З юрби наперед, назустріч процесії, вийшло кілька чоловіків. Очевидно, це були знатні люди. Їхній одяг був оздоблений численними золотими бляшками, у них не було ніякої зброї, крім коротких мечів і сокир. Один з них, старий сивий чоловік в одязі, що нагадував жіночий, з довгою бородою, підняв урочисто руки вгору й щось хрипло вигукнув. Одразу такі самі вигуки залунали по всьому полі. Тоді сивий чоловік у жіночому одязі повернувся назад і знову підняв руку в напрямі невеличкої, зробленої з хмизу споруди.
— Мабуть, жертовник! — прошепотів збуджено Артем.
— Так, скіфський жертовник з хмизу! — відповів йому не менш схвильований Дмитро Борисович.
Процесія була уже зовсім близько. Ось уже ясно стало видно перших вершників. Вони їхали по кілька в ряд. Всі були добре озброєні й мали, крім того, чотирикутні щити, оббиті шкірою й оздоблені фігурками звірів з бронзи. У знатніших — це легко було зрозуміти з одягу — були круглі щити з виїмкою зверху для обличчя.
Проте Артем не дивився на них. Його увагу привернув вершник, який їхав попереду всіх на багато вбраному коні.
Цей огрядний чоловік з довгою сивою бородою сидів на коні дуже поважно, однією рукою тримаючи поводи, а другу поклавши на золотий держак короткого меча. На вершнику був круглий, також золотий шолом з вирізом: блискучі золоті оздоби вкривали його одяг. Безумовно, це була дуже знатна особа. Про це свідчили й широкі золоті гривни з скручених у джгути дротинок, браслети на руці, якою він тримав поводи. Кілька молодших вершників, що посувалися слідом за ним, схиляли над його головою блискотливі зображення пантер, оленів, застиглих у стрибку левів і орлів на довгих списах. Знатний вершник не оглядався, не дивився вбік. Спокійно і впевнено він сидів на своєму вороному коні, не звертаючи ні на що уваги.
— Головний вождь племені... головний вождь... — почув Артем приглушений від хвилювання голос Дмитра Борисовича. — Він повертається з загоном скіфів з походу. Неймовірно, я бачу це на власні очі!
— Тс-с! — знову спинив його Іван Семенович. — Тихше.
Старий чоловік в жіночому одязі, що вийшов з юрби, не опускаючи піднесених рук, ступив ще кілька кроків назустріч вершникам. Тепер між ним і вождем лишалося всього кілька метрів. Ледве помітним жестом вождь спинив коня. І разом з ним зупинилися всі вершники. Лише позаду ще тривав рух: то повільно підходили піші.
Старий чоловік у жіночому одязі з піднесеними руками прокричав високим гортанним голосом якісь слова. Мабуть, він вітав прибулих. У відповідь на це залунали вітальні вигуки вершників. У повітрі блиснули леза сокир, коротких мечів, ворухнулися схилені над головою вождя зображення левів, орлів і пантер. Єдина тільки людина залишалася нерухомою і мовчазною. То був вождь, що так само спокійно, байдужо, зверхньо сидів на коні, поклавши руки на меч.
Ще щось вигукнув старий чоловік з піднесеними руками, ще раз відповіли йому безладними вигуками вершники и ті, що ждали процесію. Аж тоді вождь наче прокинувся і зробив рукою владний помах, мов кликав когось. З натовпу біля жертовника вийшов молодий чоловік, теж у багатому вбранні. Його обличчя було схоже на обличчя старого вождя, але на відміну від нього було неприємне, насторожене й нещире. Навіть ішов цей молодий чоловік не прямо, а якось правим боком уперед. Вождь на коні трохи схилив голову, придивляючись до нього, але на його суворому спокійному обличчі не з’явилося ні вітального вправу, ні ознак будь-якої зацікавленості.
Молодий чоловік підійшов ближче і схилився перед вождем, який все так само непорушно дивився на нього. Навколо стало зовсім тихо. Молодий чоловік несміливо поглядав на старого вождя знизу й скоса, мовби побоювався несподіваного удару. Проте старий вождь лише недбало махнув рукою і відвернувся. Молодий, наче він тільки й чекав цього, швидко відбіг убік і спинився, все ще боязко дивлячись на вершника в золотому шоломі.
