А потім вона стрибнула на гілку й зникла з його свідомості.
Коли Ерагон розплющив очі, то побачив, наскільки тьмянішим і спокійнішим видавався ліс порівняно з попередньою картиною. Юнак зітхнув і роззирнувся довкола. Здається, він уперше зрозумів, як багато приховує в собі лісове життя. Випроставшись, він рушив до найближчого куща, аби переконатися у своїй правоті щодо мурах. Справді, вони випасали тлю, але тепер це вже не викликало в нього подиву.
Занурений у власні думки, Ерагон повернувся на тренувальний майданчик, увесь час слідкуючи, аби не розчавити когось із лісових мешканців необережним кроком чи рухом руки. Виходячи з лісу, він був подивований тим, що сонце вже сідало. Отже, він просидів на галявині близько трьох годин!
Ерагон розшукав Оромиса, який щось писав гусячим пером. Ельф дописав рядок, дбайливо витер перо, закупорив чорнильницю й за якийсь час спитав:
— Ну, і що ж ти почув у лісі, Ерагоне?
Юнакові дуже кортіло поділитися своїми радісними думками про все побачене. Описуючи свої блукання таємничим світом комах, він відчував, як тремтить від захвату його голос. Адже йому так хотілося якомога яскравіше й докладніше описати це справжнє диво!
— Оце й усе? — звів брови ельф, коли юнак закінчив.
— Так, учителю, — похнюпився Ерагон, розуміючи, що не виконав свого завдання.
— А як же решта мешканців лісу? — поцікавився ельф. — Ти можеш сказати, що вони робили, поки твої мурахи доглядали тлю?
— Ні, — пролунала сумна відповідь.
— Ось у чому твоя помилка, Ерагоне, — пояснив Оромис. — Ти мусиш сприймати все водночас, а не відволікатися на щось одне. Це дуже важливо. Доки ти не опануєш цього вміння, сидітимеш на тому пні щодня по дві години.
— А як довідатись, чи я вже опанував цю науку?
— Коли зможеш дивитися на щось одне, а бачити все разом.
По тому Оромис попросив Ерагона сісти поруч із ним за стіл, виклавши перед хлопцем чистий аркуш паперу й виставивши пляшку чорнила з пером.
— Донедавна ти ніби давав собі раду з прадавньою мовою, не знавши її до пуття, — сказав він. — Зрештою, мало хто з нас володіє нею повною мірою, але ти мусиш знати бодай граматику, щоб часом не вбити себе через якусь правописну помилку в заклятті. Я не вимагаю, щоб ти володів нашою мовою, наче справжній ельф, бо на опанування цього не вистачить і цілого життя. Я тільки хочу, аби ти, не замислюючись, вільно користувався нею.
Оромис посуворішав і продовжив:
— До того ж, тобі треба навчитися читати й писати прадавньою мовою. Це не лише допоможе запам'ятовувати слова, але й зарадить тоді, коли ти забудеш закляття або шукатимеш його серед записів. Отже, знай, що кожен народ має свою власну писемну систему прадавньої мови. Люди й гноми використовують рунічну абетку. Це саморобна техніка письма, що не відображає всієї чарівності нашої мови. Таке під силу тільки Лідуен Кваедхі, поетичній системі ельфів, напрочуд вишуканій і водночас універсальній. Вона має сорок два символи, які відповідають різним звукам, комбінуючись у незчисленну кількість гліфів. Самі ж гліфи складаються в слова й речення. Наприклад, символ на твоєму персні — це гліф, як і напис на мечі. Отже, давай почнемо. Назви мені голосні звуки прадавньої мови.
— Що? — розгубився Ерагон.
Те, що юнак не знав граматики прадавньої мови, не було дивним, адже Бром змушував його запам'ятовувати лише необхідні для широкого вжитку слова, вряди-годи виправляючи вимову. Оромиса такий підхід до його рідної мови, звісно ж, обурив, хоч він і не виказав свого роздратування. Він заповзявся будь-що виправити Бромові огріхи.
— Я ніколи не потребував аж так багато слів у своїх закляттях, — виправдовувався Ерагон.
Бром узагалі вважав, що це надприродна даність і що вистачить одного слова «брісінгр». Найбільше, що я вимовив за все своє життя прадавньою мовою, так це благословення сироти у Фартхен Дурі.
— Ти благословляв дитину? — стривожився ельф. — А зараз можеш пригадати своє благословення?
— Так, звісно.
— Ану повтори, будь ласка, — сказав Оромис, і на його обличчі з'явився вираз жаху, коли Ерагон зробив це. — Ти вимовив слово «сколір»?! — вигукнув він. — Ти впевнений? Це не було «сколіро»?
