— Як же ти?.. — Пробелькотів я.
— Що?
— Звідки? Чому тут?
— За тобою…
— Як… за мною?
— Всі вже зібралися. Чекаємо на тебе.
— Хто зібрався? — жахнувся я.
— Рідня. Хто ж іще? Ходімо.
Він рушив у глиб лісу. Я несміливо ступав поруч. Шалено щипав себе за руки, за вухо. Та постать батька не щезала. Я чув його подих, бачив широку спину, високу смушеву шапку.
— Тату!
— Що? — Не обертаючись, озвався він.
— А як же…
— Що?
— Ти ж умер?
— Ну?
— А тепер живий.
— То ти не радий?
— Чого ж? Я радий. Тільки ж це неправда…
— Що неправда?
— Що я тебе бачу?
— А хіба не бачиш? — здивувався батько.
— Бачу… Тільки ж це мара?!
— Ти вже й своїм очам не віриш, — докірливо похитав головою батько. — До чого дожився, синку!..
— Та вірю. Тільки ж наука…
— Що?
— Твердить, що того світу нема.
— Того нема, — згодився батько. — А цей є.
— Який цей?
— Де ми з тобою.
— А чого ж тебе я раніше не бачив? Ти ж загинув.
— Загинув. Для тебе, для матері. Для тих, хто поруч вас. А для тих, які йшли зі мною на бій, — ні. Ми живі. І ніколи не вмремо.
— Чому ж вас не видно?
— Ми не хочемо заважати вам. У нас своє життя. У вас — своє. Як син жениться, батько відділяє його, робить нову хату, сам живе в старій. Збагнув, синку?
— Н-не… зовсім… Тебе ж закопали…
— Собаку можна закопати, — гнівно озвався батько. — Падло… А людину не закопаєш. Вона невмируща.
— Мара якась, — пробурмотів я.
— А казка? — дивно промовив батько.
— Що казка?
— Казка вічно живе. І діти їй вірять. І дорослі теж, які мудріші. Ти гадаєш, дарма казка живе віками? У ній, синку, велика правда. Те, що я прийшов до тебе, — теж казка. Не мара, а правда. Мовчи. Ми вже недалеко.
Доки я розмовляв з ним, навколо все змінилося. Зникли осінні дерева, на віттях з’явилося ніжно-зелене, яскраво-блакитне листя, поміж ним червоніли й жовтіли великі квіти. До ніг лягала висока шовковиста трава, у променях світанку грала самоцвітна роса.
Я дивувався. Начебто ж повинне бути надвечір’я, а тут бач — світання! Невже я проспав цілу ніч? Так ні. І ліс якийсь небачений, і покійний батько.
Проте перше хвилювання минуло. Я заспокоївся. Мало чого там наука заперечує? Он в журналах науково-популярних сперечаються, а не знають, що в землі робиться, під ногами. Гм… Як він сказав? «Собаку можна закопати, а людину — ні…» Дуже гарно сказав. Проте це ж фраза. А тут — факт. Вже йдемо з півгодини, а видіння не зникає.
Ліс порідшав. Почалися квітучі поля. Біля лісу височів велетенський палац. Він сягав сферичною покрівлею хмар і здавався зітканим з барвистих прозорих ниток чи з променів. Чарівне видовище.
Батько не дав мені намилуватися цією казковою спорудою. Показав рукою на великі, розцяцьковані візерунками двері.
— Заходь. Всі вже за столом.
За столом? Що він сказав? Невже й тут, у міфічному світі, п’ють та їдять? Оце так штука!
Ми опинилися в залі. Від дверей до безкраю стояли столи, вкриті вишитими скатертями. А обабіч на ослонах сиділи жінки й чоловіки. Всі в барвистому гарному вбранні. Мерехтіли дівочі вінки, вбирали очі густі, ніжні вишивки, біліло чисте, ніби сніг, полотно сорочок, синіли, червоніли козацькі штани та кунтуші. А ще далі — розмаєво таких дивовижних убрань, що я не бачив і в сні. Люди в халатах, у тюрбанах, у білих покривалах, з барвистими запонами на лицях. Господи боже ти мій, куди це я потрапив?
Всі дивилися на мене. Моторошна тиша. Я глянув на себе й знітився. На мені була зелена фуфайка, гумові чоботи для полювання, якийсь чорний светр. Ніби брудна пляма на тлі того святкового розмаїття, яке тут було.
— Це твій син, Пилипе? — суворо запитав гарний широкоплечий чолов’яга.
— Так, — відповів батько.
— Як ім’я?
— Андрій, — прошепотів я помертвілими вустами. Мені важко було дивитися в очі тому чоловікові.
— Гарне ім’я, — кивнув козарлюга. — А ти знаєш, хто я такий?
