Невдовзі після повернення експедиції з пустельних планет Проксіми — екіпаж був відсутнійодинадцять власних років і п’ятнадцять земних — були закінчені, розрахунки траєкторії польотубільш як на сто світлових років до білої зірки, від якої надходили осмислені радіосигнали. Зграничним прискоренням, яке витримають космонавти тривалий час, світлоліт розженеться не менш ніждо “восьми дев’яток після нуля”[2] і пройде шлях до зірки зачотирнадцять власних років.
Саме для цього польоту, що викликав бурхливу полеміку як в учених колах (“безумнаавантюра”, “жертвоприношення”), так і серед широких кіл населення (“забрати у Землі стількиенергії”), був побудований суперсвітлоліт “Титан” зі стокілометровим дзеркалом і додатковимибаками антиречовини, котрий перевершував свого кентаврійського собрата по величині, як кондорластівку. Резервне пальне призначалося для регулярних радіопередач, тоді як інші світлольоти малиможливість послати імпульси дальнього зв’язку тільки двічі-тричі за весь політ, скажімо,повідомити про прибуття на місце призначення чи про зворотний старт.
І “Титан” говорив із Землею. Протягом багатьох десятиліть розповідав про все, що діялосяна його борту. Дивні були то передачі, спотворені уповільненням часу. Рідкі, напівстертіміжзоряним шумом сигнали складалися в страшні своїм лаконізмом рапорти про те, як на швидкостісім дев’яток будь-яка порошинка, що летить назустріч, влаштовує могутній вибух на броні; якзростає кількість заряджених часток, що проникають крізь поле, і піднімається радіація вжитловому корпусі; як, невпинно зростаючи, маса тіл змушує екіпаж постійно лежати в ртутнихваннах, як повільно помирають поранені чи опромінені космонавти і ніхто не в змозі зрушити змісця, щоб їм допомогти… Багато з повідомлень були неоціненними для науки, але страждання екіпажу“Титана” позбавляли спокою всю Землю. І мало-помалу будівники зорельотів звертали із звичнихінженерних шляхів.
На п’ятдесят восьмому земному році польоту передачі припинилися. “Титан”, грандіозний, якжодна із споруд в історії цивілізації, овіяний більш трагічною славою, ніж кораблі полярнихпершопрохідців чи венеріанські десанти, остаточно пішов у темряву, в небуття, яке, можливо, небуло смертю, але дорівнювало їй.
Однак Земля, прагнучи підбадьорити своїх героїв і мучеників, усе-таки послала зникломукораблю ще одне, радісне повідомлення.
Після відходу “Титана” відбувся ще ряд анігіляційних перельотів на менші відстані, кількакатастроф, і епоху релятивізму остаточно назвали невдалою, невиправданою. Просто ніхто більше невважав за потрібне посилати людей на десятки років тортур заради крихітного шансу знайти щосьнесподіване, невідоме Землі. Шансу, який не випав жодній із експедицій, котрі після всіхруйнівних років польоту знаходили або безпланетні світила, або крижані мертві світи… А якщо раночи пізно й збудеться надія — кому потрібні наші відкриття на землі в XXIII і XXV сторіччях? Такзакінчилась епоха, і могильну плиту над нею поклав міжнародний колектив фізиків-абсолютистів. Якна півстоліття раніше зусиллями кібернетиків була припинена вівісекція — досліди над живимиорганізмами, — так тепер з допомогою небанального наукового рішення припинилися муки космонавтів:фізика абсолюту довела можливість миттєвого відтворення будь-якої матеріальної системи набудь-якій відстані поза звичайними поняттями про віддаленість і швидкість. Ось про цю подію, щосповіщала про початок космічної зрілості людства, говорила Земля у своєму останньому зверненні до“Титана”…
Однак Веллерсхоф, Свідерський і Феррані, що вийшли вранці з ракети на поверхню загадковоїШостої, не чули цієї передачі. Неймовірно сильне поле тяжіння, що виникло довкола корабля нашвидкості дев’ять дев’яток, перервало зв’язок із Землею.
