— Так-так, — закивав старий. — Від часу нападу все довкола змінилось і стало здаватися безнадійним. Мені важко зізнатися, але це так. Я ніби весь час падав у колодязь, аж руки тремтіли від страху… Я гадав, що мене отруїли! Але те, що ти вчора сказав, миттю мене вилікувало. Я ніби на світ народився! Ти не повіриш, від яких жахів ти мене врятував! Я — твій боржник. Якщо щось знадобиться, я завжди до твоїх послуг!
Зворушений Роран потис небораці руку й подякував від щирого серця. Той мовчки схилив голову, не в змозі приховати сльози, а потім повільно подався геть.
— Що ж я накоїв? — пройняв Рорана жах, коли він згадав свою вчорашню промову.
ПЕРЕСЕЛЕННЯ
Невдовзі Роран таки добрів до таверни Морна.
— Агов! — гукнув він, вдивляючись у куряву, що її здійняли господарі, які метушилися в будинку. Із глибини випірнула Тара, а за нею визирнув і Морн.
— Чого тобі треба? — озвалася жінка.
— То як, ви вирішили йти на Хребет? — спитав юнак, дивуючись із несподіваної ворожості господарів.
— Не твоя справа! — вигукнула Тара.
— Гаразд, — не став сваритися Роран. — Я просто хотів переказати прохання Елейн із приводу вільного місця у ваших торбах… Чи воно вам самим потрібне?
— Чи потрібне нам вільне місце? — вибухнув Морн. — У мене в льосі дванадцять діжок з елем! Що з ними робити, га? А з тими, де пиво? Якщо я покину їх тут, то королівське вояцтво або вижлуктить усе за два дні, або знищить! — Морн у відчаї заламав руки, схлипуючи. — Дванадцять років роботи коту під хвіст! Відтоді, як помер мій батько, я щодня працював у таверні, так само, як і він! Але ви з Ерагоном усе зруйнували!
— Ну, добре-добре, годі вже, — втішала старого Тара, обнімаючи його. — Але хто тобі дав право підбурювати Карвахол своїми вигадками про Хребет? — тицьнула вона пальцем убік Рорана. — Якщо ми туди підемо, як мій чоловік буде заробляти собі на хліб? Він не може забрати таверну із собою, хіба не так? І Хорст, і Джедрик так само мають покинути все в Карвахолі! Чи ж нам копирсатися в землі, як то робиш ти, голодранцю? Ні, цього не буде! Тут як не крути, хоч залишайся, хоч ні, а ми всі приречені на голодну смерть! І в цьому винен ти, Роране!
Роран глянув на почервонілу пику скандалістки, потім перевів погляд на жалюгідного Морна, сплюнув і вийшов геть за двері. «Утім, — гадав юнак, простуючи вулицею, — навіть вони не заслуговують на смерть від руки разака».
Коли юнак зупинився попити з колодязя Фіска, до нього приєдналась Бірджит. Глянувши, як він однією рукою крутить ручку, вона допомогла йому витягти відро.
— Добре, що ти йдеш зі мною, — мовив Роран, напившись.
— Я розумію, яка сила рухає тобою, Роране, — відгукнулася жінка. — Я відчуваю те саме й хочу помститися разакам. Але потім ти теж маєш відповісти за смерть Квимбі. Не забувай цього. — І вона впустила повнісіньке відро в колодязь. За мить із глибини пролунав глухий сплеск.
Роран посміхнувся, дивлячись услід цій відважній жінці. Попри її погрози, юнак знав, що навіть коли всі мешканці Карвахола від нього відступляться, Бірджит усе одно полюватиме з ним на разаків. Хоча пізніше йому доведеться дорого їй заплатити.
Надвечір Хорст із синами повернулись додому, тягнучи два клунки, загорнуті в промаслену тканину.
— І це все? — спитала Елейн.
Хорст мовчки кивнув, поклавши клунки на кухонний стіл. Усередині було чотири молоти, три пари обценьків, ковальські міхи й велике ковадло.
Під час вечері Альбрич і Бальдор розмовляли про те, як у селищі готуються до від'їзду. Роран уважно слухав їх, намагаючись запам'ятати, хто кому позичив віслюка, хто взагалі не збирається їхати, а кому потрібна допомога.
— Найбільша проблема, — зізнався Бальдор, — це харчі. Ми не можемо взяти із собою дуже багато, а годувати доведеться три сотні людей. Щоправда, у горах можна полювати…
— М-м-м, — заперечно промимрив Хорст, пережовуючи боби. — З полюванням нічого не вийде, тож доведеться тягти із собою худобу. Її хоч на місяць вистачить.
— А як же вовки? — нагадав Роран.
