Дістав барвисту листівку, на якій доброзичливо усміхнувся яскравий (прекрасний кольоровий друк, таку продукцію приємно і в руках тримати!) Санта-Клаус. А нижче було набрано друкарським способом:
“Містере Лі!
Містер Банч вітає Вас з Новим роком і бажає Вам у Новому році особистого щастя і ділових успіхів!”
— Який… Новий рік? — здивувався ув’язнений, розглядаючи листівку. — Хоча… сьогодні ж тридцять перше грудня. О дванадцятій ночі і справді настане Новий рік. І як це я міг забути? Втім, не до свята було.
А далі було надруковано таке:
“Містер Банч повідомляє Вас, що у зв’язку із загальним підвищенням цін на предмети першої необхідності, з 1 січня нового року квартирна платня за проживання у його віллах збільшується на 100 %.
Якщо Ви не згодні з новою оплатою житла на віллі містера Банча, пропонуємо Вам протягом 24-х годин з дня одержання цього повідомлення звільнити помешкання, яке Ви наймаєте на віллі “Неприступна фортеця серед океану житейських бур”. В разі відмови оплачувати квартиру за новим тарифом Ви будете виселені примусово. Бажаємо Вам усіх благ у Новому році!
Секретар містера Банча (підпис)”.
— Вельми зворушений, містере Банч, за побажання мені всіх благ у Новому році, — пробурмотів Джо. — Ах, ах, яка турбота!
Метнувся на кухню, знайшов останню банку консервованої води і випив. Щоб швидше прийти до тями. (Вода в консервній банці була звичайна, питна, але — перевірена в лабораторії. Після того, як міська газета вмістила сенсаційні матеріали про забруднення питної води з міських підземних сховищ промисловими і побутовими відходами: “Застерігаємо: вода, яку ви п’єте, може бути небезпечна для вашого здоров’я”, — Джо перейшов на консервовану. Купляти її в аптеках — то зайві витрати, але зате так безпечніше).
Повернувшись у кімнату, сів до столу, взяв аркуш паперу та ручку, щоб підрахувати, скільки ж тепер доведеться платити містеру Банчу за проживання на віллі, і кинув ручку на стіл… Що підраховувати, якщо й так усе ясно. Платив він двісті п’ятдесят доларів щомісячно, а тепер доведеться платити п’ятсот. І це не рахуючи вартості електроенергії, води, газу, телестіни, платні за відеокасети, взяті напрокат, за відеозв’язок… Де він діставатиме таку суму щомісяця, та ще сидячи в зоні ув’язнення? Того, що залишилося після оплати лікарні, не вистачить навіть на місяць, а ще ж треба й харчуватися.
— Але ж містер Банч помиляється, коли гадає, що нас можна серед білого дня грабувати! Не вийде! У Місті є Комісія контролю над квартирною платнею. Даруйте, містере Банч, але вам доведеться мати справу з муніципальною Комісією!
Метнувся до відеотелефону, набрав код Комісії контролю за квартирною платнею. На екрані з’явилась кімната, з якої клерки виносили стоси паперів. Снували вони з таким заклопотаним виглядом, наче полишали палубу корабля, що ось-ось піде на дно.
— Добрий день, — привітався Джо голосно, щоб у кімнаті його почуло якомога більше людей. — Я хотів би поговорити з інспектором з приводу підвищення квартирної платні.
Йому довелося повторювати цю фразу тричі, перш ніж до екрана неохоче підійшов один із заклопотаних клерків і звів на екран розгублені очі.
— Слухаю вас, містере… е-е…
— Лі, — підказав Джо.
— …містере Лі. — Клерк мигцем поглянув на годинник. — Прошу вибачення, але в мене лише три хвилини.
І заходився згрібати на столі папери.
Джо зачитав листівку, одержану від Банча.
— Це явне свавілля власників квартир! — обурено вигукнув Клерк. — Збільшити квартирну платню аж на сто відсотків?! Ну, це вже занадто! Це беззаконне свавілля! — Клерку довелося схопитися, бо якийсь тип у синій спецівці безцеремонно висмикнув з-під нього стілець. — Наша Комісія… Я хочу сказати, що ви правильно зробили, що звернулися до нас, — вигукнув він, проводжаючи поглядом того типа, який поніс стілець, потім повернувся до екрана. — Завдання нашої Комісії якраз і полягає в тому, щоб на основі закону боротися з тими квартировласниками, — він сперся об стіл і говорив далі владно і грізно, — які свавільно завищують ціни на житло. Ми закличемо їх до порядку! Вони відповідатимуть перед нашими найсправедливішими в світі законами! Але… — клерк трохи знизив тон, — але зараз, містере… е-е…
— Лі.
