Ельф зник усередині хатини, а за мить повернувся з двома табуретами й карафками холодної води для себе й Ерагона. Юнак зробив пару ковтків, насолоджуючись чудовим краєвидом і намагаючись приховати хвилювання. Він таки бачив справжнього вершника! А з-за його спини Сапфіра зацікавлено стежила за Глаедром.
Пауза в розмові затяглася, минуло хвилин із десять, потім півгодини, година… Спочатку юнак нервував, не розуміючи, навіщо все не, але потім опанував себе й просто насолоджувався гарною дниною.
— Ти вчишся терпіння, — озвався Оромис. — Це добре.
— Поспішаючи, не вистежиш оленя, — завважив Ерагон.
— Авжеж, — похвалив його ельф. — Дай-но я гляну на твої руки. Гадаю, вони багато можуть про тебе розповісти.
Ерагон зняв рукавички, і вчитель помацав його зап'ястки своїми тонкими пальцями. Він також оглянув мозолі на юнакових руках і посміхнувся.
— Виправ мене, якщо я помиляюся, — сказав ельф, — ти орудував косою й плугом частіше, ніж мечем. Але й управлявся з луком.
— Так, — відповів той.
— І ти мало писав або ж малював, якщо взагалі коли-небудь цим займався.
— Бром навчав мене грамоти в Тейрмі, — зніяковів Ерагон.
— Зрозуміло, — кивнув мудрець. — Окрім того, ти дуже необережний і не дбаєш про власну безпеку.
— Що змушує вас так думати, Оромисе-ельда? — спитав юнак, вживаючи шанобливе звертання.
— Не ельда, — виправив ельф. — Ти можеш називати мене вчителем своєю мовою, або ебритіл — прадавньою. І більше ніяк, зрозумів? Так само звертайся й до Глаедра. Ми — ваші вчителі; а ви — наші учні, отож шануймося. — Оромис говорив м'яко, але з надією, що його зрозуміють.
— Авжеж, вчителю Оромисе, — погодився з ним Ерагон.
— І ти, Сапфіро, теж, — попросив той.
Ерагон відчув, як це було важко для гордого дракона, але той несподівано швидко озвався:
— Так, учителю.
— Чудово, — кивнув Оромис, продовживши огляд. — Будь-кого з такими шрамами, як у тебе, можна було б назвати або невдахою, або безумцем. То ти в нас безумець, чи не так?
— Та ні ж бо, — здивувався юнак.
— На невдаху ти теж не дуже схожий, — зауважив ельф. — Тож залишається друге. Чи ти й далі заперечуватимеш?
— Я б сказав, що не зважаю на труднощі, коли близька мені людина потрапляє в біду, — подумавши, сказав Ерагон, і його погляд упав на Сапфіру.
— І тоді ти робиш щось неможливе, так?
— Просто мені подобається, коли кидають виклик.
— Отже, ти вважаєш, що слід час від часу себе перевіряти? — уточнив мудрець.
— Мені дуже подобається боротися з труднощами, — відповів хлопець, — але останнім часом їх було так багато, що я не хотів би шукати більших пригод на свою голову. Я лише намагаюся вижити в цій борні.
— Утім, ти гайнув шукати разаків, а не лишився в Паланкарській долині, — наполіг Оромис. — І таки прийшов аж сюди.
— Я гадаю, що вчинив правильно, вчителю.
На якийсь час запала мовчанка. Ерагон намагався збагнути, про що думає ельф, але з виразу його скам'янілого обличчя годі було щось зрозуміти. Нарешті той оговтався.
— Тобі часом не давали якоїсь дрібнички в Тарназі? — поцікавився ельф. — Наприклад, камінчика, монетки чи якогось іншого оберега?
— Авжеж, давали, — Ерагон сягнув під туніку за срібним амулетом у вигляді молота. — Ганел зробив це для мене за наказом Ротгара, аби нас із Сапфірою ніхто не зміг побачити в магічному кристалі. А як ви дізналися?
— Я… — пояснив Оромис, — я раптом перестав тебе відчувати.
— То це ви намагалися побачити мене поблизу Сильтрима тиждень тому?
— Я не мав такої потреби, — похитав головою ельф. — Я можу спілкуватися з тобою більш досконалим методом… як тоді, коли ти був поранений у Фартхен Дурі. — Узявши амулет, він прошепотів закляття прадавньою мовою й повернув його юнакові. — Я перевіряв, чи він часом не зачарований, — пояснив він тихо. — Бережи його, це дуже цінна річ. — Замислившись, мудрець глянув на гори й несподівано спитав:
— А для чого ти тут, Ерагоне?
