Аурентина - Дмитрук Андрей Всеволодович 9 стр.


— Ага! — раптом переможно вигукнув Максим, і його палець затримався на одному з рядків. —Як це ми раніше проґавили! Дивися, ластівко: “Мікротом[12]квантовий для генних операцій, особистий екземпляр Мейсснера, 2097 рік”. Ось це я беру. СтаринаМейсснер сам зібрав його, і відтоді в жодного генного інженера не було кращого інструмента. Отожтепер я король! У лабораторії всі полопаються од заздрощів…

— Не полопаються, — заспокоїла Ольга. — Той же Розсохін гляне на тебе улесливо, і типодаруєш йому такий само. Й іншим теж.

— Там побачимо, — сказав Максим.

Натиснув на кнопку, через секунду він витягнув з ящика мікротом, цмокнув Ольгу і побіг влабораторію — випробовувати новий інструмент. Ольга ж сиділа ще довго, майже до заходу сонця,зварила собі нову порцію чаю. Як людина розсудлива і запаслива, вона зробила близько десяткакришталевих розеток для варення (Родіон б’є їх немилосердно, а їсти з пластмасових не такприємно), потім подарувала собі запас фотопаперу й декілька чудових об’єктивів — Ольга працювалафотографом у журналі мод. Нарешті, поміркувавши, що непогано було б почитати перед сном що-небудьлегеньке, вона вийняла з реструктора збірник старовинних повістей про сишиків і злочинців —колись вони називалися детективними…

Було зовсім темно, коли повернувся Максим, сяючи блаженством і потираючи руки на ходу.Розсохін не тільки зазирав у вічі, але й обіцяв віддати за мікротом половину своїх змін наголовному регенераторі.[13] Інші не відставали: на ранок Максиммав створити ще шість копій мікротома Мейсснера, зате головний регенератор належав йомунеподільно…

Спільними зусиллями вони загнали Родіона спати й лягли самі, посміюючись та обговорюючиплан триденної прогулянки на байдарках за маршрутом, запропонованим одним з колег Ольги. А всаду, на дощатому столі, холонув під жасмином ящик, який здатен був завалити всю Землюімператорськими коронами, шоколадом і транзисторними схемами будь-якого призначення.

…Гравіхід спустився, підім’явши кульбаби. Максим з Ольгою відставили недопиті склянки ідивились, як наближається Бхасур. Він йшов по коліна в траві між двома рядами яблунь, з якихвітер уже починав струшувати достиглі плоди. Йшов і дивився, як у ніжній напівпітьмі сутінок пиличай найщасливіші люди на Землі, закусуючи сиром, яблуками і медом. Тільки чайничок для заваркибув новий, антикварний, з чорного срібла. Та на кущах жасмину давно обсипалися квіти.

— Сідайте, — сказав Максим. — Можете одразу питати, а потім пити чай. Можете…

— …Але чай я вип’ю обов’язково, — посміхнувся Бхасур, сідаючи й одразу ж присуваючи досебе зелений сир.

— Гаразд, тоді я спитаю, — сказала Ольга. — Як поживає Медичний мозок?

— По-старому.

— Ви хочете сказати, що…

— Так. Без будь-яких змін у сигналах. Все та ж пара людей, найщасливіших на Землі. Отлише ваш Родіон спочатку зробив якусь незрозумілу криву, величезний зліт. Потім лінія стрімкопішла вниз… і недавно знову піднялася. До попереднього рівня.

Максим з Ольгою перезирнулися, як змовни ки, — зніяковіло й лукаво.

— Ви вже вибачте нас, Бхасуре… Але в хлопчика нещодавно був день народження, і ми…

— Подарували йому вашу машинку.

— Він спочатку був на сьомому небі, наробив собі рицарських лат, золотих монет…начитався, знаєте…

— А потім йому набридло, і він закинув реструктор, так що ми можемо вам повернути…

— А Родька тепер будує загати на струмку, немов бобер! — рішуче закінчила Ольга і, невтримавшись, пирснула в долоню.

На світанку 14 травня 19… року “нічні люди” з терористичної організації, яка вже встиглаприголомшити країну страшними злочинами, захопили одну з найважливіших стратегічних ракетних баз.Одягнені в чорні сорочки і маски, терористи, як вороння, накинулись на, огорожу.

