Олексій Сидорович обернувся до Ле Зуонга і, змахнувши рукою на знак того, що закінчив,звалив порожню склянку на підлогу.
— А що? Переконливо, — чи то відзначив, чи то спитав капітан, настовбурчивши сивийїжачок. — Отож, друзі ксенобіологи, битимемо?
— По-моєму, досить коректна гіпотеза, — швидко пошепотівшись із колегами, озвалась“шефиня” біологів — вишукана красуня Тосіко Йоцуя. — Добре б знайти для підтвердження проміжніформи химер.
— Непогано б, — голосно зітхнула Наіля, і стало зовсім тихо: всі зрозуміли, що зітхнуладівчина зовсім не тому, що немає проміжних форм. Ганяючись один за одним, з коридора з різкимписком влетіли смугасті папужки — блакитний і жовтий. Покружлявши, сіли на висячу ліану іпритиснулись голівками.
— Доповідь групи Прямого Контакту, — оголосив капітан Ле Зуонг.
Минуло кілька днів, і шеф “прямих” Костанді запросив Віолу подивитися щось незвичайне наТеплих Озерах. Випросивши у Куніцина відпустку, Віола й Наіля полетіли туди, де шістдесят другийдень без успіху працювала група Прямого Контакту, Третій у гравіході був Рагнар Даніельсен,щасливець, який мав право міняти колір скафандра з лілового на жовтогарячий: ксеномікробіолог,він працював також і в “прямих”, оскільки мав праці і в галузі семантики.[6]
З високого пасма, куди виповз гравіхід, казковою країною здавалися ці широкі старікратери, чисті озера ультрамаринової води, оточені рожевим пухом. Чутливі помаранчеві“парасольки” стрибали вбік од машини, стискаючись у тугі, враз потемнілі кулачки. Через межузогнилих рослин, укритих бурою піною, вони нечутно ковзнули на синє дзеркало і полинули,залишаючи легкі брижі.
Праворуч од борту закипіла вода, стали вискакувати і дзвінко лускати велетенськібульбашки, над якими ^авис стовп гарячої пари. Наближався острів, пишний, немов шатро із рожевихта оранжевих пір’їн. Там чекали, гарна вписуючись у загальну гамму кольором скафандрів, двоє“прямих”.
Гравіхід ситою черепахою ліг на пляжі — літати над лісом не звелів Костанді.Ксенопсихологи повели стежкою, дружньо плескаючи Рагнара по плечах і підморгуючи дівчатам.
Дерева, із стовбурами ламкими й соковистими, як у герані, лякливо одсмикували кінчикитовстого пухнастого листя. А втім, ксенозоологи давно вже встановили, що це зовсім і не дерева, атварини — щось на зразок земних поліпів. Усі відомі колонії химер існували лише в оточенні такогоживого “лісу”. Кожна з химер проводила кілька хвилин на день, присмоктавшись до стовбура чилистка “поліпа”. (Після доповіді Куніцина “поліп” був офіційно названий “уніфікованимгосподарем”, постачальником поживних речовин для всієї раси химер.) Неподалік просвічувалоузлісся, з того боку все голосніше шипіло і булькало, немов велетенський казан. Стало видно тіні,що металися в білому тумані, і, врешті, відкрився пагорб з султаном пари на вершині, що мав назвуДитячий Садок.
Дівчата схопилися за руки і завмерли, хоч були вже тут утретє.
Пагорб, по кристалику збудований булькаючим гейзером, далеко розтікався брудно-білимифестонами, схожими на ніздрюватий весняний сніг. Крізь великі й малі пори, часто-густо оточенівласними мікропагорбками, пружно вихльостували і витали в повітрі струмені пари. Головний гейзер,важкий, лінивий, то ховався, то неохоче піднімав кучеряву голову. Ї всюди на пагорбі й поблизу,зігріваючись підземною благодаттю, бурими лискучими ковдрами лежали і повзли універсальні химери.Були вони за розміром не менші, ніж земна океанська манта — напевно, росли до кінця життя, яксоми. На широких темних спинах велетнів десятками лежали, притиснувшись і тріпочучи краямиперетинок, дрібні родичі — розміром з морського кота, з камбалу, з долоню, і чим менші, тимсвітліші. А навкруг, на всю площу поля гейзерних відкладень, замкнена стіною лісу, кружляланезчисленна зграя, немов чаїнки на дні склянки. Дрібні істоти злітали навскоси і займали місця нагігантських спинах; інші, насидівшись, хвацько ляскали перетинками й відлітали…
У гарячому тумані, у вихорі знавіснілих ковдр рухалися оранжеві скафандри. Черговабезглузда варта “прямих”.
