Так воно вже сталося, що диспетчери Зовнішнього Поясу не помітили темної, холодної,мовчазної “фортеці”.
Опинившись поблизу Місяця, вийшов із летаргії електронний мозок; у хитросплетіннікристалів ожили перші імпульси. Такою була воля покійних конструкторів: “овермун”, місячна петля.Обігнути Місяць, увімкнути двигун і “накрити” земну ціль, ударивши з відкритого космосу і такимчином уникнути антиракет — ось що пам’ятав і несхибно виконував мозок “Аякса”. Офіцер-програміствикривав траєкторію, скривавленою рукою викинувши дракона вбік від Місяця. (Думаймо про людинудобре!) Але він не міг передбачити всіх моментів. Удар був лише відстрочений, правда, більш як настоліття. Орбіта повернула смерть на заданий рубіж. Одержавши сигнал приладів, що вимірюютьтяжіння і магнітну активність, спалахнув отой жевріючий вогник у мозку “Аякса”. Давно забутапотреба роботи охопила джунглі кристалів.
Ніби помолодівши від сто двадцятирічного сну, “мозок” віддав наказ двигуну. Вогоньвихопився з заморожених сопел.
“Спейс фортресс” впевнено йшла на ціль.
Гур’єв ретельно, як перед екзаменаційним польотом, зростив рубці скафандра і ступив узовнішній тамбур.
Коли він потурбував Головну диспетчерську Пояса, йому відповіли, щоб гарненько перевіривусі показання приладів, бо на всьому Флоті давно вже нема жодного рідинного ракетного двигуна, аякщо і є, то це чия-небудь особиста ініціатива, і справа Гур’єва — передати рапорт “униз”,Землі.
Керівництву півсотні станцій, що стежать за тисячами суден, було не до дрібниць, не доякихось невідомих умільців, які воскрешають минуле космоплавання.
Він попередив Землю-Вантажну і Землю-Головну. Там почали вимірювати, а потім подякувалиГур’єву і сказали, що ракета справді йде з бозна-якої далечіні, а отже — судячи з її нікчемноїшвидкості, — запущена дуже давно. Можливо, вона несе загиблий екіпаж, а машина, збудована віншому столітті, просто не знає, що треба віддавати рапорт. Хоч би як там було, Гур’єв зробивзначне відкриття, і це його заслуга. Монстра ж підхоплять силовим каналом в атмосфері іблагополучно посадять.
Після цього Олексію слід було б заспокоїтись чи навіть загордитись — та він і не подумав.Бо спирався не лише на логіку.
У глибині його душі жила непомильна інтуїція. Підтверджуючи виклади парапсихології,малодосвідчений Гур’єв мучився передчуттями. Коли звучав зумер особистого зв’язку, він упевненоговорив першим, не чекаючи ніяких “алло”: “Здрастуй, богине Ніко”, або “Я слухаю вас, АхмедеКасимовичу” (так звали шефа), або: “Я повторюю: причали зайняті до особливого розпорядження”.Знав по дзвінку, хто викликає!
От і тепер: не заспокоїли Олексія ні силовий канал, ні похвала. Віщий голос нашіптувавтривогу.
Він ще раз набрав код Землі-Головної. Координатор космодромів відповів, здавалося, не такпривітно.
— Ви бачите об’єкт, про який я доповідав?
— Певна річ, в усіх деталях.
— Ви використали для ідентифікації систему пам’яті Космоцентру?
— Використали, — з підкресленою лагідністю відповів координатор.
— Ну і що?
— Точних аналогів немає, але загальна конструкція відповідає вісімдесятим-дев’яностимрокам двадцятого століття.
— Двадцятого?
— Так, це якийсь зонд-автомат, випадково або навмисно виведений на дуже витягнуту орбіту,який увімкнув двигуни поблизу Місяця. Ще раз велике вам спасибі, Гур’єв.
— Та я не про те… Раніше… раніше траплялися такі випадки?
— Подібні. Ловили станції, ракети-носії, зонди, але, звичайно, не столітньої давнини і нев активному польоті. Вас іще що-небудь цікавить?
В останніх словах брязнув відвертий начальницький метал: “А робили б ви свою справу,диспетчере”. Та коли делікатний Гур’єв “зривався”, зупинити його було важко.
— Але чому, чому машина не визначила точно?! Адже в Космоцентрі повинні бути дані про всізапуски, від початку космонавтики!
Мовчання.