— Ні, це було «сколір», — насупився хлопець. — Чому б не вжити слово, яке означає «захист»? Адже воно захистить тебе від усіх нещасть…
— Це було прокляття, а не благословення! — урвав його ельф. — Слово «сколір» означає «щит», а «сколіро» — «захист»! Ось що ти побажав тій дитині насправді: «Нехай щастить тобі, тож лишайся щитом від нещастя». Замість того, щоб захистити її від злої долі, ти прирік те нещасне створіння на жертву заради інших. Тепер вона буде брати на себе страждання людей, щоб ті жили спокійно.
— Ні, ні! Цього не може бути! — мало не збожеволів від почутого Ерагон. — Адже в заклятті важать не тільки слова, але й наміри! І якщо я не бажав зла…
— Ніхто не вільний змінити природу слів, — пояснив Оромис. — Їх можна спотворити, ними можна керувати, але не перебріхувати, маючи на увазі протилежний сенс. Я хотів би вірити, що ти не мав злого умислу, інакше я не взявся б тебе навчати. Зрештою, якщо це так, то твоє помилкове прокляття тій дитині не дуже зашкодить.
— Це не виправдовує мене, — похнюпився Ерагон, уявляючи, яке лихо заподіяв він дитині. — Може, Сапфірине благословення якось допоможе.
— Що? — вражено вигукнув ельф. — Сапфіра теж брала в цьому участь? Я ще ніколи не бачив такого безрозсудства! Ви таки варті одне одного! Ви здатні змінити все на світі, керуючись лише своїми примхами!
— Це добре чи погано? — насмілився спитати юнак.
— Це просто нікуди не годиться! — гримнув Оромис. — Де та дитина?
— Десь у Фартхен Дурі або в Сурді. Ви гадаєте, що благословення Сапфіри їй допоможе?
— Аж ніяк, — буркнув ельф. — Із цим узагалі не варто жартувати.
— Але ж існують якісь закляття, що скасовують благословення, — з надією скрикнув Ерагон.
— Так, існують, — погодився вчитель. — От тільки виголошувати їх мусить одна й та сама людина. Але ж ти, Ерагоне, не дуже добре пам'ятаєш, що саме казав. Як же можна пробувати ще раз? Ні, ця дитина таки страждатиме довіку, бо така вже сила магії. — Він сумно змовк, а потім додав: — Я бачу, ти розумієш, що накоїв, тому нагадаю про відповідальність за долю дитини. Згідно із законом вершників, це ніби твоя позашлюбна дитина, що кладе на тебе тавро безчестя.
— Так, я розумію, — ледь чутно проказав приголомшений Ерагон, збагнувши, що силоміць змусив дитину прийняти нещасливу долю. Чи може вийти щось добре з людини, яку позбавили вибору, і як вона мусить ставитись до власника її долі? Вочевидь, тільки з ненавистю.
— Тоді ми більше не будемо говорити про це, — зауважив Оромис.
— Так, учителю.
Ерагон перебував у пригніченому настрої аж до кінця занять. Він не зрадів навіть Сапфірі, яка, повернувшись із Глаедром, підійшла привітатися. Здається, вона неабияк пишалася собою, сяючи усмішкою.
— Як можна потрапити в повітряні ями і як їх уникнути? — переможно спитався дракон в юнака.
— Звідки я знаю? — відповів той, занурений у свої невеселі думки.
— А кого вирощують мурахи і як видобувають з них їжу? — спитав Оромис Сапфіру.
— Уявлення не маю, — у свою чергу розгубився дракон.
— Після того, що ви обоє наробили, це й не дивно! — сказав ельф. — Вам слід ділитися своїми знаннями. Ти міг би обходитись без правої руки, Ерагоне? А ти полетіла б з одним крилом, Сапфіро? Гадаю, ніколи. То чому ж тоді ви ігноруєте свій зв'язок, даючи перевагу супротивнику? Ви не тільки повинні спілкуватися подумки, але й мати спільну свідомість. Ви мусите бути одним цілим! Я хочу, щоб кожен із вас знав те, чого навчається інший.
— А як щодо особистого життя? — спитав Ерагон.
— Особисте життя? — перепитав Глаедр. — Коли ви підете звідси, то робіть що завгодно. Але поки ми вчимо вас, забудьте про це.
Хлопець глянув на Сапфіру, почуваючи себе ще гірше, ніж досі. Та відвела погляд, потім роздратовано тупнула ногою.
— Вони таки мають рацію, — м'яко мовив Ерагон. — Ми були дуже легковажні.
