Скільки разів Сашко брав у руки опромінене зерно, пересипав його з долоні на долоню, і щоразу йому здавалося, що в руках немов вібрує сховане під пружною твердою оболонкою ще не видиме затаєне життя рослини. Зерно було тепле, від нього йшов гострий солодкуватий запах, хотілося негайно ж покласти його в материнські обійми землі, старанно вкрити м’якою вогкою ковдрою пухкого чорнозему, щоб швидше побачити блідо-зелені паростки пшениці.
А може, все це відчував Сашко лише тому, що він нестямно любив матір усього живого — землю і все те, що від неї йшло? Адже ж, мабуть, недаремно обрав він собі важкий і відповідальний шлях агронома.
Сашко працював натхненно. На повні груди вдихав солодкі пахощі гарячого зерна, змішані з не менш гострим запахом озону, що ним було насичене повітря лабораторії. Мішок за мішком пропливав перед ним, розсипаючись і знову наповнюючись під чудодійним промінням генератора і нечутною загадковою дією інфразвукових хвиль. Час минав непомітно. Ось змінилися робітники, ось до лабораторії зазирнув директор Данило Якович, поглянув на Сашка, на робітників, на мішки з зерном, потягнув ніздрями повітря, схвально кивнув головою:
— Оце й я розумію, іде робота… так, так, буде діло з цими хлопцями! — і зник.
Зайшли Олд-Бой і Богдан. Петро подивився на генератор, на інфразвукову установку, все перевірив, записав, що показували вимірювальні прилади, і теж подався, кивнувши головою Богданові: добре, мовляв, посувається робота! Заглянула Люка, але Сашко не звернув і на це уваги. Він вирішив працювати з зерном до самої ночі, не гаючи ані хвилинки. Так минали хвилини й години.
І вже уночі, коли Сашко відпускав другу зміну робітників, що приносили йому мішки з зерном, до лабораторії прийшов Андрій Антонович. Він був чимось явно збентежений, це помітив і Сашко, хоч і був зайнятий невпинною працею. Андрій Антонович уважно простежив за тим, як виходили стомлені робітники, і збирався, очевидно, щось сказати Сашкові. Але той не мав ні найменшого бажання розмовляти, бо закінчував опромінювати останню партію зерна, яку принесли робітники. Та й утомився він неабияк.
Андрій Антонович подивився, подивився, потім зітхнув, зняв свою хутряну шапку, потер лисину рукою — і відійшов убік. Обличчя його було сумне. Сашко зиркнув на нього.
— Що таке, Андрію Антоновичу? Щось хочете сказати? То кажіть, бо я не можу відірватись од роботи.
Андрій Антонович похитав головою:
— Отак і далі працюватимеш? А відпочивати коли?
— Немає часу, Андрію Антоновичу. Зерно не чекає, треба все опромінити. Такий план. А що ви хотіли?
— Та так, що казати, коли ти як скажений крутишся. Піду я…
— А може, скажете, Андрію Антоновичу?
— Ні, не буду. Прощавай, Сашко!
І Андрій Антонович пішов з лабораторії. Проте Сашкові не було часу роздумувати про причини, які спонукали старого цікавитися його роботою.
І тільки близько півночі Сашко відчув, як утомився. Руки були наче не його, тягуче нили плечі. А втім, не те збентежило Сашка. Він побачив, як розігрівся мідний стержень коло головної лампи генератора — той самий стержень, який свого часу розтопила Люка!
Стержень аж сяяв, розжарений до білого. Як Сашко міг не помітити цього раніше! Швидким рухом він вимкнув генератор і інфразвукову установку. Лампи згасли, спинилося ритмічне цокання компресора, зникло звичне шипіння, в лабораторії стало дивно тихо: адже Сашкові вуха вже звикли до всіх тих звуків, і тиша здавалася йому тепер дивною. Стержень поволі холонув. Ось він став зовсім темний. Сашко з полегкістю зітхнув: лихо пройшло стороною, не зачепивши його. Справді, що було б, коли б Сашко зіпсував генератор тут, у радгоспі, під час гарячої роботи?..
Сашко ще раз оглянув стурбованим поглядом генератор. Усе було ніби гаразд. Проте юнак вирішив дати генераторові трохи перепочити: так було надійніше.
“Та й сам я відпочину якихось десять хвилин”, — подумав він. Сівши зручніше біля стола, Сашко відсунув убік опромінене зерно, поклав на стіл руки й схилив на них голову. Ох, як він утомився! Голова мов налита свинцем, очі злипались, і їх важко було розплющити.
