У дверях показалося насторожене обличчя Андрія Антоновича. Старий оглянув лабораторію, впевнився, що в кімнаті, крім Богдана, нікого нема і, задоволено посміхаючись, увійшов, старанно зачиняючи двері.
— Ну, ось, нарешті, ніхто не заважатиме… голубе мій, починай! — приязно сказав він.
Богдан знову зітхнув. Проте обіцянку треба було виконувати, хоч саме тепер Богданові було зовсім не до цього. Андрій Антонович уже сів біля столу, склав на животі руки й повернувся блискучою лисиною до лампи:
— Ти ж її як слід, — наказував він, — щоб узяло…
Богдан не слухав старого. Він автоматично ввімкнув установку, думаючи зовсім про інше. Коли клацання компресора довело, що інфразвук подано, він повернув вимикач генератора, зачекав, поки не з’явилися фіолетові іскри, і тоді скерував рефлектор на голову Андрія Антоновича.
“Чорти його знають, яка напруга і яка сила інфразвуку тут потрібні, — думав він. — А Ганна пішла з Олд-Боєм… бач, йому хочеться знати породи курей!.. Напруження генератора… ну, спробуймо, спробуймо!.. І на дідька мені ці корови з якоюсь Тетяною? Як не везе, то й не везе!.. Ага, так яке ж краще напруження?.. А хіба я знаю?..”
Андрій Антонович засовався на стільці:
— От, от… Чую, теплішає!
— Та сидіть уже не ворушіться. Бо можу обпалити, — суворо сказав Богдан. Він нарешті опанував себе і почав міркувати вголос: — Якщо ми зерно опромінювали слабим промінням тридцять секунд, то й голову треба опромінювати таким самим промінням не довше, як… а звідки мені це знати?.. Мабуть, сорок п’ять секунд вистачить. Приблизно так, як того кота… трошки інфразвуку, і все… хай, зрештою, буде так!
Годинник розмірено відраховував секунди. Ось уже тридцять секунд… тридцять три… Андрій Антонович трохи занепокоївся:
— Ой, немов припікає!
І саме цієї миті Богдан випадково поглянув у вікно. Він побачив: у дворі йшли Олд-Бой і Ганна, чорноока красуня Ганна. Вони весело про щось розмовляли. Мабуть, Петро сказав щось дотепне, бо Ганна засміялась і махнула на нього рукою. Але Олд-Бой замість спинитися підхопив Ганну під руку й повів далі, немов показувала радгосп не вона йому, а він їй. Богдан сумно похитав головою:
“У всіх, як слід… От і Олд-Бой залицяється. Та хіба ж це не зрозуміло? З такою дівчиною! Не я, не я, а він! Отаке моє циганське щастя!”
Чому саме “циганське” — Богдан не встиг подумати. Бо Андрій Антонович підстрибнув як м’яч і помчав до дверей, схопившися за голову. Він був розлютований і кричав не своїм голосом:
— Та що ти, спалити мене хочеш, чи що? Ой!..
Богдан глянув на годинника і зрозумів, що забагато опромінював, захопившися власними думками: опромінювання тривало вже понад хвилину. Андрій Антонович тупцяв на місці і аж стогнав:
— Ой, не чую голови! Ой, лихо моє!..
— Почекайте, Андрію Антоновичу… Ц-це не те… я… — розгубився Богдан, підбігаючи до нього.
— Де там чекати! Ой!.. Обпалив усю голову! Ой!
Але Богдан уже опанував себе. Він роздивлявся лисину Андрія Антоновича так само спокійно й зацікавлено, як оглядав би перший-ліпший опромінений предмет. Більше того, не слухаючи лементу Андрія Антоновича, Богдан силоміць одтягнув його руки від голови, придивляючись до трохи обпаленої шкіри. Нічого, нічого, думав він, не так страшно, як мені спочатку здалося… Нарешті, він усміхнувся й сказав заспокійливо:
— Андрію Антоновичу, не хвилюйтеся. Все гаразд!
— Як так гаразд, скажений ти хлопець?
— Навіть більше ніж гаразд, — вів своє Богдан. — А ви підійдіть до дзеркала і подивіться!
Поклавши руки в кишені, Богдан гордо дивився, як Андрій Антонович, охаючи й стогнучи, підійшов до дзеркала, як повертався то праворуч, то ліворуч. Дивно, але Андрій Антонович уже не стогнав.
У дзеркалі було видно, як потемнішало його сиве волосся. Та й сама лисина втратила жовтуватий колір, вона стала майже коричнева. Було помітно, що шкіра вкрилася м’яким ніжним пушком. Коричневий пушок вкривав усю лисину.
Богдан поважно кашлянув:
— Гм… а в-ви лаялись Андрію Антоновичу.
