Ганна, збираючи яйця, подарувала Петрові чарівну усмішку.
Данило Якович не сперечався. Він бачив, що перед його очима відбуваються дивні зміни в природі. Це було щось принципово нове, таке, що грунтовно відрізнялося від усіх попередніх засобів інтенсифікації господарства. Він вирішив зачекати, тим більше, що саме так радив йому шановний Іван Петрович Антохін. А той напевно мав рацію.
А Олд-Бой, щось порадивши Ганні, подався до своєї кімнати. Ось уже четвертий день він майже не виходив з неї. Петро Микитович напружено робив якісь розрахунки. На всі запитання відповідав коротко:
— Не можу ще нічого сказати. Чекайте, побачите самі.
І тільки одного разу ввечері, коли всі прийшли до радгоспівського клубу подивитися цікаву телепередачу з міста, Олд-Бой, неуважно дивлячись на екран телевізора і думаючи, очевидно, про щось інше, тихо сказав Сашкові:
— Взагалі це, звісно, виходить непогано… Але я прагну іншого, май дір френд, мій любий друже.
— А чого ж ти прагнеш? — так само тихо спитав Сашко.
— Е, не можу я поки що розповідати! Але вже як зроблю, тоді побачиш!
Він змовк, а Сашко навіть розсердився.
— І навіщо такі таємниці, Олд-Бой? Чи не краще сказати, над чим ти весь час працюєш? Хочеш, щоб кури ще швидше неслися? Так Ганна, не кажучи вже про директора, і цим задоволена.
— Недотепно, — огризнувся Петро. — Що у вас усіх за звичка — говорити дурниці? Задоволена Ганна чи директор — це ще не все. Ех, ти! Хочу тобі сказати…
— Що?
— Ти, Сашко, забув, що я все-таки за фахом — електротехнік. Дослідження в радгоспі, звісно, дуже цікава річ. Але…
— Що але?
Петро знову замовк і не сказав більше нічого, крім:
— Почекай — побачиш!
Найщасливішою людиною серед усіх, хто мав справу з новим генератором, був, безумовно, старий Андрій Антонович. Насамперед, він скинув знамениту хутряну шапку і тепер пишався своїм чубом. Та й справді, йому було чим пишатися!
Люка весело сказала старому:
— Тільки зачіски й не вистачає, Андрію Антоновичу! Давайте я вам зроблю. Їй-бо, всі дівчата закохаються в таку шевелюру!
Андрій Антонович мовчки усміхався. У нього з’явилися інші знайомі й приятелі.
Два старі сторожі радгоспу, один комірник і ще якийсь чоловік похилого віку частенько зустрічалися з Андрієм Антоновичем і про щось таємничо радилися. Ці розмови тривали довгенько, Андрій Антонович щось докладно розповідав приятелям, які зацікавлено роздивлялися його густе волосся. А старий розповідав і пояснював дивну подію, наслідком якої в нього з’явився розкішний чуб.
— Ну от, значить, вилізло, — старанно пояснював він. — Старе, значить, волосся вилізло. А там, під шкірою, значить, лишилися отакі дірочки. Спід волосся. Тільки ті дірочки малесенькі, і волоссю крізь них аж ніяк не пролізти. Воно б і з охотою, та ходу йому немає…
Приятелі уважно слухали, похитуючи головами.
— Ну, а те проміння, — вів далі Андрій Антонович, — те проміння, значить, і розкрило дірочки. Та чого ти вирячився? Не розумієш, чи що? Ну, як от буває в лазні. Там пара розм’якшує шкіру. І весь піт, значить, виходить. Так і те проміння, воно як пара. Тільки замість поту — волосся вилазить назовні. Воно ж там і було, але ходу йому той… крізь дірочки, значить, не було…
Але саме цього ніяк не розуміли співрозмовники. Вони заздрісно поглядали на голову Андрія Антоновича. Одверто кажучи, не зовсім розумів свої пояснення й сам Андрій Антонович. Втім, хіба міг він сказати про це своїм приятелям, він, повноправний представник науки в цій аудиторії?.. Звісно, не міг!
Ми можемо втішатися хіба з того, що це дивне явище викликало певні сумніви навіть у експериментаторів. Сашко сперечався з Богданом, не припиняючи гімнастичних вправ. Він робив стійку і, витягуючи ноги вгору, доводив Богданові:
— Певна річ, чудесного тут нічого немає. Проте… проте…
— Т-та стань ти, як людина, — гарячкував Богдан. — Н-не можу спокійно з тобою розмовляти, к-коли твій голос лунає звідкись з підлоги, а з-замість обличчя перед очима стирчать ноги…
— Мені так зручно… Дуже просто. От тобі здається дивним, що на лисині виросло волосся.
