— В районі кімнати, передпокою, кухні та ванни з санвузлом ви можете пересуватися вільно. Дані про це занесено в пам’ять електронного охоронця на вашій руці, і він буде контролювати кожен ваш крок. Отже, в помешканні можете пересуватися вільно. Але без права виходу із квартири, тобто із зони ув’язнення. Затямте, номер 3542475: три кроки, зроблені по той бік вхідних дверей, вважаються втечею із зони ув’язнення. Електронний охоронець, — кивнув він на браслет на руці засудженого, — відразу ж, на третьому кроці по той бік вхідних дверей, почне сигналізувати і попереджати вас про вихід із зони ув’язнення. Якщо ж ви не зупинитесь і не повернетесь назад, він вживе більш дійових заходів, але вони, застерігаю, можуть завдати шкоди вашому здоров’ю. Тому раджу за двері не виходити. В крайньому разі, не робити більше як два кроки. Про кожен вихід з квартири електронний охоронець буде повідомляти головний комп’ютер поліції, і всі ваші порушення режиму будуть у нас фіксуватися. Ясно?
Номер 3542475 кивнув головою.
— Не чую вашого бадьорого голосу, засуджений!
— Ясно! — гаркнув Джо.
— О, це інша річ! Слухати далі. Якщо вам необхідно буде зв’язатися з нами, себто з поліцією, але тільки в екстрених випадках, зловживати цією кнопкою не раджу. Поліція не любить, якщо її часто турбують.
— Я теж не люблю, коли мене поліція турбує, — відповів засуджений.
— Га-га-га! — зареготав товстун.
Високий сердито на нього зиркнув, і реготуну заціпило.
— Скільки разів за десять років я можу вийти із зони ув’язнення? — поцікавився засуджений.
Товстун іронічно гмикнув.
— Може, ви, номер 3542475, будете претендувати ще й на вихідні та на відпустку з поїздкою в Монако? В’язниця є в’язниця, і з неї виходять лише раз, коли відсидять свій строк. Ясно?
— Наприклад, хто мене впродовж десяти літ забезпечуватиме харчами? У в’язниці все ясно, там годує казна. А в моїй квартирі, себто в зоні ув’язнення? У мене немає ані персонального шеф-кухаря, ані хоча б дружини з кулінарними здібностями.
— Це ваша особиста справа, номер…
— Але ж я не маю права протягом десяти літ виходити з квартири, то як же я добуду собі харч?
— Ви маєте право все необхідне вам, в тім числі й продукт, замовляти по відеоканалу.
— Хто буде платити за те замовлення? — поцікавився засуджений.
Полісмени весело перезирнулись між собою: ну й на-ївняк цей тип!
— Ви!… — вже втративши терпець, вигукнув високий. — Ви, містере 3542475! І тільки ви. Ясно?
— Ні, не ясно.
— Томе, ти бачив щось подібне? — повернувся високий до товстого. — Мені, наприклад, це зовсім не подобається.
— Мені теж, Бобе!
— Йому не ясно! — вигукнув той, кого було названо Бобом. — Всім ясно, а він добиває нас своїми наївними запитаннями.
— Але ж сидячи десять літ в зоні ув’язнення, де я візьму долари? З неба вони не падають.
— На жаль, — підтвердили полісмени.
— Тому мені не ясно, — говорив далі засуджений, — який благодійник годуватиме мене впродовж стількох років?
— Радимо подібних запитань не задавати! — в один голос вигукнули полісмени.
— Ах, номер 3542475! — добродушно похитав головою товстун. — Ви повинні дякувати долі, що вам так повезло, а ви… Відбувати ув’язнення у себе вдома — це ж мрія кожного злочинця! Ніякої в’язниці, смердючих переповнених камер, твердих нар, смугастої піжами і так далі, і так далі… Ніякого режиму, що хочеш, те й роби у квартирі. Хочеш — спи, хочеш — танцюй, хочеш — дивись телевізор. І ніякої баланди. Можеш замовляти собі по відео найсмачніші і найвишуканіші делікатеси.
— Сам собі засуджений і сам собі начальник в’язниці, — підхопив його колега. — Райські умови! Тільки у нашому вільному і найгуманнішому суспільстві так ставляться до злочинців і створюють їм майже райські умови.
А виходячи, полісмени вже в передпокої переглянулись.
— Томе, мені захотілося випити.