Головного приманкою для нападаючих був “Аякс”, у просторіччі “спейс фортресс”, тобтокосмічна фортеця. У череві гігантської ракети причаїлася, стиснувшись до розмірів залізничноїцистерни, радіоактивна пустеля в тисячі і;вадратних кілометрів…

Ввірвавшись через свіжі виломи в огорожі, “нічні люди” змінили кумулятивні петарди напістолети і ножі. Життя зберегли лише персоналу командного пункту. “Нічні люди” зігнали солдатівта офіцерів до головної панелі управління і тримали їх там, поколюючи ножами для перестраху.Командир загону зв’язався по радіо з ватажком організації, а той зі свого лігва в старомуметрополітені — з президентським палацом.

Погрожуючи атомним ударом по столиці, він запропонував президентові звільнити із в’язницьусіх засуджених членів організації й самому з’явитися для переговорів. Президент попросив шістьгодин на роздуми. Ватажок дав йому годину.

Миттю було скликане селекторне засідання.

Командуючий військово-повітряними силами заявив, що охоронці “Аякса”, певно, не встиглирозпечатати конверт “нуль”, — а може, й встигли, та не змогли виконати інструкції. Президентпопросив діяти оперативно: треба небагато часу, щоб підготувати ракети для запуску, але цей часуже йде. Особисто він, генерал, пропонує накрити базу з повітря.

Міністр юстиції висловив туоботу про персонал, що лишився на базі.

Генерал нагадав, що мала кров краще, ніж загибель столиці.

Міністр внутрішніх справ побоювався обстрілу бази з інших міркувань: “Аякс”, навітьвибухнувши в шахті, може викинути радіоактивну хмару, згубну для найближчих міст.

У кабінеті президента розгорілася бурхлива суперечка. Виграв командуючийвійськово-повітряними силами, який довів, що обстріл знищить лише електроніку і комунікації, — абільш нічого й не треба.

Президент, який дуже не хотів воєнних дій, натякнув було на переговори. Тут уже на главудержави накинулися всі селекторні голоси: його, мовляв, візьмуть терористи заложником, а шантажза допомогою “Аякса” не припиниться, і могутня держава стане володінням банди “нічних людей”.

На двадцять четвертій хвилині нарада скінчилась. Командуючий авіацією вислухав короткерозпорядження свого верховного начальника.

…Слід гадати, ватажок передбачив можливість такої відповіді. Коли над найближчим до базивійськовим аеродромом здійнялася п’ятірка бойових літаків, полишаючи за собою схожі на пальцісмуги диму, “спейс фортресс” була вже готова до старту.

Громові молоти вдарили по приморському степу північніше бази, потім білими фонтанамизарябіла рожева від сходу затока. П’ять ракетоносців, натужно ревучи, як по невидимій гірці,скотилися до горизонту і почали там розвертатися, щоб зайти знову.

Кажуть, один із програмістів помер під ножами, але так і не згодився побудуватитраєкторію, яка зветься “овермун”, — від бази до столиці. Другий все-таки зробив стартовірозрахунки. Навіки залишиться таємницею: чи то в голові у офіцера все змішалося від болю, чи тонавмисне передав він машині таку програму…

Будемо вважати, що навмисне. Думаймо про людину добре.

Зміна в Олексія Гур’єва була на диво спокійною. Ні дзвінків із Головної диспетчерської,ні термінових вантажів, пі сварливих далекорейсовиків, які вимагають негайно подати їмтехдопомогу й відправити на Землю.

Олексій навіть дозволив собі хвилин сорок побалакати з Веронікою по службовому коду — вбільш напружений час така вільність коштувала б догани. Як завжди, говорячи зі станції, вінтішився тим, що на кожну його фразу Вероніка відповідає нібито не одразу, а запізнюючись на парусекунд. Відстань… Всупереч палкому, неврівноваженому характеру подруги, здавалося, що вонаобдумує свої слова.

Коли, нарешті, було переговорено про все на світі, коли Ніка до найменших подробицьописала погоду в Томську, поведінку кота Митрича і сукню, в якій вона піде на зустріч випускниківрідного екологічного навчцентру, Олексій поцмокав у мікрофон, висловив ревнощі до Нікинихколег-екологів і, дочекавшись цмокання у відповідь, вимкнув зв’язок. Приємно, коли на Землі всегаразд.