— …містере Лі, ми не в змозі вам допомогти. Річ у тім, що…
Тут і у кімнату зайшло двоє в синіх спецівках, з круглими блискучими бляхами на грудях і мовчки потягли до себе стіл.
— Річ у тім, — як уже було винесено стіл, говорив далі клерк, — що Комісія зараз вибирається із старого помешкання, а тому ми не в змозі, як ви й самі бачите, взятися за вашу справу.
— Вибираєтесь? — здивувався Джо. — Даруйте, але мені здається, що вас просто виселяють.
— Містер Банч, власник будинку, у якому наша Комісія наймала до сьогодні помешкання для свого офісу, збільшив на сто відсотків платню, — стримано пояснив клерк, він же інспектор. — Оскільки ж додаткових асигнувань на оплату приміщення муніципалітет не дає, то Комісія змушена звідси вибратися.
— А чому б вам не звернутися в поліцію?
— Зверталися, — зітхнув клерк, — але там тільки руками розвели: приватна власність недоторканна, нічого не вдієш.
— Невже вас не може захистити муніципалітет?
— Ми вирішили в муніципалітет навіть не звертатися, аби він взагалі не ліквідував нашу Комісію, бо ми тоді залишимося без роботи. А містер Банч, вимагаючи звільнити помешкання, погрожує відключити світло, опалення і…
— Ф’юу-уть!.. — аж присвиснув Джо, забувши, що для справжнього джентльмена то несолідно і нечемно. — То містер Банч і вас викидає на вулицю?
— Ну, це… емоції, — холодно і навіть аж ображено мовив клерк. — Наша Комісія авторитетна, солідна, і викидати на вулицю нас ніхто не посміє. Ми прсто самі змушені вибратись… гм-гм… на вулицю. Але це — тимчасово. Як тільки Комісія підшукає собі нове помешкання для офісу, ми обов’язково розглянемо вашу скаргу, містере… е-е…
— Лі, — зітхнув Джо.
Та клерк, не дослухавши його прожогом вискочив з кімнати. І вчасно, бо агенти містера Банча якраз збиралися запломбовувати звільнену кімнату…
XIV
З коридора донісся короткий зумер.
Джо метнувся до вхідних дверей — приємно все ж таки, перебуваючи в зоні ув’язнення, одержувати вісті з волі!
З поштової скриньки витягнув іще одну новорічну листівку із зображенням ялинки і веселого Санта-Клауса.
“Містере Лі!
Вітаємо Вас із Новим роком!”
Джо насторожено прочитав це привітання і зітхнув, чекаючи нових неприємностей. І не помилився, бо далі йшов такий текст:
“Електрокомпанія повідомляє Вас, що у зв’язку… підвищенням… вона змушена… на сто відсотків..: електроенергію, — Джо, читаючи, вже пропускав слова, бо й так усе було зрозуміло. — Якщо ви не згодні… відключено електроенергію у ваш… квар… Баж… Вам щас… Нов… року…”
З передпокою знову почувся короткий зумер. Як приречений, пішов до вхідних дверей і вийняв з поштової скриньки барвисту (вершина друкарського мистецтва!) кольорову листівку із зображенням доброзичливого Санта-Клауса.
“Містере Лі!
…вітаємо… им… рок…” — вже скорочено читав Джо. Що там далі? Ага… “Служба води повідо… збільшує… ому році на сто відсот… корис… водою. В разі поста… вони у ваш… квар… буде відк… Баж… ам:..усіх благ…ому році”.
І тільки він дочитав листівку, як з передпокою знову почувся короткий зумер (пневматична пошта працювала безперервно).
— Не піду! — вигукнув Джо у напрямку дверей. — Хоч і скриньку забийте повідомленнями про збільшення цін, а не піду! Досить! Зрештою, я в’язень.
Так вигукуючи, він ішов до вхідних дверей. Листівка теж була новорічна, барвиста, із зображенням лагідного Санта-Клауса. “Містере Лі!”
— Хто мені ще підсовує сюрприз? — бурмотів в’язень, пробігаючи очима текст, що був точнісінько такий, як і перші два. Єдиним новим словом було “відеозв’язок”.
— Ясно, — підсумував в’язень, повертаючись у кімнату. — Через кілька днів вони відключать і відеоекран.
Гірше вже нікуди.
