Тільки дуже сильна людина може на схилі літ, не здригнувшись, зустрітися віч-на-віч з юністю. Такі зустрічі гублять боягузів, але дають силу людям мужнім. Старий же мав ясний розум і непохитну волю.
Юнак приніс кави. Старий скинув куртку і мовчки пив гарячий, напоєний ароматом півдня напій. Сьорбаючи, він задумливо дивився в маленьку чашку: чорна рідина примусила його згадати озеро — стартовий майданчик іонольотів. Думки його повернулись до ракети. Він подумав, що цього разу дані, добуті роботом, можуть бути цікаві.
— Зірка Ван-Маанена, — пробурмотів він. — Що ж, якщо мої припущення правильні…
— Ви щось сказали? — квапливо спитав юнак.
Старий подивився на нього. У примружених очах під сивіючими бровами блиснула лукава усмішка.
— Ви любите несподіванки?
— Так! — швидко відповів юнак. У голосі його прозвучав виклик.
“Молодець! — подумав старий. — Гарний хлопець. Він чимось схожий на…” І старий згадав одного з своїх давніх друзів.
— Сьогодні будуть несподіванки, — мовив він.
— Якщо ви знаєте це…
— Я знаю, — перебив старий, — але мені невідомо, які саме.
Він хотів сказати ще щось, та не встиг: почулося гудіння, і в напіввідчинені двері боком протиснулась стальна напівсфера — робот. Старий віддав юнакові порожню чашку. З діловитим гудінням робот прослизнув до стенда, опустився точно на середину. Гудіння припинилося.
Двоє людей мовчки дивилися на машину, яка побувала на чужій планеті. На полірованому корпусі робота поблискували герб, напис “СРСР” і дата відльоту.
— Союз Радянських Соціалістичних Республік, — прочитав юнак.
— Так, — озвався старий. — Тоді ще соціалістичних. Через шість років це слово було замінено іншим — “комуністичних”.
— Це сталося за дванадцять років до мого народження, — схвильовано промовив юнак.
Він наблизився до металевої черепахи і обережно доторкнувся до опуклого герба. Потім обійшов навколо робота.
— Що це? — вигукнув він. — Нічого не розумію! Дивіться! Тут напис…
Старий підвівся, увімкнув верхнє світло. На гладенькому боці робота було вирізьблено: “Люди Землі, ми…” Юнак запитально дивився то на старого, то на напис. Урешті він не витримав.
— Це зробили там, — промовив він. Голос його тремтів. — На планеті були розумні істоти…
— Розумні? — задумливо перепитав старий. — Ні, не просто розумні. Вони набагато розумніші від нас. І в цьому загадка.
— Яка? — нерішуче спитав юнак.
— Вони не встигли закінчити напис, — думаючи про своє, сказав старий. — Так, ось заглибина — це початок наступного слова.
— Чому ж вони розумніші від нас? І яку загадку ви мали на увазі? — настійливо допитувався юнак. Його дивував спокій старого і дратувала неквапливість, з якою той оглядав робота.
Старий повернувся до крісла.
— Ракета досягла зірки Ван-Маанена, — тихо, наче розмірковуючи вголос, сказав він. — У цієї зірки, як ми знаємо, єдина планета. Ракета тимчасово стала її супутником. Спочатку спостереження велося бортовими приладами, потім допоміжна ракета спустила вниз робота. За наперед складеною програмою робот мав пробути на планеті п’ятдесят годин. Якщо б він не повернувся через п’ятдесят годин, ракета вирушила б у зворотну дорогу. Тепер ви розумієте? Ці істоти за п’ятдесят годин змогли зрозуміти будову робота і за його апаратурою освоїли мову.
— Це неможливо! — вигукнув юнак.
Старий знизав плечима:
— Гляньте-но ще раз на напис. Зверніть увагу, що фразу не закінчено, але все ж її складено із дуже акуратно вирізьблених літер. Не забуто навіть найдрібніших і, власне кажучи, непотрібних деталей. Ці істоти не знали, що можна спрощувати літери. Вони точнісінько скопіювали їх з друкарського апарата робота.
— Але ж бо у робота є і звукофіксуюча система, — сказав юнак. — Чому ж… Ага, розумію! Отже, ми почуємо їхні голоси?
— Ні. — Старий усміхнувся. — Ми почуємо роботів голос. Звукофіксуюча система не призначалася для запису зовнішніх звуків. Вона відбивала тільки те, що підсумовував роботів електронний мозок. Через це голос мусить належати роботові, але слова можуть бути підказані… ними.
