— Бідолашний котику. З’їв погану цвілу ряжанку. Адже ряжанка у вас, Богдане, була цвіла, я сама бачила. І звідки ти взявся тут? Мабуть, вліз через вікно? Тому тобі й холодно! О серденько, ми зараз погріємо тебе!
Дівчина хутко обернулася до Богдана:
— Увімкніть генератор!
— Але…
— Я прошу вас це зробити! — гордо мовила Люка. Богдан покірно ввімкнув генератор.
Фіолетовим світлом засяяли лампи, у повітрі розлився знайомий запах озону. Генератор працював.
Люка піднесла кота і посадила його на мармуровий столик.
— Сідай, сідай, любенький, — приказувала вона, — тут тобі буде тепло й приємно. Сідай, котику!
Кіт спокійно сидів під генератором. І справді, йому, певно, було досить приємно в теплі, яке вилучали лампи. Адже зараз генератор випромінював хвилі, що не палили, не були дуже гарячі, а тільки гріли — саме такі хвилі потрібні були Богданові для його ряжанки.
— Погляньте, Богдане, він умивається! — гукнула Люка.
Справді, кіт умивався і лагідно муркотів.
— Чи не п-пошкодить йому, Люко, отаке д-довге перебування під промінням? — несміливо запитав Богдан.
Люка озирнулася.
— Цікаво, хто з нас біолог, ви чи я? — різко озвалася вона. — Сиди, сиди, котику.
Богдан мовчки одійшов. Так, ніколи-ніколи Люка не ставитиметься до нього прихильно. Що ж, нічого не вдієш. Він з головою пірне в науку, він угамує свої почуття… і взагалі він більше не звертатиме ніякісінької уваги на глумливі зауваження.
— Богдане!
Ні. Він вирішив не звертати уваги. Ні!
— Бог-дане!
Хай кличе. Він зайнятий, він не буде…
— Богданчику!
— Пробачте, Люко. Я н-не чув. З вулиці, знаєте, лине такий шум.
Богдане, Богдане, де ж твоя чоловіча гідність? Немає її. Варто цій дівчині було звернутися до тебе з лагідним “Богданчику”, як ти вже біля неї, шукаєш, чим би догодити їй!
— Богдане, дивіться, мені здається, що кіт стає пухнастіший! — Люка була вкрай здивована.
— Що?
— Та кажу ж вам, що кіт стає дедалі пухнастіший. Хіба ви не бачите самі?
Так, Богдан бачив на власні очі, хоч це й було зовсім неймовірно. Кіт ставав пухнастіший. Шерсть ставала блискуча, густа і гладенька. Здавалося, це був уже зовсім не той кіт, що сидів недавно в кутку лабораторії. То був худий і жалюгідний. А тут сидів ситий кіт з блискучою шерстю.
Богдан не вірив своїм очам. Він поглядав то на кота, то на Люку, що теж нічого не розуміла. Проте вона весело всміхалася.
— Ага? Бачите? А ви казали, чи не пошкодить йому опромінювання?
— Кому пошкодить? Вот тел ю? Що ви там кажете? — пролунав густий голос. Олд-Бой увійшов до лабораторії, швидко підійшов до генератора, подивився на тварину, що сиділа під ним, і здивовано спитав: — Що це таке? Звідки вона взялася? Ви що, Люко, вирішили опромінювати вже не кролів, а котів?
Люка почервоніла.
— Власне, Петре Микитовичу, я не те, щоб… Він з’їв Богданову ряжанку, а він той… Ну, я взяла, і ось… А кіт стає дедалі пухнастіший, а Богдан боявся, чи не пошкодить йому, а воно, ви ж самі бачите…
Богдан слухав і дивувався: куди поділася в’їдливість і самовпевненість Люки! Вона наче затинається, розмовляючи з Петром, і як лагідно, коли порівняти це з її звичкою розмовляти з ним.
Втім, Олд-Бой цього, звісно, не помічав. Він зацікавлено оглянув кота і навіть погладив його по сірій шерсті, від чого кіт вигнув горбом спину й щось вдячно промуркотів, наче знав, хто тут хазяїн лабораторії.
— Ха, справді, шерсть у нього немов шовкова, — процідив Олд-Бой крізь зуби. — А раніше яка була? Інша, ви кажете?
Люка сплеснула руками:
— Та він був такий облізлий, що страх!
— І оце відразу став пухнастий? — перевів Олд-Бой запитливий погляд на Богдана. Той мовчки кивнув головою: як бачиш, мовляв.
— Зрештою, це цілком збігається з моїми припущеннями, — задумливо мовив Олд-Бой. І раптом спитав, наче щось згадавши: — А інфразвук ти давав на генератор, чи він випромінював тільки мікрохвилі?