Найжахливішим було те, що групу просто ігнорували.
Химери не боялися людей і не заважали їм. Підпускали до себе впритул, потім не поспішаючивідповзали або відлітали. Їм підкладали яскраво розмальовані ілюстрації до відомих теорем, схемиі тести — плоди роботи кількох поколінь у лабораторіях ксенопсихологів. Через гучномовціобробляли химер гудками і писком спеціального “інфорлінга”, а також серйозною музикою. Вночі недавали спокою осмисленими серіями спалахів. Випробовували радіохвилі, гамма-випромінювання,інфра— та ультразвук. Шеф групи Спиридон Костанді з відчаю наказав демонструвати фільми проЗемлю.
Однак на підкладені предмети химери не реагували зовсім, жоден вид хвиль та енергій нетурбував їх, а нематеріальність відеокуба[7] вони виявили одразуі тепер літали, мовби нічого не сталося, прямо крізь зображення.
Взагалі ксенопсихологи припускали, що існує три моделі Контакту: при взаємній схожості ідоброзичливості при різних ступенях несхожості аж до повного нерозуміння дій партнера (за умов,що його все-таки визнано розумною істотою), при неприхованій ворожнечі партнера. Тут же, наХимері, виявлено щось зовсім несподіване — небажання спілкуватися, непохитна пасивна змова.
Сонно бурчав теплий гейзер, і люди третій місяць блукали по Дитячому Садку, впритулнатикаючись на оброслих мокрою шерстю братів по розуму, які повзали незворушно.
Скориставшись з завороженості Наілі, Рагнар підкрався ззаду і добре тицьнув її пальцямипід пахви, щоб відчула через скафандр. Дівчина заверещала, щиро перелякавшись, і навідліг ударилакулачком по широких грудях товариша. У шоломофоні Віоли вдоволений сміх Рагнара перебив голосКостанді:
— Ох, ця крижана кров вікінгів! Він жартує навіть перед лицем наших мук…
Спиридон підійшов, церемонно зігнувшись у поясі і приклавши праву руку до серця:
— Радий вітати юність і йрасу. Чи можу запропонувати чашечку кави, звареної невміло, алез величезним бажанням догодити?
Віолі ніколи не подобалися чоловіки, які постійно кокетують своїми чарами. Навіщонапрошуватися на комплімент, коли всі прекрасно знають, що Костанді варить каву тридцятьма двомасиособами і на борту “Перуна” він не має в цьому суперників?
— Врешті, запропонуємо вашу каву химерам. Чи не спадало вам це на думку?
Він ураз схилив голову і мовчки звернув до лісу, ведучи всіх до бази. Віола,засоромившись, що необачно зачепила за живе шефа групи, навмисно весело спитала:
— Спиро, я вмру від цікавості: навіщо ви нас запросили?
І взяла його під руку. Костанді одразу розтанув:
— Отож тут відбудеться такий собі спектакль з невідомою розв’язкою. За підрахункамипланетологів, уранці має вдарити на повну силу гейзер. Він, бачте, періодично оживає на короткийчас: коли ми вперше облітали Химеру, стояв стовпом майже чверть кілометра заввишки, а черездесять хвилин зів’яв. Подивимося, як завтра поводитиметься шановна публіка…
Під куполом бази — зменшеної копії центральної — із задоволенням скинули обладунки.Сиділи тісно й затишно в інтимному світлі плафона. Худенька некрасива Наіля, з широким обличчям іприлизаним коротким волоссям, мрійливо зіперлася щокою на долоню, прилаштувавши для опори ліктяколіно Рагнара. Масивний, із шкірою молочного поросяти на щоках, Даніельсен сказав, широкорозставивши рубчасті підошви і смаковито присьорбуючи каву з антикварної чашечки:
— У давнину казали: гарна кава має бути чорна, як диявол, гаряча, мов пекельне полум’я, ісолодка, наче поцілунок…
Молоді ксенопсихологи засміялися.
— От не заснеш сьогодні після такої порції, і буде тобі диявол, — пробурчала Наіля.
Рагнар, прибічник руху “природників”, ніколи не користувався апаратом електросну, а томузамислився. Однак безтурботність переважала, і він попросив другу чашку.
