куняв над кухлем пива неохайно вдягнений підстаркуватий чолов’яга. Назустріч новим відвідувачам вибіг сам хазяїн, заметушився, посадовив на кращі місця. Схилився у поклоні, чекаючи на замовлення.
— Вечерю на двох голодних мужчин! — сказала йому Катрін жартівливо. — Звичайно, зважаючи, що один з них має жіночий смак.
— Буде зроблено! — хазяїн зник, а буквально через кілька секунд поставив на стіл пляшку бренді, чарки і тарілочку з посиланими цукром шматочками цитрини. — Все інше — за п’ять хвилин!
— Наливайте, Курт! Та ні, по повній, по повній!.. — Катрін підняла чарку. — Вип’ємо за наше дивне знайомство!
В її очах витанцьовували зелені бісики, примхливі губи посміхалися визивно й клично. Вродлива й звабна. Але ж і небезпечна, певно!
Курт мимохіть згадав свою наречену. О, Лізхен і Катрін — як небо і земля! Та — неквапна, статечна, справжнє втілення образу класичної німкені. Ця — як збуджена тигриця. Боронь боже мати справу з такою!
Але йому було приємно з нею. Вперше в житті він не поглядав на годинник, хоч північ давно минула; вперше не зупинився на одній-єдиній чарці, а пив і пив. Алкоголь не затьмарював йому свідомості, зате додавав настрою і балакучості. Мабуть, і у Катрін був схожий стан — їхня розмова була невимушена, але хаотична; говорили про все загалом і ні про що конкретно. Та ось раптом Катрін замовкла, примружила очі:
— Курт, а дайте-но мені вашу долоню!
— Прошу… Хочете зазирнути в моє майбутнє?
— Так! — зелені бісики в її очах затанцювали ще дужче. — Тож слухайте!.. Перше — ви не одружені, проте маєте пишнотілу вродливу наречену. Німкеню, звичайно. Одружитеся з нею… якщо на вашій дорозі не стане якась худорлява зеленоока шатенка.
— Схожа на вас?
— Частково. Проте не перебивайте… Ви — вчений. Ще не славетний, але обдарований… Працюєте в “Пітсбург плейт гласс К°”. Мабуть… мабуть, очолюєте лабораторію. На вас чекають великі неприємності, проте все обійдеться гаразд… Ну, то яка з мене ворожка?
— Дивовижно! — збентежено знизав плечима Курт. — Ні, ви таки справді, певно, агент ФБР!
— Знову тієї ж! — засміялася Катрін. — Повторюю: я звичайна сучасна американка. Може, тільки дещо спостережливіша за інших. У майбутнє, на жаль, зазирати не вмію, а от жетон фірми “Пітсбург плейт гласс К°”, який ви ненароком витягли з кишені разом з хустинкою — помітила. А далі — звичайна логіка: якщо концерн запрошує з Європи німця, то тільки обдарованого і на керівну посаду; якщо цей німець іде до ресторану з чужою жінкою — то тільки тому, що вдома на нього не чекає власна; вам років тридцять п’ять, а це — шлюбний вік статечного німця, тому у вас є наречена. Ну, і таке інше.
— Он воно як! — розчаровано зітхнув Курт. — Ну, а ви?.. Хто ви?
— Я — вільна пташка! — вона поглянула на годинник, стурбовано хитнула головою. — Пізно. Час додому.
Курт розрахувався за вечерю. Вийшли на вулицю. Довго чекати не довелося—під’їхало вільне таксі.
— Прошу, Грюн-стріт! — сказала Катрін до шофера.
— Ви теж там живете? — здивувався Курт.
— Ні, я живу далеко звідси… — її голос лунав сухо і навіть неприязно.
— Ви чимось ображені, Катрін? — Куртові було неприємне оце дивне перетворення його супутниці.
— Аж ніяк.
— Ми ще зустрінемося з вами?
— Ні.
— Чому?
— Ви не вмієте користуватися з слушного моменту… Ну, прощайте. Ми вже приїхали.
— Прощайте… — Курт вийшов з машини, провів її поглядом, попростував до своєї вілли. Його райдужний настрій розвіявся, на душі було гидко.
Хоч минала друга година ночі, лакей ще не спав, чекаючи на господаря. Добре вишколений, він навіть знаку не подав, що здивований незнаним досі порушенням режиму дня містера Гешке. Тільки доповів стримано:
— Сер, до вас тричі дзвонив містер Друммонд.
— Друммонд?!
— Так, сер. Просив, щоб ви обов’язково подзвонили йому… Вечерю подавати зараз чи після вашої розмови?
— Ні-ні, я повечеряв… Можете йти, Ірвін.
Лакей вийшов, дбайливо причинивши за собою двері. Доктор Гешке підійшов до відеофону, замислився. Надто швидко збувається “пророкування” Катрін: нічний дзвінок Крокодила, як поза очі називають містера Друммонда, не віщує нічого приємного. Що ж там сталося?
