Пісня, дика й сувора, повільна й урочиста, похмура й протяжна, долинала звідкілясь дуже здалеку. Ах, коли б Артем міг розплющити очі, щоб більше не марити!.. Так, пісню співали десь далеко-далеко, іноді вона ледве долинала, іноді звучала голосніше. Мовби вітер приносив її сюди, — то кидав десь по дорозі, то підхоплював знову, бавлячись нею. Яка дивна незнана пісня! Ніколи в житті Артем не чув нічого схожого. І як боляче давить той гострий камінець в плече! Хоч би ворухнутися трохи, відсунутись!..
Раптом Артем відчув, що він таки поворухнувся. Дивно! Але так, так, він відсунувся трохи, камінець більше не різав плече. Отже...
Обережно, повільно, ще не вірячи сам собі, Артем підвівся, сів. Він спирався на неслухняні руки, він іще відчував біль у плечі від камінця. Як після важкої хвороби, він нерішуче розплющив очі — і враз примружив їх знову. Що це, зрештою? Сон? Звідки це незрозуміле світло?..
Тепер уже зовсім обережно, прикривши очі рукою, він глянув іще раз. Так, світло! Дивне, присмеркове світло, як буває надвечір, коли сонце сховається за важкими й темними хмарами.
Просто перед собою він побачив товстий рудий стовбур великого дерева. Стовбур той підносився високо-високо і зникав у буйному гіллі з рожево-жовтим листям, наче тепер був не липень, а принаймні вересень. І висока трава між деревами... проте химерна якась, незвичайна трава, вона теж не зелена, а жовто-рожева. Хм, наче зразу настала осінь і все чисто пофарбувала в свій улюблений колір... втім, листя і трава навіть восени не мають такого рожевого відтінку!.. Та що це за диво? А де ж поділися сталагміти? І печера? І всі товариші?
Артем озирнувся. За його спиною біля кам’яної стіни лежала Ліда. Вона лежала нерухомо, горілиць, її бліде обличчя з заплющеними очима було ніби неживе. Артем повернув голову ще трохи вбік. Он, теж біля стіни, лежить і Дмитро Борисович, так само нерухомо. А недалеко від нього — Іван Семенович. Вони наче сплять. Або, можливо, непритомні. Або... ні, далі не можна було думати, це було б надто жахливо!
Тільки тепер Артем помітив, що він знову весь час прислухається до незнайомої дивної пісні. Значить, і це не було сном? Так, протяжна, сувора й похмура пісня все ще лунала. Хто ж може співати її тут? І де саме це «тут»?..
Ще кілька секунд Артем задумано прислухався до далекої мелодії — і майже скрикнув: хтось торкнувся його плеча.
— Хто це? Ах, Діано, моя Діано, як ти мене налякала!
Собака стояла біля нього. Вона радісно повискувала й намагалася лизнути обличчя юнака.
— Де це ми з тобою, Діано, опинилися? Ти не знаєш? І я теж...
Замість відповіді собака швидко побігла до Ліди, обнюхала її, підбігла до Дмитра Борисовича, до Івана Семеновича. Потім вона повернулася до Артема і потягла його за рукав, ніби запрошувала йти за собою.
— Е, Діано, я 6 і сам давно вже був біля них, коли б міг підвестися! Ти що ж, гадаєш, що я отак і сидів би тут? І не довідався, що в ними, не допоміг би? Погано ти мене знаєш! Втім, мабуть, я все-таки зможу...
Справді, Артем відчував себе тепер не таким слабким, як кілька хвилин тому. Сили швидко поверталися до нього. Ще похитуючись, він випростався, підійшов до Ліди, помацав її руку, лоба. Ліда ледве помітно ворухнулась, її губи затремтіли.
— Лідо, дорога Лідо, люба моя, прокинься! Лідо!
Він торкнувся рукою голови дівчини. На обличчі Ліди заграла лукава, хоч і квола ще усмішка.
— І дорога, і люба?.. — тихо мовила вона, не розплющуючи ще очей. — Щось ти надто лагідний сьогодні, Артемчику!
Вона повільно підвелась. Очі її зацікавлено поглянули на юнака, що одразу зніяковів: хіба він міг думати, що вона почує його слова? І потім він нічого ж такого й не сказав...
Тим часом Ліда хутко озирнулася — і усмішка збігла з її обличчя. Рука її стиснула руку Артема:
— Чому так світло? Де це ми, Артеме?
— Не знаю, Лідо. Здивований, як і ти.
— Якийсь ліс... листя... і трава дивного кольору... я нічого не розумію, Артеме!
— І я не розумію, Лідо.