— Ви казали про якусь загадку.
— Так. Вони розумніші від нас. У них давніша культура. Можливо, вони випередили нас на тисячі, мільйони років. Так чому ж ми прилетіли до них, а не вони до нас? У цьому й криється загадка.
Старий настовбурчившись сидів у кутку. Юнак нетерпляче переступав з ноги на ногу. Йому хотілося швидше відчинити робот, але старий мовчав, поринувши у свої думи, і юнак не зважувався його турбувати. Юнак не розумів старого. Нащо треба розмірковувати, коли можна просто відчинити робота і про все дізнатися? На місці старого він саме так і зробив би. “Чому він зволікає? — подумав юнак. — Якщо відгадає, це не буде мати значення, бо однаково робот скаже сам. А якщо помилиться… буде соромно. Ні, я б не став думати!”
Старий думав. Він розв’язував задачу, як шахіст, — на багато ходів уперед. З кожного зробленого ним висновку випливали все нові й нові наслідки, логічні побудови ставали складними і звивистими. Потім усе відразу спростилося. Він намацав правильну путь — і думки рвонулися вперед.
— Вони прилетять до нас! — вигукнув старий, скочив і відштовхнув геть крісло. — Напевне, вони вже летять!
Юнак розгублено дивився на старого. Юнак знав, що палеонтологи можуть по одній знайденій кістці відновити вигляд давно відмерлої тварини, але він не чекав, що з такою певністю на підставі єдиного факту можна дійти таких далеких і несподіваних висновків.
— Лупу! — наказав старий, підходячи до робота.
Юнак загаявся, і старий незадоволено повторив:
— Я сказав — лупу! Ну, швидше-бо!
Лупу знайшли в одній із шухляд вробленої у стіну шафи. Старий уважно оглянув відполіровану поверхню робота.
— Чудово зроблено! — схвально прошепотів він. — Метал майже не встиг розм’якнути.
Він кинув лупу на крісло і швидко пройшовся з кутка в куток. Юнака здивувала дідова хода — легка, пружна, молода.
— Відкрийте робота, — наказав старий, вернувшись до крісла.
Він сів, граючись лупою і всміхаючись. Юнак довго порався біля кришки робота. Нарешті, клацнувши, кришка піднялася.
— Подивіться, чи знято внутрішні пломби, — сказав старий.
— Пломб немає!
— Ага, — старий задоволено хитнув головою, — отже, вони повністю розбирали робота. — Він пожував губами. — І немає жодних слідів вогню?
— Вогню? — здивовано перепитав юнак. — Ні, звичайно, немає. А чому?
— А тому, — чітко, відділяючи слово від слова, промовив старий, — що цей робот був у світі з антиречовини. Так, так, не перебивайте! Зірка Ван-Маанена, її єдина планета, істоти, що цю планету населяють, — усе з антиречовини. Ті ж атоми, ті самі молекули, але замість електронів — позитрони, замість протонів, нейтронів, мезонів — антипротони, антинейтрони, антимезони.
— Але ж робот мав би вибухнути, натрапивши на антиречовину, — заперечив юнак. — Речовина й антиречовина аннігилюють, перетворюючись в енергію.
Старий посміхнувся.
— Ви непогано знаєте початки фізики, — глумливо сказав він. — Однак ви забули аксіоми філософії. Розвиток ніколи не зупиняється. Істоти, які живуть на цій планеті, пройшли довший шлях, ніж ми. Вони навчились — правда, зовсім недавно — запобігати вибухам при зіткненні тіл з речовини й антиречовини.
— Недавно? — перепитав юнак.
— Так, недавно, — твердо повторив старий. — Саме через це вони не могли прилетіти на Землю раніше.
Юнак тремтів, мов у лихоманці. Він з ляком дивився на старого — той здавався йому ясновидцем.
— Увімкніть звукофіксуючу апаратуру, — сказав старий.
Юнак натиснув кнопку. Відразу ж почулося неголосне шипіння. Чіткий, але абсолютно безбарвний голос промовив: “Ввімкнуто прилади. Допоміжна ракета відокремилась від іонольота і йде в атмосферу планети. Ззовні спостерігається підвищена концентрація позитронів…”
Голос затих. Ледве чутно шаруділа стрічка магнітофона. Потім той же позбавлений будь-яких барв голос вів своє: “Висота над поверхнею планети шість тисяч кілометрів. Концентрація позитронів швидко зростає. Корпус робота нагрівається… Висота чотири тисячі кілометрів. Атмосфера планети складається з антиречовини. Повернення неможливе — відмовили керма ракети… Три тисячі кілометрів. Плавиться метал на висунутих частинах робота. Прилади працюють нормально. За тридцять секунд станеться вибух…”
Старий, учепившись у ручки крісла, хитнувся наперед. Юнак непорушно завмер біля робота. Байдужий голос кібернетичної апаратури, що повідомляв про неминучу загибель, справляв моторошне враження.