Шурхотливий, бурмотливий ефір нагадує якусь велетенську криницю, де довго блукаютьхимерно спотворені відзвуки твоїх слів. Надто коли співрозмовник мовчить.
— Частину документації втрачено, Гур’єв. Особливо тієї, що стосується кінця двадцятогостоліття. Ви ж знаєте, що тоді коїлося на Землі… Нічого, скоро з’ясуємо. А чому вас, власне, такхвилює тип ракети?
Професійне терпіння координатора виявилось більшим, ніж чекав Гур’єв. Здається, наЗемлі-Головній примирилися з допитом.
— Не знаю… Мені подумалось… Мені подумалось: а що, як це бойова ракета? Можливо, навіть,з атомним або термоядерним зарядом?
Там нібито усміхнулись.
— Не може бути. Земля не вела воєн у відкритому космосі.
— Але ж ви самі кажете, що частина документації загинула!
Перешіптувались, підсміювались, безтурботно текли хвилі ефіру.
— Пробачте, диспетчере, мені пора повернутися до своїх прямих обов’язків. А вам, мабуть,до своїх.
Клацнув вимикач.
Мабуть, уже розливали шампанське історики космоплавання — ще б пак: сама пливе до рукрідинна ракета епохи перших експедицій!
“А вам, мабуть, до своїх”.
Слушно, до найбезпосередніших.
Є право, дароване статутом для надзвичайних випадків: тимчасово передати владу автоматамі наздогнати судно на сторожовому іонному катері, що, як правило, марно припадає пилом в ангарібудь-якої станції.
Саме тому й зростив Олексій рубці скафандра і через гермотамбур-7 ступив під склепіннябезповітряного ангара. Услужливо засвітилися прожектори, схрестивши промені на плоскій, щонагадувала портсигар, машині з двома соплами по боках.
Гур’єв ще з головного пульта перевірив готовність двигуна, відкрив пілотський люк.Лишилося тільки залізти в кабіну, що він і зробив без допомоги трапа, мов вершник, який стрибає всідло. Закривши ковпак, відразу ж запалив обидва мікрореактори: катер нервово затремтів.
Потужний гуркіт, що було наповнив кабіну, раптово став ледь чутним. Приглушивши звуки,зімкнувся кокон поля, яке охороняло від перевантажень і поштовхів.
Розповзлися броньовані стулки. Світло прожекторів було обрубане на виході, ніби станціявперлася в ебонітову стінку. Але очі миттю призвичаїлися, відчули провал, намацали зоряний пил.
Тут віщий голос раптом зашепотів у вуха Гур’єва таке, що Олексій ледве було не вимкнувреакторів. Він навіть пальці зняв із панелі — а що, як надчутливий пульт сприйме біоструми,спотворені жахом?
Вже, поспішаючи обгрунтувати відступ, вступила логіка: і кому він потрібен, окрімісториків, цей глухонімий паровоз космосу, який менш ніж через п’ять годин буде підхопленийсиловим каналом космодрому? Він, диспетчер, рядовий співробітник Поясу, зробив усе, що міг, усіхпопередив, одержав подяку. Погоня є лише його правом, але ніяк не обов’язком. Хто посмієосудити?
А за що, власне, осудити? Можна подумати, що, не погнавшись за ракетою, Гур’єв учинитьстрашний злочин!
“Учиниш!” — сказав голос.
Ні сіло ні впало захотілося почути Ніку.
Здригнувшись, ніби морозним вітром обпекло йому спину, Олексій поклав пальці на зеленийстартовий квадрат. Повернулись потрібні біоструми, катер виконав наказ.
Дві полонені фіолетові блискавки зазміїлися біля сопел. Майже позбавлений ваги на часзльоту, “портсигар” ковзнув над суцільнометалевою плитою підлоги і щез. Щелепами зімкнулисястулки, погасли прожектори — тільки волосинки ламп довго тліли під стелею.
Курс на зближення було прокладено бездоганно. Весь шлях відібрав близько трьох годин. Очіз приголомшливою наполегливістю вбирали в себе летючі вогні відеоклуба; руки наче підсвідомовитанцьовували по біопанелі. Навіть найприскіпливіший “кеп” із пілотської школи не знайшов бижодної помилки!