— Це не моя провина!
— Я й не кажу, що твоя, але давай надалі спробуємо бути кращими.
— Згода! — буркнула Сапфіра.
Утім, вибачатися перед ельфом та його драконом вона не стала, тож юнакові довелося зробити це за двох.
— Ми вас більше не розчаруємо, — схилив він голову перед учителями.
— Ну що ж, будемо сподіватися, — озвався Оромис. — Завтра складатимете іспит з того, про що довідалися сьогодні. — Оромис простягнув кругле дерев'яне брязкальце. — Регулярно заводьте оцей пристрій, він будитиме вас щоранку. Приходьте сюди, помившись і попоївши.
Ерагон узяв брязкальце в руку. Воно виявилось на диво важким. Завбільшки воно було з волоський горіх і мало вгорі кнопку, схожу на пуп'янок. Пристрій стиха задзвенів, коли хлопець крутнув його задля годиться.
— Дякую, — вклонився він.
ПІД ДЕРЕВОМ МЕНОА
Попрощавшись, Ерагон із Сапфірою подалися до своєї оселі. Мимоволі вони подумки розкрилися один одному, і бурхливі емоції юнака боляче вразили дракона.
— Що сталось, малий? — здивувався він.
Довелося розповісти про дитину й про те злощасне благословення у Фартхен Дурі. Сапфіра у свою чергу вжахнулася скоєному злочину.
— Може, знак твоєї уваги якось зарадить, — сказав Ерагон, — але мене вже точно ніщо не виправдає.
— Це не тільки твоя провина, — заперечив дракон. — Я так само знаю прадавню мову, але не виправила тебе.
Ерагон мовчав, тож Сапфіра запобігливо додала:
— Зате спина тебе сьогодні не турбувала. Маєш бути вдячний хоча б за це.
Юнак похмуро гмикнув, не бажаючи, щоб його хтось розраджував.
— А що ж ти вивчила цього прекрасного дня? — уїдливо спитав він.
— Тепер я знаю, як уникнути небезпечних погодних умов, — похвалилася хлопцеві Сапфіра, чекаючи, що той стане розпитувати. Та Ерагон мовчав, пригнічений думками про долю нещасної дитини.
На порозі спальні як зазвичай стояла вечеря, тож юнак, підхопивши таріль, почимчикував до ліжка. Не в змозі ворухнутися від ранкових вправ і проклинаючи тутешній раціон, він заходився було їсти, аж раптом у двері хтось постукав.
— Заходьте! — гукнув Ерагон і мало не вдавився, коли на порозі з'явилась Арія.
Вона змінила свій шкіряний одяг на зелену туніку, стягнуту поясом. Звичної стрічки на голові не було, тож волосся вільно спадало на плечі. Утім, найбільші зміни відбулися не в одязі ельфійки, а в ній самій. Здавалося, колишня напруга, яку Ерагон завжди відчував, кудись щезла.
Ельфійка виглядала цілком умиротвореною.
— Аріє! — здивовано вигукнув хлопець. — Що ти тут робиш?
Торкнувшись пальцями вуст, та спитала:
— А ти збираєшся і цей вечір просидіти в хаті?
— Та ні, я просто… — зніяковів Ерагон.
— Ти в Елесмері ось уже три дні, — нагадала Арія, — але й досі нічого не бачив у нашому місті. Та я знаю, що ти завжди цікавився ним. Тож не впирайся.
Хлопець покірно встав із ліжка, і незабаром вони з ельфійкою вже збігали крученими сходами вниз. Уже надворі він почув якийсь гуркіт, і просто перед ним гепнулася згори Сапфіра.
— Я вже тут, — сповістив дракон, анітрохи не забившись.
— Звісно, — відповіла на те Арія. — Хто б сумнівався.
Натомість юнак, який волів побути з ельфійкою наодинці, одразу ж спохмурнів.
Вони мовчки рушили під деревами, поглядаючи, як на гілках спалахують ліхтарі, котрі освітлювали стежку.
Мешканці Елесмери відпочивали по своїх оселях. Кілька з них, сидячи високо на дереві, грали на сопілках, а інші просто насолоджувались чудовим вечором. Один ельф, схрестивши ноги, сидів перед гончарним кругом, на якому поволі з'являвся мистецьки виліплений глечик. Кішка-перевертень Мод лежала поруч, спостерігаючи за цим дійством. Її очі спалахнули сріблом, коли вона побачила Ерагона із Сапфірою. Ельф простежив за її поглядом і кивнув гостям, ні на хвилину не відриваючись від своєї роботи.
Здалеку Ерагон побачив постать, що схилилася над скляною кулею, ворожачи на цьому таємничому пристрої.