Старий повернув до нього радісне обличчя. Здавалося, що на обличчі поменшало зморщок, шкіра ніби розгладилась. Андрій Антонович підійшов до Богдана, гаряче потиснув йому руку:
— От спасибі! Тепер і я розумію!..
Це були якісь неясні слова, старий не знаходив потрібних йому висловів, плутався й ніяково всміхався.
— Гаразд, гаразд, Андрію Антоновичу! Приходьте іншим разом, ми д-додатково перевіримо, ще раз опромінимо, якщо треба буде. Та ви не хвилюйтеся! Бувайте, бувайте!
Старий немов очманів з радості. Він вийшов з лабораторії, знову повернувся, хитро підморгнув Богданові — “еге, мовляв, еге, оце діло!” — і аж після того зник за дверима. Богдан знов усміхнувся, але відразу посумнішав, згадавши Ганну. Сів біля вікна, обіперся на руку й задумливо дивився надвір, забувши про працю.
Надворі кипіла робота. Робітники проносили мішки з зерном, провезли сівалку до майстерні, мабуть, щось ремонтувати. В радгоспі діяльно готувалися до сівби. Проїхали грузовики, навантажені, певно, теж зерном. Десь голосно проспівав півень.
Низенька кремезна жінка пройшла повз вікно. Вона повернула до Богдана широке червоне обличчя, глянула на нього маленькими добродушними очима. У погляді її помітна була цікавість. Жінка поправила хустку, обернулася, наче шукала когось, а потім знову глянула на Богдана.
“Ач, як пампушка, слово честі, — подумав Богдан, — ще й придивляється!” І він навіть змінив позу, поглядаючи тепер у протилежний бік, ніби раптом зацікавився чимсь іншим.
Жінка пройшла трохи далі, озирнулася. Потім, немов згадавши про щось, повернулася й швидко пішла назад. Біля розчиненого вікна, де сидів Богдан, вона спинилася. Тепер її цікавий погляд вивчав Богдана, лагідно і, можна сказати, навіть ніжно. Богдан сидів нерухомо, наче нічого не помічаючи. Нараз він почув улесливий голос:
— Пробачте, чи не ви будете товариш Богдан?
— Так, це я, — відповів наш герой. — А що?
— Мені казали, що ви досліджуватимете в нашому радгоспі корів, — вела своє жінка, — і що вам перед тим треба все про них узнати. От я й…
Богдан широко розплющив очі.
— Тож виходить, що в-ви й будете ота с-сама Те… Тетяна?
— Ага, вона сама, — радісно погодилася жінка. — Тетяна Гарбузенкова, вона сама. Вам, товаришу Богдане, вже казали про мене? А я й не знала!..
І вона зашарілася; немов кокетуючи, несподівана співбесідниця прикрила руками очі. Але вони зацікавлено визирали з-під її товстих пухких пальців.
“Ну й тітка”, — здивовано подумав Богдан, дивлячись на Тетяну.
— Слухайте, товаришко Т-тетяно Г-гарбузенкова, — вимовив він уже голосно. — Я ще н-не знаю, чи працюватиму з вашими коровами. Вам, з-знаєте, скажуть. П-пробачте, мені зараз дуже ніколи!
І він повернувся до кімнати, побачивши Олд-Боя, що саме входив до лабораторії в супроводі Ганни й Данила Яковича. Всі вони продовжували почату розмову.
— Добре, добре, вері вел, — щось підтверджував Петро, — тільки майте на увазі, що вам доведеться уважно слухати. Це ж, бачите, така складна галузь, що досить пропустити бодай одну якусь дрібничку — і далі все буде незрозумілим.
Данило Якович махнув рукою.
— Знаю я твої дрібнички й приклади. От шкода, що Ганни не було, коли ти завів свою лекцію…
— Яку лекцію?
— Та я, знаєш, Ганно, одного разу не те, щоб не повірив йому, — засміявся Данило Якович, — а так, просто висловив трохи сумніву. То він як налетів на мене, як почав сипати наче з мішка… ледве спромігся тоді втекти від нього. От і тепер… боюся, що заговорить він нас з тобою, їй-бо!
— А мені зовсім не страшно, Даниле Яковичу, я ж студентка, звикла до лекцій, — весело всміхнулася Ганна. — Лекції часто бувають дуже цікаві. Радіо й акустика — таке поєднання, на мою думку, майже надприродне. А Петро Микитович каже, що він сконструював саме таку машину. Та ще й нахваляється, що вдосконалить її. Правда, Петре Микитовичу?
“Ганна розмовляє з Олд-Боєм так, наче вони вже давно знайомі, — подумав скорботно Богдан. — Така дівчина, така дівчина… ну й щастить деяким хлопцям!”