Зробивши кілька присідань, він вийшов через гермотамбур на оглядову палубу. Картина, якзавжди, зачаровувала простором, сіянням, нерухомістю. Срібний купол нині спорожнілогопрофілакторію — під ногами; далеко винесена у провалля ялинкова кулька паливного резервуара;затінений згин кільця ремонтних причалів. А довкола — розсипи безодні… Зовсім поряд — виїденийокраєць Місяця, іржавим кольором схожий на вицвілі фотографії. Він, Олексій, сам на супутнику,начиненому автоматами; і він — у центрі кулі, в центрі Всесвіту.

Обернувшись, довго споглядав над собою бірюзову спінену Землю — немов океан за законаминевагомості перетворився в чудернацьку краплю. Гарно.

Спину шкрябнув зумер. Довелося повернутися в крісло, що змінювало форму при кожномупорухові, щільно облягаючи тіло.

Сигналила, проходячи Внутрішній Пояс від Місяця, флотилія транзитних вантажовозів. Назведеному табло бігли золотом по чорному знаки автоматичного рапорту: кількість суден — шість,тип — термоядерне суховантажне судно СТ-088, стрій — кільватерний, режим — гальмування. Інтервал,швидкість — усе в межах норми. Вантаж — метано-аміачний лід, самородні метали, пошта з Плутона іЮпітера. Заправка, звісно ж, не потрібна, ремонту теж не просять. Цілком звичайне проходженняфлотилії “грузовиків” із колоній.

Лівою рукою Гур’єв доторкнувся до біопанелі, щоб комп’ютер підтвердив командиру флотиліїприйом рапорту, правою — через другий квадрат панелі попередив Землю-Вантажну про прибуття суден.Рух був звичний, машинальний. Наче він пригладив чуба. Очі диспетчера блукали по відеоблоку, адумки — по гирлу річечки Ушайки, тобто саме там, де лише якихось десять днів тому Ніка відразу жпісля ривка згубила водну лижу, але не впала і перетнула в балетному піруеті мало не всю Том.Швидко кінчається відпустка, та ще швидше тьмяніють спогади, ніби вже спливли роки.

На екрані локатора промінь розгортки малював повзучу світлову гусінь-флагманське судно.Гравіприймач показував розмитий овал з яскраво-червоним центром, який згасав до темно-вишневого ічорного. Відеокуб мав найгостріший зір — у ньому бився, розганяючи в’язку темінь, метеликтермоядерного “смолоскипа”.

Тепер залишилося тільки простежити, щоб усі шість “гусениць” щасливо проминули ВнутрішнійПояс і були прийняті диспетчерами чергового космодрому Землі-Вантажної. Звичайно, статут єстатут, але з цим, справді ж бо, легко впоралася б будь-яка з майже живих машин станції. Олексій,маючи непосидючу вдачу, часто дивувався: навіщо на станціях Поясів, які хороводами кружляютьнавколо Землі, тримають диспетчерів? Та ще нерідко таких, як Гур’єв,практикантів-переддипломників пілотських шкіл? Подумати тільки: двадцяти-двадцятидвохрічнихюнаків, що марять субсвітловою розвідкою, змушують проводжати і зустрічати суховантажні судна,танкери, баржі, вести станційний журнал, канючити у Головної диспетчерської зайве планетарнепальне і переконувати якого-небудь затятого навігатора з Нептуна, що дезактивація відбере лишетри години, а поки що можна подивитися мультфільми.

У такій практиці більше пустої муштри, ніж користі. Мовляв, учися терпіти, бути охайним,точно виконувати найнудніші обов’язки. У цьому, як здавалося Олексію, було щосьпатріархально-старообрядне…

Нехай призвичаєні очі стежать за “гусеницями”, які розмірено прогризають ходи в аркушілокатора, — пам’ять може повернутися до річки Томі, до води, що від холоду аж ломить зуби, дососен, до Ніки, яка термосить серед каміння лукавого тюхтія — цуценя лайки.

…Він по-дитячому протер очі кулаками. Шосте суховантажне судно не було самотнім наекрані.

Під кутом до його несхибного курсу, помітно відстаючи, біг довгастий світляк.

