Я сів приголомшений.
— Повір, я не брав ні копійки.
— Ревізія була. Все визначено.
— Головбух постарався! — спалахнув я. — І тоді я знав, що він на руку нечистий. А пізніше, коли я зник, він скористався.
— Ну-ну! На людину не вали. Потім розберемося. Мене цікавить одне: де ти шлявся? Чому в такому вигляді? Дрантя. Пропився? Все до копійки?
— Глянь на мене. Я ж у тій самій фуфайці, що тоді одягав!
— Коли тоді?
— А як ми їхали на полювання. Коли ти затіяв з кабаном, хай би він був проклятий!
— Кабан ні до чого! До речі, я таки вбив порося, — похвалився Кравчина. — Тебе не знайшли. Думали, десь ліг спати. Не знайшли. Другого дня мисливці обнишпорили весь ліс. Як у воду булькнув. Думали, вепр з’їв. А тут головбух зголосився. Каже, операцію провів Курінний. Розтрата. Ревізія. Еге, сказали ми, тепер ясно, куди він подався. Десь гайнув на Далекий Схід або в Сибір, підгулює з дівчатами!
— Нема в тому, що ти сказав, ні слова правди.
— От я й хочу почути правду від тебе. Давай починай.
Я розповів йому все. Як на духу.
Кравчина не перебивав. Тільки мугикав і кивав головою. Інколи позирав на мене, малюючи олівцем на аркушику якісь візерунки, коники, галочки. В очах його блискали іронічні іскорки. Коли я скінчив, він запитав:
— А до чого тут я?
— Як до чого?
— А так. Цю історію можеш розповісти психіатрові. Якщо він повірить. А мені потрібна правда.
— Але все це правда! — гарячкував я.
— Це така правда, як котове сало, — сердито озвався Кравчина. — Я бачу, що ти за три роки нічого путнього не придумав. Три роки на те, щоб вигадати дешевий містичний детектив. Ні, братці ви мої, зі мною не пройде! Не пролізе така липа! Доведеться тебе одправляти на казьонні харчі…
— Як же так!
— А так. Стерво ти, Андрій Пилипович. Килину Макарів-ну жаль. Гарна, добра жінка була. А через такого поганця пропала.
— А чи не ви все забрали? — гнівно крикнув я.
— Закон. Суд. Все законно. Якби од мене залежало, а то ж Капшук.
— Всі хороші! Як їсти, пити, то добрий був Курінний. А як нещастя — в кущі!
— Дружба дружбою, а закон, братці ви мої, закон — нерушимий! Та що я з тобою патякаю? Не знаю, чого ти прийшов до мене? Розжалобити?
— Вияснити правду.
— Я вже тобі сказав. А тепер хочу бачити твоє розкаяння. Подумай. Не гарячкуй. Згадай, де був? З ким? Де гроші?
— Я вже тобі все розповів.
— Угу, — захлинувся від сміху Кравчина. — Значить, на тому світі був?
— Був. На тому чи на якомусь іншому — не відаю. Л що бачив батька і всю рідню — це правда.
— Угу. І келих захопив з собою?
— Захопив. Стій, стій. Де ж він?
Я лапнув у кишені. Там, справді, щось було. Тремтячою рукою витягнув келих. Поклав на долоню, розглядав його, ніби чудо. Отже, правда? Правда!!!
— Що це? — запитав Кравчина.
— Як то що? Та келих же!
— Той самий?
— Той самий.
— Дай сюди!
Начальник міліції узяв до рук чарівний утвір, замилувався його легкістю, прозорістю переливами майже невидимих граней. Зважив на долоні.
— Як пушинка, — здивувався вій. — От уміють робити Молодця вчені. Синтетика йде вгору. Де вкрав?
— Як?
— Де свиснув? У ресторані? Торочиш про той світ. Артистом став. Я ж сказав: психіатру це чудова байка, а мені… Я стріляний горобець.
Він кинув келих у куток. Келих беззвучно вдарився об стіну, одскочив, ніби опука, і м’яко впав на килим. Кравчина здивувався, підняв його. Ще раз сильно вдарив об підлогу. Келих не розбився.
— Добра робота, — похвалив Кравчина. — Певно, імпортний. Все-таки де дістав?
— Я вже сказав.
— Упертий ішак! — зітхнув Кравчина. — Я хотів як краще, а ти гнеш своє. Сам лізеш у петлю.
— Брехати не буду.
— Так і запишемо. Пошлю доповідну вище. Хай вони вирішують. Келишок при справі. Як речовий доказ. Ха-ха! А тебе — в капезе. Посидиш, подумаєш, погризеш казьонну шкуринку. Нічого, не залишу давнього друга, передам щось. Тільки ще раз щиро прошу: чесне визнання полегшить вирок.