— Так, — відгукнувся Петро, неодмінно вдосконалю! І тоді покажу вам таке, що й не снилося нікому. Справжнє технічне чудо. От побачите! Присягаюся, Ганнусю!
“Ти глянь, уже й Ганнуся, — заздрісно міркував Богдан, — господи боже мій, і чому я такий нещасний? Ніхто не звертає на мене уваги, а до цього Олд-Боя дівчата липнуть, як мухи на мед!..”
Данило Якович тим часом замислився. Він потер собі ніс, потім вухо, оглянув Петра з ніг до голови. Скоса зиркнув на Ганну, яка все ще сміялася, на засмученого Богдана, що вперто мовчав, наче вся ця розмова не обходила його. І тоді сказав цілком серйозно:
— Щодо різних технічних чудес, то мені поки що цього не треба. Я, голубе мій, люблю, щоб усе йшло по порядку. Як заплановано програмою, так нехай і буде. Одне слово, без чудес. А проти твоєї лекції не заперечую. Розкажи нам, що саме всякі там учені, ну, науковці, чи як їх там, що вони встигли зробити досі.
— Та ми ж краще зробимо, — засміявся Олд-Бой.
— Е ні, те, що ти з своїми хлопцями зробиш, ми ще побачимо. А от цікаво довідатися, що саме було зроблено до тебе. От що. А ми тоді порівняємо. Розумієш, щоб було чим контролювати, — підморгнув Данило Якович Ганні, — а то він зробить тут те саме, що робили й до нього, а нам скаже, що винайшов сам, хе-хе!
Запальний Олд-Бой уже ладний був образитися, розгніватись: ач, яке недовір’я. Але, побачивши веселу усмішку Ганни та лукаве обличчя Данила Яковича, зрозумів, що це жарт.
— Бач, як у роботу беруть? — звернувся він до Богдана. — Ти не думай, що це тільки мене. Це й тебе стосується, і Сашка, й Люки.
— А що? — перепитав Богдан.
— Та от, директор хоче щось на взірець соцзмагання влаштувати. Сашко працюватиме коло зерна, ти з товаришкою Тетяною…
Богдан закашлявся так сильно, що аж почервонів. З Тетяною. З Тетяною Гарбузенковою! З отією кремезною жінкою — працюватиме він, Богдан! От коли не щастить, то й справді нічого не виходить, хоч плач!
А Олд-Бой вів далі:
— Ти з товаришкою Тетяною коло корів. Вона тут головна начальниця в цьому ділі. А ти ж любиш сметану, правда?
— То попоїси досхочу, — щиро розсміявся Данило Якович, — бо наша Тетяна Гаврилівна дасть тобі такої сметани, якої ти ще ніколи не куштував!
Що лишалося Богданові робити, як не спробувати витиснути на обличчя щось подібне до слабенької усмішки?
— Люка впорається сама. Я з Ганною буду коло курей.
— Гм… — скептично хмикнув Богдан. І хоч це було зроблено досить неясно, Олд-Бой відразу суворо обірвав його:
— Ти не хмикай, а уважно слухай! Ми змагатимемося: хто досягне кращих наслідків. Розумієш, андерстенд ю? А для початку, щоб усі мали чітке уявлення про нашу роботу, ми влаштуємо невеличку бесіду.
— Про вплив ультракоротких хвиль, пробачте, Петре Микитовичу, мікрохвиль на живі організми, — додала тоном знавця Ганна і ледь не пирхнула зо сміху.
— Правильно, — цілком серйозно ствердив Олд-Бой. — Мікрохвиль і інфразвуку, що не менш важливо. Так, директоре?
— Так, — зауважив Данило Якович. — Отож приходьте всі по обіді до мене в кабінет. Без запізнення. Ти збирай своїх, Петре, а я вже наведу порядок з іншими учасниками.
Все розгорталось як слід. І тільки Богдан тоскно думав: соцзмагання… це, звісно, дуже добре… Але… але наскільки краще й приємніше змагатися разом з дівчиною, якій в момент перемоги можна було б сказати чудові слова “ай лав ю”…
Богдан і собі переймав досвід Олд-Боя щодо англійських висловів.
8. МІКРОХВИЛІ, ІНФРАЗВУК І… ЗНОВУ ПАЦЮКИ
— Шановні товариші! Сьогодні ми спинимося коротенько на одній з галузей використання ультракоротких хвиль, зокрема мікрохвиль, поки що без інфразвуку. Як впливають ці хвилі на живі організми…
Олд-Бой замовк і оглянув аудиторію. Він так багатозначно й своєрідно хитнув головою, що старий Андрій Антонович аж гмикнув: на його думку, негоже було молодшому науковому працівникові отак безсоромно копіювати старшого товариша, професора Терещенка. Наче не помічаючи цього, Петро засунув ліву руку в кишеню, а правою обперся об стіл — улюблена поза того ж таки професора.