На станціях люблять полоскотати нерви розповідями про локаторних привидів, які нібитопримушують диспетчерів ганятися за неіснуючими суднами, а пілотів — іноді навіть гинути під часпогоні. Але світляк при видом не був — або ж брехав увесь відеоблок. Гравіприймач показував щосьсхоже на похилу вісімку з двома яскраво-червоними центрами — нижній трохи більший, причомувісімка на очах стискалася в пузату гітару. Блукаючий камінь, чи що, — здоровенний космоліт,чомусь не розстріляний на Зовнішньому Поясі?

Відповідь надійшла раніше, ніж пальці Олексія встигли торкнутися квадрата аналізаторнихпристроїв. Смоляний відеокуб, де тонув, мерехтячи дедалі слабіше, загрузлий метелик шостогосудна, освітився новим спалахом. Пострілюючи синім, впливла оса чужого “смолоскипа”.

От цього вже просто не могло бути. Ніяк. Жодне з суден Системи, — ні ангіляційнийвелетень-міжзірковик, ні рейсовий вантажовіз, який обслуговує колоністів, ні пасажирський лайнерз оранжереєю і танцпалубою або вітрильна баржа, наповнена приладами космофізиків, — жодне з суденне пройшло б без рапорту мимо диспетчерської станції. Дисципліна командирів і екіпажів тут ні дочого: так запрограмовані всі без винятку суднові машини.

Корабель із загиблою командою й зіпсованою біоелектронікою? Але хто ж тоді керуєдвигуном?

Ніхто вже не чекав усерйоз послів інших цивілізацій, надії покладали лише на власні сили,на земний пошук. Та й перші дані універсального аналізатора були більш ніж прозаїчні: рідиннийракетний пращур! Чи ж йому підпорювати світлові роки?

А втім, розрахунок траєкторії здивував Олексія навіть більше, ніж тип судна. Гігантськапарабола, ніби цей монстр справді падав із міжзоряного простору!

Але двигун могли запустити й недавно, де-небудь за Місяцем. Швидше всього, так ітрапилось: ракета охолоджена майже до абсолютного нуля (до речі, це говорить про відсутністьекіпажу) і тепер починає нагріватись… А може, з корабля-“матки”, який зупинився на межі Системи,падає цей зонд? Не дуже велика технічна оснащеність для розуму, що мандрує поміж зірками…

Він послав запит на загальноприйнятій службовій хвилі: “Судну, яке йде курсом… (цифрикоординат). Прошу рапорт польоту. Черговий диспетчер Гур’єв”.

Марно.

А інформаційне табло знай собі пише: довжина тридцять два метри, маса тисяча шістсотвісімдесят тонн, режим повороту…

Повороту?!

Атож. Ще хвилина-друга — і безпристрасний біокомп’ютер друкує: “Поворот закінчено. Режимприскорення”.

В усьому величезному тілі “Аякса” не спали лише вцілілі елементи сонячних батарей та щеледь жевріючий вогник збудження серед кристалів “мозку”.

З тих далеких пір, як вогненна долоня обережно підняла над приморською рівниною башту“спейс фортресс”, а потім люто швиргонула в глиб світанкового неба, — відтоді схололо серце“Аякса”. Крижана темінь скувала його відсіки, застигла в трубах, камерах.

Колись зграєю сполоханих голубів шарахнулись літаки, що намагалися накрити пускову шахту:“нічні люди” в підземеллях бази і столиця, де над багатомільйонною панікою надривалися сирени,марно чекали падіння монстра. Не дочекались — ніби розтанула “фортеця” разом із залишками ночі…

Отямившись від страху, народ, як розлючений слон, розтоптав фанатиків. А через кількароків, усупереч зусиллям хазяїна відлетілого “Аякса”, прийшло роззброєння. Спочатку ядерне.Потім, після ряду кривавих спроб загальмувати час, — загальне і повне…

Відлітаючи далі й далі від Землі, глибше й й глибше поринало в мертвий сон серце “Аякса”.Проминувши пастки планет, що притягали, “спейс фортресс” випливла далеко за межі Системи.

Обгоріла башта дрейфувала в пустелі пустель. Сонце монетою виблискувало за бортом. Щежоден земний корабель не бував у цих місцях.

Скоряючись владі Сонця, “Аякс” описав видовжену орбіту, рівну найбільшим орбітам комет. Урозрахований час він повернувся до Землі, оточеної подвійним кільцем заселенихсупутників-лабораторій, заводів, енергостанцій, винесених за межі планети, щоб не захаращуватиїї.

Назад Дальше