А вони йшли під цими поглядами, в яких не було помітно доброзичливості, відчуваючи себе недобре, але намагаючись зберегти невимушений, пристойний вигляд. Та й що їм лишалося ще робити?..
І знову залунало слово, яке промовляли вершники:
— Поскіна!.. Поскіна!..
Це слово передавалося з уст в уста. Скіфи на мить наче забули про чужинців, вражені виглядом собаки; вони вказували на Діану, з страхом дивилися на неї й збуджено перемовлялися:
— Поскіна!.. Поскіна!..
Єдиною істотою, яка зовсім не помічала цього, була сама Діана, що спокійно йшла поруч з Іваном Семеновичем, зрідка поглядаючи на нього розумними очима, немов намагаючись запевнити хазяїна в своїй відданості.
— Поскіна!.. Поскіна!.. — лунало серед скіфів.
Мандрівники уже зовсім підійшли до старого вождя, який нерухомо сидів на коні. Він уважно придивлявся до незнайомців. Тепер Артем міг добре роздивитися його обличчя. Спокійні, напівприкриті віями очі глибоко запали під звислими сивими бровами. Тонкий ніс з горбинкою видавався далеко вперед. Бліді губи майже ховалися під сивими вусами, а борода спадала хвилею на груди. Ось вуса вождя ворухнулися. Старий щось сказав — кілька незрозумілих слів. Дивлячись на незнайомців, він явно чекав відповіді.
Іван Семенович і Дмитро Борисович перезирнулися: як зрозуміти, чого хоче від них цей чоловік? Про що він запитує, що відповідати йому? І навіть якщо відповідати, то хіба ж він, у свою чергу, зрозуміє їх?..
У юрбі скіфів знову знявся збуджений гомін. Вкрай зацікавлені, люди посувалися ближче й ближче до чужинців і вже оточували їх з трьох боків. Тільки з трьох, бо з четвертого стояла Діана і саме до неї скіфи не наважувалися підійти. Тим більше, що собака, занепокоєна їх наближенням, і без того вороже поглядала на юрбу. Вона вищиряла зуби і стримано гарчала. Про всяк випадок Іван Семенович наказав:
— Спокійно, Діано! Сидіти! Сидіти! Тихо! Собака глянула на нього, покірно ворухнула коротким обрубком хвоста і змовкла. Тільки губи її, що нервово час від часу підіймалися, оголюючи могутні ікла, свідчили, що вона напоготові до захисту друзів.
Старий вождь, не діждавшись відповіді, щось сказав знову — на цей раз помітно пом’якшеним, навіть дружнім тоном. І знову, звісно, не дістав відповіді. Тоді він незадоволено озирнувся, помітивши, як близько до чужинців присунулися скіфи, і віддав якийсь наказ найближчим воїнам. Ті одразу виїхали наперед і відтіснили піших. Вождь схвально кивнув головою.
— Так і справді буде спокійніше, — сказав Артем. Мабуть, старий вождь почув голос юнака, бо відраз повернув до нього своє суворе обличчя. Але не вимовив нічого, тільки уважно оглянув Артема з голови до ніг. Поблизу знову почувся лемент полоненої жінки. Дужі жінки, помічниці віщуна, скільки можна було зрозуміти, вважали за потрібне закінчити своє діло, порушене появою чужинців. Вони почали співати якоїсь молитовної пісні, тримаючи напоготові занесені кинджали.
— Іване Семеновичу, вони заріжуть їх! — з жахом скрикнула Ліда.
І знову Артем страшенно розлютився. Не можна, не можна допустити, щоб на їхніх очах вбивали людей! Не слухаючи Івана Семеновича, який щось казав йому, Артем кинувся до жертовника, розмахуючи киркою і несамовито вигукуючи:
— Киньте! Киньте, я вам кажу! Не смійте!
Жінки — помічниці віщуна — оторопіло спинилися. Видно, вони аж ніяк не сподівалися, що хтось з чужинців наважиться перешкодити їм. Пісня увірвалася. Натовп скіфів збуджено загомонів. Тим часом Артем був уже біля самого жертовника, вимахуючи киркою.
— Облиште цих людей, я вам кажу! Облиште! — кричав він.
Озброєні жінки-жриці трохи позадкували. Справді, Артем в цю мить був страшний. Його очі виблискували, він загрожував піднесеною киркою і щосили кричав:
— Що вони вам зробили? За що ви хочете їх убити? Геть від них, бо я...
Він на секунду змовк, побачивши, як назустріч йому виступив старий віщун. Урочисто, своїм улюбленим жестом підвівши довгі сухі руки, віщун підходив до Артема і щось зловісно бурмотів. Скіфи загомоніли голосніше. Жорстоке, неприємне обличчя старого віщуна дихало неприхованою люттю. Він говорив так швидко, що затинався і мов випльовував слова. Погляд його невеличких гострих оченят не одривався від юнака.