— І мені теж, Бобе. Та й привід є: містер 3542475 отримав десять років. Чому б і не прилити таку визначну подію в житті містера 3542475?
— До всього ж містер 3542475 познайомився з такими чудовими людьми, як ми з тобою, Бобе. А за це теж годилось би випити. Тільки шкода, що ми на службі.
І, регочучи, полісмени пішли, раді, що так вдало пожартували.
XI
Отже, Джордж Лі, чи то пак тепер уже в’язень 3542475 залишився сам. У своїй квартирі, яка віднині і на десять років стане для нього зоною ув’язнення. Домашньою тюрмою, економічно надзвичайно вигідною для міської в’язниці.
Джо уважно оглянув м’який еластичний браслет на своїй руці. Енергопостачання автономне, розраховане на десять років. І Джо подумки похвалив винахідників: ловко вигадано. І взагалі, чого тільки не придумає людина, щоб обмежити волю людині. Голубе вічко блимало, ніби підморгувало до засудженого: що, попався?
Невідь чому засудженому стало весело і легко.
Так легко, ніби скінчилося одне житя і має початися нове — краще і змістовніше. Одна біда: в новому житті у нього вже нікого не буде. Тільки він. Сам-один. У попередньому житті у нього був друг, і того він втратив. А втім, Х’юлетт Кларнес віднині мільйонер, очевидно, вже став членом клубу “1000000”, і йому тепер не до якогось там приватного детектива, що має десять років відбувати ув’язнення у своїй квартирі. То чим же йому займатися впродовж десяти років? Хіба що вдатися до спогадів і утнути щось на зразок “Записок приватного детектива”? Але про це — потім. Як набридне самотність. А перші місяці, можливо, й роки він буде відпочивати, адже попереду його чекає цілих десять років бездіяльності, а простіше — ледарювання. Він холостяк, у квартирі в нього не плачуть діти і ніяка жінка не пиляє його, що того й того немає… Ні він не зобов’язаний про когось піклуватися, ні про нього ніхто не зобов’язаний турбуватися. Хіба що поліція. Навіть білизну не треба прати: тканини, з якої вона виготовлена (як і увесь одяг) самоочищаються і не вбирають запахів, поту чи жиру. Здорово! Хоч тут йому полегкість буде. Ну, а решта… Хоча з рештою він розбереться потім.
Тепер треба з’ясувати: чому це йому стало так весело і легко?
Так весело і легко, що захотілося побігати, пострибати і взагалі — утнути щось таке… таке… Ну хоча б якийсь розвеселий вибрик. Ну вже захотілося, ну вже захотілося!..
Джо схопився з крісла і закрутився по кімнаті.
Все тут йому звичне, знайоме до дрібниць — десять кроків у довжину, сім у ширину. Ліворуч — телестіна, яку він, щоправда, вмикає рідко — від телепередач тупієш.
Над столом екран відеозв’язку (до речі, чудовий шпигун і наглядач), а над екраном — полиці із словниками та різною довідковою літературою, сувенірами. Під протилежною стіною — акваріум із барвистими тропічними рибками, далі камін, ще далі диван-ліжко, застелене вовняним пледом. Біля нього — столик з газетами та журналами, стіл, крісло, на стіні картини і мачете. Мачете він привіз із Латинської Америки, як почепив його десять літ тому на стіну, так і висить досі. На підлозі — палас. В ніші — шафа, в стіні замасковано сейф, у ньому пістолет, куленепробивний одяг, різні папери. А на столі найбільша його радість — альбоми з репродукціями картин визначних художників минулих сторіч.
Джо механічно гортає альбом (який папір, які фарби, яке бездоганне поліграфічне виконанання, яка ціна!), але зосередитись, як раніше, не може.
Його кудись тягне, щось хочеться утнути таке… незвичайне. Ось вийде він із своєї в’язниці, і все. А чому б і ні? Він не тільки арештант, а одночасно й начальник в’язниці. Арештант не має права виходити з в’язниці, а начальник має. От він і вийде не як арештант, а як начальник в’язниці.
Щось наспівуючи, Джо виходить у передпокій і відчиняє вхідні двері. Робить на веранді крок, другий…
Нічого особливого…
Голубе вічко на браслеті спокійно собі сяє.
