АНДРІЙ ДМИТРУК
Науково-фантастичні оповідання
Для середнього шкільного віку
Сборник “Аурентина” составляют рассказы молодого украинского советского фантаста. Вместес их героями читатель совершит межпланетные перелеты, примет участие в исследовании жизни другихпланет, разгадке их тайн.
Кораловий пісок, блискучий, білий і дрібний, як алмазний порошок, пісок, що спадав з краюнеозорих пляжів у блакитну, майже зовсім невидиму глибину води; піна прибою, що танула з ніжнимшипінням, і покриті фестонами розквітлих мохів урвища; буйний, пронизаний сонцем ліс в ущелинах,крижані потічки, що грають прозорою галькою, — такою зустріла гостей Аурентина.
Коли легкий червоний “Ельф” — рятувальний катер 11-7655 — спустився на воду і став на триопорні підошви, на кораловому дні, горбкуватому і спіненому, наче цукровий сироп, що застиг укипінні, заметушилися багатоніжки, злякано звихрюючи пишну дихальну бахрому. І кожен капіляр тієїбахроми був виразно видний з катера, хоч глибина тут сягала не менше десяти людських зростів.
Віола першою стрибнула на берег, подала руку Алдоні. Та зупинилася, захоплено озираючисьна всі боки, але Віола схопила її за руку, засміялася, потягла. Бігли, грузнучи в піску, — вінусмоктував ноги, характерно повискував, — не переводячи подиху, видряпалися по хистких багрянихбрилах осипу. Обидві дівчини — пілот і лікар Рятувальної Служби — були дужі і прекраснотреновані, та й тяжіння Аурентини поступалося перед земним. Тому навіть Усагр — УніверсальнийСинтезуючий Агрегат, змонтований на базі гравіхода, наздогнав їх досить далеко від берега, вдухмяному блакитно-зеленому степу з оксамитовими плямами — тінями дерев на розкішній соковитійтраві і шапках квітів. Одержавши сигнал, Усагр ліг на черево і почав роботу…
Під сріблястим зонтичним деревом Алдона привітала Віолу з точним спуском “Ельфа”.Морський вітерець ворушив на хвилях степу, надимав пузирями легке полотнище парашута. Обплутанастропами, в гущавину соковитих стебел зарилася тьмяна броньована куля. Дівчата присілинавпочіпки, уважно розглядаючи грубий панцир радіомаяка. Їх зачаровувала гола, необлагородженасталь, звична людям минулих століть, але зовсім чужа епосі Віоли і Алдони. Було в цій кулі щосьвід музейних рицарських обладунків, од реліктових паровозів чи танків — словом, од виробів тієїдалекої доби, коли міцність корпусу залежала від товщини стінок…
— Невже справді сто два роки? — запитала Алдона, любовно торкаючись поверхні кулі.
— Майже сто три — старт був у січні.
— Ти знаєш, я зовсім не уявляю, як ми підійдемо до них, як почнемо розмову…
— Я теж не уявляю, але знаю, що підійдемо і почнемо.
— Але вони ще не говорили інтерлінгом?
— Дарма, — заспокоїла Віола. — Тоді були міжнародні мови, хоча й не всесвітні: російська,англійська… Якось порозуміємось.
Алдона все ще похитувала головою, прикусивши губу і розширеними прозоро-сірими очимадивлячись на радіомаяк. Віола підвелася, стомившись сидіти навпочіпки. За гаєм зонтичних дерев,наче величезний працьовитий бегемот, вовтузився вимащений грязюкою Усагр, вивергав пінистубудівельну масу і прикочував її у вигляді гладенької підлоги. Швидко скінчивши цю роботу, змінивпрограму і поставив на підлогу щойно створене пругке ліжко…
Відвернувшись від Усагра, Віола побачила подругу, яка лежала горілиць під деревом, і, недовго думаючи, прилаштувалася поряд. Так лежали вони, час від часу починаючи обговорювати можливіваріанти зустрічі, поки не сталися довкола них головні події цього дня. Швидке сонце Аурентинисповзло до місцевого заходу; вовтуження Усагра стало невидимим, оскільки він звів стіни і дахбудинку довкруг себе і тепер докгнчував опоряджувальні роботи; і нарешті в зеленавому сутінковомунебі, ледь поцяцькованому мазками фіолетових хмарин, запалала, витанцьовуючи і стріляючи голками,полум’яна зірка.