“Дві тисячі сімсот кілометрів, — знову заговорив робот. — Ракету оточено щільною магнітною завісою. Підвищення температури припинилось. Спуск триває… Тисяча п’ятсот кілометрів. Напруга магнітної завіси зростає. Температура знизилася до нормальної. Прилади працюють справно. Кінозйомка і фотографування неможливі: в магнітному полі вийшли з ладу затвори об’єктивів… П’ятсот кілометрів. Сили… невідомі сили відхиляють ракету до полюса…”
Запала тривала мовчанка. Юнак схилився над роботом. Повільно розкручувалася вузька стрічка магнітофона. Раптом пролунав протяжний, високий, схожий на удар гонга звук. Він затих, і знову почувся роботів голос. Це був той самий, позбавлений будь-якого забарвлення “машинний” голос, що з педантичною чіткістю вимовляв кожний звук. Але паузи між словами і фразами збільшились. І самі фрази було побудовано якось інакше — напружено, не завжди правильно. В них було щось невловимо чуже, нелюдське.
“Люди планети Земля, — з розстановкою промовляв металевий голос. — Ви молоді і сміливі. Ви послали свій автомат, гадаючи собі, що планета, на яку він опуститься, буде загалом подібна до вашої. Ви спорядили апарат примітивною зброєю, влаштували непотрібну систему радіоперехвату керування. Такий апарат може стати в пригоді тільки в тому малоймовірному випадку, коли досліджувану планету населяють істоти, які мають однаковий з вами рівень розвитку. Однак за принципами ймовірності, про які ви маєте деяке початкове уявлення, половина населених планет мусить випередити вас у розвитку. В цих випадках автомат буде малопридатний.
Саме так і сталося. Але ви не врахували й іншої обставини. Ваш світ складається — по відношенню до нашого — з антиречовини. Автомат мав загинути. Однак ми останнім часом навчилися зберігати антиречовину.
Тут ми дамо вам необхідні пояснення. Наше знання встановило, що всі близькі до нас зірки і планетні системи, в тому числі й ваша система, складаються відносно нас з антиречовини. Наші космічні кораблі вже в давнину мандрували Всесвітом, але не могли сісти на жодну планету. Планетні ж системи, які складаються відносно нас не з антиречовини, поки що перебувають поза межами можливостей наших кораблів.
Наша планета часто страждала від руйнівної дії метеоритів з антиречовини. Ми навчились ізолювати ці метеорити магнітним полем і опускати їх униз. Так було спущено й ваш автомат, який ми спочатку сприйняли за метеорит.
Високе знання, притаманне істотам нашої планети, дозволило розібрати автомат і зрозуміти його будову. Це було складне завдання, бо наші знання випередили ваші на тисячі відрізків часу, які ви звете роками. Ваш автомат виявився надто простим, щоб ми його легко зрозуміли. Тут склалася ситуація, для якої ми не знайшли слова в лексиконі автомата”.
— Це слово “гумор”, — усміхнувся старий. — Робот його не знає.
“Нам було важко і складно, — продовжував байдужий металевий голос, — розібрати автомат, зроблений з антиречовини, і осягнути його будову настільки, щоб повідомити вас про це. В нашому розпорядженні лишилося мало часу. Тут ми повинні сказати, що вважаємо вашу систему ліку часу нераціональною. Ми знаємо, що рік — це період обертання планети Земля навколо зірки Сонце. Але навіщо ділити період обертання Землі на двадцять чотири частини, а кожну з цих частин — на шістдесят відрізків? Це нерозумно, бо ви в інших випадках застосовуєте десяткову систему числення. Однак ми зрозуміли, що автомату необхідно повернутися до космічної ракети, яка його доставила, через п’ятдесят одиниць часу, що їх ви називаєте годинами. Нам вистачило цього часу, щоб скласти чітке уявлення про рівень розвитку життя на планеті Земля. Ми здобули багато даних про ваші знання. Ми переконалися, що рівень вашого розвитку достатній, аби можна було не побоюючись послати до вас кораблі. Ми зробимо це в недалекому майбутньому. Оснащені магнітним захистом, наші кораблі зможуть безпечно перебувати в антисвіті. Крім того…”
Голос змовк. Потім почувся знову. Паузи між словами зменшились.
