— Тобі сподобалось? — Заговорив Григір.
— Горениця гарно сказав. Він мені чимось близький, ніби знайомий…
— Мені теж.
— А судді не сподобалися. Розумні хлопці, але ж це наївно! Самі ж люди понавигадували богів, а потім починають їх судити.
— Це тільки жартівливий прийом.
— А мені сумно. В усіх цих кавеенах, різних дискусіях є якась штучність. Нема органічності, природності. Як, наприклад, у квітів, птахів, у сонця чи в зірок. Там, де є природність, не може бути дискусій. Про що можуть дискутувати квіти? Або орли? Летімо, брате, — ось єдине слово. А то — змагаються, хто мудріше скаже, хто більше знає, пам’ятає. Хіба мудрість у пам’яті? Чи в дотепності?
— А в чому ж, Галю?
— У простоті, в щирості. Я це відчуваю, але… довести не можу. Та й чи треба? Те, що можна довести, — неправда.
— Парадоксально, але цікаво. І, мабуть, вірно… Давай, Галю, зайдемо до ресторану. Завтра ж я їду.
— Їдеш? — Захвилювалася Галя. — Аж на два тижні? Так надовго?
— Відрядження, — зітхнув Григір.
Знову повинен обдурювати. А вона говорить про щирість. Як припинити цю недостойну комедію?
Григір замовив сухого вина, цукерок, яблук. Наповнив келихи. Галя взяла келих у долоні. Подивилась на світло, всміхнулася.
— Традиція. Але приємна. За твоє повернення. За успіх.
— За любов, — сказав Григір. Вона заперечливо похитала головою.
— За любов — не можна.
— Чому?
— Тому що вона поза всім утилітарним. Можна бажати багатства, успіху, здоров’я, але любові… ні! Вона приходить сама. І йде геть теж сама. І ніщо не поверне її.
— Тоді, — мовив Григір, — тоді вип’ємо за те, щоб вона не пішла. Вона тут. Зі мною… Правда, Галю?
— Правда, — просто сказала. — Вона тут, невидима. Як мені хочеться зберегти її.
За два тижні Григір повернувся до Києва. Шеф зустрів його радо, але стримано. Одразу сказав:
— Доведеться тобі знову братися за ту справу, голубе.
— За яку? — Не зрозумів Григір.
— Попередню.
— Але ж він з’явився…
— І загубився. Справа надзвичайно ускладнилася. Його вбито.
— Як? — Аж скрикнув Григір.
— Не кричи, — сердито перебив шеф. — Не баришня дореволюційна, а криміналіст.
— Але ж він був у в’язниці?
— Його випустили. Виявилось, і дуже швидко, що він не винен у розтраті. Головбух там попрацював після його зникнення. Тоді його запитали, де він був? Курінний заявив, що був на тому світі.
— Як?
— Що чув — те передаю. Ну, його сюди, туди, навіщо, мовляв, брешеш? А він одне: був на тому світі. Ще й захопив з собою сувенірчик. Келих. Прозорий, дуже тонкої роботи. Майже невидимий. Келих узяли, почали аналізувати. Знову до нього: де взяв? Хто тобі його дав? Чи не за кордоном був? Він своє: на тому світі. Коротше, якась буча знялася з приводу келиха. Точно не знаю. Його в психіатричну. В Павловську. Там обсервували. Кажуть, здоровий. І ось раптом звістка. З Інституту фізики дзвонять: пропав келих. Я туди. Кажуть: велика цінність. Треба знайти, повернути. Станьте чаклунами, магами, а знайдіть. Дуже мудрі вони! Де його тепер шукати? Повертаюся — ще один сюрприз. З лікарні повідомили, що герой цієї історії зник.
— Куди? Ви ж сказали, що він убитий.
— Зажди. За дві години органи міліції сповістили, що на Брест-Литовському шосе, за Святошиним, знайдено два трупи.
У Григора защеміло серце. Затамував подих.
— Чому два? Хто другий?
— Оце і є найдивніше, — суворо сказав шеф. — І, може, найстрашніше. Вбито батька й… дочку.
— Галю?! — несамовито закричав Григір.
— Її, — скупо підтвердив шеф. — Без істерики. Вперше чуєш про смерть?
— Галю вбито… — Тупо повторив Григір. — Як же так? Як же так?
Він заплакав.
— Е, хлопче! Ти, я бачу, не тільки виконував завдання, а й…
— Так, покохав її! — 3 відчаєм сказав Григір. — По-справжньому! Невже це злочин? Невже не маю права?
— Голубе, — замахав руками шеф. — Маєш право! Маєш! Гм. Тільки дивно все це… Ну, гаразд. Візьми себе в руки, їдьмо!