І Віола з Алдоною знову бігли, зриваючись у яри, забиті масою трав і виткої березки, —їм, незвиклим до посадки старих кораблів, здавалося, що зірка падає просто на них. А вона,пробившись у щільні шари атмосфери, подала голос такий же приголомшливо-оречевлений, як грубакриця радіомаяка, і незабаром стала сліпучим вогнедишним горном. І люте палюче-дихання зіркизмусило зажмуритися дівчат, що сховалися в зеленій і червоній, листяній і квітковій товщі яру.Лише Усагр, який уже виповз із надр свого плоского одноповерхового витвору і опоряджував останнюфлуорнанель, не звертав уваги ні на пориви розжареного вітру, що оголяв гай, ні на спуск рвучкоївогненної маси, яка тримала на собі круглий обгорілий обеліск….
…Веллерсхоф постарався віддати наказ про вимкнення планетарних сопел якомога буденнішим“командирським” тоном, але зробив це всупереч волі із сльозою в голосі… Вщухло сильне двигтіння,яке ось уже третю добу безперервно потрясало стіни і перекриття світлольота. Різке відчуттяневагомості, наче в ліфті, що обірвався, прокотилося від ступнів до горла І пропало, оскількиувімкнувся імітатор тяжіння. Веллерсхоф підвівся з-за селектора і раптом, переборовши бажаннящосили закричати, кинувся в обійми першого навігатора. І навігатор, котрий перетворився за часпольоту з тендітного, з дівочою шкірою вісімнадцятирічного хлопчиська на огрядного лисуватогодядька, відчайдушно притиснувся до Веллерсхофа.
У кільцевому коридорі житлового корпусу “Титана” розчинялися навстіж двері, крики і сміхкотилися по низці кімнат. Навігатори і програмувальний, енергетики, лікарі, зв’язківці, механіки,члени наукової експедиції — двадцять сім чоловіків і жінок цілувалися, танцювали, відкорковувалипляшки, заготовлені ще на Землі, і розхлюпували вино, що зістарілося за час польоту, нагігієнічний псевдопаркет, на пір’я цибулі і китиці кропу в остогидлій оранжереї. Цілком природно,що в ці хвилини гострого запаморочливого щастя ніхто не згадував ні про чотирьох, що в тяжкихмуках загинули по дорозі, ні про хвороби і рани, які, безперечно, не дадуть повернутися щекільком членам екіпажу, ні, нарешті, про неминучість тривалого зворотного польоту. Мета буладосягнута! Але, на жаль, роки повернення будуть не менш виснажливими і небезпечними, ніж минулічотирнадцять років, з тією лише різницею, що тепер екіпаж складають не веселі, ідеально здоровіюнаки і дівчата, а зранені, стомлені люди, котрим під сорок і за сорок.
А втім, небезпеки таїв не тільки зворотний шлях. У чорно-синьому мареві голоекранів, начедивовижні океанські риби в акваріумах, плавали зображення вимріяного світу. Перші п’ять планетбули мертві і порепані, як глиняні кулі, випалені біло-фіолетовим сонцем. До Шостої планети — відсвітила сюди вдвічі далі, ніж від останньої з п’яти мертвих планет, — розжарений ураган долітавлише теплим вітром. Наче кругла головка кульбаби, сріблилася перед землянами Шоста, крізь товстийшар атмосфери сяяли блакить і зелень. Спустившись на планету і виявивши життя, — хтозна, чи й нерозумне? — члени експедиції Веллерсхофа повністю виправдали б свій страшний переліт, і навітьдорога додому була б не такою тяжкою. Ніхто не сумнівався, що начальник дозволить скинутидослідницьку ракету. Однак природа Шостої, що видавалася такою затишною з відстані двадцяти тисячкілометрів, могла підготувати ще більш моторошні сюрпризи, ніж космос.
