Настрій у Сергія зіпсувався вкрай. Навіть промайнула підступна думка “захворіти” на час конгресу. Але він одразу прогнав її: таким чином тільки перекладеш свою прикрість на плечі комусь із колег… Ну, та гаразд. Якось буде. А зараз треба працювати.
— Петре Івановичу, в мене виникла ідея. Ось послухайте…
Слід віддати лаборантові належне: він вмить збагнув Сергієву думку, гаряче підтримав її, висловив ряд цілком слушних зауважень. А тому, що виготовлення такої пухкої “паляниці” не вимагало забарного вакуумного напилення, експеримент вирішили почати й закінчити сьогодні.
Видавалося б: та чи багато потрібно клопоту, аби приготувати відповідну шихту? Але коли закінчили цю марудну справу, годинник показував дев’яту вечора.
— Не встигли! — сказав Альошин, погано стримуючи роздратованість. — Годі, Петре Івановичу. Йдіть відпочивати.
— Та що ви, Сергію Михайловичу! Ні в якому разі!.. Я навіть не засну, якщо не дізнаюсь, якою буде наша “паляниця”.
— Ну, гаразд, — зітхнув Сергій. — Тільки це — востаннє.
Одверто кажучи, він був заздалегідь переконаний у невдачі спроби. Успіхи зльоту не даються, а “найгеніальніші” гіпотези розлітаються на друзки значно швидше, аніж полохливі “сіренькі”.
Ще раз перевірили склад і однорідність шихти, наділи скафандри. Сергій ввімкнув К-генератор. Спалахнуло нестерпне сяйво, на яке навіть крізь чорні світлофільтри дивитися боляче, заревло полум’я. На поверхні майбутньої “паляниці” виникла і почала швидко розростатися осяйна пляма.
Експеримент начеб проходив успішно: ось уже дві тисячі п’ятсот градусів… дві сімсот… — азот не виділяється. Отже, є надія, що керамічна “піна” таки утвориться.
Однак, коли пірометр показав три тисячі градусів, з шихтою почало коїтися щось дивне. Ні, газ не виділявся. Але напівготова “паляниця” за якихось кілька секунд розжарилася наскрізь. Це свідчило, що вогнетрив набув теплопровідності металу.
— Нічого не розумію! — промимрив собі під ніс Альошин і подав знак вимкнути генератор.
Тільки-но піддослідна “паляниця” дещо остигла, Сергій занурив її в воду. А коли витяг звідти — мало не плюнув з досади: про яку там пінокераміку мова?! Та це ж знову отой проклятущий кристамуліт-В!
Під час випікання “паляниці” азот з шихти не виділився, отже доводиться робити висновок, що його атоми приєдналися до кристалічних ґрат мінералу. Але яким чином? Цього не може бути ні в якому разі!
Та все ж було саме так. І ультразвуковий інтроскоп, і нейтронний дифрактометр показали дивовижну однорідність одержаного вогнетриву, а попередній кристалографічний аналіз — повну тотожність із кристамулітом-В.
— Перепрошую, Петре Івановичу, за необгрунтовану підозру. Ваш ґудзик реабілітовано — всі ці коники викидає сам кристамуліт… Ходімте додому, а завтра спробуємо ще по-іншому.
Сумний і пригнічений ішов Сергій Альошин вулицями нічного Києва. Невдача по невдачі, і отак уже понад рік. Чомусь воно так завжди трапляється, що прикрості сунуть чередою, одна одну підганяючи. І почалося все відтоді, коли місце директора інституту посів професор Хмара. Небіжчик Луценко був людиною тактовною і мудрою, він не визнавав слова “наказ”, а, наказуючи, робив це у такій формі, що підлеглий сприймав інструкцію просто як щиру пораду старішого й досвідченішого товариша. Саме професорові Луценку Сергій і має завдячувати ідеєю створення кристамуліту, і коли б старий прожив ще хоч трошки довше, цілком можливо, досі було б розв’язане й питання про вогнетривкі “кожухи”.
“Та годі вже про ті “кожухи”! — незадоволено урвав сам себе Сергій. — Збожеволіти можна!”
Ніч була чудесна — місячна, лагідна, тепла. На каштанах ще де-не-де тьмяно сяяли свічечки, десь тьохкав соловейко. Незважаючи на пізній час, у Першотравневому парку було повно люду.