— Кава — безцінний дар природи, — з піднесенням сказав Спиридон, — навряд чи відомийнашим друзям-химерам… Взагалі я боюсь, що всГвони жалюгідні практики, зовсім позбавленібудь-якого артистизму. Нудна цивілізація…
— У них є своя етика, — заперечила Віола, — а отже, і духовний світ, і якась духовнакультура, в якій, без сумніву, є естетичне почуття…
— Можливо, — урочисто промовив Спиридон і підняв руку долонею вгору, — можливо, аленаскільки ця культура чужа мені! Нехай навіть ми коли-небудь навчимося говорити з ними на мові“піфагорових штанів” і таблиці Менделєєва, але й через тисячу років не будуть потрібні їм ніШекспір, ні Фідій. — Долоня Костанді повернулася вниз. — Ні! Ніщо не зближує нас, ніщо не станеспільним, окрім холодної математики…
— Дивно, що ви з такими думками стали займатися Контактом, — озвалася Віола,підготувавшись до можливого бою. (Сюди б дошкульного Куніцина!) Але Спиридон благодушножебонів:
— От-от, мені й самому дивно, шановна Віоло Вахтангівно… Напевно, просто люблю перебуватисеред оптимістів. Якось молодшаєш у такому запальному товаристві…
Наіля несподівано підвелася й пішла в гермотамбур, де затрималась, одягаючись. Потімрізко хряпнув зовнішній люк.
— Це з нею буває, — повідомив Рагнар.
Віола гнівно глянула на нього і теж вийшла, причому Костанді докинув їй навздогін, щотривала відсутність дівчат буде для нього трагедією.
Вогненною зливою промайнув і згас блискавичний захід. У бузковій напівпітьмі за узліссямбовваніла постать з блискучою бульбашкою шолома на голові. Людина сиділа навколішках, а перед нею— немовби темний гребінь хвилі накочувався на берег, щось спухало й опадало… Віолу аж холодомобкидало, коли через зовнішній мікрофон почула голос Наілі:
— Ну чого ж ти мовчиш? Адже я знаю, яка ти тямковита. Ти все розумієш і, звичайно, заразмене чуєш. Чи не так? Тож навіщо ти всіх нас мучиш? За те, що Корін убив твоїх братиків ісестричок? Але це було випадково, він подумав, що ви напали. Можливо, ви і вмієте одразувідрізнити розумну істоту, а ми ось не можемо… Ну, хочеш, ми всі вибачимось? Хто у васнайголовніший?
На тупому писку химери мерехтіла дугоподібна щілина — фасеткове око. Дві хвилі ритмічнопробігали по перетинках від голови до хвоста, сповіщаючи про готовність химери злетіти. Почувшинаближення Віоли, Наіля схлипнула, повільно встала.
— Як вони можуть займатися всякою нісенітницею, якщо… якщо…
— Якщо важко на душі, намагаєшся відійти од дійсності, — це ж так просто! А Спиридон,врешті-решт, прекрасний хлопець і першокласний учений, — просто любить ефектні фрази. Ходімо,ходімо…
— Слухай, сестричко, вона так уважно дивилася на мене і слухала — гадаєш, передасть теперсвоїм?
Обнявши подругу за плечі, Віола повела її до бази, але на узліссі обидві озирнулися.
Великої химери, “співбесідниці” Наілі, не було на місці — вона безшумно знялася в чорнузаметіль.
Зранку Віола скочила з ліжка, закричавши від жаху — з таким оглушливим виттям і надривнимсвистом вибухнув гейзер.
Розрахунки не підвели: кинувши на півнеба райдугу, обсипаючи прозорий купол водянимпилом, стояв над лісом велетенський білий стовп, і вітер навскіс зносив від нього полотнища пари,немов знамено від флагштока. Зграя химер кружляла шаленою воронкою. З кают, розташованих покільцю, вилітали в салон заспані “прямі” в майках і плавках. Лише Спиридон з’явився, сяючи білоюсорочкою, синявою поголених щік і проділом, немовби давно вже встав і готувався до свята.Увійшов, вишуканим жестом підніс до очей бінокль і голосно вигукнув щось по-грецьки.
Лісу не стало. “Поліпи” зів’яли, враз зіщулившись під зливою окропу, згорнули рожевіслонові вуха листя, скачали, як шланги, стовбури і лежали тепер масою клубків по всьому острову,що несподівано відкрився од краю до краю. А потім, захропівши і захлинувшись, осів гарячий стовп,зникла райдуга, і знову кучерявий качан белькотів, перевертався на вершині мокрого лискучогопагорба.