“Смішно: злипаються очі!” Це було останнє, про що подумав Сашко. Через кілька секунд він уже спав солодким і міцним сном стомленого вкрай молодого хлопця. Можна було гарантувати, що він не прокинеться навіть од добрячого штовхана.
Тим більше не чув він шарудіння швидких лап пацюків, що бігали навколо. Не чув хрумтіння зерна, що його з насолодою жерли тварини. Вони ворушили довгими вусами, їх ставало в кімнаті все більше й більше, наче перші встигли подати сигнал іншим, які лишалися до того під підлогою лабораторії.
А Сашко спав солодким сном. Пацюки бігали біля самісінького обличчя юнака, майже торкалися довгими вусами й хвостами його голови. Сашко міцно спав.
Ось два пацюки наскочили один на одного. Воїни запищали, вчепилися один в одного, почали битися. Шаруділо зерно, яке вони скидали зі столу. Нарешті, один переміг, другий стрибнув з столу й зник у норі. Перший переможно випростався й кинувся на тих, що жадібно жерли зерно.
Сашко спав. І тільки один раз він поворушився, коли пацюк, наївшися, замість бігти по мішках, стрибнув Сашкові на коліна й далі на підлогу.
Перед самим світанком закінчився пацючий бенкет. Рожеве проміння ранкового сонця, боязко зазирнувши крізь вікна лабораторії, не побачило пацюків. Вони зникли, нажершися опроміненого зерна.
А Сашко спав. Якби він знав, що накоїв!
Якби він знав!..
7. ДІВЧИНА ГАННА І ТІТКА ТЕТЯНА
Значно гірше спав цю ніч рудий Богдан. Серце його просто розривалося на шматки, так само, як роздвоювалося його кохання. Хлопця вабила невідома чорноока дівчина, яку він зустрів на вулиці села. Чорноока кучерява дівчина в білій хустині всміхалася Богданові у сні — і його серце тануло від тієї чарівної усмішки. Проте жило в ньому й інше почуття — те давнє кохання, якого він не міг позбутись. У Богдановому серці ще панувала кароока Люка. Хіба міг він так швидко забути її?..
І коли його серце тануло від насолоди під теплим промінням чарівної усмішки чорноокої красуні, — його враз немов хтось обгортав кригою. Тоді Богдан бачив перед собою зневажливу посмішку Люки, Люки, яку він майже зрадив…
А ранком, коли бачиш приємні сни, з якими не хочеться прощатися, Богдан раптом почув знайомий голос Андрія Антоновича:
— Вставай, вставай, досить спати. Наказано, щоб ти негайно встав.
— Хто наказав? — пробував сперечатися Богдан.
— Хто треба, той і наказав.
— С-скажи, хто, б-бо не встану!
— Бригадир твій. Сердитий, лається…
Отже, нічого не можна було вдіяти. Богданові довелося вставати, бо з розлюченим Олд-Боєм не пожартуєш. Богдан, жмурячись, сів на ліжку, і його майже обпекло сліпуче сонячне проміння, що лилося з вікна. Андрій Антонович уважно приглядався до юнака, наче хотів сказати ще щось.
— Ч-чого ви так дивитесь, Андрію Антоновичу? — спитав Богдан напівсонним голосом. — Адже к-коли ви були молодим, то т-так само, мабуть, не хотіли вставати ранком…
Дивно, але цього разу Андрій Антонович широко всміхнувся, сів на краю ліжка коло здивованого такою поведінкою Богдана і, погладжуючи лисину, заговорив:
— Прохання в мене є до тебе. Бач, попросив би я вашого бригадира, та лютий він якийсь… Дівчину вашу просити не випадає. А Сашко, мабуть, сьогодні весь день спатиме.
— Ч-чому спатиме?
— Працював допізна. Я до нього зайшов — куди там! Весь день мішки з зерном перевертав, відомо, дуже втомився, ну й спить. От я й звертаюся до тебе. Слухай, он яка справа…
Він ще раз погладив лисину. Голос його звучав дуже таємничо. Богдан нічого не розумів: які такі справи можуть бути у нього з Андрієм Антоновичем? Але той уже вів своє:
— Просвіти мені її…
— К-кого? — здивувався Богдан.
— Та її… — Андрій Антонович виразно провів рукою по великій лисині.
Богдан широко розплющив очі:
— Лисину? Але н-навіщо?
Андрій Антонович хитро всміхнувся:
— Хе, знаю, знаю… Іванові Петровичу опромінили волосся — і воно потемніло. Раз. Це ж правда?