— З-зовсім трошки… як т-ти казав, коли пішов.
— Трошки? Гм, іт із вері інтерестінг… Це дуже цікаво. Раптова біологічна дія! Здається, Люко, все це треба якнайдокладніше записати у вашому журналі. Згода? А кота теж не лишайте напризволяще. Стежте за ним. Будемо його опромінювати ще, андерстенд ю?
Він не встиг ще за звичкою перекласти на рідну мову англійські слова, як Люка, зашарівшися, відповіла:
— Йез, ай ду!
В лабораторії стало тихо. Олд-Бой недовірливо поглянув на дівчину. Богдан витріщив очі: Люка відповідає Петрові англійською мовою?.. І раптом він згадав про “Підручник англійської мови для дорослих”. Так, так, зрозуміло…
— Люко, що я чую? Ви розмовляєте англійською мовою, ю спік інгліш?
— Е літл, Петре Микитовичу, — відповіла дівчина. Але далі вона вже не витримала. Почервонівши вкрай, схопила кота й вибігла з кімнати.
Олд-Бой провів її очима й тоді звернувся до Богдана:
— Ти чув? Відповіла вона “е літл”, що означає “трохи”. Ну й дівча!
А що Богдан мовчав, то Олд-Бой змушений був додати після паузи:
— Я навіть думаю, що іноді жінки бувають значно здібніші від деяких чоловіків, як ти гадаєш, Богдане? Я, звісно, ні на кого не натякаю, тим більше на тебе. Але… Ну, гаразд, гаразд, я не продовжуватиму, згода, — обірвав він хід своїх думок, зауваживши, як Богдан насупився. — Їй-бо, ти дитина, любий мій харчосмаче!
Втім, той, мабуть, вважав за краще зовсім ухилитися від подібних розмов і своїм запитанням змінив тему:
— С-слухай, Петре, а чому це сталося?
— Що саме? — спочатку не зрозумів Олд-Бой.
— Що так вплинуло на кота? Чого він став пухнастий І і ситий…
Олд-Бой задумливо закурив і тільки тоді відповів:
— Чесно тобі сказати, Богдане, я й сам ще не знаю.
— А щойно с-сказав, що це збігається з твоїми припущеннями! — докірливо мовив Богдан. — Чи ті слова були тільки для Люки?
Олд-Бой не прийняв виклику.
— Припущення, бач, одне, а знання — інше, — відповів він гідно. — Що я мав на увазі, конструюючи генератор мікрохвиль і інфрасирену? Що їхня спільна дія дуже активізуватиме різні процеси. Які саме процеси — я, звісно, не знав і не знаю. Те, що відбулося з котом, показує, як вплив генератора з інфразвуком діє на волосяний покрив. Мені здається, що дуже благотворно. Але це поки що дрібниці. Не для того я створював свою установку!
— А для чого?
Олд-Бой таємниче всміхнувся.
— Зажди, побачиш. Скоріше, ніж усі інші, Богданчику! Адже тобі я відкриваю всі свої секрети, ділюся всіма таємницями, бо ти ж — мій асистент!
Т-тобі аби жартувати!
— Який же це жарт? Ти брав найактивнішу участь у створенні нашої установки, і я тобі дуже вдячний за це. Не те, що з Сашком або Люкою: перший — легковажний хлопець, а друга — самозакохана егоїстка.
— Ой, що т-ти кажеш! — обурився Богдан. — Егоїстка!
— Слово честі, це саме так. Я вже розкусив її, — впевнено доводив Олд-Бой. — Самозакохана егоїстка — таке визначення найбільше пасує їй. Зрештою, ти й сам це побачиш! Вона кокетує з усіма просто так, для годиться. А щоб вона відчувала щось сама, ні, такого не буває!
Шкода, дуже шкода, що Олд-Бой (та й Богдан теж!) не мали ніякої змоги довідатися, що саме робила в ту хвилину Люка. Бо ця “самозакохана егоїстка” лежала на ліжку в своїй кімнаті й читала товсту книжку в зеленій оправі. І якби хтось міг прислухатися, він почув би, що Люка тихо шепоче, намагаючись вкласти якомога більше виразності в свої слова:
— Ай лав ю… ай лав ю… май дарлінг, ай лав ю!..
Ні Богдан, ні Сашко ніколи не вивчали англійської мови. Але щоб зрозуміти значення цих слів, не треба було бути Олд-Боєм. “Я кохаю тебе мій любий, я кохаю тебе!”
Очевидно, Олд-Бой помилявся, вважаючи дівчину “самозакоханою егоїсткою”. А Богданові й Сашкові взагалі не варто було б дізнаватися про загадкові риси дівочого серця. Бо після того вони б не змогли спокійно працювати в лабораторії.