— Куди?
— До моргу. Подивишся. Треба, щоб і ти підписав акт. А то бабусю викликали, як її? Григорук? Так вона заливається сльозами і не може слова вимовити. Глянула і заголосила: «Ой, ти моя сиріточко, та що ж вони з тобою зробили?» А потім знепритомніла. Подивишся ще ти. Для точності.
Шеф узяв очманілого Бову під руку, повів до машини. Хлопець сидів біля начальника, байдуже дивився на велелюдні вулиці. Що йому тепер праця, дискусії про богів? Згасло світло. Довкола лише пітьма. Вона була — цілий Всесвіт.
У морзі їх зустрів черговий у білому халаті. Григір з жахом поглядав на непорушні тіла, покриті простирадлами. Сині ноги, розкраяні черепи. Це те, що було життям. Яке безглуздя! Невже й вона?.. Невже й вона?..
— Дивись, — сердито прошепотів шеф.
На мармуровій плиті лежало дівоче тіло. Навіть смерть не вбила краси. Судорожно витягнуті вздовж тіла руки, на обличчі сліди мук. Григорій схилився над нею, не вірячи власним очам. Не вона! Не Галя! Дуже схожа, але не вона!
Манікюр. Ліловий. А Галя не робила. І нігті довгі. Медикам таких не можна. Підфарбовані очі, а Галя не фарбувала. Ні, ні. Це не вона!
— Не вона! — хрипко сказав Бова, схвильовано дивлячись на шефа.
— Як то «не вона»? — розгубився шеф. — Ти точно знаєш?
— Точно.
— Тоді це ускладнює справу. Документи при ній були на ім’я Курінної. Документи справжні, не підроблені. Хто ж вона? І де Курінна? її вкрадено. З якою метою? Тут діяв не простий злочинець. Батька вбито, дочку вкрадено. Замість неї вбито схожу на неї. І все це заради келиха? Що ж він означає?
— Тисяча вузлів, — прошепотів Григір.
— Доведеться тобі їх розв’язувати.
— Буду, — відповів Григір, відчуваючи, як у серці народжується іскра надії. — Я її знайду й під землею.
— Мабуть, це складніше, мій друже, ніж під землею, — задумливо промовив шеф.
Вони попрощалися з черговим і вийшли з моргу. Зупинилися біля машини.
— Ось що, — сказав шеф. — Сідай і катай до Павловської лікарні. Йди до головного психіатра. Розпитай про Курінного. Про той світ, про чорта, демона, про що завгодно. Ти розумієш? Нас цікавить усе, що зв’язане з ним. Учені знехтували його розповіддю, а ми не маємо права. Ти розумієш?
— Розумію.
— Бувай. Я жду. Ось та справа, про яку ти мріяв. Рушай. Я доберуся трамваєм.
ЧАСТИНА ДРУГА
Зустріч з предками
Головлікар психіатричної, опецькуватий, веселий чолов’яга, зацікавлено оглядав з ніг до голови Бову. Похитав підозріло головою.
— Ну, дався він вам! Носитеся з ним, як дурень з писаною торбою. Елементарна шизофренія, депресивний психоз, яскраві галюцинації. Не забувайте, що він працював директором горілчаного заводу. А біля чого ходиш, того неодмінно понюхаєш. А це така штучка, що… Наслідки не потребують пояснень. Ха-ха!
Бова не підтримав жартів лікаря, похмуро дивився на його багровий ніс, думав: «Не знаю, як покійний, а ти куштуєш її, голубчику, та ще й частенько». А вголос сказав:
— Може, з точки зору медицини все так, як ви кажете. Але справа не проста. Кримінал. Його вбито.
— Не дивно. Людина втекла з лікарні в такому стані. Якби ви побачили, що він тут виробляв. Натягнув на себе шмаття різного, зробив шапку з газети, змайстрував булаву з кавуна, а потім оголосив себе отаманом запорізьким. Почав воювати. З бур’яном у саду. Толочив будяки, бився головою об мур. І кричав, що треба підняти всіх козаків проти татарви, турків і всяких інших напасників…
— Чому ж така несучасна шизофренія? — поцікавився Бова.
— Якийсь генетичний струмінь, — знизавши плечима, пояснив лікар. — Прізвище — Курінний. Певно, його предки були козаками. Безумовно, ознаки і якості в генах залишилися, відтіснилися в глибину підсвідомості. В результаті якогось психічного зрушення гіпертрофовані накопичення минулого вирвалися в сферу свідомості і зруйнували психіку.