— Гм-м… — погодився Богдан.
— От я й кажу — раз. Кота опромінили — і він став який пухнастий, га? Навіть там, де шерсть була вирвана, навіть там виросла нова. Це два. Я знаю, сам дивився, перевіряв. Правда?
— Т-та воно правда, але…
— Ну просвіти, дуже тебе прошу! Я, признаюся, заради цього сюди й приїхав. Щоб моя стара не казала більше, що я, мовляв, лисий дід. Я ще, знаєш…
Богдан ледве стримувався, щоб не розсміятися — такою смішною здавалася йому думка про опромінення лисини Андрія Антоновича. Оце так науковий експеримент! Певна річ, можливо, це щось і дало б: дослід, хоч і мимовільний, з котом і волоссям Івана Петровича мав позитивні наслідки. Та й старий так просив, його вузенькі очі так благально поглядали на Богдана, що той зрештою погодився:
— Н-ну, гаразд, Андрію Антоновичу. Т-тільки, розумієте, це треба зробити так, щоб наші не знали. В-ви приходьте до лабораторії, коли я працюватиму сам. Ну, й зробимо. Але…
— Що? — збентежився Андрій Антонович.
— Я ж н-не можу вам напевно сказати, що з т-того вийде. Отже, щоб ви п-потім мене в разі чого не лаяли…
— Та я… та боже ж мій!.. — радості Андрія Антоновича не було меж.
Так відбулася таємнича змова Богдана з старим Андрієм Антоновичем. І ніхто з них навіть не підозрював, які наслідки матиме ця напівжартівлива — принаймні з погляду рудого Богдана! — змова.
Та хіба не буває, що з дрібнички, на яку з першого погляду не варто й уваги звертати, — виникає зрештою не тільки важливе, а навіть грандіозне, велетенське відкриття? Хіба не відкрив геніальний Ньютон закону земного тяжіння завдяки тому, що перед ним з дерева впало стигле яблуко? Хіба не винайшов великий Уатт парової машини, спостерігаючи, як підстрибувала на чайнику кришка, підкидувана парою?
Звісно, нам можуть заперечити, що все це, так би мовити, тільки зовнішні причини великих відкриттів та винаходів. Правильно, погоджуємося: перед тим, як Ньютон помітив яблуко, він знав усі досягнення науки того періоду. Яблуко було тільки поштовхом, допомогло підбити підсумок у графі “колективні здобутки людського розуму” велетенської бухгалтерської книги культури людства. Так само, напевне, було і з Уаттом. За Уаттом ішов Стефенсон, що поставив його парову машину на рейки, створивши перший паровоз, і Фультон, який вмістив її на судні, винайшовши таким чином перший пароплав. Припустімо, що Уатт не народився: хіба затримало б це розвиток техніки? Хіба спинило б це Стефенсона й Фультона?..
Ні. Був би хтось інший, хто винайшов би парову машину, можливо, з невеличкою поправкою.
Так і в нас. Олд-Боєві не спало на думку опромінювати лисину Андрія Антоновича. Не подумали про неї ні Сашко, ні Люка, ні Іван Петрович Антохін. Але Андрій Антонович сам наштовхнув на це Богдана. І тепер даремно б намагалися всі сили природи затримати розвиток подій. Яблуко впало з дерева, кришка на чайнику почала підстрибувати, а Богдан, вислухавши прохання Андрія Антоновича, одягнувся і пішов до лабораторії, навіть не уявляючи собі, яке велетенське яблуко він несе з собою, щоб упустити його слушної хвилини біля генератора…
До лабораторії Богдан зайшов саме тоді, коли Олд-Бой розглядав розсипане на підлозі забруднене зерно й погризені мішки. Помітивши Богдана, він звернувся до нього:
— Маєш! Пліз, подивися. Пацюки ласували нашим опроміненим зерном. Неподобство! Мало того, що ми розкидаємо дорогоцінний науковий матеріал. Мало того, що ми годуємо погань. А чи знаєш ти, що з цього може зрештою вийти?
Богдан знизав плечима:
— Н-не знаю, т-та мене це й не обходить. Я тут не працював.
— А повинен знати! Цілком можливо, що пацюки, які їли зерно, опромінене мікрохвилями й інфразвуками, почнуть швидко рости. Ми ж знаємо випадки, коли…
Легкий стукіт у двері примусив його спинитись. Але Богдан уже сміявся:
— Виходить, що ми п-посадили п-пацюків на посилене харчування! Ну що ж, треба, мабуть, і п-пацюкам побувати в санаторії!..