І це в передноворічний день!
І це з самого ранку!
Що там психолог радив? Ага… підтримуйте зранку гарний настрій, і день тоді буде добрий. То чим же його підтримати, гарний настрій зранку? Відчував себе вже не в’язнем, а звіром, загнаним у глухий кут.
Пішов на кухню і, хоч в порожньому шлунку й так уже булькало, націдив ще склянку консервованої води й одним духом випив.
А настрій падав, падав…
“Чим його підняти?” — задумався номер 3542475 і здригнувся: в передпокої пролунав короткий зумер. Пневматична пошта щось знову подала по своїй безконечній трубі.
Механічно переставляючи ноги, пішов до вхідних дверей, витягнув листівку (теж новорічну, і теж барвисту, і теж із Санта-Клаусом) і стомлено пробіг її. очима. Фірма “Мінк і К°” повідомляла містера Лі: якщо він протягом десяти днів не погасить кредит, то буде притягнений до судової відповідальності… В кінці було побажання містеру Лі усіх благ в Новому році.
— Притягуйте! — не втримавшись, крикнув номер 3542475. — Тільки я вже притягнений. Судом!
І вирішив: більше до дверей — ані ногою!
З нього досить. Досить! Досить! Досить!
Вечоріло.
Джо увімкнув світло.
Постояв біля відеоакваріума, спостерігаючи на відеоекрані за грою яскравих відеорибок, підійшов до відеокаміна, теж постояв, дивлячись у вогонь, який ще нікого й ніколи не зігрів, і знову зітхнув. Щось йому і камін, і рибки почали набридати. Може, придбати інші коробки законсервованих картинок, тобто касети настрою? Тихий грибний дощик, морський прибій чи просто схід або захід сонця під музику Моцарта. Кажуть, допомагає, створює ілюзію душевного спокою та лірично-романтичного настрою… Але все то — витрати, витрати, витрати…
Поникав ще по кімнаті, для чогось зняв із стіни мачете, спробував лезо, розмахнувшись, розсік повітря (криця тонко задзвеніла) і, нудьгуючи, повісив мачете на місце. Та й заходився готуватися до зустрічі Нового року.
З антресолей витягнув довгасту картонну коробку з синтетичною ялинкою, не поспішаючи, зібрав її і поставив на столі. І пішов на кухню — час уже було накривати святковий стіл. Хоч гостей у нього не передбачалося, але святковий стіл вирішив накрити. Новий рік є Новий рік.
Переглянувши запаси харчів, похитав головою: кава, кілька пересохлих галет, цукор, яєчний порошок та суха картопля в пакетах. Не густо. У всякому разі, не для святкового столу. Добре, що хоч вціліла пляшка коньяку. А втім, вона, здається, почата.
Пляшку поставив під ялинку, там же поклав галети. Звичайно, галети — не те. Для святкового новорічного столу потрібна індичка, що є традиційним символом благополуччя Міста. Але де її візьмеш тепер?
В’язень походив навколо столу і махнув рукою: хай і так!
Оскільки робити більше не було чого, він знову увімкнув телестіну і — треба ж! — по телебаченню саме рекламували смажену індичку. Але яку!
— Як відомо, традиція вимагає, щоб на столі в ніч під Новий рік обов’язково була смажена індичка — символ благополуччя і процвітання сім’ї, — добре поставленим голосом говорив диктор. — Та, на жаль, з різних причин не кожна сім’я нашого благополучного і в цілому щасливого Міста має змогу купити під Новий рік натуральну індичку. Ось тут фірма “Хімія. Вік Двадцять Перший” і прийшла нам на допомогу, розпочавши випуск синтетичних смажених індичок, що нічим, абсолютно нічим не відрізняються від натуральних. Їх уже випущено близько мільйона штук. Отже, віднині всі громадяни нашого квітучого Міста мають змогу придбати таких дешевих й абсолютно схожих на натуральні синтетичних індичок, що стануть окрасою їхніх новорічних столів. Зважте й на те, що справжня індичка може бути використана лише раз, а потім її доводиться їсти, а синтетичну можна використовувати десятки років, і десятки років вона прикрашатиме новорічні столи. На вигляд, вона рум’яна, така ж апетитна, як і натуральна, а коштує значно дешевше…
В цей час у передпокої мелодійно проспівав дзвінок.