Старий вождь вперше озирнувся. До нього одразу підбіг вершник: мабуть, він уже давно чекав цього знаку. Вождь ліниво ворухнув п’ястю руки, мов загрібаючи щось. Вершник круто повернув коня й помчав назад, щось вигукуючи.
Вкрай зацікавлений Артем відсунувся трохи назад, ближче до Дмитра Борисовича, і ледве чутно спитав його:
— Що це вони кричать? Якою мовою?
Не повертаючи голови, археолог відповів так само тихо:
— Мабуть, скіфською.
— Ви розумієте щось?
— Звісно, ні.
— Чому?
— Бо скіфської мови не знає ніхто... та заждіть, заждіть!
— Припиніть розмови! — сердито спинив обох Іван Семенович, кинувши на них суворий погляд.
Десять-п’ятнадцять вершників гнали перед собою безладну юрбу піших. Тут були і чоловіки, й жінки. Всім своїм виглядом вони дуже відрізнялися як від вершників, так і від людей, що ждали процесію.
Насамперед на них був не такий одяг. Точніше, це була суміш різного одягу. В декого з них, правда, були такі самі каптани, але поверх них звисали ще й короткі накидки. Інші йшли з непокритими головами, тоді як. усі вершники й ті, що ждали, мали обов’язково шоломи чи башлики.
Всі ці піші були, видно, стомлені й виснажені. Ішли вони мляво, дехто помітно шкутильгав. Ніхто не підводив голови, лише іноді злякано оглядався, коли хтось з вершників підштовхував його зброєю чи просто грудьми коня. — Полонені! — тихо сказала Ліда.
Так, це, безумовно, були полонені, кілька десятків полонених, яких десь захопили воїни-вершники і привели сюди...
Старий чоловік, що й досі стояв біля жертовника з піднесеними руками, зацікавлено розглядав полонених. На хвилину втративши свій урочистий, поважний вигляд, він навіть звернувся до вождя з якимсь запитанням. Але той не відповів, ніби не чуючи, навіть не повернув голови. Старий біля жертовника зле скривився. Мабуть, щоб приховати це, він одразу схилився до жертовника.
Знову Артем почув, як Дмитро Борисович говорить голосом украй враженої людини, що бачить перед собою нечувані, несподівані речі:
— Так це ж віщун! Скіфський віщун! Енарей, хоч він і з бородою! Очам не вірю!
Енарей?.. Артем здивовано глянув на Ліду. Що це означає? Але вона мовчки знизала плечима: звісно, вона теж не знала такого слова.
Полонених спинили недалеко від жертовника. Вершники, загрожуючи списами й сокирами, зігнали полонених, які й без того не опиралися, в одну юрбу. Знову залунала переможна пісня, знову злетів у повітря дощ гострих стріл. Полонені боязко щулилися, бо стріли з тонким пронизливим свистом пролітали прямо над їх головами.
Старий віщун відійшов од жертовника. Він ще раз підніс руки й замугикав, мабуть, молитву. Проте, враз обірвавши її на півслові, урочисто звернувся до вождя, вказуючи рукою на полонених. Можна було зрозуміти, що віщун чогось вимагає. Старий вождь рвучко повернувся до нього. Обличчя його посуворішало. Рука міцно стиснула держак меча. Але наступної миті він уже говорив спокійно і владно. Всього кілька слів сказав вождь, проте їх було, очевидно, досить. Він погоджувався з віщуном, він не заперечував йому. Віщун випростався — пихато і переможно.
За знаком вождя двоє вершників відібрали з юрби полонених двох чоловіків і одну жінку. Здавалося, вони навмисне вибрали з цілої юрби найбільш виснажених і стомлених людей, які ледве пересували ноги. Підштовхувані вершниками, троє покірно і без опору йшли до віщуна — і сама вже їхня хода свідчила, що цим людям геть усе байдуже. Віщун незадоволено глянув на них і стиснув кулаки. Йому щось явно не подобалося.
Вперше на обличчі старого вождя в золотому шоломі з’явилася відверта, неприхована посмішка. Разом з ним посміхались і його воїни. А віщун нерухомо стояв біля жертовника і люто дивився на полонених, що підходили до нього. Тепер його сухе вуглувате обличчя було перекривлене гримасою, губи гнівно сіпалися. Він одвів погляд від полонених і дивився у бік вождя, який немов стежив за кожним його рухом. Віщун наче хотів сказати щось, але, мабуть, передумав і знову повернувся до жертовника.