— Ну й поважний з нього лектор, — прошепотів Данило Якович Ганні, яка, ледве прикриваючи рукою губи, старанно ховала посмішку.
— Отож, прошу уваги, товариша, — суворо вів далі Олд-Бой. — Скажемо так. Ультракороткі хвилі, ми скорочено називаємо УКХ, вийшли тепер остаточно з лабораторій радіотехніки, лабораторій зв’язку й посіли почесне місце в біології. Звісно, це не значить, що вони втратили свою вагу в галузі зв’язку; навпаки, їх використовують у цій галузі дедалі ширше. Проте ми говоритимемо сьогодні, як я вже сказав, виключно про УКХ в біології. Власне кажучи, до відкриття сучасних УКХ учені мало звертали уваги на високочастотні струми, на справжні їхні можливості в біологічному плані…
— Пробачте, а д’Арсонваль? — втрутилася Люка, що давно вже незадоволено стежила за поглядами поважного лектора і невідомої чорноокої дівчини.
— Що ж д’Арсонваль? — знизав плечима Олд-Бой. — Звісно, д’Арсонваль ще наприкінці минулого століття оголосив наслідки своїх дослідів щодо впливу високочастотних струмів на організм людини. Проте — які то були хвилі? Так само можна було б згадати й про діатермію. Ні, шановна товаришко, це не були УКХ! Ми повинні підкреслити, що вперше вплив УКХ на живі організми було помічено тоді, коли генератори ультракоротких хвиль стояли вже в лабораторіях радіотехніків-зв’язківців. І д’Арсонваля нема чого тут згадувати!
Розбивши у такий спосіб спробу втрутитися в сферу, яка була зараз виключно в його компетенції, Олд-Бой кинув задоволений погляд на Ганну й вів далі:
— Саме в лабораторіях зв’язківців це й почалося. У людей, що працювали коло генераторів УКХ, систематично боліла голова, з невідомих причин підвищувалася температура. Це були перші ознаки тривалого впливу ультракоротких хвиль на людський організм. Потім помітили інше: підвищену сонливість або, навпаки, стан підвищеної збудженості. Все це примусило біологів зацікавитись ультракороткими хвилями — вивчити безпосередній вплив УКХ на живі організми!
Всі зосереджено слухали, — особливо Данило Якович, Тетяна Гарбузенкова й кілька техніків. Товаришів Петра не дуже цікавили подробиці.
— Потужність першого такого генератора УКХ була невелика. Але наслідків учені досягли, як на той час, надзвичайних, — вів далі Олд-Бой. — Скажімо, мухи, які попадали в поле конденсатора коливального контура, відразу, тільки-но вмикали генератор, гинули. Миші гинули через кілька секунд, а пацюки — за чотири-п’ять хвилин…
— От би наших пацюків так! — вигукнув Данило Якович. — Може, ти б і у нас таке зробив?
— Охоче, — всміхнувся Олд-Бой. — Для цього потрібно лише таке: приносьте мені пацюків — і я їх вбиватиму за допомогою генератора швидше, ніж це робили ті дослідники!
— Спіймавши пацюка, я вже й сам як-небудь впораюся з ним, — не вгавав Данило Якович. — Ти так, щоб їх не ловити.
Петро трохи задумався: видно було, що в нього майнула якась нова думка. Богдан зацікавлено глянув на нього: він не раз був свідком того, як у такі хвилини паузи в розмові у Петра з’являлися несподівані, нові ідеї. Ну, що ти надумав тепер, міркував він, скажи вже, бо це страшенно цікаво — бути свідком народження в твоєму мозку невідомих досі відкриттів…
Але Олд-Бой не сказав нічого. Він хитнув головою, наче відганяючи думку, що заважала йому, і продовжував свою лекцію.
— Незабаром радянські вчені Шерешевський і Плотников провели дальші дослідження. Вони працювали з хвилями від 12,5 до 50 метрів завдовжки. Опромінені такими хвилями клопи й носаї… чи як їх називають?..
— Довгоносики, — відгукнувся Данило Якович.
— Так, так, довгоносики… Вони гинули залежно від довжини хвилі за час од кількох секунд до однієї хвилини. Таких же наслідків досягли й інші радянські вчені, Церветинов і Гільдебранц. Тепер я перерву трохи цей виклад і дам на кілька хвилин слово товаришеві Богданові, щоб він розповів про вплив УКХ на різні речовини. Це — його галузь. Прошу, Богдане!