— Мене більше непокоїть те, — сказав старий, — як утримати худобу, аби вона не розбрелася по лісу.
* * *
Решту дня Роран провів допомагаючи всім, кому міг. Уже пізно ввечері він ледь дістався ліжка, виснажений, але сповнений надії.
Та й на ранок юнак прокинувся сповнений передчуттям чогось важливого. Він устав і навшпиньках зійшов сходами, а потім визирнув надвір. Повітря було зимне. З вуст юнака зривалася пара, але на душі було спекотно від передчуття майбутніх змін.
Після сніданку Хорст привів коней, і Роран допоміг Альбричу з Бальдором прикріпити до сідел клунки. Потім юнак почепив свого наплічника, засичавши, коли шкіряна лямка торкнулася рани.
Наостанок Хорст зачинив на замок двері, трохи потримався за клямку й, узявши Елейн під руку, коротко мовив:
— Ходімо.
Прямуючи Карвахолом, Роран бачив, як цілі родини похмурих односельців збиралися разом, тягнучи дітей, худобу й візки з речами. Він помітив овець і собак, на спини яким було прив'язано торби, зарюмсаних дітей верхи на віслюках і саморобні візки, запряжені переляканими кіньми. Одним словом, Роран дивився на плоди своєї праці, не знаючи, що тепер робити — плакати чи сміятися.
Вони зупинились на околиці Карвахола, чекаючи всіх, хто вирішив їхати. За хвилину з'явилась Бірджит, слідом ішли Нолфаврел та його молодші брати із сестрами. Привітавшись, Бірджит зупинилася поруч із Рораном.
Ридлі з родиною привели за собою цілу отару овець із Паланкарської долини.
— Я вирішив, що краще буде забрати їх, — гукнув старий, посміхнувшись.
— І правильно вирішив! — озвався Хорст.
Потім підійшли Делвін, Ленна та п'ятеро їхніх дітей, а також Орвал з родиною. Прибув Лоринг із синами, а також Калита й Тєйн, за якими з'явився цілий клан Кісельтів. Ті з жінок, які щойно овдовіли, згуртувалися біля Бірджит. Ще навіть сонце не зійшло над горами, коли більша частина селища вже вирушила в дорогу. Утім, тут були далеко не всі.
Морна, Тари й решти не було видно, а Айвор прийшов без жодних припасів.
— Ти залишаєшся? — спитав його Роран, поглядаючи на кіз, яких намагалася втихомирити Гертруда.
— Так, — відповів Айвор, тремтячи від холоду й ловлячи сонячні промені, аби зігрітись. — Сварт відмовився їхати, бо його годі заманити на Хребет. Хтось же мусить доглядати за ним, а в мене самого дітей нема… — Він знизав плечима. — Та я й не зміг би залишити ферму.
— А що ти будеш робити, коли прийдуть воїни? — з болем спитав Роран.
— Дам їм такого відкоша, що вони надовго запам'ятають, — браво відповів той.
Роран через силу засміявся, поплескавши Айвора по руці й намагаючись не думати про те, що буде під час нового нападу королівського війська.
Етльберт, худорлявий чолов'яга середнього віку, несподівано підійшов до гурту й закричав:
— Ви всі дурні, чуєте? Я втратив усе через це божевілля, але не піду за цим брехуном! Якби ви не були засліплені його словами, то побачили б, що він веде вас на смерть! А я не піду! Я втечу від воїнів і сховаюся в Терінсфорді. Адже там мешкають наші земляки, а не якісь варвари із Сурди! — Він сплюнув і подався собі геть, проклинаючи Рорана.
Злякавшись, що Етльберт може підбурити людей, юнак пильно глянув на юрбу, але зрозумів, що нічого не сталося. Однак не можна було марнувати часу, бо налякані селяни справді могли передумати. Він тихо спитав у Хорста:
— Ми ще довго чекатимемо?
— Альбричу, — обізвався той, — візьми Бальдора й перевірте селище, чи ще хтось бува не збирається з нами. Якщо ні, то ми вирушаємо.
І брати гайнули виконувати батьків наказ. За півгодини Бальдор повернувся з Фіском, Ізольдою й конем, якого ті позичили в сусідів. Покинувши чоловіка, Ізольда пробилася крізь натовп до Хорста: у неї був розхристаний одяг і розпатлане волосся.
— Я вибачаюсь за спізнення, але Фіск затримався, зачиняючи свою крамницю! — нервово засміялась вона. — Він, бачте, не міг визначитись, які саме брати рубанки й напилки! Наче кіт, що його оточили миші, а він намагається вирішити, яку зловити першою!
— Я чудово його розумію, — криво посміхнувся Хорст.