— Так, дивно. Ставай н-на ноги, я т-тобі кажу! У тебе, чортяко, все обличчя вже почервоніло. І кров у голову вдарила!
— Богдане, — незворушно вів своє Сашко. — Слухай, мій друже, май дір френд, як сказав би Олд-Бой. Наше проміння з інфразвуком так інтенсифікувало шкіру на голові Андрія Антоновича, що відновило волосяні луковиці. І волосся почало рости. Гоп!..
Він спритно перевернувся, став на рівні ноги і, роблячи заспокійливі гімнастичні вправи, закінчив:
— Тепер од голови кров прилине до ніг. Ще хвилина — і все буде гаразд, все стане на своє місце. А от сказати, чи довго ростиме чуб Андрія Антоновича, цього ми сказати не можемо.
— Активізація, інтенсифікація, нові свіжі соки. Якийсь віталізм, ось що! Ні, Сашко, гімнастику ти робиш краще, ніж доводиш д-думки.
— Якщо ти нічого не зрозумів, іди до корівника. Там на тебе, певне, чекають свіжі вершки й сметана.
— І зовсім недотепно.
— Скажи дотепніше.
— Та ну т-тебе зовсім!
І Богдан подався з кімнати.
Отже, якщо навіть наукові працівники не могли як слід пояснити дивну подію з лисиною Андрія Антоновича, то хіба маємо ми право глузувати з вільних пояснень власника нового чуба? Звісно, ні. Тим більше, що складна теорія Сашка з його активізаціями, інтенсифікаціями тощо й справді мало чим відрізнялася від робочої гіпотези Андрія Антоновича про дірочки, які спочатку закрилися, а потім знову відкрилися на його лисині.
Таким чином доводиться ще раз визнати той незаперечний факт, що одне діло спостерігати якийсь факт, і зовсім інше — науково його обгрунтувати.
Щоб закінчити розмови про побутове, так би мовити, — прикладне застосування міліметрових радіохвиль з інфразвуком у радгоспі “Перемога”, згадаймо ще про не дуже значний у науковому розумінні, але психологічно своєрідний випадок з нашою чарівною знайомою Люкою. О, безумовно, тут зовсім ні до чого раптове захоплення віроломного Олд-Боя чорноокою красунею Ганною, її чорним кучерявим волоссям і ніжною засмаглістю. Аж ніяк: нам такого й на думку не могло впасти! Просто Люка чомусь вирішила, що засмаглість може їй пасувати, як і іншим вродливим дівчатам. І справді, хіба це було б не красиво: золоте волосся, засмагле обличчя? Адже це тільки підкреслить її ніжний рум’янець…
Так чи інакше, справу було вирішено. Щоб здійснити такий задум, досить було опромінити обличчя ультракороткими хвилями, можливо, додавши трохи інфразвукових коливань. Звісно, не таких коротких, як для опромінення тварин, а найдовших з тих, що давав генератор. І інфразвуку — трошечки. Як це робити, Люка знала. Треба зменшити напругу в колі генератора, а крім того запустити компресор на найменші оберти. От і все.
Люка обережно пересунула аж до самого краю движок реостата, що змінював напругу. Відрегулювала компресор. Перевірила все приладами: виходило так, як треба.
Зважуючи кожен рух, Люка підставила під м’яке проміння обличчя. Ніжне тепло полилося їй на Щоки — так, як буває, коли людина, стоячи в затінку, підставляє обличчя під золоте сонячне проміння. Люка уважно рахувала секунди: опромінення мало тривати не більше як десять секунд. Все. Люка всміхнулась. І раптом:
— Хоч організовуй і-інститут краси з цим н-новим генератором Олд-Боя!
Так, Люка забула зачинити двері, і до лабораторії вбіг Богдан. Він спинився на порозі, вражений картиною, що відкрилася перед ним. Люка… Люка себе опромінює! Що це означає?.. Проте Люка спокійно витягла кишенькове дзеркальце, поглянула на себе і, зневажливо повернувши до Богдана голову, спитала:
— Що трапилося, Богдане? Чого ви так здивувалися?
— П-пробачте, Люко, але…
Обличчя Богдана було безпорадне: він нічого не розумів. Доторкнувшися до власного волосся, він несміливо запитав:
— Але ж вам не треба було… кхм… волосся…
Люка безтурботно засміялася.
— Так, так, Богдане. Волосся в мене справді не потребує опромінення.
— Отож, отож я й кажу, — зрадів Богдан.