Він ніколи не був честолюбним. Звісно, мав би за щастя вирушити куди-небудь за тридев’ятьсвітлових літ, підкорити фантастичні світи і повернутися з казковою, надлюдською славою Язона чиОдіссея. Однак не уявлялась йому байдужою і доля доброго штурмана внутрісистемних трас, якого всіповажають і який має пустотливу красуню-дружину Ніку, дім, повний улюблених книжок, і двох-трьохздорових шибеників, від яких ці книжки доведеться до пори берегти.
Навряд чи прагнення відзначитися, прославитися гнало Гур’єва услід за підозрілимбродягою. Швидше всього то був підсвідомий, прищеплений матір’ю потяг до ясності й порядності —стрижень гур’євської душі. Плюс інтуїція, звичайно…
Швидкості зрівняно. Здається, зовсім поряд висить, пострілюючи синіми газовими язиками,геть укрита вузлуватою коростою опіків, потовщена біля носа туша. У неї кругла сліпа голова івіяла сонячних батарей, пошарпані, як крила вітряка після урагану.
Ще сорок, від сили п’ятдесят хвилин — і ракета увійде в силову воронку космодрому…
Немов пара над круглим басейном, ходить пузирями і звивинами весела атомосфера близькоїпланети. Світяться, плаваючи по океанах, руді шапки гірських масивів.
Змінюються цифри на табло… Гальмує! Не хоче згоріти, на повному ходу встромившись уповітряну ковдру!
Наблизитися… Ще наблизитись…
Зумер. Квапливий, уривчастий голос. Що це з координатором?
— Земля-Головна викликає диспетчера Гур’єва,
— Гур’єв слухає.
— Негайно змінюйте курс. Відходьте.
— Чому?
— Виконуйте наказ.
— Чому?!
Мовчить ефір. Ні — стрекоче, посвистує, клацає срібними язичками далеких солов’їв, сойок,дроздів та іншої лісової дрібноти. Олексій, незважаючи на всі старання Ніки, навчивсярозпізнавати лише дятла-по червоній шапочці та синиць — по грудках з охайним галстуком. Не кращевін знав лісові квіти і трави. Соромно.
— Ви мали рацію, Гур’єв. Ми залучили системи пам’яті Інституту історії матеріальної культтури і Музею воєн. Це космічна ракета військового призначення, з боєголовкою… загаломтермоядерною, але особливою. Її називали гамма-бомба. Наказую вам відходити!
Гамма-бомба? Це ж треба — яке щупальце простяглеся з минулого. Там живуть птахи — наблакитному, зеленому, білопінному куполі, що простягся на півнеба й клубиться вихорами! Там —Ніка, мама, батько і братик…
— Координаторе, що ви збираєтесь робити?
— Застосувати лазер.
— Не встигнете. Лінійні розміри цілі нікчемні. Пошук розсіяним променем і наведеннясфокусованого відберуть багато часу.
— Іншої ради нема. Земля ще раз дякує вам, Олексо, ваші заслуги неоціненні, ми були бзовсім непідготовленими… Можливо, частина населення району, над яким нависла небезпека, встигне…встигне спуститись у підземні горизонти… Відходьте ж, на що чекаєте! Розсіяний промінь уже ведепошук.
— Пізно, координаторе, пізно.
Там щось закричали. Гур’єв вимкнув зв’язок.
Заплющившись і боляче прикусивши губу, щоб не встигнути передумати, Олексій притис пальцідо біопанелі.
Правим двигуном катер зім’яв і розірвав, як фольгу, обвуглену шкіру “спейс фортресс”.Нерви “Аякса” не витримали. Мозок віддав останній наказ — про самознищення…
Райдужний спалах було добре видно з орбітальних станцій; розкішною летючою зіркоюз’явився він перед сутінковими країнами на схилі дня.
Думаймо про людину добре.
ВІДПОВІДНИЙ ВІЗИТ [15]
Ніжного липневого ранку по коліна в ромашці, конюшині, м’яті та іржавому кінському щавлістояв Координатор Святополк Лосєв, піднявши очі до ясного неба. Він глибоко засунув руки в кишеніштанів, твердо розставив ноги, немовби готувався простояти так добу. За спиною Лосєва пілотМухаммед аль Фаттах ділився спогадами із старшиною Центру Прямих Контактів МарчеллоюШтефанеску.
— …Коли переходиш межу контролю, — це майже світловий рік від оболонки, — двигун одразувимикається, а тебе охоплює моторошна слабкість. Просто падаєш навзнак і лежиш, поки корабельбуксирують в порт… Можна вмерти зі страху.
