Генріх Альтов
Оповідання
“Богатирська симфонія”
Над озером сяяли зорі. Старий довго дивився в небо, потім сказав юнакові:
— Тут, у горах, зорі справляють дивне враження. Наче лампи в порожній залі. Люди розійшлись, а вони світять… Світять, хоч це ні до чого.
Його співрозмовник був надто юний, щоб вгадати за цими словами настрій. Він відповів:
— Зорі віщують гарну годину. Отож ми побачимо іоноліт. — І заклопотано поглянувши на небо, він додав: — Погода тут змінюється щогодини.
Запала мовчанка.
Старий думав про те, що все створене людиною несе на собі відбиток людської долі. Міста, машини, книги народжуються і старіють — інколи швидше, інколи повільніше, — пізнають славу і забуття. “Ні, не все старіє, — заперечив він у думці сам собі. — Ідеї, які ведуть людей, мистецтво… так, звичайно, мистецтво… музика…” Скоряючись якимось своїм законам, його думки перекинулись до музики. Він згадав “Богатирську симфонію” Бородіна — вона звучала тут сорок років тому.
Тоді він був молодий. І ракетодром—тепер майже всіма забутий — теж був молодий. У горах Кавказу, на перевалі Буздаг, люди вибили в скелі величезну чашу, наповнили її водою, звели легкі споруди, що тулилися на крутих гірських схилах. Звідси злітали до зір іонні ракети, керовані автоматами. Вони поверталися через багато років сюди ж, на ракетодром Буздаг. А втім, повертались не всі. Із сімдесяти двох ракет вернулося п’ятдесят чотири. П’ятдесят п’ята — її відправили першою — мала спуститись на ракетодром цього вечора. Вона здійснила дальній рейс, до зірки Ван-Маанена, і через сорок років поверталася на Землю.
Юнак (він ішов поруч із старим, поруч — і трохи позаду) знав про ці часи із давньої кінохроніки. Він народився, коли про ракетодром Буздаг почали вже забувати. Ракети з іонними двигунами швидко застаріли, їх змінили термоядерні кораблі. Потужні, наділені колосальною енергією, вони легко переборювали опір атмосфери. їм непотрібні були високогірні ракетодроми, і стартовий майданчик у Кавказьких горах спустів. Тільки зрідка тут з’являлися люди, щоб зустріти ракети, що вертали з польоту. Спочатку кожне повернення сприймалося як подія. Згодом це стало тільки історією. Нові засоби дослідження — термоядерні ракети, дифракційні телескопи, гравітаційні аналізатори — приносили набагато важливіші відомості про космос, ніж іонольоти, безнадійно застарілі, незугарні в очах людей XXI століття.
Юнака послали зустріти п’ятдесят п’ятий іоноліт. На ракетодромі Буздаг три роки не було людей. Юнак навів лад у обладнанні, перевірив прилади і тиждень нудьгував без діла. Вдень забирався в гори, вечорами читав книжки. Читання розважало його. Він звик до мікрофільмів, і важкі, громіздкі книжки з пожовклими від часу сторінками здавалися йому чимсь дуже давнім. Це було минуле століття — романтичне, героїчне, жорстоке і зворушливо наївне XX століття. І коли надвечір прилетів старий, юнак не здивувався. Старий теж був часткою XX століття. Він будував перші іонольоти, він створив гравітаційний аналіз, його ім’я носили океан на Венері і гірська вершина на Меркурії. З шкільної лави юнак знав життя старого. Принаймні він вважав, що знає, бо молода його пам’ять чіпко тримала завчені дати і факти. Він пам’ятав рік народження старого, міг перелічити польоти і відкриття, знав усі праці — від класичної “Теорії гравітації” до новітніх досліджень зоряної динаміки. Юнак бачив старого в сотнях мікрофільмів, і йому здавалося, що цей чоловік такий же спокійний і твердий, як скелі, серед яких він збудував колись ракетодром.
З гір тягло не сильним, але дуже холодним вітром. Озеро парувало. Воду в ньому зогрівав пущений сорок років тому ядерний реактор, і вона не замерзала навіть у найсуворіші морози. Пара, звиваючись, повзла над водою, повільно, неохоче підіймалася вгору, утворюючи прозоре, бузкове від світла люмінесцентних ламп марево. Чорна вода хлюпала біля бетонного парапету, по якому йшло двоє людей.