У десантну дослідницьку ракету, скинуту з “Титана”, проникла інша передача: вітання,проголошене чистим дівочим голоском…
Усе-таки Феррані не втримався від вигуку, і навіть Свідерський, людина без нервів, безхвороб і слабостей, раптом знесилено сперся на плече шефа — ніяка радіопередача не може бутинастільки переконливою, як поява… гм… господарів передавача. За краєм випаленого кола хвилювавсябірюзовий степ. Звідти, кожним кроком розкидаючи клубки сизого попелу, йшли до ракети двідівчини, обидві навіть без масок біозахисту, в легких світлих костюмах, з барвистими шарфиками нашиях. Та, що йшла попереду, — чорнява, гінка, — широко усміхалася й енергійно махала рукою. Їїсупутниця, гнучка блондинка з округлим напівдитячим обличчям, трохи відстала, трималасянасторожено і заледве не злякано.
— Ну, от і все, — чомусь сказав своїм супутникам Веллерсхоф і якомога невимушеніше піднявправу руку над головою.
— Здрастуйте, — сказала Віола, підійшовши і хустиною стираючи з обличчя попіл. — Я ж вамсказала, що маски не потрібні. Тут нема небезпечних бактерій.
— Ага, — відповів Веллерсхоф і стягнув біофільтр.
Решта зробила те саме, на обличчях залишилися червоні сліди від тугих країв маски.Почалася церемонія знайомства і рукостискань, причому Феррані неабияк збентежив дівчат,поцілувавши їм ручки, і сказав, підморгуючи більш симпатичній йому Алдоні:
— Так, тут нема бактерій, але є пряма небезпека підхопити певне серцеве захворювання…
Веллерсхоф механічно всміхнувся, запитав:
— То як, ви кажете, називається ця мила планета?
— Аурентина, — крізь зуби сказав Свідерський. — Я запам’ятав. Ну, що ж, цього слід булочекати. — І зім’яв маску в кулаці так, що побіліли суглоби пальців.
— Тихіше, Яне, заради бога, вони ж не винні! — заступився Феррані. — Адже минуло понадсторіччя — сто три роки! Скажи спасибі, що дівчата залишилися такими ж красивими, як і в нашчас!..
— Так, сто три. Близько до розрахунків, — знову витиснув усмішку шеф. — І ніякого розумутут, певна річ, не виявлено?
— Ні, — винувато сказала Алдона. — Це зірка так пульсує… Схоже на радіосигнали.
— Чортова лотерея! — пирхнув Ян.
— Знаєте що, — твердо сказала Віола, — ми потім наговоримося, надокучить ще. Кличте всіхваших у дім… ми для вас дім збудували. Скільки вас? Двадцять вісім?
— Двадцять сім, — уточнив Веллерсхоф. — Про одного загиблого Земля, очевидно, не знає. ЦеСайфутдінов.
На секунду затнувшись, Віола мужньо вела далі:
— Якщо треба, наш корабель перенесе усіх хворих, поранених…
Алдона защебетала, відчуваючи незручність від усієї цієї ситуації і від захопленихпоглядів Феррані:
— Я лікар Рятувальної Служби, і я забороняю вам хвилюватися. За два дні ви вже будете наЗемлі. А поки що відпочивайте!
Вона взяла Веллерсхофа за руки, благально подивилася знизу вгору в його ясні, розширені,як від болю, застиглі очі:
— Тут є чудові мінеральні джерела… Координаційна Рада вже вирішила будувати тут курорт!
Алдона встигла ще перехопити обурений Віолин погляд, як Свідерський, що досі мовчав,дивлячись убік і погойдуючись з носків на закаблуки, раптом загорлав хрипко:
— Курорт?! — і схопив її за плечі.
Їй ніколи не доводилося бачити обличчя, спотвореного такою люттю, і так близько відсебе…
Коли їх розняли, Свідерський рвучко повернувся і попрямував до ракети.
— Луїджі, — багатозначно сказав шеф.
І низенький Феррані, востаннє ковзнувши поглядом по ставній фігурці переляканої Алдони,щодуху кинувся доганяти колегу.
— Ви можете простити його? — відчужено запитав Веллерсхоф.
— Безумовно, — відповіла Алдона, притискуючи долоні до скронь, щоб стримати биттякрові. — Я сама винна. Не треба було так одразу…
— Вони заспокояться, — сказав шеф. — Ходімо до вас. Я перший. Можливо, у вас щось не так,як ми звикли.
Він рушив уперед, запитав на ходу:
— Ви давно нас тут чекаєте?
— Ні, — відповіла Віола. — На розрахунковому курсі вашого корабля не виявилось, асправжній знайшли тільки три дні тому. Ще трохи, і ми ловили б вас на зворотному шляху.