— Що воно таке діється? — стиха промовив Артем. — Чи вони ворогують між собою, чи що?
Втім, він зразу ж змовк, відчувши на собі сердитий погляд невмолимого Івана Семеновича.
Старий вождь кинув кілька коротких фраз, показуючи рукою на віщуна. Голосний регіт воїнів був йому відповіддю. Саме цей регіт, мабуть, остаточно розлютив віщуна. Він рішуче ступив крок у напрямі до старого вождя й гнівно заговорив, вказуючи то на себе, то на жертовник, то на полонених, яких привели до нього. Він шалено розмахував руками. Раптом віщун спинився і вказав на хмарне, низьке небо. Голос його, і без того хрипкий, набув загрозливого звучання.
— Він незадоволений з того, що йому мало дали. І загрожує, що небо покарає за це, — почув Артем голос Ліди. — Так, Дмитре Борисовичу?
— Мабуть, так. Але — тс-с! Що буде далі? — Археолог був цілком захоплений тим, що відбувалося перед його очима.
Віщун змовк, усе ще вказуючи на небо. Залунав твердий голос старого вождя. У суцільній тиші він дзвенів, як владне веління. Вождь вимовив усього кілька слів, проте їх було досить. Віщун якось зіщулився, від його пихатого вигляду зразу не лишилося майже нічого. Він витиснув з себе якусь невиразну відповідь, мляво повернувся до жертовника і помахом руки покликав когось до себе.
Троє дужих жінок у розшитих золотом льняних сукнях з кинджалами в руках вийшли наперед. На їхніх повстяних головних уборах виблискували бронзові бляшки, кинджали вони тримали поперед себе, гостряками наперед. Віщун вказав їм на полонених, що, ледве тримаючись на ногах, стояли біля жертовника. Троє озброєних жінок, загрожуючи кинджалами, одразу підійшли до них і схопили за руки. Ще мить — і вони потягли полонених до підніжжя жертовника. Залунав одчайдушний лемент. Якими знесиленими не були полонені, але, почувши смертельну загрозу, вони почали опиратися. Проте — хіба ж мали змогу щось протиставити дужим, озброєним жінкам ці стомлені, змучені люди?..
— Це обурливо! — вихопилось у Ліди. — Жінки допомагають цьому мерзенному віщунові!
Наче не чуючи її слів, Дмитро Борисович бурмотів:
— Так, так, усе правильно! Саме жінки були в скіфів жерцями! Жінки, а не чоловіки, так, так! Дивно лише, що головний віщун не жінка, а старий, хоч і зодягнений у жіночий одяг... Енарей, звісно, але в чому ж тут річ?..
— Тс-с! — знову спинив археолога Іван Семенович.
Вождь мовчки дивився на те, що відбувалося коло жертовника. Обличчя його було незворушне, позбавлене будь-якого виразу. Мовчали і його воїни. Тільки лементувала полонена жінка, яку тягнули до підніжжя жертовника, та чути було невиразний гомін у юрбі.
— Вони хочуть убити їх! — обурено мовила Ліда.
— Принести в жертву! — додав не менш обурений Артем, забувши про потребу стримуватися й говорити пошепки.
— Тс-с! Тихо! — почули вони застережливий голос Івана Семеновича з-за дерева.1
Але цього разу Артем не міг коритися наказові, як раніше. Він палко заговорив:
— Іване Семеновичу, це неможливо! Ми повинні втрутитися, допомогти, врятувати їх!
— Нас усього четверо, Артеме!
— Все одно ми не маємо права! — Артем рішуче стиснув держак своєї кирки.
— Це божевілля, Артеме! Я наказую вам...
Але було пізно. Артем вискочив наперед, і його постать чітко вималювалася на фоні рудих стовбурів, його помітили відразу. Кілька вершників враз поскакали назустріч Артемові до лісу, загрожуючи дротиками. Залунав оглушливий свист і вигуки.
Все відбулося блискавично. Археолог не встиг зійти з місця, Ліда ще тільки ступила крок уперед слідом за Артемом, як вершники уже оточили мандрівників. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: опиратися марно. Дротики були націлені в груди, сокири загрозливо звелися в повітрі. Проте скіфи не нападали. Вони перемовлялися, вражені, мабуть, небаченим виглядом незнайомців. Нарешті один з них вимовив щось тоном наказу. Частина вершників заїхала назад і почала підштовхувати мандрівників дротиками у спину.