— Для того, щоб закінчити своє навчання, — здивувався юнак.
— І що, на твою думку, для цього потрібно?
— Ну, навчитися магії, а також удосконалити мистецтво бою, — озвався Ерагон. — Бром не встиг навчити мене навіть того, що знав.
— Магії, мистецтва фехтування та деяких інших речей я тебе навчу, — сказав Оромис, — але все це марнота марнот, якщо не знати, де й коли їх треба застосовувати. Найважливіше навчитися саме цього, зрозумій. Поглянь на Галбаторікса. Одна лишень влада без чогось духовного — найнебезпечніша на світі річ. Тому моє завдання полягає в тому, аби навчити тебе та твого дракона робити правильний вибір. Ви мусите зрозуміти самих себе, свої власні можливості, вади й переваги. Ось для чого ви тут.
— А коли ж ми почнемо? — спитала Сапфіра.
Оромис хотів був розкрити рота, щоб відповісти, та раптом здригнувся й випустив карафку з рук. Його обличчя почервоніло, пальці звело судомою, хоч за мить він уже опанував себе. Ерагон навіть не встиг злякатися.
— Що з вами? — гукнув він до вчителя.
— Щось значно гірше, ніж хотілося б, — посміхнувся той. — Ми, ельфи, вважаємо себе безсмертними, але навіть нам не вдається контролювати своє тіло й уникати хвороб… Проте не хвилюйся, юначе, для тебе це безпечно. Після катувань у в'язниці я трохи поновив свої магічні навички, тож сподіваюся дожити до відродження славного роду вершників!
— А скільки для цього треба часу? — спитав Ерагон.
— Боїшся, що я завчасно помру? — звів брови ельф. — Не переймайся цим, але ми справді мусимо поспішати, бо вардени можуть будь-якої миті покликати тебе на допомогу. Тому, відповідаючи на запитання Сапфіри, я скажу, що ми почнемо негайно й будемо тренуватися швидше, ніж будь-хто з вершників за всю їхню історію!
— Але ви ж знаєте, — сором'язливо почав був Ерагон, — про моє каліцтво…
— Ерагоне, — суворо мовив ельф, — ти каліка лише тому, що вважаєш себе таким. Я розумію, що ти відчуваєш, але треба бути оптимістом, оскільки духовна зневіра — ще більша перешкода, ніж фізичні рани. Я знаю це з власного досвіду. І те, що ти себе жалієш, не дасть тобі нічого доброго. Але обіцяю, що я та інші ворожбити оглянуть тебе, аби з часом вилікувати. А поки що твоє навчання триватиме так, ніби нічого й не сталося.
Ерагон зіщулився від самої думки про можливі наслідки, згадавши, які муки йому довелось пережити.
— Але це може мене вбити, — зізнався він.
— Ні, Ерагоне, цього не буде, — заперечив Оромис. — Я знаю про твої муки. Але ми маємо певні обов'язки: ти відповідаєш за безпеку варденів, а я дбаю про твій вишкіл. Ми не можемо нехтувати цим через звичайний біль. Адже на карту поставлено надто багато, щоб дозволити собі програти.
Утім, Ерагон уперто похитав головою. Він намагався висунути бодай якісь аргументи на свій захист, та марно: ельф мав рацію.
— Ерагоне, — переконливо мовив той. — Ти мусиш скоритися. Хіба ти не маєш чогось, заради чого варто було б пожертвувати собою?
Першою, про кого згадав хлопець, була Сапфіра, але він мав би зробити це не лише заради неї. І не лише заради Насуади, і навіть не лише заради Арії. Але що ж саме тоді ним рухає? Коли він присягав на вірність Насуаді, то робив це задля Рорана й решти людей, які були під Імперією. Але чи важили вони для нього аж так багато, щоб витримати такі випробування й муки?
— Так! — сказав сам собі хлопець. — Так, усі вони варті того, аби я допоміг їм вижити! І тому це єдина мета мого життя! — Затремтівши від хвилювання, він мовив до свого вчителя: — Я погоджуюсь на це заради тих, за кого воюю проти Галбаторікса. Незважаючи на біль, я присягаюся, що буду кращим за будь-кого з ваших учнів!
— На менше я просто не згоден, — озвався Оромис. — А тепер скидай свою туніку, я хочу глянути, з якого тіста тебе зліплено.
— Стривайте, — гукнула Сапфіра. — А Бром знав про тебе, вчителю? — Ерагон і собі вжахнувся від такого припущення.