— Все жовтаве... рожеве... Та що це, сон?
Ліда здивовано озиралася. Вона не вірила своїм очам.
— Як ми опинилися тут, Артеме?
Юнак тільки знизав плечима: ну що, справді, міг він відповісти, коли й для нього все це було справжнісінькою загадкою?..
— А де товариші? — питала далі Ліда.
Артем показав у той бік, де лежали Іван Семенович і Дмитро Борисович.
— Що з ними? Треба допомогти! — Ліда спробувала звестися на ноги, але не могла.
— О-ох, — зітхнула вона.
— Саме так було і зі мною, — відповів Артем. — Та ти не турбуйся, за кілька хвилин це мине.
— Артеме, я не розумію...
— Так і я ж нічого не розумію, Лідо...
Він розвів руками.
— Де це ми? — почувся раптом здивований голос Дмитра Борисовича. — Що то за декорації? 1 хто умудрився пофарбувати листя і траву в рожевий колір?
Йому відповів Іван Семенович:
— Це не декорації, Дмитре Борисовичу, а справжній великий ліс, тільки дивного забарвлення...
— Заждіть, заждіть, — не вгавав археолог. — Такого на світі не буває! Значить, це мені, мабуть, сниться.
— Тоді це наш колективний сон, зважаючи хоча б на здивовані запитання Ліди і відповіді Артема. Так, так, друже мій, не лише ви, а й такий старий геологічний горобець, як я, не можу нічого пояснити. Між іншим, що то за дивна кам’яна стіна, біля якої ми лежимо?
Артем ще раз обдивився круг себе. Високі дерева з рожевим листям починалися біля височенної, нерівної кам’яної стіни. Вона нагадувала край урвища, якийсь майже вертикальний обрив. І не можна було побачити, де саме, на якій височині кінчалася та стіна. Може, Артем і помилився, але йому здавалося, що стіна високо, десь над деревами, заходила в сірі непроникливі хмари.
— Я нічого не розумію, Іване Семеновичу, нарешті сказав Артем, бачачи, як геолог запитально дивиться на нього.
— Що ж, змушений визнати знову, що і я розумію не більше за вас.
— А що то за спів? — спитала Ліда.
— Справді, хтось співає.
— І пісня наближається!
— Співає чимало людей...
— І пісня зовсім незнайома... такої я не чув...
Сказавши це, Іван Семенович раптом застережливо підніс руку:
— Слухайте, слухайте! Тихше! Без зайвих розмов!
У тиші, що панувала навколо, почувся якийсь дивний далекий вигук. Потім ще один, ще... Потім пролунало щось схоже на удари бубнів. Йому відгукнулися здаля інші бубни. І знову вигуки — радісні, переможні, врочисті...
Все це долинало звідкілясь з-за лісу. А ліс кінчався десь поблизу — і там, за ним, щось відбувалося. Чи свято, чи якась інша урочиста церемонія?.. І все це — під землею, на двохсотметровій глибині?..
Всі сиділи мовчки, поглядаючи одне на одного. Діялося щось незрозуміле й неймовірне! Втім, дивні звуки не вщухали. Навпаки, вони стали гучніші. Наче тисячі людей кричали разом, заглушаючи гуркіт бубнів.
— Демонстрація якась, чи що?.. — спробував пожартувати Артем. Але це вийшло недоладно. Ніхто навіть не |всміхнувся і взагалі не звернув уваги на його слова. Артем ніяково змовк. Він виразно відчув, як його разом з іншими охоплює тривога.
— Дивіться, дивіться! — вигукнула Ліда.
Пронизуючи густе жовтувато-рожеве листя дерев, звідкілясь згори з легким свистом біля них майнула блискавкою довга стріла. Її оперення дрібно хиталося в повітрі, вона нечутно впала і встромилась гострим кінцем у землю. Стріла стриміла з рожевої трави, як загрозливий вісник небезпеки...
Першим опанував себе Іван Семенович. Перемагаючи кволість, він підвівся, підійшов до стріли і витягнув її з землі. Сірі його очі уважно вивчали несподівану гостю. Нарешті він несхвально похитав головою. Обличчя його було похмуре.
— Подивіться ви, Дмитре Борисовичу, — сказав він, подаючи стрілу археологові. — Це аж ніяк не іграшка. І не прилад для чиїхось спортивних вправ. Це справжня бойова стріла. І її наконечник — бронзовий!
— Що? Бронзовий? Що ви кажете?
Археолог враз забув про свою слабкість, про втому. Він схопився з місця і підбіг до Івана Семеновича.
— Та невже бойова? Дайте сюди, дайте!