Минали дні. У камері зі мною сиділи сімдесятилітній дід і хлопець. За хуліганство. Хлопець побився з товаришем. Після получки пішли в буфет, слово за слово, пішло, поїхало. Один в пику, другий пляшкою по голові. Хлопцеві обіцяли рік. Дід од-лупцював свою дружину на храмовому святі. Діди-ровесники згадали, як вона скакала в гречку замолоду. І закипіла в старого кров, він збив з баби очіпок, вирвав косу, почав молотити.
Всім нам було сумно. Хлопець і дід приставали до мене, щоб я розповів їм щось цікаве. Я одмовчувався. Та одного разу розповів свою історію. Хлопець захоплювався.
— Здорово! Фантастика. Це якби письменникові — він би написав книгу. Я знаєте як люблю фантастику? І день і ніч читав би! Там ви були кілька годин, а тут минуло три роки з гаком. Парадокс часу! Не чули? Теорія Ейнштейна. Різна ритміка часу. Про це вже всі фантасти пишуть. Паралельний світ. Якесь завихрення часу й простору.
У мене було завихрення в голові від його слів. Проте це було перше теоретичне обгрунтування моїх пригод, і я відчув приязнь до хлопця, що він щиро повірив мені.
Дід замислено кивав борідкою, мугикав здивовано.
— Гм. А кажуть, що нема бога?!
— Якого бога? — збентежився я.
— А того, що на небі…
— Так я ж його не бачив!
— Все’дно, — зітхав дід. — Той світ бачив.
— То й що? Такий, як і цей. Тільки дерева інші. Палац гарніший. Люди веселі.
— Покійники, — не здавався дід. — Отже, той світ. Ти мені баки не забивай. Бог є! Так і знай!
— А коли є, чому ти бабі своїй коси вириваєш? — єхидно запитав я.
— Це к ділу не тулиться, — сердито огризнувся дід. — Бог одне, а баба інше…
Так ми дискутували кілька днів. Потім мене викликав Кравчина. Він був збентежений.
— Знаєш, келих теє, як його… химерний.
— А що я тобі казав?
— Ти не гарячкуй, не гарячкуй. Гм. І діло твоє з розтратою прояснюється. Не винен ти, здається. Я радий. Радий. Поїдеш до Києва, брате мій! Ось так. Там учені зацікавилися твоїм келихом. Доки ще діло не завершено, поїдеш під конвоєм. Не ображайся, закон — діло святе. Бувай. Коли що — не будь на мене в обиді! Я що? Тільки виконавець закону.
У травні мене привезли до Києва. В Лук’янівську тюрму до мене приїжджав якийсь сивий учений. Він привіз у скриньці келих. Попросив наглядача, щоб залишив нас на самоті. Дружньо усміхаючись, сказав:
— Голубе, вашому келиху ціни нема. Він — унікальне явище.
— Я дуже радий.
— Треба, щоб ви розповіли нам про нього все-все. Де, що, як? Бо, розумієте, дивні речі. Ми його свердлили, нагрівали, аналізували. Ніщо не бере. Свердла ламаються. Жодного знаку. Не боїться плазми в кільканадцять тисяч градусів. Спектроскоп не дає результату, ніби в келиху неземні елементи. І вага… Він нічого не важить.
— Як так?
— А так. І не витісняє воду. Це — чудо. Хто його зробив? Де? Поясніть нам. Лише ви можете це зробити.
— Я вже розповідав органам.
— Знаю, знаю, — з досадою одмахнувся вчений. — Якась казочка. Мене не цікавить ваше алібі. Я не працівник органів, і клянуся вам, жодного слова…
— Так я правду кажу, — сердито відповів йому я. — Навіщо мені брехати? Батько мені дав його. Покійний батько. І звелів, щоб я його зберіг, передав спадкоємцям. Поверніть келих мені. Тим більше що я не винен, мене незабаром випустять.
— Те, що ви не винні — чудово, — сухо сказав учений. — Проте келиха я вам не віддам. Він — незвичайна цінність для науки. Жаль, що ви не розумієте цього. Прощайте. Ви просто хвора людина. Може, згадаєте, де ви дістали цей келих, тоді поговоримо. А тепер вам треба лікуватися.
Ще було кілька розмов. Я гнув своє, вони — своє. Мені надокучило все це. Які вперті люди! Я просив слідчого, щоб він дізнався, де моя Галя. Він приніс адресу. Я щасливий, що доня моя жива. Рідна дитина! Що вона пережила? А все-таки не здалася! Перемогла. Козацького кореня. їй би келих! Щоб вона випила вина невмирущості. Я знаю, для неї келих не був би порожній.