Роран звівся навшпиньки, шукаючи очима Альбрича, але марно.
— Де ж він забарився? — зціпив зуби юнак.
— Та зараз прийде, не хвилюйся, — озвався коваль.
Альбрич несподівано з'явився між хатами з трьома барилами пива, прив'язаними до спини. Він виглядав таким розгубленим і кумедним, що всі чоловіки аж розреготалися. Поруч із ним сунули Морн і Тара, обвішані силою-силенною торб і торбинок і тягнучи за собою нав'ючених пивними барилами віслюка й двох козлів. Роран тільки присвиснув від подиву.
— Вони ж не пройдуть навіть милі! — гукнув він, роздратований цією навіженою парочкою. — До того ж, вони не взяли харчів! Чи ці двоє гадають, що їх хтось годуватиме?
— Я б про харчі не переймався, — урвав його Хорст. — Пиво в Морна добре, воно й бойовий дух підтримає, і коштуватиме в дорозі більше за будь-які харчі.
— Це всі, кого ви знайшли? — крикнув Роран Альбричу, котрий ледь скинув із себе пивні барила. Почувши невтішну відповідь «так», той вилаявся й ударив себе по нозі кулаком. — Отже, окрім Айвора, вирішили залишитись іще три родини: Етльберти, Пари й Кнати.
— Ну що ж, — зітхнув юнак. — Я не можу їх примусити. Рушаймо.
Селяни тривожно заметушилися, усі посхоплювались зі своїх клунків, загомоніли й загукали до дітей та худоби. Чоловіки кинулись прибирати з дороги оборонні колоди.
— Гадаю, ти мусиш іти перший! — махнув рукою Хорст.
— Стривайте! — зупинив його Фіск, підбігаючи до юнака з довжелезним списом. — Я зробив його сьогодні вночі, — пояснив тесля. — Можливо, він тобі згодиться.
Роран провів рукою по майстерно зробленій зброї.
— Я не зміг би попросити чогось кращого, — розчулився він. — Дякую тобі, друже.
Фіск широко посміхнувся й відійшов.
Розуміючи, що всі погляди зараз прикуті до нього, Роран гордо глянув на гори й водоспад Ігуальда. Його плече пекло під ременем торби. Позаду лежали кістки його батька й усе, що він мав у цьому житті. А попереду височіли неприступні гори, за якими була його мрія. Але він не здаватиметься. І не озиратиметься назад.
Востаннє глянувши на Карвахол, Роран рушив уперед, спираючись на спис. Валка селян потяглася слідом за своїм новим ватажком.
НА СКЕЛЯХ ТЕЛЬНАЄРА
Блискучий, наче сонце, дракон з'явився перед ними на скелях Тельнаєра, ударивши своїми могутніми крилами. Тулуб дракона, вкритий золотою лускою, заливав лісові простори сліпучими променями світла. Він був значно більший за Сапфіру, а за віком йому мало бути близько ста років. На ньому сидів вершник у світлому вбранні. Ерагон аж упав на коліна від захвату й подиву.
«Виходить, я не один такий! — стугоніло в його голові. — І мені більше не доведеться самотужки піклуватися про варденів і боротися з Галбаторіксом!»
Перед ним з'явився один зі стражів давнини, живий символ, герой, легенда, на прикладі яких він виховувався!
Коли дракон почав опускатися, Ерагон побачив, що в нього немає передньої лапи, очевидячки, він втратив її під час бою. Очі в юнака налилися сльозами.
Вихор закружляв сухе листя, пронісшись по верхівці пагорба, і дракон нарешті склав крила. Вершник обережно зліз зі свого вірного друга й наблизився до Ерагона. Це був старий ельф зі сріблястим волоссям на голові.
— Остато Четова, — вражено мовив юнак, не підводячись із колін. — Скорботний Мудрець… Ось я й прийшов, як ви просили. — Він згадав про священний звичай і торкнувся вуст: — Атра естерні оно тхелдуін.
Вершник сумно посміхнувся. Він підвів хлопця з колін і глянув на нього таким мудрим поглядом, що в того перехопило подих.
— Насправді, Ерагоне, Убивце Смерка, — мовив він тихо, — мене звати Оромис.
— Отже, ти знав! — люто просичала Ісланзаді. — Ти знав про існування Ерагона й не сказав мені? Чому ти мене зрадив, Шуртугале?
Оромис перевів погляд на королеву.
— Я зберігав мовчанку, оскільки не був певен, що Ерагон або Арія зможуть сюди дістатися, тому й не хотів тішити вас надією.