Старий не помічав вітру. Він навіть не підняв коміра хутряної куртки. Він прислухався до хлюпання води і вловлював у ньому звуки “Богатирської симфонії”. Музика бриніла в його душі, але йому здавалося, що він чує її ззовні, збоку. Його супутник ховав руки в глибоких кишенях куртки і занепокоєно поглядав на небо.
Зненацька старий зупинився, глянув на годинника. Юнак по-своєму зрозумів це і мерщій промовив:
— Так, лишилося сорок хвилин. Треба ввімкнути контрольну систему радіопосадки.
Він відчував якусь ніяковість у присутності старого. Йому кортіло повернутись до яскраво освітленого, теплого будинку, до пульта керування.
Старий уважно глянув на нього і сказав:
— Ідіть. Я зостанусь тут. І ось що… скажіть… радіофони працюють?
Юнак усміхнувся:
— Радіофони? Тут їх немає. Тут лише старовинна репродукційна мережа і ці… як їх… апарати магнітного запису.
Старий кивнув головою:
— Саме це я й мав на увазі. Спробуйте відшукати Другу симфонію Бородіна. Я хотів би послухати… Ну, ідіть же…
Старий рушив далі берегом озера. Тепер він ішов зовсім повагом, часто зупинявся. Він зберіг зіркість і добре бачив у напівмороку. За ланцюгом ліхтарів, що оперізував озеро, залягла темрява, але старий угадував там круті скелі, вивітрені, сточені сонцем і водою. Він бачив безлисті дерева, вищерблений часом бетонний парапет, потрісканий асфальт доріжок… “Старість, — сумно подумав він. — Тут усе старе. Гори, ракетодром і я”. Він бачив себе: високий, худий, трохи згорблений чоловік з довгим посивілим волоссям. “Старість, — повторив він. — Сімдесят два роки. А тоді було тридцять два… тридцять два”.
Він зупинився і довго дивився на озеро. Вдивлявся у випари, що клубочились, і ні про що не думав. Думки пірнули кудись у глибінь — невиразні, невизначені, їх можна було тільки вгадувати, як біг води у глибині замерзлого струмка.
Старий був спокійний. Він узагалі був дуже стриманою і спокійною людиною. Його вважали за сухого і черствого ще замолоду. Він мав ясний, схильний до аналізу розум. Для тих, хто його мало знав, це переважувало все інше. Так розпечені сонячні плями здаються чорними — за контрастом із ще гарячішою сонячною поверхнею.
Старий вдивлявся у марево, яке тремтіло над озером, і згадував те, що було тут сорок років тому. Він спробував уявити все по черзі, але не зміг: стрій думок ламався, пам’ять уперто виштовхувала якісь нічого не варті дрібниці. Він чомусь дуже ясно пригадав — зовсім ясно, немов це маячило перед очима, — шарф, що був на ній того вечора. Шарф був строкатий — з червоними корабликами, жовтими маяками, синіми птахами, — прозорий, легкий. “Ні, — подумав він, — це сталося не тут. Я почав говорити, мене перебили… так, так, головний механік… потім ми вдвох відійшли до лавки…”
Він спустився з бетонного парапету. Оглянув усе навколо. Лавки не було. Але старий знав, що вона стояла тут. Він нахилився, присів і побачив продушини в асфальті — сліди, залишені ніжками лавки. Усміхнувся, помацав асфальт. Крізь тріщини пробивалася трава, вже засохла, зжовкла.
Він хотів пригадати слова, сказані того вечора, — і не міг. Він навіть не міг пригадати, що вона тоді відповіла. Він твердо пам’ятав тільки одне: над ракетодромом звучала “Богатирська симфонія”. Слова — такі важливі і беззмістовні — не запам’яталися. Лишилася музика. Потім щороку в цей день вони слухали “Богатирську симфонію”. Щороку — якщо він був на Землі і якщо вони зустрічали цей день разом. Так проминуло тридцять шість літ. Вона померла, і він зостався сам.
Старий гладив жовту, жорстку траву, що пробила асфальт.
Мою дівчину, вороне, згадай.
Хотів би плакать і ридати я!