Увечері Олд-Бой сказав Богданові і Сашкові:
— Майте на увазі, друзі мої, що завтра сюди приїжджають шановні професори на чолі з академіком Антохіним.
— Невже т-ти наважився? Запросив самого академіка Антохіна? — перепитав вражений Богдан.
— Так, вони приїдуть саме на моє запрошення — ознайомитися з принципами роботи нового генератора. Малесенький експеримент з твоїм котом, Богдане, остаточно переконав мене, що я зробив правильно. Отож нам з тобою, Богдане, треба приготуватися.
Більше не сказав нічого, хоч як зацікавлено поглядав на нього Сашко, якому дуже не хотілося покидати лабораторію, не дізнавшися подробиць. Олд-Бой ховався в клубах пахучого диму від сигарети і незворушно мовчав, значущо поглядаючи на свого незмінного асистента.
5. ПРОФЕСУРА МАЄ ПІДСТАВИ ДИВУВАТИСЯ
Ранок той нічим не відрізнявся від усіх попередніх. Він був такий самий сонячний, погожий і приємний, як і безліч інших. Тільки Олд-Бой з самого ранку був уже трошки стомлений: він не лягав спати майже цілу ніч: працював біля своєї нової установки, безнастанно поліпшуючи її. Та ще — про те знали Богдан і Сашко, а згодом довідалася й Люка, — сьогодні мали прийти до лабораторії, до нового генератора мікрохвиль і інфрасирени поважні, високошановні професори.
Невеличкий на зріст, геть сивий, із завжди скуйовдженим волоссям, що утворювало навколо його голови щось подібне до срібного сяйва, із сивою круглою борідкою, сухенький і жвавий, запальний, але дуже добрий, дотепний і веселий, ходяча енциклопедія з усіх питань електрики й акустики, академік Антохін був людиною, яку поважали всі, хто його знав. Навіть ті, кого він ущент розбивав під час наукових суперечок чи дискусій, навіть і ті згадували про нього з величезною повагою. А що вже казати про студентів і наукових працівників, і молодших і старших?
До академіка Антохіна ставився з помітною пошаною інститутський сторож Андрій Антонович — постать, можливо, не менш відома серед учених і студентів, ніж академік Антохін. Андрій Антонович знав професора ще молодим студентом, що частенько просив Андрія Антоновича позичити на два дні двадцять копійок…
Знали вони один одного дуже давно. Не бувало випадку, щоб академік Антохін, зустрівши Андрія Антоновича, не привітав його, не підійшов до нього потиснути руку, не запитав:
— Ну, як живемо, Андрію Антоновичу? Як воно куриться?
На що Андрій Антонович незмінно відповідав:
— Не зле, Іване Петровичу, куриться, поки не згасло…
Звідки Андрій Антонович дізнався, що сьогодні до лабораторії Олд-Боя прийде академік Антохін, не знав ніхто. Але Андрій Антонович з’явився в лабораторії з шваброю й ганчіркою. Олд-Бой здивовано поглянув на нього:
— Чого це ви сьогодні так заходилися прибирати, Андрію Антоновичу?
Той поважно відповів:
— А що ж, у брудній лабораторії прийматимемо Івана Петровича, чи що?
Олд-Бой тільки знизав плечима.
Андрій Антонович прибирав ретельно, прибирав до того самого моменту, коли в двері лабораторії хтось постукав, — чітко й сухо. Потім двері відчинилися і пролунав голос академіка Антохіна:
— Приймайте гостей, шановні товариші!
Так, це був Іван Петрович Антохін і з ним ще четверо професорів. Академік Антохін сказав, коли вони йшли сюди:
— Приготуйтеся побачити дивні речі, колеги. Хоч Петро Микитович ще дуже молодий учений — особливо, з нашого погляду! — але він упертий. Такий наполегливий, що неодмінно своє доведе!
Отже, професори, привітавшись із Олд-Боєм і лаборантами, зацікавлено оглядали все навколо, хоч і намагалися приховувати свою зацікавленість звичною для себе ученою байдужістю. Тільки академік Антохін був такий, як завжди. Він підійшов до Андрія Антоновича й сказав йому, всміхаючись:
— Ну, як живемо, Андрію Антоновичу? Як воно куриться?
Обличчя старого розпливлось у задоволеній усмішці:
— Нічого, Іване Петровичу, куриться, поки не згасло!
Академік уже йшов далі:
— Ви готові, Петре Микитовичу? Можна починати? Але дивіться, ми настроєні дуже скептично… принаймні дехто з нас, — додав він наче жартома. — Отже, я вас попередив.