— Я твого гіпнозу не боюся! — гукнув сердито Артем. — Ти мене не лякай, я не з таких. Ану не заважай!
І з цими словами він кинувся до полонених, яких було знову схопили жриці-жінки. Віщун заступив ще раз дорогу Артемові. Але юнак недбало відштовхнув його і стрибнув далі. Віщун хитнувся і мало не впав. Розлютований і ображений, він вихопив свій меч і звів його над Артемом.
— Он ти який! — спинився на мить Артем. — Гаразд, тоді стережися, старий!
Він раптом стрибнув убік і звідти блискавично вдарив киркою по зведеному мечу. Брязнув дзвінкий метал. Старий віщун ніяк не сподівався такого опору. Короткий меч вилетів з його руки й впав на землю за кілька кроків. Віщун безпорадно поглядав то на меч, то на Артема.
— Що, не чекав? Ага? Поки що досить з тебе. Гей, ви, киньте цих людей, я вам кажу!
Ще за мить Артем уже був біля жерців, помічників віщуна. Він вимахував киркою, вигукував безладні загрози. Можливо, це й не вплинуло б на дужих, озброєних жінок, але подія з старим віщуном налякала і їх. Адже то, мабуть, вперше вони бачили, як хтось насмілився не тільки чинити йому опір, а й переміг того, кого вони звикли боятися. Жінки — помічниці старого віщуна — поспішно відступили за жертовник. І вже звідти боязко поглядали то на Артема, то на старого віщуна, який, опанувавши себе, підняв з землі меч і знову швидко попрямував до юнака.
— А, тобі мало, старий? — процідив крізь зціплені зуби Артем. — Ну, стережися!
Але старий віщун цього разу не звів меча. За п’ять кроків він спинився і, піднісши руки вгору, щось забурмотів. Юрба скіфів загомоніла стривожено і злякано. Навіть полонені трохи відступили від юнака, почувши загрозливий голос віщуна. А він наче малював щось у повітрі помахами рук, випростовувався, згинався і знову витягувався, його голос ставав дедалі загрозливіший. Артем зрозумів, нарешті, в чому річ.
— Еге, старий, ти проклинаєш мене? Будь ласка, скільки завгодно, цього я аж ніяк не боюся. Тільки не підходь, а проклинати можеш. Бачили такого, га? Та ви не бійтеся, це все дурниці, самі забобони, — звернувся він до полонених, бо помітив, з яким неприхованим жахом прислухаються вони до заклять віщуна. Тепер, коли Артем трохи охолов, він збагнув, що довго триматися проти віщуна і його помічниць він сам не зможе. Треба було щось вигадати. Але що?
А старий віщун, здавалося, розривався від люті. Піна виступила на його синіх губах, він вигукував прокляття дедалі гучніше, хоч і не наближався до Артема.
Ліда з помітною повагою дивилася на юнака. Дмитро Борисович міцно тримав свою кирку: здавалося, він ледве стримує себе, щоб не кинутися на допомогу. Його наміри помітив Іван Семенович, який стиха казав археологові, наче заспокоюючи його:
— Заждіть, заждіть, Дмитре Борисовичу. Ще є час. Поки що Артем тримається дуже добре, ви ж самі бачите...
— Потім може бути вже пізно, Іване Семеновичу!
— Ні, ні, повірте мені. Я знаю, що кажу. Є ще резервні заходи. Тихше, Діано! — Він тримав собаку за нашийник, бо Діана весь час поривалася до Артема.
Старий вождь, взявшись за золотий облук сідла, наче весь перетворився на увагу — і це було дуже не схоже на попередню поведінку, коли з його суворого обличчя не сходив вираз презирливої байдужості. Він стежив за кожним рухом юнака-чужинця, він навіть не приховував посмішки, коли Артем вибив киркою меч з рук віщуна. Тепер він прислухався до шалених вигуків старого чудодія, дещо здивовано поглядаючи на Артема, на якого ті вигуки зовсім не впливали. Ось старий вождь перевів на мить погляд на того молодого чоловіка, який раніше виходив з юрби вітати його. Молодий кривобокий скіф аж тремтів з переляку. Він ховав своє обличчя в долонях, з жахом слухаючи несамовиті вигуки віщуна. Мабуть, вони здавалися йому неймовірно страшними. Старий вождь презирливо посміхнувся. Один з воїнів щось запитав у нього, показуючи дротиком на Артема. Вождь заперечливо похитав головою, і воїн знову нерухомо застиг на місці.