Та вже тепер старий — немає сліз…
Десь над головою зашипіло, затріщало. Він підвівся, серце тривожно калатало. Старий репродуктор видихнув музику.
Шелестіння вітру, хлюпання води, далекі і незбагненні нічні звуки — усе розтануло в музиці. Старий стояв нерухомо, вглядаючись у простір. Він чув урочистий марш, і, скоряючись мелодії, у пам’яті раптово виникали й так само раптово зникали картини — то роздольні, широкі, буйні, то задумливі і сумні. Музика була м’яка, прозора, ясна. Вона створювала між минулим і сучасним якусь невидиму, але цілком відчутну грань. Спогади поступово відпливли, забарвились у спокійні тони.
Старий заплющив очі, в голові в нього паморочилось. Музика накочувалась гомінкими хвилями, змішувала у вирі звуків радість і смуток, змивала з душі привнесене, тяжке. Старий відчув доторк до плеча, здригнувсь і обернувся. Перед ним стояв юнак:
— Ракета.
Старий не відповів, і юнак голосно повторив:
— Ракета!
Вони пішли до озера. Дзвінкі акорди арфи ще тремтіли у вогкому, морозному повітрі. Вітер дмухав сильніше. Вода набігала на похилий бетонний парапет і з шумом стікала в чорний провал озера.
В небі над ущелиною з’явилися дві яскраві жовті цятки, заіскрились, стерли навколишні зорі. Ракета швидко знижувалась. Іонний двигун залишав ледь видимий слід — слабкий блакитнуватий відблиск, що відразу згасав. Спалахнули, на мить засліпивши старого та його супутника, прожектори, встановлені у скелях. Синюваті промені освітили зоряний корабель. Від цієї миті старий перестав чути музику.
Він бачив ракету сорок років тому. З того часу все змінилося, але ракета лишилась такою ж, як була. Жовте світло її бортових фар змішувалося з синіми променями прожекторів, і довгастий безкрилий корпус здавався зеленим. Блищала ажурна мережа антен. Виразно чулося потріскування, що супроводжувало роботу іонного двигуна.
Це потріскування змусило юнака посміхнутися. Він багато разів бачив знімки ракети, знав її будову: вона була невелика — шістдесят метрів завдовжки і три метри завширшки — і скидалась на могутні ядерні зорельоти не більше, ніж човен на корабель. Обтічна форма? Він бачив у ній свідчення лише того, що ракеті нелегко було пробивати земну атмосферу. Тонкі стрижні антен нагадували про світанок радіолокації. І, нарешті, потріскування іонного двигуна замість суцільного, дзвінкого гудіння ядерних кораблів.
— Яка незугарна конструкція! — сказав він.
— Авжеж, — відповів старий, дивлячись на ракету, — її запустили дуже давно. Але такі ракети мають перевагу — вони встигли пройти довгу путь. Ядерні зорельоти відійшли ще порівняно недалеко від Землі, а ці… вони багато чого бачили.
“В цьому перевага старості, — додав він у думці. — Багато пройти, бачити, розуміти…”
Ракета повисла за два метри над озером. Вода клекотіла під дюзами двигуна. Повагавшись, ракета вертикально спустилась у воду; озером побігли хвилі. Старий і юнак відійшли від краю парапету — вода заливала бетон. Потім ракета випірнула — вже горизонтально — і загойдалась на хвилях.
— Усе! — вигукнув юнак. Він був схвильований, хоч навряд чи зміг би пояснити, що саме його схвилювало. — Зараз має відокремитися робот-розвідник. Уже час…
— Не кваптесь, — усміхнувся старий. — Це ж давня конструкція! Вона не вміє поспішати. Двадцяте століття.
Над корпусом ракети, поблискуючи в промінні прожекторів, піднялася невелика напівсфера, відокремилась від ракети, повисла в повітрі і попливла над водою. Робот мчав убік від місця, де стояли люди.
— В чому річ? — здивувався юнак. — Чому робот не йде до нас?
Старий здвигнув плечима:
— Це означає, що він спускався на чужу планету.
Юнак не зрозумів. Він дивився то на старого, то на подібного до великої черепахи робота, що віддалявся від них.
— Ну то й що? — нетерпляче запитав він.
— Зараження чужими мікроорганізмами, — коротко пояснив старий.