Мене оглядали лікарі. Розпитували. Потім повезли до лікарні…
Над Києвом спадала ніч. Григір сидів з зошитом на березі.
Що це таке? Безумство? Казка? А що таке реальність? Хіба не є для сучасних учених критерієм істинності божевільність теорій? Якого ж ще більшого божевілля треба? Плетиво чаклунства і реальності! Як віднайти зв’язок між такими розрізненими частками? Де той Шерлок, який розгадає страшну загадку?
Келих? Звідки він? Ясна річ, що потойбічний світ — то рефлекс хворого мозку Курінного, голос підсвідомості людини, яка сама себе засудила за нікчемне, марно прожите життя. Але він насправді опинився, як казав той хлопець, у якомусь вихорі іншого виміру. А свідомість оформила дивний випадок ось у таку казочку про зустріч з ріднею. Тоді хто ж вручив йому келих?
Холодок пробіг по тілу Григора. Дивна історія. І страшна смерть. Викрадення Галі. Отже, хтось знає про келих. Знає про його важливе значення. Що це? Терафим далеких світів? Провідник космічних енергій? Каталізатор незвичайного?
Треба діяти! Ніщо не зупинить Григора. Почалася космічна ера. В життя входитимуть нові явища. Він спробує йти за однією з казкових ниточок. І неодмінно розв’яже вузли. А їх багато. Тисячі. Спокій, витримка і любов допоможуть.
Григір ішов покрученими вулицями Подолу, нікого не помічаючи. Зосередився, ніби тримав десь у серці чашу з вогняною рідиною. Сколихнешся — хлюпнуть бризки на живе тіло, завдадуть неймовірного болю.
Що чекає попереду?
Безодня. Туман. Ні шляху, ні обрію. Тільки неясні обриси. Йти наосліп. Лише віра, сподівання, інтуїція, любов. Може, вона врятує, виведе? Детектив і любов!
Хто він — Меркурій з далекої системи Ари чи Григір — син Землі? Чому він блукає і тут і там по невимірних стежинах Всесвіту, ніби легендарний Агасфер, не знаходячи спокою і втіхи, жаданої істини? І кохана, як фантом, як марево, зникає за обрієм, і друзі летять на битву з марою. І моторошно йому в самотині, серед байдужого неосяжного світу…
Галю, Громовице моя! Горикорінь, Сократ, Юліана, Інеса, Владисвіт, Чайка! Де ви, міфічні друзі, брати з казки? Де шукати вас? Чуєш, кохання моє? Чи знайду я тебе в буряному океані життя? Іскра серед безмежності — ось твій орієнтир. І нема іншого.
Іскра серед безмежності…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Меч пітьми
Аріман розімкнув поле Тартара. Світоносне безмежжя охопило його сріблястою спіраллю. Він простяг руки до далеких світил, ніби жадаючи почути якусь відповідь. Тоскно зітхнув, опустив очі. Біля ніг струменіла блакитна вода, на хвильках ледь помітно гойдалися прозоро-сині квіти. Аріман дивився на динамічні пружні пелюстки, а свідомість блукала десь далеко, в невимірних глибинах Всесвіту. Так простояв під променями зірок дуже довго. Приліт невеликого магнельота вивів його із стану заціпеніння. З отвору вийшов юнак з вогняною гривою волосся і холодними стальними очима. Це був новий космослідчий — Ягу. Він поволі наблизився до Арімана.
— Що з тобою, Арімане? В польоті ми тричі сигналізували про свій старт, а ти мовчиш.
— Пробач. Не чув, — відповів Координатор.
— Чому?
— Не знаю. Останнім часом зі мною це буває. Транс, задума, байдужість. Це — найстрашніше.
— Що саме?
— Байдужість. Ніби незрима павутина. Мозок холопе, не хочеться рухатися, мислити, відчувати.
— Я теж не розумію, — озвався Ягу. — Адже ще недавно Ара була піднесена потоком психічної енергії.
— Так було, — повільно відповів Аріман, втомлено провівши долонею по чолу. — Тепер потік зупиняється.
— Чому?
— Вони стають господарями власного розуму. Невже не збагнеш? Там Космократори, там люди Корсара.
— Але ж вони роз’єднані.
— Аналітичний Хроноцентр показав, що вони невблаганно йдуть назустріч одне одному. Магніт єдності невмолимо діє. Це перевершує всяку кіберпрограму. Інформацію наказу можна поволі згасити, веління любові — ніколи.
— Це прекрасно, — сказав Ягу, і в його погляді майнув промінець схвалення.
— Що? — спалахнув Аріман.
— Нерушимість любові.