Нарешті віщун зрозумів, що самими прокляттями Артема не візьмеш. Він верескливим голосом вигукнув жінкам-помічницям наказ, пояснюючи його красномовними жестами.
— Е, він наказує схопити нашого Артема, — Стурбовано мовив Дмитро Борисович. — Треба допомагати. Я побіжу до нього!
— Заждіть, — відповів Іван Семенович.
— Але ж вони схоплять його!
— Заждіть, кажу, — незаперечно повторив геолог. — Ще є час!
Він мав рацію. Справді, помічниці не насмілювались вийти з-за жертовника, незважаючи на наполегливі вимоги віщуна. Вони жваво перемовлялись, але не підкорялися наказові. Тоді розлютований вкрай віщун грізно підніс руку, готуючись, очевидно, осипати прокляттями і своїх помічниць. Цього вони витримати не могли. Боязко, тримаючи поперед себе кинджали, вони вийшли з-за жертовника і ступили крок до Артема.
— Ану, тільки спробуйте! — безстрашно ступив їм назустріч юнак.
Втім, голос Артема був уже не такий певний. Юнак чудово розумів: хіба ж можна було за допомогою маленької кирки боронитися проти кількох озброєних кинджалами і мечами ворогів?..
— Діано, біжи до нього! — тихо мовив Іван Семенович, випускаючи нашийник з рук. Як звільнена пружина, Діана стрибнула до Артема і, враз опинившись біля нього, вишкірила зуби на озброєних жінок. Загрозливе гарчання собаки свідчило про рішучі наміри.
— От нас і двоє, — вже значно веселіше промовив Артем. — Спасибі, Іване Семеновичу! Ну як, і тепер спробуєте? Стережіться, ми з Діаною не будемо жартувати!
Не чекаючи відповіді, він сам рішуче ступив ближче до жертовника, до помічниць віщуна. Ті негайно відступили: самий вигляд Діани безмірно лякав їх. Артем знову почув знайоме:
— Поскіна!.. Поскіна!..
— Отож і я кажу, що поскіна, — засміявся Артем. До нього вже повернувся бадьорий настрій. — Поскіна!
Він вигукнув це дивне слово на повний голос, як гукають, наприклад, «пожежа!» І це справило на всіх скіфів неймовірне враження. На полі запанувала тривожна тиша, яку ніхто, навіть старий віщун, не наважувався порушити.
— Що ж означає це страшне для них слово? — запитав Іван Семенович у археолога. Той знизав плечима: — Важко сказати... По-грецьки слово «кіно» означає — собака. Може і тут це зв’язано з собакою. А можливо— щось на зразок табу. Знаєте, таке особливе слово, що означає — заборона, священна релігійна заборона торкатися до чогось... Це єдине, що я можу припустити.
Тим часом помічниці віщуна знову сховалися за жертовник. Ніякі закляття старого чудодія не могли тепер, очевидно, вплинути на них.
Артем, зовні цілком спокійний, погладив Діану по спині:
— Ну, поскіночко, що будемо робити далі? Старий, здається, зазнав поразки. Як би нам з тобою її закріпити, ти не знаєш?
Юнак уже майже опанував себе: безпосередня небезпека минула. Поки що можна було нічого не боятись. Адже остаточно з’ясувалося, що Діана завдає скіфам неймовірного, хоча й незрозумілого страху. Артем невимушено і лагідно гладив собаку, чуючи, як з-за жертовника долинають до нього збуджені голоси жерців. Мабуть, з погляду помічниць віщуна це також був страшний вчинок — гладити жахливу поскіну! Таким самим невимушеним жестом Артем вийняв з кишені цигарку, розім’яв її між пальцями:
— За цими забобонами та боротьбою з ними навіть немає часу покурити. Правда, Діано?
Іван Семенович усміхнувся: мабуть, він уявив щось смішне. І підштовхнув ліктем Дмитра Борисовича, який здивовано озирнувся, не бачачи нічого смішного.
Артем вклав цигарку в рот, запалив її. Потім з насолодою затягнувся, випустив хмарку диму:
— А приємно покурити після напруження!
Не чувана досі тиша впала на жовто-рожеве поле. Натовп завмер. Жодного слова, жодного руху! Навіть старий вождь здивовано відкрив рота і дивився, як Артем затягувався і випускав з рота дим. Ось юнак ще раз широкою цівкою пустив дим.
— Чого це вони всі так притихли, Діано? Не бачили ніколи, як курять, чи що?
Потроху в натовпі загомоніли. Скіфи збуджено вказували на юнака біля жертовника, на дим, що його він випускав з рота, схвильовано жестикулювали. Мабуть, це видовище було найдивовижніше з усього, що їм довелося сьогодні побачити. Помічниці віщуна давно, вже тихенько відступили од жертовника і змішалися з юрбою: очевидно, вони вважали, що краще бути подалі від молодого чужинця, який не тільки нічого не боїться — навіть страшних заклять старого віщуна! — а й сам ще творить небачені й нечувані дива. Та й старий віщун поступово відійшов убік: йому також, мабуть, не доводилося бачити нічого подібного.