— Але ж на ракеті є…
— Є, — перебив старий. — Однак це ж стара, “незугарна конструкція”. Не дуже надійна. Потрібна контрольна обробка.
Він помовчав, підняв комір куртки.
— Ми можемо йти, — промовив він, усе ще дивлячись на ракету. — Робот сам прийде в монтажний зал.
Юнак відчував себе винним. Він розумів, що старий міг образитися за ці слова — “незугарна конструкція”. Старий будував ракету, і, хоч би скільки минуло часу, для нього вона, мабуть, не була “незугарною”. Та властивий юні егоїзм не міг цього усвідомити всерйоз. Старе в очах юнака означало примітивне, нераціональне, незугарне.
— Робот непогано збудований, — сказав юнак. Йому хотілося якось загладити свою необачність. — Цей глайдерний принцип дотепний.
— Дурниці! — відрубав старий. — Робот безнадійно застарів.
Старий не почував образи. Він просто не звернув уваги на слова, необачно сказані юнаком. Ще й тепер, розмовляючи, він думав про щось своє.
— З роботами довелося чимало поморочитись, — вів він своє. — Розвідка невідомих планет висувала дуже жорсткі вимоги. Перші роботи були на гусеницях. Від них, проте, зразу відмовились. Роботи провалювались у тріщини, падали з крутих схилів… Тоді було багато різних проектів — аж до найдивовижніших. Якийсь дивак, наприклад, сконструював крокуючі роботи. Так, не посміхайтесь, саме крокуючі. Стальний, схожий на барило корпус і три пари металевих суглобистих ніг. Це була дурниця з дурниць! Перший паровоз теж мав ноги, однак нащо через півтора століття повторювати старі помилки? Я входив у комісію, яка випробовувала цих жуків. Вони грузли в болотах, застрявали в лісах, не могли видряпатись на прямовисну скелю… Потім ми збудували рботи-глайдери. Як оцей, на ракеті. Компресори створювали повітряну подушку, і роботи легко ковзали над землею. Нам здавалося, що це межа конструктивної довершеності. — Він тихо розсміявся. — А за п’ять років з’явились електрофорні установки, потім гравітаційні двигуни…
Вузьким металевим трапом вони піднялися в монтажний зал — невисоку будівлю, що притулилася до виступу скелі. В залі було порожньо. Біля стін стояли крісла (старий відзначив: нові, не ті, що були тут колись). У центрі залу височів порожній стенд. Холодно світили люмінесцентні лампи. Старий показав юнакові, де вмикається опалення.
Не скидаючи куртки, він пройшовся в куток і сів. Тільки тепер юнак роздивився, який старий цей чоловік. І він раптом зрозумів, відчув, що старість ця викликана не роками (дідуган був міцний), а чимось іншим. Юнак боявся гучних слів. Через це він не наважився замінити слово “старість” іншим словом — “мудрість”.
— Я принесу кави, — сказав він.
— Прошу, будь ласка, — байдуже відповів старий.
В залі тихо дзижчали лампи. Старий думав про той вечір. Тоді на стенді стояв робот, а вони, шестеро людей, сиділи тут, у кріслах. Це була давня традиція — сидіти перед розлукою. І хоч усі вони залишались, а відлітав тільки робот, шестеро людей мовчки сиділи в цьому залі. їх уже немає — тих, хто був тоді поруч з ним. Вони були відважні люди — розумні, завзяті, мужні — і хороші друзі. Тепер їхніми іменами названо гірські вершини на Меркурії: шість гір, розміщених поруч, — так як вони колись сиділи.
Старий не відчував смутку. Музика змила сум, і тепер він просто згадував, спокійно, наче гортав книгу про чуже, але цікаве життя. Старий розумів, що ніколи не вернеться сюди. За кілька днів йому доведеться вийти на новому кораблі в дальній рейс — до тієї зірки, звідки повернулась розвідувальна ракета. Він навіть здогадувався, з чим саме ракета повернулась. Він міг не прилітати сюди, інформацію передали б по радіо. Але йому хотілося вдихнути повітря своєї юності — і він не жалкував, що так зробив. У душі його весь вечір дзвеніла “Богатирська симфонія”, і він знав, що відтепер могутні та світлі звуки будуть завжди супроводжувати його.