— Якої? Для чого? — роздратовано запитав Координатор. — Ти знаєш, якого лиха завдала їхня любов нашій системі. Вони повстанці і не заслуговують на добру думку.
Ягу пильно дивився на Арімана, ніби вперше бачив його. Потім легенько доторкнувся рукою ліктя.
— Послухай…
— Що?
— А тобі не набридло?
— Не розумію, — понуро мовив Аріман.
— Вести цю космічну гру?
— Дуже!
— Чому ж ти?..
— Що?
— Продовжуєш?
— Яка ж альтернатива?
— Не знаю.
— Ось так. Не знаю і я. Треба боротися. Нещадно! Зрушені з місця космічні сили. Ми вже не носії свободи волі, а раби тієї дії, причина якої посіяна давно. І потім…
— Що?
— Я ненавиджу…
— Тих?
— Так.
— Арімане! Ненависть ніколи не будувала. Вона поза істиною. Ти ж знаєш Хартію…
— Геть всілякі хартії! — крикнув Аріман. — Про що ти мовиш? Давно перекреслені закони згоди. Ми можемо тепер покладатися тільки на силу. І ненависть — найстрашніша сила. Знаю, що вона поза істиною. Проте я тепер сумніваюся і в істині.
— Як? — Жахнувся Ягу.
— Так, — їдко всміхнувся Аріман. — Минула еволюція Ари подарувала нам безліч прекрасних визначень. Любов, істина, краса, досконалість. Ми прийняли їх, як діти приймають солодощі, смоктали, доки занудило. Проте жаль викинути. І ми досмоктуємо до кінця. А потім, зрештою, доведеться виплюнути, бо не можна ж вічно бути дітьми.
— Мені страшно!
— Космослідчому страшно! — насмішкувато сказав Аріман. — Ти мене дивуєш.
— Я не чув від тебе нічого подібного.
— Отже, слухай. Не час гратися в етику. Я викликав тебе не для абстракцій.
— Говори.
— Настала пора рішучої дії. Я згадав: Аналітичний Хроноцентр попередив, що вони з’єднаються, і тоді ідеї Корсара запанують і в тому світі.
— Це страшно?
— Ти дитина! Пора тобі глибше замислитись над космогенезом.
— Я практик, — невдоволено мовив Ягу.
— Тим більше. Якщо тільки мислячі істоти тримірності розірвуть кільце просторово-часового колапсу, Ара загине.
— Чому? — збентежено запитав Ягу.
— Тому, що ми давно зв’язали долю власної системи з енергією того світу. У нас вже немає власної потенції. Треба будь-що не допустити розриву колапсу. Доки носії цих ідей були роз’єднані, доки рівень планетарної науки того світу був низький, загрози такої не існувало, а тепер…
— Я зрозумів. Тепер треба їх… ліквідувати.
— О ні! — заперечив Аріман. — Фізична смерть — пусте. Планета того світу має потужну ноосферу, їхня інформація залишається. Вони знову відродяться в інших тілах.
— Що ж робити?
— Я маю план. Для того й викликав тебе. Можна покластися на тебе?
— Я давно зв’язав свою долю з твоєю, — суворо сказав Ягу.
— Гаразд. Вірю. Слухай же…
Автобус йшов до Верховини. На шостому кілометрі від Ворохти з нього вийшов юнак. Без речей, у простих штанях, брезентовій тужурці. Сутеніло. Над горами купчилися сиві хмари, десь гриміло. Водій виглянув з віконця, крикнув:
— Гей! Куди проти ночі? Може, ти не там зійшов?
— Там, — холодно відповів юнак.
— Ну, якщо там, — непевно мовив водій. — А то буває всяке. Недавно троє горе-туристів пішли на Говерлу. Без намету, без теплих мішків, без провідника. Нема й нема. Вже їх зі Львова кинулися шукати. Знайшли…
— Де ж? — поцікавився хтось із пасажирів.
— На Говерлі! Закоцюбли. Саме повалив сніг, мороз. Ти чуєш, парубче?
— Дякую за інформацію, — ввічливо сказав юнак і рішуче попрямував шляхом.
Автобус рушив і скоро зник за поворотом. Мандрівник лишився сам. Він не стишував ходи, незмигно дивлячись на потрійне верхів’я Чорногори. По узбіччю Говерли ще біліли сніги. У вечірній імлі вони наливалися тьмяною блакиттю. Обабіч шляху чорно-зеленою стіною стояли смереки, ялиці, десь ліворуч невтомно шумував потік. За Говерлою сяйнула блискавиця, згодом докотився грім. Юнак вдоволено посміхнувся, звернув до річечки, сховався під велику скелю, з якої падала вода, утворюючи пінистий вир.