Він узяв стрілу в руки і почав пильно розглядати її. Він то підносив її зовсім близько до своїх короткозорих очей, то відводив далі, смішно нахиляючи голову, мов націлюючись очима з-за окулярів.
— Ну що? — нетерпляче спитав Іван Семенович. Очевидно, ця дивна стріла чимало важила для його думок.
— Заждіть, заждіть! Я не можу так швидко. В мене забруднилися окуляри...
Як справжню дорогоцінність, Дмитро Борисович поклав стрілу на сумку, що лежала коло нього. Потім зняв окуляри, старанно протер їх хусткою, все ще не зводячи очей з стріли. Знову надів окуляри й глянув на стрілу, боязко схиливши голову, явно недовірливо, але з якоюсь прихованою надією.
— Так що ж воно все ж таки? — знову запитав Іван Семенович.
— Ні, це неможливо! Це щось надто... надто... Проте все одно для сумніву немає місця!.. Це, бачите...
Археолог не знаходив, видно, слів. Він знову схопив стрілу, показуючи її друзям, мов переможно демонструючи їм надзвичайну коштовність:
— Товариші, це точна копія стародавньої стріли! Такі наконечники ми знаходили під час розкопок скіфських могил. Тільки вони завжди були пошкоджені, вкриті окисом, деформовані. Розумієте? А це — свіжа стародавня стріла!
— Як так — свіжа стародавня? Що за дивний вислів, Дмитре Борисовичу? Поясніть, будь ласка.
— Я не знаю! Та чого ви від мене хочете, Іване Семеновичу? Я бачу тільки те, що бачу, зрозумійте мене! І дивуюся не менше, ніж ви, повірте мені!
Артем глянув на Ліду, Ліда на нього: з плутаних слів Дмитра Борисовича справді нічого не можна було зрозуміти.
І знову до них долинули звуки пісні. Проте це була вже зовсім інша мелодія, радісна, переможна. В ній не було ні суворості, ні похмурості. Ні, тепер це була пісня перемоги і торжества.
— Ніколи не чув нічого подібного, — задумливо повторив Іван Семенович, поглядаючи на Артема і Ліду. Очевидно, це стосувалося одночасно і слів Дмитра Борисовича, і пісні. Лише сам археолог не чув нічого, цілком захоплений вивченням стріли.
— Подивись на Діану, — тихо сказав Артем Ліді.
Собака стояла, широко розставивши лапи. Вона трохи нахилила голову в той бік, звідки линула незнана пісня. Загрозливі зморшки на шиї свідчили про те, що собака хвилювалася, наче хотіла дати відсіч якомусь невідомому ворогові. Іван Семенович теж звернув увагу на поведінку собаки. З півхвилини він стояв, дивлячись на неї і немов обмірковував становище. Потім пролунав його підкреслено спокійний, рішучий голос:
— Товариші, треба з’ясувати справу. Прошу всіх зібрати речі. Дмитре Борисовичу, ви ще встигнете вивчити вашу стрілу.
Археолог незадоволено глянув на Івана Семеновича. Але підкорився, обережно поклав стрілу в сумку так, що вона стирчала з обох її боків з-під клапана, і надів ремені на плечі. Артем і Ліда були вже готові. Вони запитливо дивилися на геолога: що він мав на увазі?
— Діано, тихше! Сюди! Товариші, ми мусимо довідатися, де ми і що діється навколо нас. Ідіть за мною тихо, без зайвих балачок.
І Іван Семенович перший рушив уперед, вибираючи шлях між деревами в тому напрямі, звідки долинала пісня.
Ліс був великий і густий. Щось у ньому було таке, що відрізняло його від звичайних, знайомих лісів. Можливо, то були розміри його велетенських дерев, між якими, здавалося, ніколи не ступала нога людини. А може, це враження можна було пояснити дивним, не баченим ніколи забарвленням листя й трави. Але люди відчували себе мов у якійсь незнаній країні, де все загадкове, нове й складне. А ще таємнича стріла... і пісня... і гуркіт бубнів.
Раптом Іван Семенович підняв руку, наче застерігав: «Увага!»
Вони підходили до узлісся. Ось уже між велетенськими деревами проглянуло хмарне, сіре небо, ось уже узлісся зовсім близько... Іван Семенович хутко пригнувся і сховався за найближче дерево, зробивши товаришам знак, щоб вони наслідували його приклад. Діана, схоплена міцною рукою геолога за нашийник, лягла поруч з ним. Її тіло тремтіло від напруження. Мандрівники виглядали з-за стовбурів, украй вражені. Артем відчував, що в нього перехопило подих, він стискав руку Ліді, боячись поворухнутись. І справді, мабуть, усе це йому сниться? Напевне сниться! Бо в дійсності, в реальному житті, не може, не може бути нічого подібного, такі речі трапляються тільки у сні...