— Не знаю.
— Не дивно. Я — твій дід Гордій.
— Мій тато, — пояснив батько, поглядаючи на мене.
— А це, — поклавши на плече своїй сусідці руку, мовив далі дід, — твоя баба Соломія.
Я глянув на бабу. Вона всміхнулася щиро, привітно кивнула. Оце так бабуся! Ніби вісімнадцятилітня краля. Вуста — як маків цвіт, зоряні очі, лебедина шия. На кого вона схожа? Ба, та на мою ж Галю. Немов викапана. А я все гадав: у кого вдалася Галя? І я наче не такий, і дружина білява. А тепер ясно, звідки чорно-синя коса, оксамитові брови!
— А я твій прадід, — озвався парубок у сивому жупані, з барвистою стрічкою на грудях. — Семен Грім.
— А я прапрадід, — гукнув інший. — Козак Іван Вогонь. І пішло, і пішло. Загуло, покотилося від краю до краю.
Яка ж у мене численна рідня! Вона розросталася, сягала коренями у інші племена і народи, вихлюпнулася до старовинних кочівників, перекинулася до Індії, а там загубилася десь у нескінченності легендарних атлантичних рас. Я був оглушений, збентежений. Не знаю, скільки тривало це знайомство, скільки клекотів палац від гомону рідні. Потім озвався дід Гордій.
— Пишайся, синку. Добрий корінь маєш. А з доброго кореня і добре дерево росте. Нема в твоєму роду поганців-зрадників, нема насильників, нема ледарів і нікчем. Бойова і чесна рідня. Ось я, приміром. Закатували мене царські жандарми. А за що? За те, що не схилив голови, згадав Кармелюка, пішов у ліси.
— А я, — озвався прадід Семен Грім, — під Уманню впав од шаблі лядської. Гарно ми тоді погуляли з Гонтою та Максимом. Можеш гордо називати ім’я прадіда Семена.
— А я кобзар, — гукнув прапрадід Іван. — Спочатку козакував, потім потрапив у полон до ляхів. Випекли вони мені очі, здерли пасів з десять шкіри на спині, пустили на посміх, на жах, на глум. Та я не загинув. Добрався на Вкраїну, навчився грати на кобзі. Ходив шляхами, лісами, тішив людей нещасних піснею вольною, давньою. Любили мене кріпаки, що в рабстві я їм давав надію на майбуття. Так я зостарівся та й загинув десь у яру од голоду й холоду. Проте дарма! Можеш добрим словом згадати прапрадіда Івана. Глянь — я тепер знову видющий, молодий! Як наша невмируща пісня!
Родичі розповідали про свої подвиги, про героїчні бої, великі справи, а я стояв перед ними знічений, приголомшений. Що я скажу їм?
І ось замовкло велелюдне зборище. Дід Гордій запитав:
— А ти? Що скажеш про себе? Рідня хоче знати.
— Про себе? А що я скажу?
— Тобі видніше. Які подвиги вчинив? Ким став?
— Подвиги? Не знаю. Ніколи не думав.
— А про що ж думав? — нахмурився дід. — Ну хто ти? Козак? Чи гречкосій? Чи, може, кобзар? А чи коваль добрячий?
— Я директор горілчаного заводу, — похвалився я. Рідня перезирнулася. Батько зневажливо покивав головою.
— Директор? — Спіткнувся дід на тому слові. — А що це таке?
— Ну, старший.
— А горілчаний завод? Це де оковиту роблять? Винокурня?
— Еге ж!
— Дивно, — докірливо мовив дід. — Мій онук став винокуром?..
— Цілий завод, — зітхнула баба Соломія. — Це ж можна споїти весь край.
— Не козацький дух! — гукнув Іван Вогонь. — Корчмарська жила у тебе!
— Невже ж для того ми гинули в бою, — гримнув дід Гордій, — щоб ти отак низько впав? Га?
— Я… Мене призначили.
— Хто?
— Старші. Доручили.
— Як то призначили? Якби ти не хотів, то не став би. Інше діло, якби тебе призначили гетьманом чи, скажімо, отаманом… А то — винокуром козацького сина! Негоже, негоже!
— А чом ти вбраний у таке лахміття? — поцікавився Вогонь. — Чи ж в тебе нема святкового вбрання? Вишитої сорочки?
— Та їх більше тепер у самодіяльності надівають, — озвався я.
— А що це таке?
— Виступають перед людьми. Співають, танцюють.
— Співати треба скрізь. Щодня. І танцювати. Отже, щодня треба носити святкове вбрання, — суворо одповів прапрадід. — Затямив? А то вбрався, наче покидьок якийсь несусвітний. Сором на тебе глянути!..