Доктор Гешке не любив несподіванок. Він волів мати справу з передбачуваними прикростями, аби тільки не стикатися з потребою миттєво орієнтуватися в складній ситуації. Ось і тепер йому хотілося підготувати себе до найгіршого, щоб не виявити розгубленості перед босом. Але, крім можливості пожежі у лабораторії чи змін щодо терміну виготовлення вогнетриву, на думку нічого не спадало. Незадоволено посопівши носом, він набрав номер квартири Друммонда.
Чекати довелося довгенько — Крокодил, звичайно, спав. Та ось на екранчику вималювалось його незадоволене одутлувате обличчя.
— Де вас чорти носять, містер Гешке?! Обидві ваші машини обладнані радіотелефоном, то чому ж ви за весь вечір ні разу не взяли трубки? Хіба ви не пам’ятаєте умови, що компанія в разі гострої потреби може залучати вас до праці навіть у нічні години?
— Перепрошую, містер Друммонд. Я був без машини, містер Друммонд… — доктор Гешке спік рака і виправдувався, як школяр.
— Гаразд… Мені доповіли, що ви завтра вилітаєте в Берлін. Чи це так?
— Перепрошую, містер Друммонд, але я змушений… Розумієте: батько терміново…
— Все гаразд, можете їхати. Але в Берліні не затримуйтесь. Через тиждень у Росії, у місті Києві, почнеться міжнародний конгрес силікатників. Поїдете туди як представник нашої фірми.
— Але ж, містер Друммонд…
— Виступати вам не доведеться. Уважно слухайте і пильно придивляйтесь — от і все.
— Але ж, містер Друммонд…
— Можете затриматися в Росії на кілька днів після конгресу. Раджу особисто познайомитися з містером… — Друммонд зазирнув у папірець. — З містером Альйошін. З деяких джерел відомо, що він виконує завдання аналогічні вашим і нещодавно одержав вогнетрив з точкою плавлення чотири тисячі дев’ятсот… Завтра о восьмій приїздіть до мене. Всі необхідні папери для вас готуються. Все.
Клацнуло реле, зображення на екранчику розпливлося.
— Гм, так… — Курт цмокнув язиком, нс-задоволено похитав голоеоіо. Клятий Крокодил недвозначно натякнув, що докторові Гешке доручається стати промисловим шпигуном. Дожився!
РОЗДІЛ III
НЕВДАЧА ПО НЕВДАЧІ
— Руки вгору, Петре Івановичу! — сказав з посмішкою Альошин, заходячи до лабораторії.
Лаборант підхопив жарт:
— Згляньтесь, Сергію Михайловичу! До зарплати ще тиждень, а в моєму гаманці тільки…
— Мені ваш гаманець не потрібний. Мене цікавить… Гм, так і є!.. Признавайтеся, Петре Івановичу: де ваш другий гудзик з лівого манжета?
— Та де ж… — лаборант зиркнув на рукав, похитав головою. — Клятий склероз: адже збирався пришити вчора вранці, бачив, що теліпається на одній ниточці. І забув!
— А чи вчора це було, Петре Івановичу? Не три тижні тому часом?
— Та ні, вчора… — лаборант насторожився. — А хіба це має якесь значення?
— Уявіть собі, має. Ану, спробуйте пригадати точно.
— Стривайте… Я почав голитися… Помітив, що ґудзик ледве тримається… Пришив його… Так ні, це було вже давненько… Не пам’ятаю, Сергію Михайловичу. Хіба на такі дрібниці звертаєш увагу?.. А що сталося?
— Сталася дивовижна річ, Петре Івановичу: ваш ґудзик опинився всередині цієї перепічки! — Альошин показав на кристамулітовий диск. — І може, саме він і спричинився до невдачі вчорашнього досліду.
— Але ж це неможливо!
— Якщо інтроскоп показує — отже, можливо.
— Розумію, Сергію Михайловичу: мабуть… мабуть, ви припустили, що я згубив ґудзик у вакуумній камері?
— Так.
Лаборант знітився, розгублено знизав плечима:
— Не можу довести, що такого не було, бо “пиріг” з початку до кінця готував я. І все ж запевняю, що такого недогляду не допустив би.
— Гаразд, Петре Івановичу. Починайте напилювати новий “пиріг”. Тільки, прошу, пильнуйте, щоб у вогнетрив не потрапила жодна стороння порошинка. Директор уже напосідає на мене, а…
— Перепрошую, Сергію Михайловичу! Добре, що нагадали: він щойно дзвонив. Просив, щоб ви негайно прийшли.
— Ну от! “Стружкознімання” забезпечене! — невесело пожартував Альошин. — Піду.
Директора він не терпів. А втім, професора Хмари не любили й інші працівники інституту. Віддаючи належне його розумові й цілеспрямованості, науковці водночас гостро поставали проти духу казарменої авторитарності, який намагався запровадити новий директор, — колишній кадровий військовий, — з перших днів свого перебування в інституті. Після кількох прочуханів на партійних зборах він став стриманіший, та й тільки. Його побоювались, однак не шанували.