“Люди планети Земля, за кілька шістдесятих часток години автомат має вирушити у зворотну дорогу. Вжито необхідних заходів для безпечного повернення автомата на корабель. Ми…”
Магнітофон з шипінням перемотував стрічку. Голос урвався.
— Все, — неголосно сказав старий, відкидаючись на спинку крісла. — Можете вимкнути.
Запала тиша. Старий, заплющивши очі, думав. Юнак, покусуючи губи, нетерпляче ходив по залу. Юнак був дуже схвильований. Йому ще ніколи в житті не доводилося першому дізнаватись про таке нове в науці. І, хоч ракету запустили інші люди, хоч інші істоти говорили голосом робота, він хвилювався так, наче всі відкриття належали йому. В голові його вихором крутилися думки: куди повідомити, що повідомити… Але старий мовчав, і юнак примушував себе чекати, поки старий заговорить. Юнак відчував якесь мимовільне тремтіння перед старим. І якби зараз старий раптом заговорив мовою цієї далекої планети, юнак не здивувався б.
Старий розплющив очі. Підвівся.
— Вранці ви відправите вниз усі прилади, — сказав він. Голос його дзвенів. — Усі прилади робота й ракети. Попередню інформацію я передам сьогодні.
— Радіо? — швидко запитав юнак.
Старий подивився на нього, похитав головою:
— Ні. Я вилечу зараз на своєму орнітоптері.
— Уночі? — Юнак був вражений. — Через оці гори, в таку погоду? Я викличу ракетоплан, вас домчать…
— Не треба, — усміхнувся старий. — Повірте, нічого не станеться.
І така була сила цієї людини, що юнак миттю заспокоївся. Тепер він знав, твердо знав: справді нічого не станеться. Він не міг бути непевним у дідових словах.
Вузьким, хитким трапом вони зійшли на освітлену люмінесцентними лампами доріжку. Старий підняв комір куртки, глянув навколо, глибоко вдихнув морозне повітря.
— Ви йдіть, — сказав він, простягаючи юнакові руку. — Ідіть.
Юнакові хотілося провести старого, але він не посмів йому суперечити. Звичайно дуже балакучий, цього вечора він непомітно для самого себе перейняв дідову манеру — говорити мало, точно, продумано.
— Слухаю! — коротко відповів юнак.
Старий ішов алеєю, обсадженою низьким чагарником. Він дивився вперед і розгублено усміхався своїм споминам. Перед його внутрішнім зором виникали обличчя тих, хто сорок років тому разом з ним послав звідси ракету. Від імені цих людей він зустрів сьогодні корабель. Він міг сказати їм: “Друзі, ваша праця була не марна…”
Біля озера старий зупинився. Вітер гнав озером чорні хвилі, розгойдував схожий на тушу кита іоноліт. Дід кивнув ракеті, наче близькому і живому другові. “Незугарна конструкція…” — з ніжністю подумав він. — Як же тобі важко було там, у космосі!..” Він підняв руку, прощаючись з ракетою. Круто повернувся і пішов до того місця, де колись стояла лавка.
“Так, це було тут, — подумав він. — Тепер я точно пам’ятаю. А слова… Ну звичайно ж… Вона просто промовчала. Не сказала жодного слова — а то б я пам’ятав. Вона притулила руку мені до грудей — і нічого не сказала. Мабуть, їй перешкодила музика. Перешкодила?..”
Він усміхнувся.
“Тепер я зміню маршрут експедиції, — думав він. — Уже нема чого летіти до зірки Ван-Маанена. Я піду в короткий рейс, щоб повернутись на Землю. Треба побачити тих… Так, вони розумні… розумні… Я повернусь на Землю. І сюди ще повернусь… Усі, хто відлітає в космос, беруть із собою жменьку землі. Так, звичайно, я візьму її звідси”.
Він став навколішки, дістав хустку і акуратно поклав у неї кілька грудочок землі, шматочок асфальту, жмуток жовтих цупких травинок. Потім підвівся і швидко, не оглядаючись, попрямував до майданчика, де стояв його орнітоптер.
Юнак бачив усе з вікна центрального будинку ракетодрома. Він стояв у неосвітленій кімнаті біля широкого вікна і дивився вниз. Зненацька він відчув, як до горла підкотилося щось важке.