— Добре, — саркастично посміхнувся Веллерсхоф. — Колумб, що приплив у Нью-Йоркську гаваньпросто до підніжжя статуї Свободи… Од вас можна буде викликати всіх наших людей? Втім, що задурниця! Ясно, що можна.
І Веллерсхоф зайшов по пояс у медову, сплутану березкою, повну квітами траву Аурентини.
Віола перезирнулася з Алдоною і раптом наказала:
— Стійте.
Веллерсхоф зупинився, і вперше на його скам’янілому обличчі відбилося щось схоже наздивування.
Тоді Віола підійшла до нього впритул.
— Ви мені не подобаєтесь, Веллерсхоф. Вибачте. Я знаю цей ваш спокій. Вже краще впасти вістерику, як Свідерський, ніж отак мовчки… — Довго дивилася просто в зіниці начальникаекспедиції, поки в них не засвітився теплий вогник. — Ось так краще. Я все-таки бігала внавчальний клас повз пам’ятник… пам’ятник вам, Веллерсхоф. Так. Посеред площі, з рукою,піднесеною до зірок. Я ваше ім’я знаю з трьох чи чотирьох років. А трохи згодом дізналася, щоваша експедиція була найпотрібнішою в історії Землі. І найрезультативнішою. Якби не наше загальнепочуття провини перед вами, ми б вас тут не змогли зустріти. Ми б просто не працювали таквідчайдушно, щоб проломити простір і час. Щоб ніхто більше… не… — Вона затнулась, і Веллерсхофобняв дівчину, — Тому що, поки страждає хоч один, Земля
1
Пролетівши над гніздом кратерів, Віола одразу помітила серед іржавої зритої пустелі наязику хтозна-коли охололої лави блискучу намистинку. Поки спускалася, коло капсули стрибавчоловік, вимахуючи руками — так у давнину робінзони махали вітрилу, що наближалося.
Якщо вірити приладам, атмосфера тут складалася мало не з самого сірчистого газу.Приземлившись, Віола сплигнула з люка і пішла, твердо похрускуючи шлаком, готова до жорстокостінового світу: червоний скафандр вищого захисту був масивний, немов кокон. Потерпілий, удесантному костюмі, ведмедем біг назустріч, розвівши для обіймів балони-рукави.
Він злегка сторопів, побачивши крізь райдужну бульбашку шолома пасма кучерявого чорноговолосся і суворі карі очі, широко розставлені на тонкому смаглявому обличчі.
— Що тут у вас сталося, Кейн?
Чоловік видавався щуплявим для громіздкого костюма, мав руді вуса і підсліпувато мруживблакитні очі у колах зморщок. Кейн був старий, улюблений долею пілот-розвідник; Віола знала пронього з дитинства.
— Кепські наші справи, дівчинко. Корін помер, і до “Матадора”, вважайте, нема доступу.
— Де тіло?
— Тут, у капсулі… Ця тварюка його опромінила.
— Яка ще тварюка? — звела брови рятувальниця.
— Ходімо до нього.
Всередині яйцевидної капсули скинули шоломи. Жовта стьобана оббивка була вимазана іржавимпилом, кришка санітарного відсіку зірвана. Горілиць, на відкинутому до кінця кріслі лежав високийна зріст молодий атлет у майці-сітці і вовняних рейтузах — Олександр Корін.
Зажурений Кейн розповідав, умостившись на оббивці:
— Вас учили, дівчинко, що приблизно раз на сто років у планетарному реакторі починаєтьсянекерований розпад. Тож тепер Флот може бути на сто років спокійний… Ми передусім викинуликонтейнер з головним паливом, а потім уже капсулу. З атмосфери бачили, як у “Матадора” спалахнулакорма, після чого він упав. І разом з ним, до речі, наукові матеріали з бази в системі Хаггардаза двадцять років роботи… — Кейн перевів подих, відсьорбнув із фляги: Віола мовчки відмовилась,чекала продовження.
— Хотіли сісти якнайближче до “Матадора” — не вийшло. Він упав у старий бічний кратер зпрямовисними стінами. Добре, хоч не було вже чому вибухати. Кратер з одного боку розколотий,іншого проходу немає. Кілометрів двадцять звідси — дорога, для гірських козлів, не інакше. Невстигли сісти, Корін потяг мене туди. Я відбивався, радив зачекати на вас… тобто на рятувальнесудно. Де там! Мало не плаче, погрожує піти сам. Намагався втримати силою — та хіба такогомамонта втримаєш? Пішли, звісно. Доба тут коротка, а в темряві по тутешніх скелях не полазиш.Правда, Корін поліз би, але я після заходу ліг крижем і поклявся не вставати до ранку… Ми залізлив печеру. Я дав йому пігулку снотворного, а сам, навпаки, прийняв стимулін. Перед самим світанкомз’явилась тварюка… — Вуса Кейна пересмикнулись від огиди. — Зняла вітер коло входу і налетілапрямо на мене. Така…
Кейн озирнувся, шукаючи, з чим би порівняти.