— Доста йому, — примирливо озвався батько. — Він уже збагнув. Не для того ми покликали його. Почнемо свято, любі батьки й матері. Свято єдності. Наповнюйте келих вином невмирущості!
Десь далеко-далеко замерехтів кришталевий келих. У ньому грала криваво-багряна рідина. Його піднімали сотні рук, торкалися вустами, одпивали кілька крапель. З краю в край полилася ніжна пісня. Ніколи я не чув такої мелодії, таких слів. Не описати їх. Нездібний я на те. Тільки відчуття урочистості запам’яталося мені, нездоланної певності.
Келих ішов з рук до рук, ніби летів у повітрі. Ось з нього п’є батько, витирає долонею вуса, передає мені. Я взяв келих, глянув усередину. Там було порожньо. Ні крапельки. Як це так? Глум? Посміх? Самі пили, а мені облизня?
Я позирнув на батька. Він докірливо хитав головою.
— От бач. Не дісталося тобі вина невмирущості. Не дивуйся. Келих наповниться вином, як тільки його візьме до рук той, хто достойний безсмертя…
— А я?
— Суди сам.
— Чому ж? — гірко прошепотів я. — Хіба я не хотів би?.. От якби я жив тоді, як жили оці мої діди й прадіди…
— То що? — насмішкувато запитав батько.
— Я б показав…
Але мене вже ніхто не слухав. Рідня дружно співала, аж луна котилася під склепінням палацу. На мене не звертали уваги. Я крутив у руках прозорий келих, мимоволі милувався його тонкими гранями, чудовою роботою. У свідомості майнула думка: «Якби показав комусь з друзів — не повірили б».
А чому б і не показати? Взяти його, заховати в кишеню. До речі, це буде й доказом того, що не снилося. Якщо сон, то келиха не буде. А якщо не сон, то…
Я хутенько запхнув келих у кишеню фуфайки. Глипнувши на батька, помітив, що він усе знає.
— Бери, — шепнув батько. — Передай келих спадкоємцям. У ньому велика таємниця.
— Яка? — збентежено запитав я.
— Не час про те говорити. Роби, що сказав. Здалека йде той келих, передається нашим родом все далі й далі, в прийдешнє. А навіщо? Навіть наймудріші діди не все знають. А хто знає, тому велено мовчати. Мовчатиму і я. Ходімо, синку.
Він рішуче провів мене до виходу. Над палацом горіло оранжеве небо. Ліс зустрічав нас вишнево-фіолетовою млою. Я задихався від такої ходи.
— Не можу. Зажди хоч хвилинку.
Батько не відповідав. Ще трохи — і він зник між деревами. Я знеможено сів на пеньок. Заплющив очі.
У голові паморочилося. Хилило до землі. Що це зі мною? Руки й ноги немов налиті свинцем!
Я знову підвівся. Закричав:
— Тату! Зажди!
— Ату! — Відгукнулися хащі. — Жди!
Де це я? Знову довкола ліс, але не осінній, а весняний, святковий, сповнений галасом птахів і ніжним шумом. В руках рушниця. Та сама, з якою я вирушив на полювання. Що це таке? Приснився мені батько, чи що? Так чому ж довкола весна? Не інакше як галюцинації. Перепився я, от і маєш тепер гарячку…
На грудях у мене щось теліпалося, заважало. Я мацнув рукою — волосся. Борода. Закудлана, довга борода, аж до пупа. Що за диво? Коли це я встиг обрости? Наче Робінзон. Я глянув на рукава фуфайки — вона потрухла, а з дірок вибивалася вата, крізь драні штани світилися коліна.
Я злякався. Леле! Що це зі мною? Ще один сон? У кого розпитати? Де люди?
Я оглянувся, впізнав знайомі місця. Отут Лисячі Нори, відоме всім мисливцям урочище. Недалеко звідси дорога, по ній можна почимчикувати до містечка.
Я поспішив до шляху. Що зі мною було? Це вже якась патологія. Треба звернутися до лікаря. Бо що ж це виходить? їхали на полювання восени. Потім я мандрував десь у нетутешньому світі, бачив покійних дідів та прадідів. А тепер весна. Туї сам чорт ногу зламає. На інакше як я бачу кілька різних снів підряд. Не здивуюся, коли й цей весняний ліс виявиться марою. А де ж тоді реальний світ? Може, й те, що був директором горілчаного заводу — теж мара, сновидіння? Задихаючись, вибрався на шлях. Вряди-годи з лісу та в ліс ішли машини. Шофери підозріло позирали на мене. Не спинялися. Нарешті якийсь бензовоз різко загальмував, і мордатий здоровило басом крикнув:
— Ей, бродяго, сідай підвезу! Чого це ти в такому затрапезному вигляді? — поцікавився шофер.