— Та обережніше, ви! — розлютовано гукнув Артем.
— Доведеться підкоритися, товариші, — тихо сказав Іван Семенович. — Тепер ми теж полонені...
— Іване Семеновичу, я винний... пробачте... — повернувся до геолога Артем, який збагнув, що він наробив.
— Потім, Артеме. Тим більше, що коли б ви цього не зробили, то зробив би це я сам, — відверто сказав Іван Семенович. І Артем зрозумів, що було б саме так...
Гострими дротиками мандрівників штовхали у спини. Ззаду і спереду були озброєні вершники. Лишалося тільки йти вперед — до скіфів, до старого вождя, до полонених...
Що таке «поскіна»? — Артем проти старого віщуна. — Перемога біля жертовника. — Дмитро Борисович починає розуміти. — В кибитці старого вождя. — Варкан і скіфська оксюгала.
Дмитро Борисович знизав плечима:
— Що ж, іти так іти. Не можу сказати, щоб це був найкращий спосіб ознайомлення з життям стародавніх скіфів... Але... — Він підняв руку й насунув свій м’який капелюх. — Але, здається, більше нічого нам не лишається... Е, зачекайте, це що ж таке?..
Один з вершників, мабуть, зацікавившись дивним, з його погляду, головним убором Дмитра Борисовича, підчепив дротиком його капелюх і підняв у повітря, показуючи іншим. Вершники жваво загомоніли. Але це тривало якусь хвилину.
Бо Діана, ображена за свого друга, зробила свої висновки. З загрозливим гарчанням жовтий боксер стрибнув уперед. Він блискавично майнув у повітрі. Почулося глухе хрумтіння. Боксер схопив своїми міцними іклами дротик, на якому висів капелюх археолога, і зламав його, мов соломинку. Капелюх упав на землю. Вершник ледве стримав зляканого коня, що став дибки. Та й сам він був, очевидно, вражений несподіваним нападом і навіть не намагався чинити будь-якого опору.
А Діана уже відстрибнула назад, до своїх, трохи присіла на задні лапи і вишкірила зуби, готова і далі захищати друзів. Тим часом Дмитро Борисович підняв з землі капелюх і надів його, ображено бурмочучи:
— Така неввічливість... добре, що Діана допомогла!..
— Добре-то добре, але як би з того не вийшло нової неприємності, — мовив стурбовано Іван Семенович, поглядаючи на вершників.
— А мені здається, навряд. Гляньте на них, які вони занепокоєні. Їй-бо, вони, напевне, дуже бояться собаки, — озвався Артем.
Справді, вершники боязко поглядали на Діану. Здавалося, що й дійсно собака викликала в них великий страх. Той з вершників, на якого напала Діана, хутко відкинув у кущі зламаний дротик. Він ще раз озирнувся на собаку і від’їхав подалі, повторюючи одне й те ж слово:
— Поскіна!.. Поскіна!..
Решта вершників теж уникала сутички з собакою, хоч і тримала напоготові дротики й мечі. Загадкове слово «поскіна» лунало навколо.
— Що ж це може означати, та «поскіна»? — тихо, наче сама себе, питала Ліда.
Їй ніхто не відповів. Втім, було ясно одне: вершники не насмілюються зачепити велику жовту собаку. Відчула це, мабуть, і Діана. Вона загарчала ще раз, презирливо відвернувшись від боязких вершників, і відійшла до Івана Семеновича. Тим часом скіфи знову заходилися підштовхувати товаришів. Проте робили вони це тепер значно обережніше, наче пройнялися до них певною повагою. Підштовхування тепер скидалося більше на запрошення. Артем задоволено всміхнувся:
— От спасибі тобі, Діаночко, як ти вчасно втрутилася!
Він чекав, що його жарт хтось підхопить. Але Іван Семенович серйозно сказав:
— Ходімо, товариші. Будьмо стримані й обережні.
Становище досить серйозне. За кожним нашим рухом стежать.
Так, незнайомці, що виходили на поле, привертали до себе загальну увагу. Забувши про пісні, забувши про зустріч процесії, скіфи дивилися тепер тільки на прибулих. Гомін здивування лунав у юрбі. Навіть мовчазні й байдужі раніше, сповнені власним горем полонені — і ті повернулися до незнайомців, що йшли під охороною вершників. І навіть старий вождь, який досі нібито не звертав ні на що уваги, з помітною цікавістю оглядав чужинців.