— Ти не мав права приховувати це від мене! — скрикнула королева. — Адже я могла послати воїнів на захист Арії, Ерагона й Сапфіри й викликати їх з Фартхен Дура значно раніше!
— Я нічого не приховував від тебе, Ісланзаді, — сумно посміхнувся мудрець. — Нічого, крім того, чого ти сама не хотіла бачити. Якби ти як слід глянула в магічний кристал — що, між іншим, належить тобі робити, — то напевно побачила б довкруж суцільний хаос. І неодмінно дізналася б про Арію та Ерагона. Хай ти забула про варденів із гномами, але як же Бром? Цей останній із наших друзів? Ти була сліпа, Ісланзаді, і занедбала обов'язки королеви. Тому й не знала про Ерагона, якого я навмисне не показував тобі, аби врятувати від недбальства й сваволі.
— Я розумію, — засоромлено мовила Ісланзаді, похнюпившись.
Несподівано на Ерагона насунулось золоте марево, коли дракон низько схилився до нього, аби привітатись.
— Радий зустрітися, Ерагоне, Убивце Смерка, — загуло в голові у хлопця. — Мене звати Глаедр.
— Моє шанування, Глаедре, — тільки й міг видавити із себе бідолаха.
Потім Глаедр звернувся до Сапфіри. Вона була спокійна, тільки напружила шию, коли той торкнувся носом її щоки.
— Ти пахнеш людьми, — зауважив Глаедр, — знанням про свою расу ти завдячуєш власним інстинктам, але серце в тебе, як у справжнього дракона.
Нарешті вирішив озватися й Орик.
— Це перевершує будь-які очікування! — сказав він урочисто. — Якщо ти не проти, я насмілюся дещо спитати в тебе від імені мого короля!
— Ну що ж, спробую відповісти, — здивовано повернувся до гнома Оромис.
— Тоді скажи, чому ти ховався всі ці роки? Адже ти був нам так потрібен!
— А-а, ось ти про що, — посміхнувся мудрець. — На світі є багато горя, але найтяжче буває тоді, коли ти не здатен йому зарадити. Тож я не міг ризикувати, покинувши свою схованку, адже хто б тоді передав знання новому вершникові?
— І це твоя відповідь? — аж скривився Орик. — Та це ж слова боягуза!
Усі присутні аж застигли від такого зухвальства, і тільки Глаедр грізно гаркнув у відповідь.
— Якби не моя гостинність, — сказала Ісланзаді, — ти б наклав головою за таке звинувачення!
— Ні-ні, я не ображаюсь! — звів руки Оромис. — Так і мало бути. Розумієш, Орику, справа в тому, що ми з Глаедром не можемо битися. Мій дракон скалічений, а сам я дуже слабкий. Клятвопорушники катували мене, полонивши свого часу, тож я не володію магією, окрім дрібки звичайних прийомів. Сили покинули мене, і в бою від мене нема жодної користі. Я просто щез із Галбаторіксових очей, аби передати свої знання своєму правонаступникові.
— Каліка, що не скорився, — прошепотів Ерагон.
— Вибач мені, — зніяковів Орик.
— Пусте, — відгукнувся ельф, кладучи руку на плече Ерагонові. — Ісланзаді Дротнінг, дозвольте вас залишити?
— Гаразд, ідіть собі, — мовила та втомлено. — Ідіть і працюйте.
Глаедр низько пригнувся, і Оромис сів на нього верхи.
— Рушаймо! — гукнув він до Ерагона із Сапфірою. — У нас буде довга розмова!
Золотий дракон зістрибнув зі скелі й зробив коло над галявиною, здіймаючись угору.
— Не забувай про честь свого клану! — на прощання гукнув гном до Ерагона.
Сідаючи верхи на Сапфіру, юнак почував себе так, ніби ладнався вирушити в довгу подорож, тож хотів попрощатися з усіма на світі. Він у захваті глянув на Сапфіру й посміхнувся, передчуваючи нові пригоди. Та задоволено підстрибнула й злетіла в небеса.
Обидва дракони велично попрямували до білої скелі, що лежала за кілька миль на північ, голосно розсікаючи повітря крилами. Сапфіра летіла, не відстаючи від Глаедра, а її захват відбивався луною у свідомості Ерагона, підсилюючи його власні почуття.
Вони приземлилися на лісовій галявині біля гірського урвища. Звідси стежина вела до приземкуватої хатини, що стояла між стовбурами чотирьох дерев. Звісно, дракону в ній годі було вміститися…
— Ласкаво просимо до моєї оселі, — запросив Оромис. — Я мешкаю тут, у горах Тельнаєра, тому що потребую спокою й розважливого навчання. Мій розум працює краще, перебуваючи подалі від Елесмери з її спокусами й принадами.