— Нема чого сміятися! З цього, знаєш… А, та хто там? Заходьте!
Двері відчинилися. На порозі стояла чорноока дівчина у білій хустині. Сьогодні на ній була не червона, а картата сукня, яка була їй до лиця теж, як одразу відзначив Богдан. Дівчина стояла, поглядаючи на Олд-Боя і його товариша. І дивно: хоч її обличчя було зовсім серйозне і спокійне, кожен, поглянувши їй у очі, побачив би, що десь у тих чорних дівочих очах сховалася весела, задерикувата усмішка.
— Е… в-вам щось потрібно? — спитав Богдан, затинаючись ще більше, ніж завжди.
— Мене до вас директор, Данило Якович, послав. Він каже, що ви хочете досліджувати нашу худобу… опромінювати її, чи що. Так от, з ким я маю домовитися?
Дівчина говорила цілком серйозно, але з її очей ось-ось ладна була зірватися усмішка. Мовляв, ви можете казати що завгодно, а я знаю, яка я принадна, ще з учора знаю, коли ви, зустрівшись, обидва втупилися в мене!
Богдан зітхнув:
— Це м-ми опромінюємо. Ми… з нашим бригадиром, — вказав він рукою на Олд-Боя.
— Отже, ви? — лукаво перепитала дівчина. — Гаразд. Так от, мені треба насамперед знати, хто матиме справу з нашими коровами.
— То ви д-допомагатимете нам під час опромінювання? — з надією спитав Богдан.
— А хоч би й я… Хіба це не все одно? — дівчина навмисно ухилилась од відповіді.
Богдан не витримав. Він благально підморгнув Олд-Боєві і, мов стрибнувши в холодну воду, раптом сказав:
— З к-коровами, з-знаєте, працюватиму я. Так, так, я! Дуже радий з в-вами познайомитися. Моє ім’я — Богдан. А вас як звуть?
Петро зацікавлено глянув на товариша: йому дуже рідко доводилося чути таку безсоромну брехню, та ще й від кого? Від Богдана, завжди щирого й простодушного! “Ну-ну, побачимо, що буде далі”, — сказав він собі.
Усмішка все ще ховалася в очах дівчини, коли вона стримано відповіла:
— Мене звуть Ганною. Дуже приємно.
Богдан вклонився й не менш чемно вказав на Олд-Боя:
— Це наш бригадир, Петро Микитович. Ми його частенько називаємо Олд-Боєм. Прошу познайомитися, він дуже д-добра людина.
Олд-Бой ще уважніше глянув на Богдана: он як розійшовся наш харчосмач! Проте він і собі вклонився Ганні — саме тієї секунди, коли вона невимушено мовила:
— Рада з вами познайомитися. Отож, я передам Тетяні, що з коровами працюватиме товариш Богдан.
— П-пробачте, якій Тетяні? — збентежився Богдан.
— Нашій завідувачці тваринницької ферми.
— А… а ви тоді хто ж? — зовсім розгубився Богдан.
— А я працюю у птахівництві. Я тут на практиці, від інституту, вивчаю курей. Директор, Данило Якович, наказав, щоб я довідалася також і про курей, бо ж ви, мабуть, і з ними провадитимете експерименти.
Отепер з очей Ганни приснули промені сміху — веселого й задерикуватого. І кожному, хто бачив ті очі, нестримно хотілося сміятися й самому, такий чудовий був той сміх. Кожному, але не Богданові, що спантеличено дивився на Ганну, безпорадо кліпав очима й мурмотів:
— В-ви… ви з курами… а з к-коровами мені?..
Нарешті він кинувся до Олд-Боя:
— С-слухай, я той… я помилився… я саме мріяв про роботу коло птахів… тобто, коло курей…
Втім, Петро безжалісно відповів:
— Може, ти про щось і мріяв, то твоя справа. А курей візьму на себе я. Адже я виконав твоє прохання щодо корів?.. Отож так і буде. Ходімо, Ганно, подивимося. Ви покажете мені, які у вас тут є породи курей?
— Охоче!
І вони вийшли з лабораторії. Ганна приязно махнула Богданові рукою, проте він не встиг навіть відповісти, бо Олд-Бой занадто швидко й щільно зачинив за собою й Ганною двері. Богдан тільки зітхнув: і чого я такий нещасний? У людей, як у людей, вони кохають, і їх кохають… і все гаразд… А тут… Така чудова дівчина, і все нібито йшло як слід, і раптом — якась Тетяна… Ох, і не щастить же мені!
— Хто там? — раптом згукнув він, знову почувши стукіт.