— А чим узагалі займаються ельфи? — спитав зачудований юнак. — З чого вони живуть?
— Наше магічне вміння дає нам стільки вільного часу, скільки забажаємо, — стиха озвалась Арія. — Ми не полюємо, не обробляємо землю. Ми вивчаємо тільки ті ремесла, які нам цікаві.
Крізь тунель у кизилових хащах вони ввійшли на подвір'я будинку, який виявився місцевою кузнею. Жінка-ельф, опустивши в полум'я обценьки із затиснутим у них фрагментом кольчуги, роздмухувала іншою рукою ковальські міхи. За якусь мить вона вже гатила по металу великим молотком, викрешуючи цілий сніп іскор.
— Атра естерні оно тхелдуін, — гукнула їй Арія.
Жінка невдоволено обернулася до непроханих гостей, так нічого й не відповівши на привітання королівської доньки. На вигляд вона була значно старшою за решту ельфів, яких довелося бачити Ерагонові.
— Рунон-ельдо, я привела тобі молодого вершника, — проковтнула образу Арія. — Це Ерагон, Убивця Смерка.
— А я чула, що ти загинула, — проскреготіла ковалиха.
— Коли ти востаннє виходила зі своєї кузні? — усміхнулась ельфійка.
— Ти маєш і сама знати, — знов скреготнула та у відповідь. — Це був бенкет на честь літнього сонцестояння, на який ти мене потягла.
— Це ж було бозна-коли!
— Хіба? — ще більше спохмурніла Рунон і згребла в купу вугілля, прикривши його свинцевим щитом. — Ну то й що? Придворна юрба мене дратує, а дурнуваті балачки мені геть нецікаві. Отже, навіщо ти знову тут? Мабуть, хочеш, аби я викувала меча цьому парубкові? Але ж тобі відомо, що я заприсяглася більше не робити зброї для вершників, які вбивали й зраджували!
— Ерагон уже має меча, — зауважила Арія.
Ковалиха здивовано зиркнула на Зарок.
Вона торкнулась яскраво-червоного клинка, придивившись до карбування, й несподівано підняла зброю над головою. Від удару меча невинні обценьки на ковадлі з дзенькотом розлетілися на друзки.
— Зарок, — промимрила Рунон. — Я пригадую тебе.
Вона ніжно тримала зброю, ніби мати свою дитину.
— Схоже, ти анітрохи не змінився з того часу, як я тебе викувала, — продовжувала стара далі. — Усе життя я виготовляла цю зброю, а він прийшов і все знищив. Мечів як не бувало! І Оромисового, і тих, що зберегли родини, які врятувалися від вірдфелів.
— Вірдфелів? — подумки перепитав Ерагон в Арії.
— Так називають клятвопорушників, — пояснила та.
— І ось тепер Зарок повернувся до мене, — нарешті глянула ковалиха на юнака. — З усіх моїх творінь я найменше сподівалася побачити саме його. Як ти зумів заволодіти мечем Морзана?
— Його дав мені Бром, — мовив Ерагон.
— Бром? — замислилась Рунон. — Так, я пригадую Брома. Він благав мене зробити йому меча замість втраченого. Я й хотіла було допомогти, але вже присягла не робити цього, чим дуже його розгнівала. Оромис навіть побився з Бромом, після чого той забрався геть.
— Твій меч добре мені прислужився, Рунон-ельдо, — вислухавши, сказав юнак. — Ним я вбив Смерка.
— Справді? — не дуже й здивувалася ковалиха. — Тоді це дійсно непоганий витвір.
Вклавши Зарок у піхви, вона знехотя повернула його власнику й, зиркнувши на Сапфіру, мовила:
— А-а-а, скулблако! Рада тебе бачити!
— Мені теж приємно познайомитись, Рунон-ельдо, — відгукнувся дракон.
Не питаючи дозволу, стара пошкрябала нігтем луску на Сапфіриному боці й, схвально мотнувши головою, сказала:
— Непоганий колір, не те, що в тих брунатних драконів… Як на мене, мечу вершника мусить відповідати й колір його дракона… Між іншим, з цього панцира можна було б зробити чудовий клинок, але нехай уже…
Ця думка, здається, остаточно виснажила стару, і вона повернулася до своєї кузні.
Ерагон подумав, що було б дуже нечемно завершити розмову на такій негарній ноті, але не міг вигадати спосіб перемінити тему. Аж раптом його увагу привернула лискуча кольчуга. Придивившись уважніше, юнак побачив, що всі її кільця спаяні між собою, а для цього була потрібна неабияка майстерність.