Рагнар відкинув ковпак машини, виліз, заходився присідати.
Зовсім близько вже проклюнулася принесена здалека спора: зморшкувата шкаралупа луснула,немов рот, подражнила звивистим язиком. Із швидкістю ртуті в термометрі, що його взяли гарячоюрукою, з наростаючим тріском проростав “ліс”. Наілю розлютувало, що Рагнар спокійнісінькоприсідає, як уранці в себе на віллі дід Тронхеймом, і вона закричала, обводячи рукою берег:
— Глянь! Та глянь же ти, які розумні! Ти розумієш, це діти, молодь, вони освоюють новукраїну!
— Я дивлюся, — відповів присоромлений Рагнар і перестав розминатися.
…Підростуть білясті, м’які малюки на острові серед Теплих Озер, і старі розкажуть їм, щообов’язок нового покоління — освоювати пустельну країну. І знову вдарить великий гейзер, івимуштрувана виверженнями “флора” Химери згорнеться в тугі клубки. Тоді молоді підхоплять спори ісіятимуть їх далі… Хіба ми не робимо те ж саме? Можливо, минуть століття, і виникне нова, покинеуявлювана єдність першопрохідців — людей і химер…
Віола йшла берегом, дбайливо обминаючи малюків. “Ліс” уже піднявся на весь зріст, в ньомубуло зовсім темно, і лише маленькі химери запалювали свої ніжно-голубі “габаритні вогні”, які вдорослих гігантів сягали яскравості прожекторів. Так, при власному освітленні, освоювалисяпереселенці. Віола бачила, як з-під кільчастого жирного “коріння” з тихим плескотом, кидались учорну воду річки і мерехтіли, пролітаючи над близьким камінним дном, швидкі, мов ластівки,тіні…
Ззаду перемовлялися Рагнар з Наілею. Святковість обстановки подіяла навіть натовстошкірого варяга, і він висловлювався театральним шепотом.
— Ой, братики, — захопилась Наіля, — невже з ними великий летів? Це як учитель, так? Ачому ми його не помітили?
Сяйво широким німбом вставало з-за стовбурів, подвійне райдужне сяйво на боках величезноїхимери. Лежала вона, з цілу галявину завширшки, товста й лискуча, немов якийсь величезний язик, іна її спині притулилося вже не менше десяти малюків…
Віола знала напевно: дорослої істоти в зграї не було.
І взагалі не було на Теплих Озерах химери такого розміру і виду, круглої, як млинець, зтовстими, непристосованими для польоту краями, з білястими мармуровими плямами на шкірі…
— Ось вам ваша проміжна форма, причому живісінька, — сумно зарипів під шоломом Віолиголос Куніщгаа, і співучо погодилася Тосіко Йоцуя:
— Справді: швидше, споріднена тупикова гілка, аналогічна нашим горилам… А можливо, іншараса?
Отже, над “лісом” уже кружляли гравіходи з телелокаторами. Але ті, хто сидів там колоекранів, зовсім не розуміли того, що раптом з приголомшливою ясністю зрозуміла Віола. І Рагнар зНаілею теж нічого не зрозуміли, — навіть тоді, коли зірвався зі спини велетня малюк, але незлетів, — щось тримало його намертво, було малюку боляче, він увесь переливався вогнями ітріпотів, тріпотів, наче метелик у руці… Й інші малюки затріпотіли, силкуючись відірватися, алене змогли, і всі враз обм’якли, стали плоскими й на очах побіліли. І тоді, дивлячись на кволітільця малюків, які розпливлися, мов медузи на сонці, Віола раптом відчула, що вони мертві.Мертві, бідолашні; піонери, втомлена молодь, яка з радістю кинулася на спину “старої” химери,котра заманювала знайомими сигналами домівки й затишку…
Бідолашні висотані малюки!
Зло багатолике й несподіване, особливо на шляхах пошуку.
Декілька нових маленьких літунів, радісно тріпочучи, спустилися на гостинну спину. Віолане вагаючись вирвада з кобури пістолет-паралізатор, що його призначали носити на планетах, деприпускається розумне, але незнайоме життя. Їй тепер було паплювати на електричні залози, нагамма-промені, на ультразвук і магнітне поле, на все, що могло викинути з себе чудовисько…
— Не зачіпай його, всіх нас занапастиш! — закричав Рагнар, боляче хапаючи за плечі.