Зробив третій крок — нічо…
І в ту ж мить голубе вічко на браслеті заблимало-запульсувало тривожно і почувся мікрофонний голос:
— Увага! Увага! Вмикаю систему нуль! Ув’язнений номер 3542475, ви зробили три кроки із зони ув’язнення. Четвертий крок рівнозначний втечі. Номер 3542475, негайно поверніться в зону ув’язнення! Увага! Увага! Вмикаю систему нуль!..
Що означало оте грізне застереження, Джо не знав, але робити четвертий крок все ж не зважився.
— Це не зона, а моя квартира, — трохи оговтавшись, вигукнув він. — І, зрештою, я маю право вийти хоча б на веранду.
— Останнє застереження! — Голос почав наливатися металом. — Номер 3542475, поверніться в зону ув’язнення! Увага! Увага! Система нуль уже ввімкнена!
І раптом почувся такий різкий і пронизливий сигнал, що Джо, рятуючись від нього (у вуха наче хто довгі й тонкі голки застромив!) прожогом кинувся в квартиру, тобто в зону ув’язнення. Та й не хотілося тим сигналом полохати сусідів і привертати їхню увагу.
І тільки він заскочив у коридор, як сирена стихла і голубе вічко, переставши пульсувати, засяяло спокійно і лагідно…
XII
Ну ось, тепер уже зрозуміло, що таке зона ув’язнення.
Щоправда, про оригінальну систему позбавлення волі в так званих зонах ув’язнення за місцем проживання Джо знав і раніше, але одна річ — знати і зовсім інша — самому опинитися в такій зоні.
Походив по кімнаті.
Набридло.
Зрештою ліг на дивані, закинув нога на ногу і заклав руки за голову.
— Та-а-ак…
Більше слів у нього в ту мить не знайшлося.
Спати не хотілося — рано.
Полежав трохи на дивані, потім схопився, ще раз уважно оглянув браслет, посмикав його, покрутив на руці й облишив те безнадійне заняття: звідколи стали застосовувати такі браслети, із зон ув’язнення ще нікому не вдавалося втекти.
Минуло лише кілька годин, як він опинився під арештом, а браслет на руці вже почав дратувати його. Десять літ у незачиненій, але — в’язниці.
З нудьги підійшов до пульта телестіни й зупинився, міркуючи, який канал увімкнути. Зрештою, увімкнув вісімнадцятий канал і набрав код “Погода планети”.
Над планетою лютували сили природи. На телеекрані миготіли кадри стихійних лих, і голос диктора повідомляв, що величезні густонаселені території Великобританії, ФРН, Франції перетворилися в райони лиха внаслідок сильного урагану.
Париж. Зливи і шквальні вітри, пориви яких досягли 150 кілометрів на годину, викликали серйозні руйнації в різних районах країни…
Токіо. Великі снігопади на північно-східному узбережжі Японії, паралізовано рух транспорту…
Канберра. Землетруси, на Соломонових островах. У західній частині Тихого океану. Про людські жертви даних поки що немає, але багато споруд зруйновано…
Куала-Лумпур. В результаті багатоденних мусонних дощів порушено нормальне життя…
Джо вже почав глухнути від реву стихій і тому вимкнув телестіну. Хотів набрати спецкод “Політика”, але передумав. З нього досить стихійних лих!
Запалив сигарету і, затягнувшись кілька разів, відчув, що хоче їсти.
Підійшов до відеотелефону і набрав номер фірми “Мінк і К°”. Як тільки на екрані з’явився черговий з відділу замовлень, Джо, чемно привітавшись, ще чемніше попрохав чергового надіслати йому, Джорджу Лі, “що-небудь з харчів”.
— В кредит, — додав надзвичайно ввічливо і повідомив черговому свій код.
— Одну хвилинку, містере Лі, — черговий теж був надзвичайно ввічливий, і це не сподобалось Джо. Раніше він, усміхаючись, казав: “Ваше замовлення, містере Лі, буде негайно виконано, просимо не помирати з голоду, зараз наш працівник прибуде до вас із делікатесами”. Але цього разу він сказав: “Одну хвилинку, містере Лі”, — і попрямував до пульта комп’ютера.
Джо вже зрозумів, що все це означає. Через хвилину черговий підійшов до екрана і з крижаною ввічливістю сказав:
— Містере Лі, доки не буде виплачено попередній кредит в сумі 356 доларів, фірма відпускати продукти в кредит, на жаль, вам уже не зможе. На все добре, містере Лі!
Відеоекран згас.