Сергій сів на лаву край урвища над Дніпром, задивився в неозору далину. Пригніченість поступово розвіювалася, вже не таким похмурим видавалося майбутнє.
Подумалося: а хіба життя повинно складатися з самих тільки перемог?.. Невдачі— закономірні і навіть неминучі для тих, хто прокладає нові дороги в науці… І посміхнувся внутрішньо: “Кришталеві дороги!” Де ви зараз, любий Олександре Макаровичу?
Саме з мрії про райдужні кришталеві дороги й почав Сергій Альошин, аби дійти до буденного прагнення створити надстійкий вогнетрив для космічних ракет… А втім, чи до буденного?.. Мрії завжди яскравіші за дійсність, — однак це й добре, бо вони мають запалити й надихнути людину. Миттєве здійснення бажань можливе тільки у казці, а насправді для втілення мрій доводиться часом віддавати все життя! Світле марення Ціолковського про завоювання космосу так і лишилося б красивою небилицею, коли б не наполеглива, подеколи навіть одноманітна та надокучлива праця тисяч і тисяч людей… І хто знає, може, саме Сергій Альошин виготує вогнетривкий “кожух” тієї ракети, на якій космонавт Марат Кандиба досягне Марса!
Таки не стримався, торкнувся забороненої для спогадів теми!.. Та невже й досі не вдалося придушити в собі хлоп’ячого бажання довести свою вищість над суперником? Здавалося б, назавжди викреслено з пам’яті і Марата, і Галю, і Таню… А от від однієї фрази “кришталеві дороги” прокинулося все колишнє і гострим болем у серці озвалося відлуння минулого… Ні, годі. Час додому. Якщо вже перетворився з романтика на прозаїка, то пам’ятай, що завтра на тебе чекає день, повний клопоту… і невдач.
Дійшовши до площі Ленінського Комсомолу, Сергій, прикурюючи, зупинився на хвильку біля готелю “Дніпро”, неуважно зазирнув у холл крізь суцільноскляні двері. Насторожився: до виходу наближалася його вчорашня випадкова знайома, а з нею попідруч — вродливий, вишукано вдягнений брюнет років тридцяти завстаршки. Звичайно ж, артистка вже забула про прикру пригоду; певно, вона з своїм супутником щойно з ресторану, отож і настрій у неї грайливий — виходячи з дверей, щось шепнула на вухо брюнетові, дзвінко засміялась, окрутнулась на каблуках… і помітила Альошині. В її очах промайнув вираз жаху, вона аж сахнулась.
— Що сталося, Талко? — благодушно запитав брюнет приємним баритоном кваліфікованого диктора. — Ти наче на гадюку наступила!
— Нога підвернулась… — Її очі з переляканих стали зненависними, злими; вони вимагали, наказували: “Та йди ж геть! Іди швидше! Не наражай мене на небезпеку!”
Альошин ледь посміхнувся, попростував Хрещатиком, не озираючись. Так он якого чоловіка має артистка Наталка Закатова!.. Ну, що ж, не заперечиш — вродливий! Тільки, мабуть, тримає свою жіночку в надто жорстоких шорах, інакше не лякалася б вона свідка її вчорашньої надто пізньої прогулянки парком.
Він поглянув на годинник, легенько свиснув: перша година ночі, вже навряд чи й на тролейбус встигнеш, а чимчикувати пішки аж у протилежний кінець міста — далекувато. Прискорив ходу, і на зупинці за поштамтом стрибнув на підніжку “вісімки” за секунду перед тим, як зачинилися двері. Зайшов до вагону, сів… і зустрівся із ненависними, осудливими очима Закатової.
Все було цілком природно: артистка я чоловіком сіли у “вісімку” на попередній зупинці, а тролейбуси зараз ходять лише коли-не-коли. Але жінка, мабуть, припускає, що вчорашній рятівник зараз нарочито переслідує її. Сергієві така думка була неприємна. Він знизав плечима, немов говорячи, що й на мислі не мав нічого схожого, і вистрибнув з тролейбуса, тільки-но той зупинився біля Центрального універмагу.
Додому довелося йти пішки — ця “вісімка” справді була остання. І всю дорогу перед Сергієвими очима чомусь стояло обличчя Наталки Закатової, а в вухах лунав ЇЇ приємний, добре промодульований голос.