— А коли ви вже дуже хочете знати, то справа в тому, що мені цього літа ніколи було загоряти… — Люка дивилася на Богдана пустотливими очима й думала: невже він повірить цьому?.. — Ну, а засмаглість, як тепер доведено, не тільки прикрашає людину, а й дуже корисна для здоров’я. Наприклад, професор… професор Філінбері.
— Як? Тілімбері? — довірливо перепитав Богдан.
— Ага, Тілінбері. Це ж, знаєте, відомий американський фізіолог. Так от, він довів, що пігмент засмаглості дуже потрібен людині. Цей пігмент відіграє роль акумулятора вітамінів. От я й вирішила.
— Розумію, розумію. Тепер ц-цілком розумію! Та воно вам і пасує, Люко.
— Звісно, краще. Кожній людині краще, коли вона трохи засмагне. Ось ви, наприклад, білий, як ваша улюблена сметана. Навіть неприємно дивитися. Ну, бувайте, мені вже пора!
“Білий, як ваша улюблена сметана, навіть неприємно дивитися…” — повторив у думці Богдан.
Люка вже зачиняла за собою двері, коли Богдан кинувся їй навздогін.
— Люко! Люко!
— Що таке?
— Хвилинку! С-скажіть, скільки часу ви опромінювали обличчя, щоб був отакий ч-чудовий колір?
Люка лукаво посміхнулася.
— Недовго. Всього двадцять секунд.
І зникла. А Богдан стояв біля дверей лабораторії й шепотів:
— Двадцять секунд… професор Тілімбері… Філімбері… не чув ніколи такого прізвища. Та якщо вона каже, то…
А Люка, швидко йдучи до виходу, думала:
“Та й прізвище недоладне вигадала! Що то за Тілімбері?.. Тільки такий простак, як Богдан, і міг повірити!”
Втім, Богдан уже забув прізвище невідомого американського професора. Зате інше він пам’ятав добре — “навіть неприємно дивитися…” Ні, з цим миритися не можна!
Богдан підійшов до генератора, задумливо подивився на нього — і ввімкнув. “Зроблю так, як робила Люка, адже вона нічого не змінювала, ні напругу, ні рівня інфразвуку”. Він акуратно витер хусткою обличчя й підставив його під проміння, голосно відраховуючи секунди.
— П-п’ять… дев’ять… дванадцять… Ой, пече! П’ятнадцять уже… фуу, припікає! Вісімнадцять… ой!
Він одскочив від генератора. Шкіра на обличчі почервоніла. Богдан торкнувся рукою до щоки — і скрикнув:
— Ой! Щось не те!.. Але, мабуть, це просто такий сильний ефект… адже Люка витримала!
І він, заплющивши очі, знову героїчно підставив промінню обличчя. Щоб бути красивим, треба страждати!..
Зненацька за вікном лабораторії почувся голосний вигук:
— Богдане! Богдане! Швидше сюди!
Це кричав Олд-Бой. Богдан підбіг до вікна.
— Що т-трапилося?
— Негайно біжи! Пацюки!.. З’явилися велетенські пацюки!
Цього було досить. Богдан забув про біль. Він швидко вимкнув генератор, вистрибнув за двері й побіг.
Петро був дуже схвильований. Він схопив Богдана за руку і, не звертаючи уваги на його обличчя, сказав:
— У радгоспі з’явилися велетенські пацюки. І не такі, що їх ми бачили раніше! Вони налетіли на крільчатник. Ходімо! Я так боявся цього… — Потім нахилився до товариша і пошепки додав: — Я певен, що… що це наша вина!
— Як?
— Пам’ятаєш опромінене зерно, що його пожерли пацюки? Тепер пацюки перетворилися на гігантів… Е, та що казати! Зараз сам побачиш!
10. ПАЦЮКИ АТАКУЮТЬ
Поряд з Олд-Боєм і Богданом бігли робітники радгоспу, озброєні палицями й сокирами. Стривожені обличчя, швидкі рухи, зосередженість людей — усе це свідчило про серйозне становище. Сонце зайшло за обрій, на землю опустилися сині сутінки.
“Електрику ще не ввімкнули, — подумав Богдан, — певно, завжди так буває: коли треба, то її нема. “Олд-Бой прискорив ходу:
— Там щось коїться! Богдане, мерщій!
За рогом будинку вони побачили Ганну. Дівчина бігла їм назустріч.