— Звісно, знав, — відповів ельф. — Він був моїм учнем, і я радий, що ви гідно його поховали. У Брома було важке життя, про нього мало хто дбав. Сподіваюсь, що він здобув спокій, відійшовши в небуття.
— А Морзана ви теж знали? — спохмурнів юнак.
— Він теж був моїм учнем, але ще до Брома.
— І Галбаторікс?
— Я був одним зі старійшин, котрі відмовились дати йому нового дракона, коли загинув перший, — мовив Оромис. — Але я ніколи не вчив його, бо він переслідував і вбивав своїх учителів.
Ерагон хотів був іще щось спитати, але передумав, знімаючи туніку.
— Схоже, ми так і не дізнаємось про всі Бромові таємниці, — сумно сказав він, затремтівши від холодного вітру.
Оромис оглянув юнака й здивовано прикипів поглядом до шраму, що перетинав його спину.
— Хіба Арія або хтось із варденів-цілителів не пропонували тобі його позбутись? — спитав ельф.
— Арія пропонувала, але… — завагався Ерагон, не знаючи, як виразити свої почуття, а потім просто сказав: — Це частина мене, як шрам у Мертага.
— Шрам у Мертага?
— Так, — підтвердив юнак. — Мертаг має таку саму відмітину від власного батька. Той іще в дитинстві вдарив його Зароком.
Оромис уважно глянув на Ерагона, а потім кивнув і змінив тему.
— У тебе непогана статура, на відміну від більшості фехтувальників, — зауважив він. — Ти однаково майстерно володієш обома руками?
— Не зовсім, але я намагався битися лівою, після того, як зламав зап'ясток у Тейрмі.
— Гаразд, — похвалив юнака Оромис. — Це заощадить наш час. А тепер з'єднай руки за спиною й спробуй підняти їх якнайвище. — Утім, Ерагон ледь зумів досягти того, аби руки зійшлися за спиною.
— Тепер нахилися вперед, але тримай коліна прямо. Спробуй доторкнутися до землі, — пролунав наступний наказ.
Це виявилось іще важче, тож пальці юнака не повністю сягнули землі.
— Принаймні ти тягнешся, не завдаючи собі болю, — сказав учитель. — Я не сподівався навіть на таке.
Після того Оромис звернувся до Сапфіри.
— Я хотів би дізнатися і про твої здібності, драконе, — він замовив їй показ карколомних вправ, з якими та успішно впоралась. Хіба що не змогла зробити сальто в повітрі.
Коли Сапфіра приземлилася, а Оромис завершив огляд юнака, Глаедр і собі висловив занепокоєння з приводу стану Ерагона.
— Якби драконам довелося жити на волі, — сказав він Сапфірі, — то вони б краще володіли своїм тілом.
— Ти неправий, — вступився мудрий ельф. — Навіть якби Сапфіра виросла у Вройнгарді, вона літала б так само чудово.
Задоволений дракон підморгнув Ерагонові й заходився чистити пазурі.
— Тобі хіба що слід трохи вдосконалити відчуття простору, — зауважив Оромис, знову всідаючись, — але зовсім трохи.
Наступні п'ять годин, за підрахунками Ерагона, ельф перевіряв рівень його, а також Сапфіриних знань із ботаніки, теслярства, металургії й медицини, не забуваючи також про історію й прадавню мову. Іспит несподівано заспокоїв Ерагона — це нагадало йому старі добрі часи Бромового вишколу.
Коли вони зробили перерву на обід, Оромис запросив Ерагона до своєї оселі, залишивши драконів назовні. У хаті в ельфа було майже порожньо, за винятком дещиці буденного начиння: посуду, книжкових полиць та зброї на стінах.
На дверях висів гобелен із зображенням чарівного міста, залитого місячним сяйвом. Рябе обличчя нічного світила видавалося банею величного храму завбільшки з гору. Картина була настільки реалістичною, що Ерагон сплутав її з вікном і, лише зауваживши нерухомість зображеного ландшафту, недовірливо посміхнувся.
— Де ж така краса буває? — спитав він, милуючись містом, зображеним на гобелені.
— Добре запам'ятай його, Ерагоне, — відгукнувся ельф. — Саме там осердя всіх наших нещасть. Це наше давнє місто Ілірея, столиця королівства Бродрінг, спалена в епоху Ду Фірн Скулблако й відроджена як прокляте місто Урубейн. Я змалював цей фаіртх тієї ночі, коли тікав з нашого дому перед приходом Галбаторікса.
— Фаіртх? — не зрозумів юнак.
— Це образ, зафіксований магією на сланцевій пластині, — пояснив Оромис. — Тож пейзаж на дверях достеменно відтворює вигляд Іліреї в той час, коли я вимовляв закляття.