Наіля з несподіваною для неї силою відтягла його…
Віола вистрелила, закусивши губу. Тварюка задерла й опустила передній край, велетенськахвиля пройшла по всьому її тілу, перелякано влетіли малюки, одриваючись від спинних присосків, щовраз ослабли. Стоячи перед танцюючим маслянистим грибом, перед багатотонною медузою, яка товідкривала, то ховала клубок чудернацьких щупалець під черевом, Віола стріляла доти, доки тварюкане втратила здатність рухатися і мозок її не заціпенів…
А тоді, переконавшись у своїй перемозі, дівчина полегшено залилася слізьми. Наіля хотілабуло пригладити її, але Віола різко відкинула її руку. Ревла досхочу, на весь голос — байдуже, щочув увесь екіпаж “Перуна”, — ревла, зганяючи одразу і подоланий жах, і прикрість на Контакт, якийне вдався… З дитинства так солодко не виплакувалася.
Знову торкнулося щось коміра… Вона різко, із злістю обернулася.
Навкруги, немов з подиву, химерно вигнулися “поліпи”. З неба святково сяяли променіпрожекторів, тримаючи в перехресті галявину з людьми і паралізованим хижаком, а на плечі Віолилежала, тріпочучи перетинками і часто дихаючи пухнастою спиною, маленька універсальна химера.
ЛІСОВИЙ ЦАР [8]
Безіменна планета, яка поки що мала тільки номер у каталозі ЗП (земноподібних), не буланадміру небезпечною для земних розвідників (бачили страшніше), але й не радувала їх затишком.Була вона закута в подвійний кокон, дві оболонки — хмарну й болотну. Можна було бодай усе життямандрувати по ній — і не бачити нічого, крім тьмяного блиску мілких стоячих вод, крімотруйно-зеленої плісняви з окремими островами джунглів. У болоті вирувало багате ненажерливежиття, народжене темно-червоним сонцем.
Але катер земної розвідки все-таки розпоров хмарне покривало, оскільки в спокусливійблизькості від болотного світу сріблився на небі об’єкт Ікс.
Під час польоту Віола, котра звичайно мало цікавилася космологією, поставила несподіванезапитання.
— Слухай, ти можеш мені пояснити по-людськи, не мовою посвячених, що це таке — ваш об’єктІкс?
— По-людськи! — Улдіс відставив чайну склянку, пирхнув, але, помітивши ображений порухбрів Віоли, одразу ж пом’якшав: — А втім, Ві, ти маєш рацію, — я надто звик до спеціальноїтермінології… Загалом, це справді Ікс, він зовсім не схожий ні на що відоме… Він видимий,оскільки відображає світло зірок, у нього є лінійні розміри, але повністю відсутні маса, тяжіння,взагалі будь-які ознаки стаціонарного вихору континуума…
— Спасибі. Вважай, що я зрозуміла.
— Ну-у, дівчинко моя, я навіть не підозрював, що розвідники настільки необізнані в теоріїабсолюту!
— Так само, як фізики-абсолютисти не знають азів навігації, — що для них ще непростиміше,бо кораблі називаються абсолютистськими.
Улдіс переконався, що талант Віоли дошкуляти переважає його власний, а тому пішов намир:
— Гаразд, згоден, слухай. Навколо будь-якого згустка речовини, — навіть навколоелементарної частки, — має бути область енергетичних долів — гравітаційного електромагнітного,мезонного, нуклонного та інших. Ясно? А навколо Ікса такого немає.
— Ага, — сказала Віола, намагаючись не видатися надто неосвіченою. — Отже, Ікс — це неречовина?
— Схоже, що так. Б’єрнсон висунув цікаву ідею: на його думку, Ікс являє собою самостійнийізольований всесвіт, метагалактику… зі своїм власним простором-часом.
— Цікаво! — зраділа Віола, — Всесвіт-карлик, який плаває в нашому… у великому.
— Так, з нашої точки зору — карлик, не більше Юпітера.
— І там, всередині, також є галактики, зірки, планети — можливо, розумне життя?
— За законами абсолюту, континууми, що виникають, подібні.
Віола сьорбнула захололий чай. Її погляд, втуплений у глибину голоекрану, став далеким івідчуженим, на губах з’явилась блаженна усмішка. Улдісу подобалися в ній ці несподівані змінинастрою, але вони ж і засмучували фізика, тому що видавали всю невловимість, непередбаченістьВіолиної душі. Залишалась постійна тривога, страх злякати, втратити…
— А ми коли-небудь проникнемо туди… всередину Ікса?