— Така кругла, товста і плеската, наче морський скат, тільки м’яка й гаряча, вся в густійшерсті. Крила ростуть з боків, знаєте, так, ніби в неї краї тонко-тонко розкатані, як тісто.Налетіла і лягає зверху, якимись гаками груди обмацує.
Можете собі уявити, як я репетував! У Коріна реакція була божевільна. Він лише трохипіднявся на лікті, увімкнув ліхтар і вистрелив упритул з пістолета. Погань покрутилася по печері,посіпалася й здохла.
Але тут і ранок, швидкий, немов світло ввімкнули. Ми години через дві піднялися наперевал. Унизу лавові поля, а за ними — та сама ущелина, яка веде у кратер. З перевалу спускпрямовисний. Він поліз перший. Мене доля берегла, хоч я щодо цього був іншої думки. Впав івдарився коліном так невдало, що не міг і кроку ступити. Гадали, тріснула кістка. Алик, бідолаха,виволік мене назад, посадив у затишну місцинку і наказав чекати. Я не бачив, як він спускався —потім лише помітив червону фігуру на лавовому полі. Він добувся майже самого кратера…
Оповідач схилив голову і помовчав, скручуючи вус у тонкий мотузочок.
— Ну, коротше, вилетіла зграя з ущелини, закружляла… Він стріляв, потім побіг назад. Вонидовго переслідували. Здається, дві чи три тварюки він збив. Прийшов уже хитаючись. Індикатор нарукаві палає — доза страшна, важко уявити, як він взагалі міг іти, та ще й дертися схилом. Ох ідужий був чолов’яга! Мовив лише: “Не підходь”, ліг на живіт і помер. — Кейн різко, із, злістюсмиконув вус, зморщився від болю. — Легко помер, як ми, розвідники, один одному й бажаємо:“Великої удачі, легкої смерті”. Що ж це я… Гаразд. Не буду вам обридати. Приплентався сюди,підлікував ногу… як зумів. Потім — узяв дезактиватор і повернувся назад. І знов сюди… з ним наспині… Вибачте, не хотів залишати… цим… Гаразд. Головне, ви тут, і можна щось вирішувати.
— Що вже тепер вирішувати? — сказала Віола, дивлячись на труп. — Перенесімо його до мене,в морозильник.
…Коли могутній корабель Віоли, яскраво-червоний, з емблемами Рятувальної Служби Флоту,підчепивши гравітаційними присосками, поволік угору з кратера сплющений корпус “Матадора”, внизузнявся цілий вихор. Немов буре листя кружляло навколо обгорілого велетня.
— Ось вони, нечисть, чортове сім’я! — закричав Кейн, грюкнув кулаком по спинціпілотського крісла. — Ану лиш, дівчинко, підсмали їх, як слід, інакше “Матадор” буде нашпигованийрентгенами!
Замість відповіді Віола ввімкнула дистанційний Р-уловлювач. Біла крапка яскраво побіглапо розграфленому екрану, зупинилась, почервоніла і розбухла до розмірів яблука. Кейн навіть ротароззявив:
— Що за дивина! Десять тисяч рентген — але, здається, не в кратері?
— Ні, джерело на лавовому полі, біля входу в ущелину. Потім обстежимо.
Він зазирнув збоку в холодне, з жорстко примруженими очима і міцно стуленими губамиобличчя Віоли.
Двадцять чотири роки, не більше — і шеврони Пілота-Рятувальника першого класу. Позираєскоса, немовби знає щось таке, що ганьбить Кейн а. Ох, молодість!
Вони вивели корпус “Матадора” на навколопланетну орбіту, обережно зняли катушкикорабельної пам’яті — командний пункт залишився неушкодженим, оскільки був зібраний у плаваючійнадміцній кулі. Коли повернулися до кратера, п’ятигодинний місцевий день уже закінчився, і вглухій темряві мерехтів на рівнині острівець мирного сяйва.