— У якому?
— А наче тебе вовки шматували. І з рушницею! Адже не сезон. Ти, брате, чи не браконьєрствуєш?
— Та де там, — неохоче озвався я. — Був у гостях. У лісника одного, в дружка свого. Та захворів. Провалявся довгенько. А рушницю так забрав. Ще з осені там була.
— А, — підозріло буркнув шофер. — Ясно…
Не знаю, що йому було ясно, та тільки він більше не сказав ні слова. Коли в’їхали до райцентру, запитав, де я буду сходити. Я попросив зупинити біля перукарні. В кишені знайшов срібняки. Шофер рішуче замахав руками і рушив далі.
Зайшов до перукарні. Не йти ж додому в такому вигляді. Жінка перелякається.
Крісло було вільне. Сів. Дівчина скептично оглянула мене.
— Що вам? Підстригти бороду?
Її колега — піжонистий хлопчина — пирснув зо сміху. І звідки вони такі отут взялися? Щось я раніше їх не зустрічав. Ще недавно тут працювали поважні люди, літні, досвідчені, культурні. Я розгладив бороду, глянув у дзеркало. Жахнувся. На мене дивився старезний дідуган, сивий, зморшкуватий, брудний. Сам себе злякався. Мій погляд зупинився па календарі. Там чорніла цифра 21. Трохи «вище напис: травень. Боже мій! Де ж я провалявся цілу зиму? Дивлюсь на рік. Який жах! Не нівроку, виявляється, а три роки минуло!
Дівчина сердито запитала:
— То що будемо робити?
— Поголити. І підстригти.
— Як? По-людському?
— Еге ж, — не став я сперечатися. — Хай буде по-людському…
І ось з люстра на мене дивилась нормальна людина.
— Ну от, — ласкавіше озвалася перукарка. — Гарний же дядько, можна ще й за дівчатами…
Я кинув їй карбованця й скоріше гайнув на вулицю. Коли підходив до свого будинку, ледве тримався на ногах. Що скаже дружина? Як зустріне?
Двері відчинила незнайома жінка. Вона підозріло глянула па мене, невдоволено запитала:
— Кого вам?
— Як? — здивувався я. — Я прийшов до себе додому.
— Додому? — прошепотіла жінка, бліднучи. Тут вона побачила рушницю, заверещала і хряпнула дверима перед моїм носом. — Чого вам треба? — крикнула вона з-за дверей. — Я подзвоню до міліції!
— Схаменіться, — якомога спокійніше озвався я. — Не розбійник я. Покличте Килину Макарівну.
— Яку Килину Макарівну? — притихла жінка. Насторожилась.
— Та яку ж? Курінну, господиню квартири.
— Таке скажете! — мовила жінка. — Та її вже два роки, як нема.
— Як то нема? — скрикнув я, і серце моє завмерло від страшного передчуття.
— А так. Померла вона.
— Померла?..
— Чоловік її десь повіявся. Злодіяка був і п’яниця. У неї забрали квартиру, конфіскували майно. Вона з горя й померла.
— А донька? — Тремтячим голосом запитав я.
— Галя?
— Галя.
— Забрали десь в інтернат. А пізніше ще кудись. Чи в Києві вона, чи деінде, не відаю! А хто ви? Нащо вам про теє знати?
Я не відповів. Убитий горем, пішов на вулицю. Килима померла. Галя десь по світах вештається без батька-матері. Що це зі мною? Куди тепер?
До Кравчини. До начальника міліції. Він же організував те прокляте полювання. Певно, він і розплутає страшний клубок…
— Вам кого? — запитав черговий міліціонер, встаючи з-за столу.
— Начальника. Товариша Кравчину.
— Можна. Тільки навіщо з рушницею?
— А вона мені непотрібна, — розгубився я. — Це так… випадково. Купив.
— Залиште, — строго сказав черговий. — Ідіть. У начальника нікого нема.
Я несміливо переступив поріг. Кравчина підвів голову, одсахнувся.
— Ти?
— Я, друже, — вбитим голосом одказав я. — Рятуй мене!
— Рятуй? — перепитав Кравчина зловісно. — Три роки десь пропадав, а тепер — рятуй?
— Я божеволію! Я нічого не можу збагнути.
— Зате прокурор давно збагнув. На тебе оголошено всесоюзний розшук. Розтрата на сотні тисяч.
— Яка розтрата?
— Грошова. Я й не знав, що ти такий хват. Хай там якусь пляшку, дві… для дегустації, а то — мільйонер знайшовся! Так держава в трубу вилетить з такими робітничками! Сідай, розповідай, де був, куди подів гроші?