Не бажаючи більше розмовляти по селектору, Веллерсхоф скликав до центрального салонувсіх, хто міг пересуватися. Шінки, за винятком двох, що катастрофічно постаріли, все ще маличарівний вигляд. А втім, жодна з них навіть у юності не могла зрівнятися з Юліаною, його Юліаною,вбитою в лобовій рубці атомами водню, які легко пробили броню при першому релятивістськомуприскоренні…
Гургена Вартаняна умовили заспівати, і товстий механік планетарних сопел, у якоговідібрало ноги після безперервних перевантажень восьмого року, звелів принести йому гітару. Віншому кутку загули несхвально: спів їм заважав. Там уже зібралися бажаючі послухати продовженнятрадиційної чотирнацятирічної суперечки Окади з Малолітком. Навколо будь-якої теми розгорялисяцілі словесні баталії, але головним стрижнем суперечки була рівновага технічного прогресу іморальності. Запальний картограф Малолітко змушений був стримувати свій темперамент, ледь не нохвилині очікуючи відповіді співбесідника, — регулювальник плазми Окада, котрий двічі живцемгорів, користувався штучними голосовими зв’язками…
Зрозуміло, що настав момент, коли від Веллерсхофа зажадали відповіді: хто першимвисадиться на Шостій? І шеф відповів, бо встиг побачити все, що потрібно, і зробити висновки.Відповів так, що будь-які заперечення і невдоволення виключалися одразу:
— Висаджусь я сам, Свідерський і Феррані.
Так, Свідерський, цей кощавий, обтягнутий якоюсь дубленою шкірою енергетик здававсяпросто монстром. У нього лише жорсткий їжачок волосся ледь побілів за чотирнадцять років, алекібер-діагност і досі показував його абсолютне здоров’я. Другий обранець — маленький, ясноокийгідробіолог Феррані, неодноразово латаний електронним хірургом, — тримався навіть краще запохмурого Свідерського, тримався тільки своєю невичерпною, надлюдською, втомливою для навколишніхбадьорістю.
Розпустивши колег по каютах, Веллерсхоф став перераховувати в мікрофон усе, щокібер-вантажники мали нав’ючити на спусковий апарат:
— Скафандри вищого захисту з передавачами радіо і лазерними — шість штук. (Усе задублюємопро всяк випадок…) Резонансну гармату з калібратором біочастот. Ручні плазмомети… е-е… ну, тежшість штук. Комплект генераторів силової охорони. Біноклі для країв спектра. Три кіберкопачі.Аптечка посилена з діагностом. Патрони димової завіси…
— Бідна наша Аурентина, що вони з нею зробили! — побивалася Алдона, дивлячись, як відкорабля, що спустився, на всі боки розпливався по степу жирний чорний дим, як стріляло полум’я зобгорілих гаїв.
— Вони не вміють інакше, — чомусь пошепки відповіла Віола. — Ти знаєш, у них космодромибули в найглухіших пустелях, тому що все горіло при старті.
— Одне діло бачити це в кіноархіві, а інше… Ні, я тепер ніколи не заспокоюсь! Стількиквітів!..
Віола струснула попіл з обличчя і волосся, рішуче вилізла з яру. Тільки тепер побачилавона гігантський випалений круг, чорну виразку довкола ракети. Ніжні чудернацькі суцвіття,прозвані баранцями, туго сплетені витка березка і папороть, ламкі стріли пагонів дерев-неймовірнощедрий світ, де по сплутаних стеблах, як по золотистих шлангах, мчали пухирці гарячих соків,цілий світ був випалений, схожий на купу обгорілого сміття. У Алдони, котра вже стояла поруч,засвербіло в носі, але вона стримала сльози й лише спитала, приглушивши голос за прикладомподруги:
— Невже, невже вони не могли сісти десь на півночі, за Рожевою протокою? Там голийсолончак, піски…
— Смішна ти, Алько, — відповіла розсудлива подруга. — Вони ж не знають Аурентину так, якми з тобою. Намацали локатором рівну місцину, скинули радіомаяк і сіли. Та й взагалі, це зовсімінші люди, тим більше після такого польоту. Квіти їх мало цікавлять, повір мені…
— Не знаю, — сумно відповіла Алдона. — Мені здається, що я після чотирнадцяти років,прожитих у металевій коробці, молиларя б кожній квіточці, а не те що… Так, певна річ, інші люди…Я читала, що в ті часи соромились виявляти ніжність, чуйність… особливо чоловіки! Мені б ніколине сподобався такий… Ой! — Вона тривожно схопила Віолу за руку. — Слухай, вони ж напевне склалирозвідгрупу з самих чоловіків, черствих і жорстоких! Ми підійдемо до них, а вони не розберутьоддалік, хто ми такі, і почнуть стріляти.