— Ой, лихо! — вигукнула вона, пробігаючи далі. — Там знову пацюки. Вони напали на кролів, а тепер кидаються на людей. Я біжу телефонувати…
Куди телефонувати, Ганна не сказала. З-за сарая вистрибнула велика сіра потвора. З блискавичною швидкістю страховисько майнуло перед дослідниками і, стрибнувши кілька разів, зникло в напрямі крільчатника. Скрикнувши, Ганна побігла далі. Петро на мить спинився, дивлячись у слід сірій потворі. Він насупив брови, до крові закусив нижню губу.
— Т-ти бачив? — схвильовано звернувся до нього Богдан, хоч це запитання й було зайве. — Це був… це був…
— Пацюк, — ствердив Олд-Бой. — Та ще й який! Ходімо швидше!
Від крільчатника почулися постріли. Богдан і Олд-Бой здаля побачили, як вгору стрибнула сіра тінь і зникла на даху крільчатника. Юнаки підбігли ближче. Біля входу стояв з рушницею в руках Данило Якович. З ним було ще кілька робітників, озброєних чим попало. Сашко теж тримав напоготові рушницю. Угледівши друзів, він безнадійно махнув вільною рукою.
— Що? — спитав Богдан.
— Та тут таке… — і Сашко обернувся до Данила Яковича, наче ждав його розповіді.
— А, і ви вже тут, хлопці? — мовив директор, глянувши на прибулих. — Гаразд, нашого полку стало більше. Стріляти вмієте? Добре, добре. Он можете взяти рушниці в тих двох, — кивнув він на робітників, що невміло тримали зброю. — Ці з переляку не знають, що з ними робити. Тепер слухайте.
Він обіперся на рушницю.
— Зараз у крільчатнику їх, здається, штук п’ять-шість. Вони вже розідрали кількох кролів, а більше зробити нічого не можуть, бо решту кролів устигли замкнути в другій половині крільчатника. Вдерлися пацюки через головні двері. Розумієте? Другого виходу звідси немає. Отже, тікати їм нікуди. Так. Ми повинні їх знищити.
— Гаразд, Даниле Яковичу.
— Ідіть за мною! І поки що ніяких розмов! Ну, хлопці, за мною! Дивіться, стріляйте тільки тоді, коли я подам сигнал.
Він розчинив двері крільчатника і ступив уперед. За ним посунули Петро, Богдан і Сашко, озброєні рушницями.
В крільчатнику було напівтемно і тихо. Чулося лише важке дихання директора. Широкий коридор вів до другої половини, де сиділи кролі. Двері ліворуч, які хтось підпер дерев’яною лопатою, перетинали пацюкам дорогу назад. Данило Якович тихенько відсунув лопату, трохи відчинив двері і зазирнув усередину. Тихо. Немов нічого не трапилось. Але ж пацюки були десь тут!
— Тсс… — прошипів Данило Якович. Він обережно посувався вперед, тримаючи рушницю напоготові. Його зіркі очі приглядалися до темряви, що огорнула все навколо. Здавалося, що хтось ховається в темних кутках.
— П-пацюки ховаються, — ледве чутно прошепотів Богдан Сашкові. Той, погоджуючись, кивнув головою. Але де ж вони? Проте Данило Якович уже помітив ворога; не кажучи жодного слова, він вказав рукою в лівий далекий куток і зробив виразний жест, що означав одне — готуйтесь!
Тепер, коли очі звикли до темряви, було ясно видно кожному, що в далекому кутку сиділи готові до стрибка кілька велетенських пацюків. Шерсть на їхніх спинах наїжилася, пащі загрозливо розкрилися. Але пацюки не насмілювалися перейти в наступ. Це були не ті пацюки, що кілька днів тому попали в пастку. Ті були великі, а ці — гігантські! Жодна пастка звичайного типу не могла б убити таку потвору.
Данило Якович повільним, розміреним рухом навів рушницю, прицілився. Те саме зробили й інші. У тиші кожен чув удари власного серця.
— Вогонь! — скомандував директор і натиснув на спуск.
Дружний залп роздер на шматки загрозливу тишу. Полум’я від пострілів освітило приміщення. Два пацюки підстрибнули й упали, сіпаючи лапами. Інші кинулися врозтіч. Найбільший як блискавка стрибнув просто на людей.
Постріл… ще один… ще…
— Стріляй! — гукнув Данило Якович.
Певно, чиясь куля влучила в найбільшого пацюка, бо він поспішив сховатися біля далекої стіни. Навздогін йому пролунали ще постріли, і він залишився лежати нерухомо.
Втім, решта пацюків помчала до найдальшого кутка. Один високо підстрибнув, вхопився лапами за бантину. Деякий час він гойдався в повітрі, потім перевалився через неї і зник на горищі. Три пацюки, що лишилися на землі, намагалися зробити те саме.