— Хто знає!
— А якщо проникнемо, що з нами станеться?
— Нічого особливого. Наші базисні частки, найдрібніші дискретні вихори, будуть відновленіу місцевому континуумі, і, отже, сумістяться за масштабом з базисними частинками Ікса. Цейвсесвіт буде для нас таким же неосяжним, як наш.
Віола нехотя відірвалася від споглядання чорного провалля, із звичною ясністю і твердістюглянула на Улдіса.
— І ви збираєтеся… ламати, обстрілювати цей всесвіт з ваших страшних прискорювачів?
…Тепер, під час четвертої після посадки екскурсії, їх оточувала рівнина кольору зеленки —безкрайнє поле великих та малих кудлатих пузирів монотонно бігло під округлий ніс гравіхода.
І Віола сказала Улдісу:
— Бачиш — починається!
Він уже й сам бачив. Над машиною металася, то розсипаючись урізнобіч, то майже обліплюючиоглядовий купол, зграйка літаючих істот. “Обличчя” кожної з них являло собою одне суцільне окопід складчатою шапочкою верхньої повіки. Кожен літун то раптом надувався слизьким м’ячем, то,різко викинувши з себе повітря, робився худим і струнким. Пролітав кілька метрів, а потомурозпускав білясту квітку тонких перетинок, поволі планеруючи і надуваючись для нового стрибка.
…Віола та Улдіс уже кілька разів відчули на собі дивний звичай місцевої фауни, щоскупчувалася навколо лісистих островів, нападати у визначеному порядку, ніби за складеною кимосьпрограмою. Спочатку з’являлися летючі спостережники, потім — гравіхід атакували дрібні особини,їх змінювали все більш активні й сильні істоти, аж до гігантських екземплярів і, нарешті, якщогравіхід не кидався втікати, навалювалася маса тіл, щупалець, присосків і біснувалася доти, покимашина не відходила геть од лісу. Тоді потворний вантаж сповзав, звалювався у воду, але ще довгопроводжали окасті літуни.
На жаль, цього разу відступ не передбачався. Болотний світ був обраний фізиками длябудівництва колосальних прискорювачів. Звідси й тільки звідси можна було вести правильну осадуоб’єкта Ікс, спрямувати на нього удари різних енергій — частот “єдиного поля…”. Перед висадкоюУлдіс та Віола вивели катер на орбіту супутника планети й кілька днів збирали дані про їїповерхню. Острів, до якого вони тепер наближалися, шатро непрохідного лісу діаметром близькоп’ятдесяти кілометрів, відносно сухий та багатий на руду, був найзручнішим будівельниммайданчиком.
…Тоді на катері Улдіс подумав: “Ось так вона завжди мене ловить. Увесь політ. Я змушенийобмірковувати кожне своє слово ретельніше, ніж будь-коли. Така сильна людина, як Віола, надтоскладна в тісному спілкуванні.
А я вже, слово честі, погано пам’ятаю, що було зі мною до польоту. Нібито все життядивився в карі очі Віоли й напружено підбирав слова для розмови. Віола ніколи не хитрує, і я“ловлюся”, потрапляю в невигідні ситуації із своїм професійно-витонченим мисленням саме завдякиїї прямолінійності. А що, якби політ відбувся сто років тому, на повільному старовинномузорельоті, і ми з нею справді летіли б все життя? Як летять ще десь прадіди, котрих нашісучасники знімають з кораблів або чекають у місцях призначення…”
— У нас немає іншого виходу, Ві. Треба ж якось дослідити Ікс. Якщо чекатимемо, покиз’являться кращі методи дослідження, то нічого не дочекаємося, просто зупиниться прогрес науки.Ясно? Нові методи можемо створити тільки ми самі, на базі експериментального матеріалу.
— Але ж там можуть загинути цілі населені галактики!
— Ще не факт, далеко не факт, що Ікс справді всесвіт.
— Байдуже! Раз є хоч один крихітний шанс — не можна чіпати Ікса!
Ось такою він її просто обожнював. У нього перехоплювало дух, коли Віола,розрум’янившись, сліпуче виблискувала карими очима, вибухала поривом радості чи гніву.
— Врешті-решт, сам Б’єрнсон має бути проти!.. Це… це жахливо, це буде найбільший злочин вісторії! Я примушу Раду Координаторів вислухати мене, я підніму все людство! Навіть якщо мененіхто не підтримає, май на увазі: в день експерименту я поставлю свій корабель міжвипромінювачами та об’єктом Ікс!