Марчелла терпляче кивала, не відводячи очей від неба. Лише оператор телебачення виявлявпрофесійну байдужість, сидячи з камерою на грудях і вистругуючи ножем свисток з вільхової гілки.Святополк спробував довго не моргати, відчув різь і заплющився. Навперебій цвіркотали коники;дивовижна акустика безвітряного ранку наблизила до самого вуха форкання коней за річкою, іпосвистування гравіходів, що прибували, і шелест луків під ногами цікавих.
Виникнувши дивовижно, немовби не іззовні, а в самій свідомості, перевершив усюстрокатість звуків мелодійний дзвін басової струни. Лосєв розплющив повіки, але все-такипропустив момент появи гостя. А втім, ця мить залишилася невловимою, як занурення в сон, і длятих, хто зустрічав, і для телеглядачів, і навіть для тих, хто проглядав потім тисячократноуповільнений відеозапис.
У небо ж дивилися, за земною звичкою очікуючи на корабель, або, в крайньому разі, наякесь видиме наближення. Але гість, незаперечно реальний у яскраво-голубій сорочці та білихштанях, виник нізвідки. Він прямував по траві назустріч вітрові, що несподівано налетів, і безвагання подав руку Святополку. Координатор шанобливо стиснув і потряс прохолодну кисть,вирішивши, що такої шовковистої шкіри не буває навіть у п’ятирічних дітей. Звичайно ж, гість бувсправжньою людиною, статурним і вродливим чоловіком. Можливо, навіть занадто вродливим…
Вітер ущух. Гість потис руку Марчелли і сказав, що Центр Контакту має зразок довершеноїістоти в особі свого старшини. Неймовірно пластичний і точний у кожному порусі, він просто-такивесь переливався, немовби зроблений з диму. Пілота Мухаммеда аль Фаттаха гість радісно впізнав,обняв і запитав, як він добувся назад.
“Та нівроку… У вас легка рука”, — не одразу відповів пілот Мухаммед. Білозуба усмішкаоператору — той давно вже на ногах; шукає найкращі ракурси зйомки. Потому обидві руки гостяпідводяться над головою і, з’єднавшись, енергійно вимахують — це призначено натовпу цікавих зарічкою. Звідти крики, оплески.
Святополк подумав з несподіваною неприязню, що гість усе вміє. Ледве з’явився на Землі, арозмовляє, мов рідною, світовою мовою, сипле компліментами, розкланюється з публікою, зображує наобличчі саме те, що треба зобразити. Цілком імовірно, вони звикли перевтілюватися, потрапляючи вчужі цивілізації, особливо в такі “юні” порівняно з їхньою власною, як наша…
…Так я й повірю, що ти не знаєш, як летів назад Мухаммед. Либонь, самі ж і вичистили йомудорогу до самого Сонця…
Вони там зблизили мало не двадцять зірок, півтори сотні планет переплавили в одинкосмічний “дім”, оточили все це міцною шкаралупою напруженого простору. А ми в цьому місціпозначили на картах гігантський колапсар[16] і обминаємо йогодесятою дорогою. Мухаммеда занесло туди випадково дрейфом після аварії відбивача, він уже ноекстреному каналу зв’язку попрощався з усією родиною.
Вітальна промова лилася швидко й вільно, неначе по написаному тексту. Переможна ходарозумного життя, злиття окремих струмочків розуму в єдину ріку, в перспективі — вступ Землі вГалактичну Спілку Систем.
Закінчивши промову й відкривши чарівливо-широкою посмішкою прекрасні зуби, гість зновуз’єднав руки над головою. Святополк жестом наказав припинити телепередачу. Пружним балетнимпорухом гість повернувся до Лосєва.
— Отож, яка в нас на сьогодні програма, Координаторе?
(Найімовірніше, він читає наші думки, але якщо гостю завгодно ставити питання —підтримаємо цю гру.)
— Перш за все: ви потребуєте відпочинку?
(Слово честі, його фізіономія стала мало не винуватою.)
— Гадаю, що не потребую.
— Чудово. Тоді ми спершу проведемо невеличкий діалог у Координаційній Раді. Потому, якщови, звичайно, дозволите, вас обстежить комісія ксенобіологів[17] на Мальті.
— Я, звичайно, дозволю. Не думаю, що ми а вами захотіли що-небудь приховувати один відодного.
— Звичайно, це в наших інтересах. Ну, а з Мальти, якщо встигнемо до ночі…