І хто б це міг бути? Невже гості? Джо вимкнув телестіну і пішов у передпокій. Припав до вічка-перископа в дверях і в першу мить не повірим очам: по той бік дверей стояв… Санта-Клаус… Джо про всяк випадок уважно оглянув його з ніг до голови, але нічого підозрілого не виявив. Санта-Клаус, як Санта-Клаус: червона шапка, яскраво-червоний жакет і пояс, червоні штани, заправлені в чоботи. Біла борода… Але що то в нього на грудях? А-а, скринька з написом “Для бідних”.
Зрозуміло, Санта-Клаус з благодійного товариства жебрає, щоб ощасливити бідних. Джо терпіти не міг наївної філантропії, вважаючи жебрання та старцювання для бідних (яких, до речі, в Місті кілька мільйонів!) зайвою витратою часу. Та все ж двері відчинив — незручно було перед цим благодійником, що в таку ніч оббиває пороги, сподіваючись когось там порятувати мізерною милостинею.
— З Новим роком! — басом прогудів Санта-Клаус, переступаючи поріг, і Джо чомусь не сподобався якийсь неприродний голос, нічного гостя. — З новим щастям!
— І з новим підвищенням цін.
— Політикою наше товариство не цікавиться, — прогудів (і все-таки, чому в нього такий… дивний бас?) Санта-Клаус. — Наше товариство благодійне, воно допомагає тим, у кого немає за що купити шматок хліба. Прошу, містере, пожертвувати.
— Сумніваюсь, щоб жебранням можна було ощасливити бідняків, — зітхнув Джо. — Адже наше Місто якщо й багатіє, то тільки на бідних, їх із кожним роком все більше. Та гаразд, хоч я і сам не багатий, але дещицею поділюся.
Підійшов до столу (Санта-Клаус теж рушив за ним), витягнув шухляду, взяв дві кредитки і, складаючи їх учетверо, щоб було зручніше опустити в щілину скриньки, оглянувся.
І завмер.
Санта-Клаус тримав у руці пістолет.
“Який же я наївний дурень, на такий дешевий гачок попався”, — лайнув себе подумки Джо, а вголос майже весело вигукнув:
— О, новорічний сюрприз! Хоч якась та забавка. Інтересно. Але, як мені відомо, старий, милостиню просять без зброї.
— Я не прошу в тебе милостині!
— Ах, даруйте, це ви так оригінально вітаєте мене з Новим роком, — тягнув Джо, аби виграти зайву хвилину. — Я вельми тобі вдячний, старий, що ти хоч якось урізноманітив мій Новий рік,
— Я не збираюся нікого розважати! Щвидше викладай на стіл долари, золото, коштовності. Ну! Рахую до п’яти, і в твоїй черепній коробці з’явиться пречудова дірка. Раз!..
Джо стало нудно.
— Послухай, Санта-Клаус, чи як там тебе… Ти можеш рахувати хоч до тисячі. Навіть за такий час я не знайду в цих апартаментах ані золота, ані коштовностей.
— Два! — рука з пістолетом, націлена детективу в груди, почала тремтіти. — Три! Ти чуєш — три! — майже вигукнув Санта-Клаус. — Кажу, три. Ворушись!
— Ти досить точно вмієш рахувати до трьох.
— Чотири!.. Востаннє застерігаю.
— Візьми у шухляді столу, — сказав Джо. — Але там — дріб’язок. Двісті з чимось доларів.
— Відійди.
Джо з нудьгуючим виглядом відійшов, а Санта-Клаус, кинувшись до столу, забігав по ньому поглядом.
— У лівій шухляді, — підказав господар. — Можеш забрати ті дві з чимось сотні, все одно їх не вистачить, щоб заплатити за квартиру бодай за один місяць.
Санта-Клаус потягнувся було рукою до лівої шухляди, погляд його наткнувся на листівку на столі, він взяв її, потім другу, третю…
— Я теж отримав подібні листівки, — зітхнув він, і в нього зненацька вихопилось: — І як же нам далі жити?
— Грабувати ближніх, — порадив Джо. — Тобто тих, хто теж не знає, як жити при дорожнечі і чим завтра платити за житло.
— Я теж не знаю… чим платити.
— А ось чим… — Джо зненацька різко викинув ліву руку. Санта-Клаус, нічого не розуміючи, сполошено метнувся за нею поглядом. Цього для детектива було досить. Доки погляд грабіжника був звернений на його підняту руку, він кинувся вперед, ударив новорічного гостя по руці, і пістолет, відлетівши в куток, глухо гупнувся об підлогу.
А в наступну мить він уже був у руках Джо. Санта-Клаус стояв отетерілий, все ще не вірячи в те, що сталося.