“І примусиш, і піднімеш, і поставиш свій корабель, якщо захочеш — хто перед тобоювистоїть, зірко моя, — подумки захоплювався Улдіс, — мій головний об’єкт Ікс!” Хотілося з усім, зусім погодитися, — але чоловіче самолюбство наказувало наполягти на своєму, перемогти:
— Як це все безглуздо, люба моя! Триста років тому Фрідман вважав, що деякі елементарнічастки теж можуть бути мікровсесвітами, галактиками із розумним життям. Але через це ніхто неполишав будувати прискорювачі, зіштовхувати частки одна з одною! Тож чому ми повинні на догодуабстрактним домислам відмінити реальний фізичний експеримент?
…Пізніше, з орбіти катера, вони побачили видовище, неправдоподібне навіть з точки зоруРозвідника. В смаратдово-зеленій протоці між островами зіткнулися дві лавини болотних істот,немовби кожен з островів вислав свою армію. Пліснява скаламутилась, протока швидко сталабрудно-бурою. А наступного дня острови з’єднала, немовби міст, лісова перемичка, що виросла заніч…
…Зараз же, під час четвертої екскурсії, острів намагався всією своєю силою роздушитигравіхід. Із тісняви стовбурів, крони яких нагадували буру цвітну капусту, з усіх щілин живої,схвильованої гущавини поповзли, немовби розбурхані пожежею, темні, масно-лискучі тіла…
Але гравіхід, скорюючись пальцям Віоли, різко збільшував і зменшував тяжіння навколосебе, чи то високо підкидаючи атакуючу масу, чи то спрямовуючи її із стократно збільшеною вагоюна воду й берег. Тіла репались, м’язи рвали слизьку шкіру. Так рухався гравіхід, по дотичнійзлітаючи над берегом, і ліс ривками розступався і змикався під його днищем, як шерсть, в якудмухають.
Атака припинилася, тільки нові літуни-спостерігачі зграйкою шугонули з гущавини натомістьзнищених, повисли парашутиками…
…Закінчуючи ту болісно-напружену розмову в салоні катера, Віола сказала категорично:
— Я знаю обов’язок розвідника, і я виконаю його. Ваша група одержить всі необхідні дані.Але якщо ми повернемося, я також зроблю все, що обіцяла.
Розвідники ніколи не говорили: “після повернення”, а завжди тільки: “якщо повернемося”.Нелюбов загадувати на майбутнє перетворилася в них у забобон, так само як і звичка напучуватиодин одного фразою: “Великої удачі, легкої смерті”. У Віоли шанси прожити ще рік були в десяткиразів меншими, ніж у десантника, який проходив по слідах розвідки: в сотні разів меншими, ніж убудівельника (“спейс-білдера”), який з цілим флотом з’являвся у світ, вивчений розвідкою іосвоєний десантом. Улдіс майже не сподівався, що його зустріч з Віолою виявиться довшою за політ.Розвідники жили сьогоденням…
Людина епохи абсолютистських кораблів ніколи не відчувала необхідності будь-щоприховувати, тому Улдіс знав усі подробиці з життя Віоли. Знав про те, що вісім років тому вонабула закохана в біолога Куніцина. Вони з Куніциним налагоджували тоді контакти з розумнимимешканцями планети Химера. В описах Віоли, так само як і в космічних хроніках, біолог мав виглядпросто святого: суцільний науковий подвиг, рідкісна самовідданість, постійна гра із смертю.
Куніцин помер, устигши змінити все життя Віоли, — саме після його смерті вона залишиладесантну базу на Химері і пристрасно взялася за розвідку нових світів. Куніцин помер, але образйого панував. Це було прикро — відчувати, що ніколи не зрівняєшся з небіжчиком, що до тебеставляться поблажливо. Улдісу дуже хотілося викликати в супутниці більш гарячі почуття…
Улдіс остаточно замовк після рішучих слів Віоли, що ставили під сумнів можливістьексперименту. Мовчки виплеснув залишки чаю в утилізатор, кинув обидві чашки в мийну шафу і взявсяза польотні розрахунки. Але не встиг він ще покласти пальці на біопанель вводу, як його шиюраптом обхопили гнучкі руки і шовковито-сухі губи Віоли притиснулися до його щоки…