Вже з виразу обличчя професора Хмари Сергій зрозумів: буде буря! І справді, тільки-но привітавшись, директор буркнув:
— Доповідайте!
Сергій розповів про невдалий дослід, — звичайно, не згадуючи про випадок з ґудзиком. Сказав, що кристамуліт-В витримує чотири тисячі дев’ятсот градусів.
— Що ви там торочите мені про градуси?! А теплопровідність, теплопровідність? — директор підхопився, тицьнув під ніс Альошину чужоземний журнал з підкресленими червоним олівцем рядками. — Полюбуйтесь: якісь там японці вже обскакали вас!
— По-перше, не “якісь”, — спокійно сказав Альошин. — Адже ви, Романе Гнатовичу, добре знаєте рівень японських досягнень у цій галузі. По-друге, наскільки я розумію, це — напівреклама, а не офіційне повідомлення. І по-третє, востаннє вам заявляю — мені потрібен ще один помічник, інженер-лаборант. Хай я працюю щодня по дві зміни, але я не маю права вимагати цього від далеко не юного Петра Івановича.
— Ні, — одрубав Хмара, — інженера-лаборанта ви одержите лише в тому разі, коли з’явиться хоч натяк на успіх ваших досліджень.
— Я його одержу негайно! Інакше мені доведеться повідомити замовника, що завдання виконати не можу.
— Що?! — директор аж захлинувся. — Та чи ви усвідомлюєте собі, що говорите?! Є наказ: виготовити…
— Та не наказ, Романе Гнатовичу! — глузливо перебив його Альошин. — Завдання! Чи замовлення… Я не гірше за вас розумію необхідність виконати його якнайшвидше. Отож і прошу вашої допомоги.
— Я поставлю про вас питання на партбюро! Невиконання державного завдання — це…
— Ставте! Буду радий цьому! — Альошин рвучко обернувся і пішов з кабінету.
Настрій у нього був мерзенний. Не варто було б заїдатися з Хмарою — той злопам’ятний. Відтепер тільки й чекай прикрих несподіванок: все буде перекручено й витлумачено якнайгіршим чином, кожна “літучка” починатиметься з розносу роботи лабораторії Альошина… Але й мовчати не можна було: ще один помічник справді потрібен. Без нього не впораєшся з колосальним обсягом досліджень.
Петро Іванович метнув на Сергія стурбований погляд. Побачив, що “стружку знято” і, мабуть, добряче. Сказав винувато:
— То ви пробачте, Сергію Михайловичу. Я проглянув інтроскопом. Справді, мій гудзик… Не розумію: як не додивився?
— Не переживайте, Петре Івановичу. Може, справа зовсім не в гудзикові.
— А якщо поставити контрольний дослід? Я щойно запитував Колісниченка — їхня вакуумна камера зараз вільна. То я спечу аж два “пироги”, один з гудзиком замість начинки. Дозволяєте?
— Прошу, прошу, Петре Івановичу.
Альошин відповів машинально, не вникаючи в зміст пропозиції лаборанта. В мозку саме прослизнула думка: а чи не піти іншим шляхом, — не морочитися з “листковим пирогом”, а спекти таку собі пухку й пористу “паляницю”? Для збільшення вогнестійкості заповнити шпарки нейтральним газом — азотом чи гелієм. Звісно, піно-керамічний вогнетрив не буде такий стійкий, яким міг би бути “пиріг”, та все ж тисяч п’ять градусів, можливо, витримає. А це вже частковий успіх… Тільки як виготувати оту “піну”? Жодна відома сполука не витримає височезної температури запікання кристамуліту, розкладеться задовго до моменту, коли розплавлений вогнетрив зможе затримати пухирці газу… То, може, схитрувати? Додати металонітрид у кристамуліт-Б, щоб той розклався пізніше з виділенням азоту?
Гіпотеза видавалася вартою уваги, але її слушність можна визначити тільки експериментально: теорії створення надвисокотемпературних вогнетривів ще ніхто не розробив — хіба на конгресі силікатників хтось наважиться бодай на узагальнення найрозмаїтіших припущень у цій новій і перспективній галузі.
Але згадавши про майбутній конгрес, Альошин водночас згадав і про нав’язане йому доручення виступити там з рефератом. Ото ще халепа звалилася на його бідолашну голову! До конгресу лишився тиждень, а досі не написано жодного рядка. Та й коли писати?.. І що писати?.. Як?.. Торочити про загальновідомі, вже опубліковані праці навряд чи варто, а про нові досягнення — не слід. Вчені вченими, проте не один з них приїде, тільки аби винюхати, що роблять інші та, м’яко кажучи, принагідно “запозичити” чужі секрети. Кристамуліт ще не запатентовано за кордоном, отож про нього й згадувати не можна… А зарубіжні гості неодмінно поцікавляться, над чим працює містер Альошин; їх доведеться запросити в лабораторію, показати хоч дещо… От халепа, так халепа!