Нарешті Артем кинув недокурок, притоптав його і наказав полоненим:
— Та йдіть ви вже до своїх! Вистава кінчилася!
Він підштовхнув для виразності полонених до їхнього гурту. Боязко відступаючи і не насмілюючись повернутися до юнака спиною, врятовані люди задкували до своїх. Артем співчутливо похитав головою:
— Ач, які залякані, бідолахи!
Він повернувся і рушив до товаришів.
Діана бігла поряд. І там, де проходив юнак, стихало гудіння натовпу, люди з повагою й страхом дивилися на нього, заглядали йому в рот: а чи не з’явиться звідти ще загадковий дим?..
— От яка вийшла історія, — сказав Артем, підійшовши до товаришів. Він намагався приховати своє збентеження, яке дедалі більше охоплювало його. Адже він не виконав прямого наказу Івана Семеновича, кинувся до жертовника, знову поставив усіх під загрозу. — Іване Семеновичу, слово честі, не міг я витримати... — В голосі його дзвеніли нотки непевності, наче він просив пробачення...
— Гаразд, гаразд, Артеме. Про все поговоримо потім. Побачимо, що буде далі, — відповів несподівано мирно геолог.
Що таке? Очі Ліди були вогкі, вона мало не плакала. От диво!
— Я так хвилювалася за тебе, Артемчику, — промовила вона.
Дивно, але Артем не знайшов, що відповісти дівчині. Він тільки схопив маленьку руку Ліди і палко стиснув її. А його другу руку тим часом узяв Дмитро Борисович.
— Юначе, — сказав він, тиснучи Артемові руку, — юначе! Ви — справжня людина! Я... я вітаю вас! — Його борідка тремтіла.
Тепер Артем остаточно зніяковів. Та що ж він зробив такого, щоб усі казали про це та ще й хвилювались? Іван Семенович не сердиться, не лає його, і це вже дуже добре...
— Товариші, увага! — пролунав голос геолога. — Старий вождь каже про нас.
Справді, вождь щось наказував, вказуючи на чужинців. Потім він помахом руки владно покликав до себе головного віщуна. Той неохоче підійшов, незадоволений, лютий, хоч і намагався приховати свою лють. Розмова була недовга. Вождь владно і суворо говорив, а віщун слухав його з дедалі більшим незадоволенням. Він навіть спробував раз заперечити вождеві. І той враз підвищив голос, в якому наче задзвенів метал. Віщун покірно схилив голову. Тільки його маленькі хитрі очі швидко бігали та стискалися в безсилій люті кулаки.
— Який же він противний, — прошепотіла Ліда.
Артем дивився на віщуна. Кривобокий молодик, щ виходив свого часу зустрічати старого вождя, не зводив погляду з Ліди. Це розсердило Артема. Кривобокий немовби відчув, що на нього дивляться. Він хутко зиркнув убік, помітив підозріливий погляд Артема і відразу одвернувся. Артем бачив його очі лише одну мить, але й цього було досить, щоб помітити ворожість, з якою кривобокий зиркав на нього.
«Хто він? — подумав Артем. — Не проста людина, бо вдягнений дуже багато... Он скільки на його одязі блискучих золотих бляшок... І тримається впевненіше за інших... звісно, коли на нього не дивиться старий вождь!»
Тим часом розмова вождя і віщуна закінчилася. Віщун низько вклонився і одійшов. Артем уважно стежив за ним. Йому не подобалося його хитре і люте обличчя... Проходячи мимо кривобокого, старий віщун ледве помітно хитнув головою. А кривобокий відповів йому таким самим хутким поглядом, після чого знову покірно опустив очі.
— Еге, тут щось не так! — зауважив Артем. — До цього треба придивитися...
Проте, сказати правду, він одразу забув про побачене. Бо до старого вождя підійшов ще один скіф — у скромному одязі, з єдиним золотим значком на шоломі. За ним стояв чоловік зовсім іншого вигляду — смуглолиций і безбородий. Тримався він спокійно і невимушено. Старий вождь звернувся до молодого скіфа з золотим значком на шоломі. Дивно, але його суворий голос одразу, якось потеплішав, він говорив дружньо, навіть лагідно. Вислухавши вождя, молодий скіф уклонився і мовив кілька слів своєму безбородому супутникові, після чого обидва підійшли до полонених. Безбородий голосно заговорив з полоненими, як старший, але зовсім не як стороння людина, не як чужий начальник. Він наче заспокоював їх.