— А що являло собою королівство Бродрінг? — поцікавився Ерагон.
— Як?! — вигукнув ельф. — Ти не знаєш? Як же так? Утім, зважаючи на селянський побут, а також на страх перед Галбаторіксом, можна зрозуміти незнання власної історії. Однак я не можу вибачити Бромові того, що він не навчив тебе таких простих речей, з якими обізнані навіть діти ельфів чи гномів!
— Бром більше переймався тим, щоб навчити мене виживати, а не історією давно померлих людей, — відповів хлопець.
Оромис довго мовчав, вислухавши Ерагона.
— Вибач мені, — нарешті мовив він суворо. — Я аж ніяк не ставлю під сумнів Бромову науку, просто зараз у нас обмаль часу, а твоє невігластво в окремих дисциплінах його зменшує.
Оромис відчинив кілька шафок, схованих у стіні, і дістав з них булочки й миски з фруктами, які виставив на стіл. На мить заплющивши очі, він завмер перед трапезою.
— Королівство Бродрінг, — таки пояснив він Ерагонові, — було осередком людей перед занепадом вершників. Після того як Галбаторікс убив Врейля, він подався до Іліреї разом із клятвопорушниками, скинувши короля Ангреноста та привласнивши його титули й посівши його трон. Так королівство Бродрінг перетворилося на столицю Галбаторікса. Потім він приєднав Вройнгард та інші землі до своїх володінь, створивши відому тобі Імперію. Формально королівство Бродрінг усе ще існує, однак це не більше, ніж назва, колись затверджена королівським декретом.
Боячись набриднути ельфові розпитами, Ерагон зосередився на їжі. Проте вираз його обличчя виказував неабияке зацікавлення розмовою, тож Оромис усміхнувся:
— Ти нагадуєш мені Брома часів його учнівства. Під ту пору він був набагато молодший за тебе, маючи лише десять років, але його цікавість була непогамовна. Я не чув від нього інших слів, окрім «як», «що», «коли» й «чому». Тож не соромся й запитуй про все, що хочеш.
— Справді, я хочу знати так багато, — похнюпився Ерагон. — Наприклад, хто ви насправді? Звідки родом? І де народився Бром? Яким був Морзан? Як, що, коли? А ще хочу знати геть усе про Вройнгард і вершників. Може, мій власний шлях тоді проясніє?
Киваючи головою, Оромис перебирав на тарілці ожину.
— Добре, — зітхнув він, доївши ягоди. — Щодо мене, то я народився кілька століть тому в місті ельфів Лутивіра, яке лежить у лісах біля озера Тудостен. У двадцять років, — а для ельфа це ще дитинство, — я був приставлений сторожити драконячі яйця, які ці дивовижні створіння віддавали вершникам, тож Глаедр призначався саме для мене. Нас учили як вершників, і близько ста років ми моталися світом, виконуючи накази Врейля. Нарешті прийшов день, коли довелося йти на спочинок, передавши свої знання новим поколінням. Тому я зупинився в Іліреї, де готував майбутніх вершників, аж поки Галбаторікс усе не знищив.
— А як щодо Брома? — спитав юнак.
— Бром походив з учительської родини з міста Куаста. Його матір звали Нельоду, а батько мав ім'я Холкомб. Куаста відокремлювалась Хребтом від решти Алагезії, будучи дивовижним осередком прадавніх звичаїв і вірувань. Наприклад, прибувши до Іліреї, Бром іще довгий час стукав у двері рівно тричі перед тим, як увійти чи вийти з кімнати. Учні дражнили його, поки він не позбувся цієї звички разом з багатьма іншими.
Ельф зітхнув і вів далі.
— Морзан був найбільшою невдачею в моєму вчителюванні, — визнав він. — Бром обожнював його, завжди підтримуючи цього зухвальця. Той знав про це й користався Бромовою прихильністю. Він виростав таким гордим і жорстоким, що я вирішив відвести його від довірливого хлопця. Та Морзан випередив мене, підмовивши Галбаторікса викрасти маленького дракона Шруйкана, адже в того дракон загинув. Разом вони й утекли… Ти навіть не уявляєш, як Бром був вражений зрадою Морзана. І коли Галбаторікс разом із клятвопорушниками, убивши Бромового дракона, відкрито виступив проти нас, то Бром зосередив свою помсту на тому, хто справді був винен у всьому. На Морзані. Ось так.
Оромис замовк, спохмурнівши.
— А чи ти знаєш, чому втрата дракона означає загибель того, хто виживе? — спитав він Ерагона.