РОЗДІЛ IV
БОРГИ ТРЕБА СПЛАЧУВАТИ
Коли в Берліні світає, то в Пітсбургу, а отже й на всьому східному побережжі Сполучених Штатів, весною тільки починає сутеніти. Там ще панує вчорашній день. Потрібно аж шість годин, щоб наша некваплива Земля окрутнулася на чверть оберта і перший сонячний промінь просунувся по її поверхні від Європи до Америки. А понадзвуковий лайнер долає цю величезну відстань вдвічі швидше, і це призводить до того, що у пасажирів після такого польоту шкереберть ідуть звичні уявлення про час і простір. Рік тому, виїжджаючи в Сполучені Штати, доктор Гешке на борту “Каравели” перескочив у минуле, а нині — через те, що лайнер рухався на схід, назустріч сонцю—потрапив у близьке майбутнє: коли літак приземлився на Темпельгофському аеродромі Західного Берліна, вже зовсім розвиднілось, а Куртів годинник показував дев’яту. Дев’яту вчорашнього вечора!
Сідаючи в таксі, Курт перекрутив стрілки свого хронометра, незадоволено похитав головою: от тобі й парадокси сучасності! Через три години, коли бадьорі після нічного відпочинку берлінці ставатимуть до праці, його знемагатиме сон. А поспати навряд чи вдасться. Мало того, що не знати скільки доведеться морочитися зі справою, заради якої викликав батько, так необхідно сьогодні ж відвідати Лізхен, бо інакше закинуть нечемність та неуважність. А оті відвідини — це нудні теревені з майбутнім тестем, доброчесні проповіді потенціальної тещі, ритуальна гра в ненависний покер, а потім прісний тет-а-тет з Лізхен, яка буде млосно зітхати і вимагати ніжних освідчень… Господи, ну чому вона така обмежена і тупа?!
Курт спіймав себе на тому, що оце вперше подумав про свою майбутню дружину так неприязно й гостро. Звичайно, він і раніше знав, що Лізхен зірок з неба не хапає, проте мирився з цим. Слідом за своєю матір’ю, яка підшукала йому наречену ще десять років тому, коли Лізхен була зовсім дитиною, Курт пройнявся переконанням, що для жінки значно потрібніші порядність і хазяйновитість, аніж кмітливість та дотепність. А коли вона приносить у посаг ще й чималий завод полірованого скла, їй можна подарувати деяку обмеженість. Вродлива, здорова, спокійна на вдачу — чого ще треба?
Аж до недавнього часу Курт сприймав свою наречену такою як є і не прагнув бачити іншою. Правда, він не відчував до неї надто палкого потягу, проте вважав це явище цілком звичайним, бо в роду Гешке на перший план завжди виступають не емоції, а розсудливість та поміркованість. Та ось тепер, коли вже йдеться про весілля, Курт зненацька усвідомив, що не хотів би мати своєю дружиною Лізу Фрейгофер.
Пригадалося: “Одружитеся з нею… якщо на вашій дорозі не стане якась худорлява зеленоока шатенка”. Ні, боронь боже!.. Краще вже тупа Лізхен, аніж гостра, мов бритва, Катрін!.. Але ж існує і щось середнє — розум без зарозумілості, кмітливість без розв’язності, кохання без самозакоханості…
“…і без заводу полірованого скла в придане! — докінчив він іронічно. — Годі цих мудрувань! Буде так, як має бути!”
Машина мчала хутко: цієї ранньої пори дороги ще пустельні, тільки проповзають неквапні вантажовози. Курт неуважно поглядав у вікно, підсвідомо фіксуючи зміни, які відбулися в Західному Берліні за час його відсутності. Місто значно розрослося; велетенські будови з алюмінію та скла пішли в наступ на передмістя, безжально витісняючи охайні вілли з їхніми садочками, поглинали озерця й луки, захоплювали плацдарми на узліссях та на берегах каналів. Ще років з п’ять — і прощай, чудесний Грюнвальдський ліс, прощай, зелений моріжок берегів Хафель-Зее! Всі чотириста вісімдесят квадратних кілометрів території Західного Берліна посяде надмодерний Мегаполіс, у якому людей буде більше, ніж дерев, а пташку побачиш хіба на екрані стереовізора. Похмура перспектива! Можна тішити себе тільки думкою, що не один з тих майбутніх будинків одягнеться в поліроване скло фірми “Фрейгофер Гляс”, яка незабаром частково, а пізніше й повністю стане власністю обдарованого вченого доктора Курта Гешке.