— Здається, ти надто часто буваєш у кіноархіві, Алько. Не такі вже вони були дикі… Дотого ж ми спочатку зв’яжемося по радіо. Все буде нормально.
— Сподіваюсь, — зітхнула Алдона і довго дивилася, як бігають димні вогники по стовбурахдерев, що опинилися на межі горіння. З неземною швидкістю спустилася ніч, і розсипи тліючих жаринстали схожі на вогні великого міста.
— Ходімо-но краще спати, — сказала Віола, обіймаючи подругу за плечі. — Вони до світанкуне вийдуть. По-перше, ніч, по-друге, їхня техніка не дозволяє швидко робити аналізи…
— То, може, встановимо зв’язок прямо тепер? — пожвавилась Алдона. — Навіщо змушувати їхробити зайву роботу?
— Не треба, — сказала Віола, подумавши. — Спуск на такій машині дуже втомливий, їм требавідпочити. І нерви у них напружені, а наш голос раптом, сама розумієш…
— Подумають — це місцеві гуманоїди! — засміялась Алдона і несподівано додала: — Все одномені чомусь моторошно.
Віола обняла її ще міцніше, і вони пішли по траві, яка тихо шелестіла під ногами.
Міжзоряний світлоліт “Титан”, який застосовує імпульсну анігіляційну тягу, бувпобудований майже наприкінці епохи, котру телевізійні коментатори встигли охрестити “невдалоюрелятивістською”. Назва була дошкульна, але, на жаль, досить точна.
Наприкінці XXI століття — значно пізніше, ніж передбачали футурологи, — земляки нарештідобилися певної єдності дій у масштабах усієї планети. Перші міжнародні об’єднання почалибудувати потужні космічні кораблі, які скоро побували в усіх куточках сонячної системи. Булиналагоджені регулярні сполучення з Венерою, Марсом і Меркурієм, На цих рейсах безвідмовнотрудилися випробувані за півсторіччя ядерні планетольоти: в експедиціях до зовнішніх планетобкатувалися термоядерні, а потім і анігіляційні моделі. Нарешті в 2110-х роках загально земнимизусиллями були складені у відкритому космосі перші релятивістські велети, призначені дляподорожей до найближчих зірок. Жоден надтугоплавкий рефлектор не витримав би імпульсноїанігіляції протягом кількох років, тому дзеркала нових кораблів робили настільки величезними, щофокус згорання був за десятки кілометрів од їхньої поверхні. Для безпеки екіпажубагатокілометрові труби-тунелі з’єднували двигун із житловим корпусом, одягнутим у надзвичайнопотужну броню з металу і магнітного поля. Носовий квантовий перетворювач, винесений далековперед, час від часу створював псевдомасу з колосальною гравітацією — це робилося для вловлюваннярозсіяної міжзоряної речовини. Зрозуміло, що такий корабель — тонесеньке увігнуте дзеркалозавбільшки з велике місто, підвішене до довгої гірлянди з труб, тросів, розгінних сопел іброньованих куль, — такий корабель не міг не те що робити посадку, а навіть наближатися допланет. А втім, зореліт мав тільки підійти до об’єкта і лягти на орбіту: для дальших дослідженьпризначалися звичайні атомці ракети.
Як ведеться, кілька видатних учених негайно виступили із захопленими заявами про те, щодана система зорельота є ідеальною тому-то й тому-то (наводилися формули) і в найближчу тисячуроків може зазнати тільки часткових удосконалень.
У трьох перших дуже близьких релятивістських польотах брали участь лише автомати.Стискання простору-часу для корабля, що летить, зростання маси — всі ці абстрактні фізичнікатегорії були вивчені експериментально. Потім відбувся політ одинадцятьох чоловік до ПроксімиКентавра, досить вдалий, але він, на жаль, не багато додав до повідомлення автоматів. По трасі начотири світлових роки було неможливо вести корабель із субсвітловою швидкістю — ледверозігнавшись, довелося б гальмувати. Значить, не відбулася головна перевірка, перевірка реакційлюдини на максимальні релятивістські ефекти.