— На все добре, містере Лі, — повторив про себе Джо, тільки тепер усвідомивши, що всі його заощадження, відкладені колись на чорний день, пішли на оплату лікування і що він залишився з ліченими купюрами. Так ось чого йому було так легко і весело!
— На все добре, містере Лі!
XIII
Вранці він прокинувся, як завжди, о шостій. Розплющивши очі, бадьоро схопився, та нараз глянув на свою руку, зустрівся поглядом з голубим вічком на браслеті, що не блимаючи дивилось на нього, і запал його де й подівся.
Зітхнув, ліг — куди спішити, як із зони ув’язнення виходу немає? Перевернувся на другий бік-від того веселіше не стало. Зрештою, затих на спині. Заклав руки за голову. Вперше йому нікуди спішити вранці! Дожився!
Заблукав поглядом по кімнаті.
Затишно потріскував стилізований під старовину камін з бронзовою решіткою, танцювали невгамовні язички полум’я, лижучи соснові поліна.
В акваріумі яскраві тропічні рибки переливалися всіма барвами коралового раю… Грали сонячні зайчики, мирно хиталися пишні хвости рибок. Та заспокоєння це сьогодні чомусь не приносило — ні камін з веселими язичками полум’я за фігурною бронзовою решіткою, ні акваріум з яскравими тропічними рибками. Сьогодні Джо дратувало, що все те — імітація, що камін з усіма його старожитностями і бронзовою решіткою горів на телевізійному екрані, що в телеакваріумі плавали різнобарвні тропічні рибки. Втім, це навіть краще. У спражній камін треба підкладати справжні соснові поліна, справжніх рибок треба годувати, а ці відеорибки не потребують ніякого догляду. У кімнаті працювали два магнітофони, які програвали касети настрою: один озвучував камін, другий — акваріум з тропічними рибками.
Та сьогодні касети настрою чомусь дратували. Схопившись, Джо клацнув тумблером, відеомагнітофони вимкнулись, зник камін, а з ним і акваріум. Але голі стіни там, де щойно палав камін і стояв акваріум, дратували ще більше, і Джо знову увімкнув відеомагнітофони.
Засвистів, потім затьохкав соловейком.
Ліг, але відразу ж і схопився, бо тьохкати теж перехотілося.
Сів у ліжку. Настрій катастрофічно падав. Ну й дідько з ним! Хай падає!
І тут номер 3542475 згадав пораду психолога: ніколи не починайте день з думок про неприємні речі. Добрий, спокійний ранок — основа доброго, спокійного дня, а отже-й міцного здоров’я. “Вранці треба думати тільки про щось хороше, заспокійливе, — радив психолог. — Щось веселе насвистуючи, зробіть легку розминку. Прийміть душ, огляньте себе в дзеркалі. Скажіть своєму відображенню: старий, у тебе вигляд сьогодні на сто тисяч доларів! Ти ніби аж молодієш! Пустотливо підморгніть своєму відображенню в дзеркалі, покажіть йому язика. Все це допоможе вам створити бадьорий, гарний настрій”.
То про що хороше й приємне подумати зранку, аби день був хорошим?.. Хоч скільки напружував пам’ять, нічого гарного згадати не міг, бо думки його, як на зло, вертілися навколо ув’язнення. Не без роздратування подивився на браслет і сказав йому:
— Щоб ти луснув! Сказав і… засміявся.
Стало ніби легше. Використовуючи той незначний просвіток у своєму настрої, заходився енергійно робити зарядку. Потім прийняв холодний душ. Розтираючись грубим рушником так, що аж шкіра почервоніла і зарипіла, задоволено оглянув себе в дзеркалі. Як радив психолог, сказав своєму відображенню: “Старий, у тебе вигляд сьогодні, на сто тисяч доларів! Ти ніби аж молодієш!..” І, підморгнувши своєму відображенню, як радив той же психолог, показав сам собі язика… Все це мало створити гарний настрій. А гарний настрій вранці — основа доброго дня. І Джо, щось безжурно насвистуючи, почав одягатися.
Так вдало розпочався його перший день у зоні ув’язнення.
О сьомій біля вхідних дверей почувся короткий приглушений зумер. Пневматична пошта. Отже, зона ув’язнення не відрізана від білого світу. Насвистуючи бравурну мелодію популярного в тому місяці композитора, ув’язнений подався до скриньки із вістями з білого світу, думаючи, що, коли день почався добре, то так і надалі буде.