“А ще за якийсь час росіяни захоплять Західний Берлін… і дадуть докторові Гешке коліном у спину!” — подумав він за сеосю звичкою насамперед припускати якнайгірше. Неприємно шкрябнуло по серцю. Та й тільки. Що ж, це право дужого — робити так, як заманеться. Дивно, що воші й досі терплять оцей острівець ворожого їм світу на власній території.
Для нього Росія — тобто Радянський Союз — починалася за Тіргартеном, точніше, за тією стіною, яка перегороджувала Берлін навпіл. Так йому втокмачили в голову ще з дитинства. Однак прищепити ненависті до росіян не змогли. Курт відчував до них полохливу пошану з того далекого вже нині дня, коли перший побачений ним “рус Іван” не вбив, не відшмагав його — малого і голодного, — а втер йому сльози, нагодував, заспокоїв. Старий Отто Фрейгофер має рацію: з Росією можна торгувати, але не можна воювати… Кінець кінцем, навіть якщо Совєти захоплять Західний Берлін, доктор Гешке не загине з голоду. Вчені потрібні всім.
А втім, чого це він завів Лазаря? Росіяни ще не порядкують у Західному Берліні, а доктора Гешке ще не вигнано з лабораторії “Пітсбург плейт гласс К°”, — навпаки, як її представник, він через кілька днів поїде в Росію на конгрес силікатників… щоб зустрітися з якимсь Альошиним і при нагоді винюхати в нього напрямок і методику досліджень. Саме так цинічно й висловився містер Друммонд, прощаючись. Натякнув: тільки три місяці лишилося, треба поспішати!.. Курт тоді промовчав, а зараз гнівається на себе: чому не одрубав, що у промислові шпигуни не наймався?! Всі в роду Гешке завойовують собі місце в житті наполегливою працею, а не крадіжкою!
Машина вже проскочила Шарлотенбург, наближалася до Шпандау. Ще кілька хвилин — і біля дамби на околиці Нейштадта зачервоніє черепичний дах рідного будинку… Батько, звичайно, вже у лабораторії, він завжди прокидається вдосвіта. Мати порядкує біля газону — вона полюбляє квіти… Побачивши Курта, сплесне руками, зойкне. Побіжить назустріч…
Але сталось не так, як уявлялося. Рідний дім зустрів Курта похмуро й насторожено: вікна було наглухо зачинено віконницями, ворота й хвіртку — замкнено. Курт уже хотів за колишнім звичаєм студента перелізти через мур, але помітив несподівану новину: над огорожею протягнуто колючий дріт на ізоляторах, — цілком можливо, ввімкнений у мережу струму високої напруги. Навіщо це? Чому?.. Чи, може, батько знову захворів на манію переслідування, як у перші повоєнні роки?
Курт натиснув на кнопку дзвоника і чекав таки довгенько, доки брязнув ключ об замок залізної хвіртки. Мати — заспана, скуйовджена, з синцями під очима — припала йому до грудей, заплакала.
— Ну, годі, годі, мамо!.. Бачиш — живий і здоровий… А як батько? Що сталося?
— А, батько… — вона приречено махнула рукою. — Заснув тільки перед світанком. Бігав по всіх кімнатах, зазирав у всі закутки. Торочить, що його незабаром уб’ють… Точнісінько як двадцять п’ять років тому. Але тоді й не дивно після всіх отих фронтових страхіть. А зараз — чому б ото?.. Може, від перенапруження? Надто багато він працював останнім часом. До психіатра не хоче звертатися. Каже, що цілком нормальний… Та й справді, вдень він ніби й нічого. А от вночі… Ой, та що ж це я теревені правлю! Ти ж голодний з дороги!
Хоч як тихо заходили вони до хати, але батько почув. А може, прокинувся, ще коли пролунав дзвінок, і тільки очікував під дверима.
— Хто?! — зойкнув він перелякано.
— Це я, батьку, — заспокійливо сказав Курт. — Приїхав.
— Ага, це добре. Це дуже добре… Стривай, я зараз… — старий відімкнув один замок, потім другий, одчинив двері. — Заходь… Я оце… трошки нездужаю, але ти не лякайся.
У Курта болісно стислося серце: батько зблід, змарнів, його очі палахкотять гарячково. Постіль скуйовджена, в попільничці повнісінько недокурків, у кабінеті не продихнеш від диму. Крізь щільні віконниці знадвору не пробивається жоден промінчик світла.
— Це добре, що ти приїхав, Курт… Котра година?
— Десять хвилин на шосту.