Тоді з омитої блакиті, задравши перетинки-крила, впала маленька химера і знялася,тримаючи щупальцями під черевом багряний клубок…
Посипались. Зграя “дітей” збирала спори, в які згорнулися дерева, ї з ними, червоними тажовтогарячими, мов яблука й апельсини, метушилися по спіралі.
Потім, немовби одержавши недоступний людям сигнал, уся маса химер посунула до озера,залишаючи острів.
Першою зорієнтувалася Віола. Схопила Наілю за руку і потягла в гермотамбур. Допомагаючиодна одній, гарячково зрошували шви, застібали пряжки. В салоні несамовито закричав Костанді:
— По машинах!
Справедливо остерігаючись давки, дівчата вискочили надвір. Щільний низовий туман стояв погруди. З нього витикалися по одному, розправляли хоботи помітно поріділі “поліпи”. Химери нелітали. Лише від ніг декілька разів шарахнулися невидимі велетні, сколихнувши туман. На півдорозідо гравіходу дівчат наздогнав Рагнар.
Віола, пілот першого класу, з місця дала машині форсований режим. Вона знала, що людиСпиридона так не зможуть, і тому відчувала азартну радість. Швидко віддалявся, провалювавсяострів-пляма піни на синьому дзеркалі. Дикі, кинуті в камінний хаос, вискакували назустріч озера,по них бігло павуком сонце. Ось вигнувся попереду чорний шлейф зграї. Віола різко змінила курс.Дугою, помітною краєчком ока, сонце метнулося за спину. Ліворуч засліпив очі спалах відблискуголовної бази, на порожньому плоскогір’ї помчав за горизонт червоно-білий шаховий купол“Перуна”.
Плутаючи думки, рокотіла під шоломом репортажна скоромовка Костанді:
— …Несподівану масову міграцію, захопивши спори “поліпів”. На місці залишилися тількихимери, які досягли значних розмірів, і малюки, котрі не літають. Напрям південно-східний,швидкість близько тисячі кілометрів на годину. Спостереження веде пілот Мгеладзе, екіпажгравіходу — Шекірова і Даніельсен. Висилаю два гравіходи, пілоти…
І у відповідь — діловим, дещо горобиним голосом капітан Ле Зуонг:
— Так, так, ми стежили телелокатором до межі видимості. Будьте обережні, не наробітьлиха, не лізьте ні в яку кашу.
“Не лізьте в кашу, як би не так”, — посміялася Віола.
Життя нестримно розбухає на дріжджах розуму, трощить ущент нездоланні перешкоди;затопивши планети, стікає з них, і ось — у незмірну далеч несуться вразливі краплини життя. Силажиття примушує химер нести у визначений день через півматерика спори рідного “лісу”. І вона, вонаж, спільна для всього Всесвіту, кинула через тисячі світлових років обережного старого Ле Зуонга.Вона, ця сліпуча і непереможна сила, зробила прекрасним працівником легковажну Наілю і посадила всвітлоліт тричі обгорілого Куніцина. Не лізьте в кашу! Віола згадала про Олексія Сидоровича, і вякомусь закутку її душі ворухнулася ніжність.
Навколо старих, зруйнованих хребтів вохрою палали рівнини парасольок. Немов просочивши їхчорнилом, бузковою стіною насувалася лінія термінатора. Наіля, втомившись від напруження,заплющила очі і бурчала, що не може зняти шолом і влаштуватися так, як вона полюбляла —згорнувшись по-котячому… А Рагнару до всього було байдуже, навіть рожеві щоки не зблідли, і вінзахоплено прицмокував губами:
— От так балабушки, таку швидкість набрали! Ні, брат, на їхніх перетинках так не полетиш— тут щось інше, може, й антигравітація…
А втім, які б там хитрі механізми не тримали в повітрі химер, у зоні сутінок ці механізмивимкнулися, і темні тіла густо впали на широку річку. За гарячими болотами куріли незміннікратери. Очевидно, переселенцям потрібен був саме такий район, схожий на рідні місця: можливо,діяльність вулканів чи гейзерів була обов’язковою умовою перетворення “поліпів” у спори…
Позначалася втома — Віолі не вдалося рівно приземлити гравіхід. Сіли на мілину, глибокопрорізавши бортом воду.
Безліч розпластаних химер тихо повзали по кам’янистому пологому схилу; їхні перетинкитягнулися за ними, повторюючи форму каміння. Над гребенем берега, розтікаючись і клубочачисьліниво, мов молоко в бузковій воді, коливалася пара.