— Можливо, й так, як ви кажете, — погодився Бова, щоб скоріше припинити цю розмову. — Та дивно, що людину в такому стані вбито…
— Може, він на когось напав. Уявляєте: вискакує людина з кущів, вимахує булавою чи якоюсь там палицею, кричить: «Бий татарву!» Накидається на когось. Той, безумовно, захищається. Нема часу розібратися — хворий чи бандит. Випадково вбиває!..
— Не випадково, — різко сказав Григір. — У мою компетенцію не входить розголошення всіх подробиць. Я б хотів познайомитися з тим, що він розповідав. Ви записували його розповіді?
— Та ви що? Чи я збожеволів? — здивовано мовив лікар і зареготав. — Якби ми записували всі марення хворих, то не вистачило б паперу! Ха-ха! А втім, деякі галюцинації параноїків можуть бути цікавими. Ручаюся.
— Жаль, — сказав Бова. — Я гадав, що ви що-небудь записали…
— А він сам записав, — сказав лікар.
— Що? — Не зрозумів Бова.
— Та свої ж галюцинації. «Пригоди». Я почав їх читати, а потім плюнув і кинув. Накрутив такого, що чорт ногу зламає.
— Ви дасте мені? — схвильовано запитав Бова.
— Будь ласка, — відповів лікар. — У нас такої творчості мішками. Може, ще щось прихопите? Ха-ха! Щоб вашим слідчим було що читати! Га?
— Не треба, — стримуючи роздратування, сказав Бова. — Дайте мені те, що писав Курінний.
— Гаразд, гаразд. Візьміть. Нічого не збагну, хоч убийте. Навіщо вам ця історія? — Він приніс Бові товстий зошит у коленкоровій палітурці, а сам, поглянувши на годинник, почав знімати халат.
— Ну, мені пора, голубе. Мій час скінчився. Хворі хворими, а треба й додомоньку заглянути.
Григір попрощався з лікарем, доїхав до Червоного майдану. Потім пішки пішов до Дніпра. Сів у затишку. Хлоп’ята вудками ловили рибу, весело перегукувалися пароплави. Але Григір уже не чув нічого. Він розгорнув зошит. На першій сторінці розгонистим, хапливим почерком було написано:
«До президії Академії наук».
А трохи нижче:
«Від громадянина Курінного Андрія Пилиповича».
А потім великими літерами:
«ЗАЯВА».
Далі текст заяви:
«Хоч мене і вважають божевільним, та таким себе не вважаю. Все, що зі мною сталося, було насправді, а не в уяві. Доказом того є моя багаторічна відсутність на Землі і келих, який я приніс з того світу, куди раптово потрапив. Келих відповідними органами передано в наукові інститути, а там є люди всякі, вони можуть оббрехати мене. Щоб уникнути зайвих розмов, я пишу вам ці записки. Щиро бажаю, щоб наука скористалася ними. Клянуся, що все від початку до кінця правда, те, що нижче мною написано, про що й розписуюся.
«…Як сьогодні пам’ятаю, була осінь, бабине літо. В ясному небі летіли пасма павутиння. Ні хмариночки. У такі дні хороше зібратися з товаришами, випити, закусити, погомоніти.
Ми й зібралися. Ми — це я і мої друзі. Голова промкомбінату Гутя, директор ресторану Вирвикорінь, нарсуддя Капшук і Кравчина — начальник міліції, мій найближчий друг, чудовий мисливець і веселий балакун.
Випили по одній, по другій… Розігрілися. А потім Кравчині заманулося полювати на дикого вепра. Подзвонили в міліцію, звідти пригнали машину, ми повсідалися, гайнули до Псла. Там густі ліси і кабаняччя багато. їх забороняють бити, але тут справа йшла не про закон, а про престиж Кравчини. По дорозі, ще під алкогольною парою, ми консультувалися в судді Капшука — чи не великий злочин вчиняємо, що готуємося знищити вепра?
Він, не довго думаючи, відповів, що по букві закону — це порушення, але якщо підійти до цього по-людському, то…
— То що? — Хором проспівали ми.
— То виявиться, що це вельми корисна справа.
— Та це певна річ! — загорлав Кравчина. — Це ми матимемо нагоду переконатися сьогодні ввечері! Ха-ха!
— Не кажи гоп, доки не перескочиш! — їдко мовив Вирвикорінь.
— А ще корисно це для торжества істини! — завершив свої роздуми Капшук, піднявши вказівний палець.
— Філософ! Ціцерон! — кричав Кравчина, обнімаючи Капшука. — Тобі — найсмачнішу частку вепра!
— А яка вона — найсмачніша? — поцікавився Вирвикорінь.