За узліссям починалося широке поле — такого ж самого дивного жовто-рожевого кольору. Поле з одного боку було вкрите своєрідними кибитками з повсті, що стояли на великих возах. Кибитки стояли рівними довгими рядами одна біля одної. Коло них виднілись інші великі вози на високих колесах; у деяких з тих возів було по шестеро коліс.
Далеко за кибитками рухався великий табун коней. А ще далі, замикаючи цей дивовижний краєвид, височіли круті гори, майже вертикальні урвища яких, подібні до знайомої вже мандрівникам кам’яної стіни, підносилися вгору без жодного уступу і зникали серед низьких сірих і важких хмар. Це нагадувало міжгір’я — тільки воно було дуже широке. І гори оточували його з усіх боків.
Втім, ніхто з мандрівників не спиняв на цьому погляду, бо їх увагу привернули зовсім інші, значно ближчі і, безумовно, важливіші для них речі.
Кількасот людей стояло недалеко від узлісся навколо невеликої дивної споруди, кількасот чоловіків і жінок в небаченому одязі. Відразу впадала в око незвичайність їхнього вигляду.
Високі повстяні шапки на чоловіках, гостроверхі, як башлики або шоломи. Короткі каптани — подібні до російських армяків, з вирізами на грудях, підперезані поясами, трохи довші спереду, ніж ззаду. Вузенькі шкіряні або, навпаки, довгі й широкі штани, заправлені в невисокі чоботи, обмотані ремінцями. І ще дивна зброя — так, саме зброя, а не щось інше! — була в руках у тих чоловіків. Довгі списи, якими вони шалено вимахували в повітрі: у всіх були луки і сагайдаки для стріл. В інших можна було помітити за поясом сокири. Люди юрмилися, щось вигукували, інші співали — і всі вони збуджено, наче загрожуючи комусь, вимахували зброєю.
Недалеко від чоловіків окремо зібралися жінки, зодягнені у довгі льняні сукні, на яких широкими складками спадали такі ж довгі накидки. На головах у них були високі убори, що також нагадували башлики з піднятою вгору передньою частиною, а в деяких голова була вкрита другою накидкою, схожою на шаль. У всіх — і в чоловіків, і в жінок — матеріалом для одягу, очевидно, служили рослинні тканини, скоріше за все льон; але було багато й шерсті, і шкіри. Жінки співали тієї ж пісні, але значно стриманіше за чоловіків. Всі — і чоловіки, й жінки — дивилися кудись убік, звідки в куряві наближалася велика процесія. Через куряву не можна було роздивитися як слід ту процесію, але вже видно було, що сюди наближається великий загін вершників, за яким слідом ідуть піші, — нерівною, стомленою ходою.
Артем відчув, як Ліда схопила його за руку. Він подивився на неї. Ліда хотіла в нього щось запитати, але в цю мить почувся схвильований голос Дмитра Борисовича:
— Скіфи! Товариші, це справжні скіфи! Перед нами стійбище стародавніх скіфів-кочівників!
— Тихше! — спинив його Іван Семенович. На хвилину Артем забув про дивне видовище. Він повернув голову до Дмитра Борисовича, силкуючись зрозуміти почуті слова. Скіфи?.. Стійбище стародавніх скіфів?.. Та що, Дмитро Борисович глузує а них? Які скіфи можуть бути під землею, та ще за наших часів?..
Втім, одного лише погляду на археолога було досить, щоб повірити йому: Дмитро Борисович говорив цілком серйозно, він весь був поглинений видовищем! Він важко дихав, його пальці нервово обламували кору з дерев, він дивився й дивився, не зводячи очей, на людей, що співали, і на процесію, яка наближалася до них. Нетерплячими рухами він поправляв окуляри, що безнастанно сповзали йому на ніс.
Артем обернувся до Ліди.
— Ти чула? — тихо спитав він. Ліда мовчки кивнула головою.
— Скіфи?.. Ти розумієш щось?
Ліда знизала плечима: ясно, вона нічого не розуміє, як і сам Артем.
Процесія тим часом наближалася. Це її зустрічали урочистою піснею люди, які стояли біля лісу. Це на її честь вони разом випустили вгору, в похмуре сіре небо, дощ стріл з своїх луків, щось несамовито вигукуючи при цьому. Стріли неслися в повітрі в бік лісу: мабуть, саме таким чином до мандрівників потрапила й ота стріла.