— Я готовий, Іване Петровичу, — дуже серйозно відповів Олд-Бой. — Сідайте, прошу. Богдане, посунь стільці!
Професори сіли. Люка та Сашко стояли осторонь. Олд-Бой залишився біля своєї установки. Богдан — трохи позаду нього, готовий виконати перше-ліпше доручення Петра. І навіть Андрій Антонович не вийшов з лабораторії, а став біля дверей.
— Дозвольте починати, Іване Петровичу? — спитав Петро.
Діставши позитивну відповідь, він поклав руку на рубильник і почав:
— Я не хочу затримувати вашу увагу, описуючи технічні деталі, покладені в основу нової установки. Дозволю собі лише нагадати вам, що в ній поєднано генератор мікрохвиль з певним діапазоном частоти електромеханічних коливань і установка інфразвуку, який ми дістаємо з допомогою оцієї сирени. — Рухами руки Олд-Бой показував ті чи інші частини, про які йшла мова. — Ідея установки така. Інфразвук через мікрофон ми перетворюємо на електромагнітні коливання низької частоти й ними модулюємо мікрохвилі, випромінювані генератором. Що це дає? Ми дістали таким чином змогу подвійно впливати на об’єкти — мікрохвилями й інфразвуком. Причому робити це не безпосередньо біля генератора, як було досі, а й на відстані, скеровуючи мікрохвилі в бажаному напрямі, фокусуючи їх…
— Кхе-кхе… гмм…
Петро озирнувся: в цьому покашлюванні було явне недовір я. Він оглянув свою незвичну аудиторію: хто це міг бути?
Академік Антохін сидів, як і раніше, цілком спокійно. Він трохи нахилив голову і уважно слухав Петра. Інші теж немовби слухали уважно. Хто ж це покашлював?
Не знайшовши відповіді на своє запитання, Петро вів далі:
— Отже, ми тепер можемо, повторюю, фокусувати, мікрохвилі разом з модульованим інфразвуком і прямим променем точно скеровувати їх в потрібному напрямі…
— Кхе-кхе… гмм… — почулося в кімнаті ще виразніше.
Олд-Бой спалахнув, а проте вирішив поки що не звертати уваги на презирливе покашлювання.
— Дію установки ще не перевірено остаточно, — він вів далі, — для цього у нас було мало часу. Але комбінований вплив її випромінювання, я передбачаю, може бути дуже ефективний. Бо в ньому поєднуються дія електромагнітних хвиль дуже високої частоти, мікрохвиль, і дія інфразвукових коливань, яку ще майже не вивчила наука Отакі мої попередні зауваження. Тепер, гадаю, можна починати деякі експерименти.
В кімнаті панувала тиша. Вчені мовчали. Академік Антохін тільки-но хотів щось сказати Олд-Боєві, як раптом заговорив професор Терещенко, сухий і жовтий чоловік з витягненим кістлявим, завжди незадоволеним обличчям і випуклими короткозорими очима. Він виразно кашлянув, — і Петро одразу зрозумів, хто так скептично покашлював, коли він давав пояснення.
— Кхе-кхе… гмм… я хотів би попросити шановного… е, винахідника нової установки пояснити нам… е, яким чином ми не відчуваємо інфразвукових коливань від його… е, сирени? Адже, скільки мені відомо, ці коливання… е, повинні неприємно впливати на людей ще до того, як вони… е, потраплять до мікрофона, га?
І він замовк, переможно поглядаючи на Олд-Боя. Але той спокійно повернув рубильник, увімкнувши струм. Почулося виразне поклацування машини і більше нічого. Професор Терещенко кашлянув:
— Е… і ви кажете, що сирена вже працює?
— Так, шановний професоре. Вона працює й дає інфразвук, але він заглушений шарами звукоізоляції з пористої гуми. Інфразвук проходить тільки в мікрофон. Тому ви, як і всі присутні тут, нічого не відчуваєте, — незворушно пояснив Олд-Бой.
— І ви можете… е, модулювати той інфразвук і скеровувати його в потрібному напрямі? — ще недовірливіше спитав професор Терещенко.
— Так, професоре. У першу-ліпшу потрібну точку, — ще спокійніше сказав Олд-Бой. — І в цьому ви можете впевнитися.
— Кхе-кхе… охоче, охоче, — підвівся з місця професор Терещенко. Він підійшов до вікна й спинився під здивованими поглядами присутніх. — Е, я прошу вас зробити таке. Я, кхе-кхе… піднімаю палець біля цього вікна… е, на певній відстані од вашого генератора. — Професор Терещенко справді підняв сухий довгий палець. — А ви… е, спіймайте його вашим промінням!