— Директор ресторану — і не знаєш? — обурився Кравчина. — Рило, братці ви мої! Рило!
— Рило? Та що ж там їсти? На один ковть!
— Подавишся за один ковть! — засміявся Кравчина. — У дорослого вепра рило — як баняк! Тушене рило — амброзія, божественна їжа! У кожної тварі є своє найсмачніше місце. У слона — хобот, у ведмедя — лапа.
— Лапа? — здивувався Капшук.
— Лапа. Ти що — не їв ведмежатини?
— Не доводилося…
— Тоді ти даремно жив на світі! — авторитетно заявив Кравчина. — Гей, сержант, жени хутчій! Щоб як супутник по орбіті твоя машина мчала!
— Так перевернемося!
— Не маємо права перевертатися! — горлав Кравчина. — Ми не завершили дискусію! На чому ми зупинилися? На найсмачніших місцях! У верблюда найсмачніший горб!
— Ти й верблюда їв? — здивувався Вирвикорінь.
— Ти запитай, чого я не їв! — гордо сказав Кравчина. — Моржа, тюленя, акулу, каракатицю, гадюку.
— Гадюку?! — Жахнувся Капшук.
— Атож. Смачнюща штука, братці ви мої! Одру баєш голову, розпанахаєш її навпіл, солиш, загортаєш у лавровий лист, потім у капустяні листки, потім — у ямку, де тільки що горіло багаття. Прикидаєш жаром, а пізніше… Стій! Приїхали!
Ми зупинилися на невеликій галявині над Пслом. Довкола шумів ліс. Поміж зеленою кроною сосни святковими нарядами виділялися берези, осики, дуби; на землю падало золоте, червоне, оранжеве листя, утворюючи на землі барвистий килим. Пахло мохом і грибами.
Хлопці розібрали зброю, з галасом вивалилися з машини.
Кравчина командував.
— Ви, галасуючи, йдіть ось так! — давав він настанови. — Ланцюжком, ланцюжком! Та перегукуйтесь. Щоб розриву не було. А я об’їду довкола, перехоплю вас. Буду чекати біля Чортової Верби. Знаєте Чортову Вербу? Там завжди кабани ходять!
— Знаємо, — весело кричали мисливці, вимахуючи рушницями. — Давай шуруй!
Кравчина рвонув на машині далі, а ми рушили поміж деревами, як він і наказав, лементуючи, хто як умів. Праворуч від мене йшов Капшук, інколи я бачив його постать між темними стовбурами дубів; ліворуч — Гутя. Потім я спустився в глибоку долинку, а коли вибрався, вже нікого не бачив. Мабуть, хлопці обігнали мене.
Я погукав, погукав, та ніхто не обізвався. Десь далеко чувся шум машини. Я замовк. Стало сумно. І навіщо було їхати проти ночі в ліс? Мало тому Кравчині півкабана, закортіло ще в Петрівку мерзлого. От що робить з людьми алкоголь! І смачна штука, а все-таки вреднюща! Якби вчені попрацювали над нею, вдосконалили. Щоб і весело було, як вип’єш, і на здоров’ї не відбивалося. Ото досягнення! Я б на таке діло цілу академію одкрив би, тисячі вчених посадив би!
Так розмірковуючи, я ще трохи пройшов, потім вирішив спочити. Хай йому біс, тому кабанові. Чи знайдемо його, чи ні, а ноги наб’єш! Кому треба, хай ганяє. А я посиджу.
Я осідлав широкий дубовий пень. Спершись на рушницю, замислився. Потягло на сон. Каюся, завжди любив у вільну годинку піти до лісу, полежати горілиць проти неба, подрімати. Заколисує природа.
Хоч я був і п’яненький, та все ж таки на землю не ліг. Бо каюк, якщо ляжеш на сиру землю восени. Покорчить руки й ноги. Тому я вирішив хвилинку заснути сидячи, а потім почимчикувати до Чортової Верби.
Мою дрімоту розігнали якісь тихі звуки. Зашелестіло листя, хтось зупинився біля мене, поклав руку на плече.
— Га? Що? — Кинувся я зі сну. — Це ти, Кравчина?
— Це я, синку, — почулася тиха відповідь.
Я протер очі, глянув перед собою. Звівся на ноги. Коло мене стояв батько, якого я бачив лише на фотографії. У громадянську він був партизаном і загинув у бою з німцями. Я одразу пізнав його. Та ж сама папаха, що й на карточці, жупан, шаблюка. Довгі козацькі вуса, чорні оксамитові брови, гострий орлиний погляд. У роті у мене пересохло. Почав протирати очі.
— Дарма протираєш очі, — усміхнувся він. — Я не привид,