Ой, як же повільно йде Дмитро Борисович! Тіара скіфського вождя! Справді, це буде гідним внеском навіть до славнозвісної скіфської колекції Ермітажу, про яку стільки розповідав Дмитро Борисович. І хто ж знайшов ту тіару? Чиє скромне ім’я буде назавжди пов’язане в науці з історією відкриття такої надзвичайної коштовності?..
Мерщій, мерщій! Артем не може більше ждати. Його серце готове вистрибнути з грудей від нетерпіння. Що всередині загадкової скриньки, яку таємницю ховає вона в собі?
Що в ній?
Ліда здивована. — Вміст скриньки. — Літери на пергаменті. — Документ зник! — Заповіт Проніса. — Артем знаходить план.
— Чудовий ранок! Правда, Діано?
Замість відповіді собака лише коротко, але виразно гавкнула. Вона запитливо дивилася на свою життєрадісну супутницю. Короткі вуха собаки були насторожені, міцні напружені лапи були напоготові до стрибка. Діана звично ждала команди для веселої гри, як це бувало завжди під час прогулянок з Лідою. Але цього разу дівчина не поспішала, на повні груди вдихаючи свіже, запашне повітря.
— Ах, як хороше!
Вона стояла на невисокому пагорку. Буйний зелений бур’ян сягав їй до колін, ніжне, тепле проміння ранкового липневого сонця пестило їй обличчя, легенький вітер наче обіймав струнку гнучку постать, лоскотав шию, невидимими невідчутними пальцями перебирав її кучері. Чудово! Вона озирнулася.
Колись — так казав Дмитро Борисович — тут були великі непрохідні лісові хащі. Чому ж вони не збереглись? Як приємно було б поблукати! Мабуть, тоді й дикі звірі водилися тут, і річка була більша, ширша... А тепер? Тепер лісів немає зовсім, тільки де-не-де побачиш невеличкі кущі. Річка вузенька, тихенька, її перепливаєш, навіть не помітивши. Такій завзятій спортсменці, як Ліда, нема навіть де показати свій клас, — хіба що пливти вздовж річки. І все одно не вийде ніякого спортивного інтересу, бо річка звивається, мов гадюка, завертає через кожні десять метрів. І коли пливеш наввипередки, то не бачиш, де лишилися інші; так було і вчора, коли Ліда змагалася з Артемом. Хіба ж це цікаво? До речі, де ж Артем?
— Ти не знаєш, де наш Артем, Діано? Такий він учора був ображений, такий сердитий. А чого? Тільки тому, що ми з Дмитром Борисовичем побували без нього в тій печері. Ну й що? Він розсердився, розгнівався... Дурний хлопець! Куди це він зник з самісінького ранку? А треба було б поговорити з ним... Страшенно не люблю, коли хтось дметься... Може, він купатися пішов? Ану, біжимо до річки! Хто швидше?..
Річка була за пагорком. Ліда мчала вниз, розмахуючи руками, стрибаючи через бур’ян, нестримно сміючись. Діана, зрадівши довгожданій забавці, вирішила, здавалося, теж показати свої здібності. Вона блискавкою пролітала над бур’яном, одним стрибком випереджаючи дівчину, ховалася на мить у траві — і виринала звідти, мов шалена, намагаючись на ходу схопити Ліду за спідницю. Дівчина відмахувалася від неї, викручувалася, тікала — все одно Діана легко наздоганяла її скрізь, радісно гавкала, лагідно і обережно хапала за руки зубами, випускала і знову хапала, граючись з Лідою.
Ця гра тривала кілька хвилин. Раптом Діана спинилася. Вона мов застигла.
— Що таке?
Діана коротко гавкнула — зовсім не так, як гавкала досі. Це, безумовно, мусило означати «увага!».
— Та що трапилося? Що там таке? Ага, та це ж наші! Звідки ж вони йдуть?..
Далеко на пагорку йшли двоє, їхні темні силуети були ясно видні на синьому тлі неба. Один, передній, ішов повільніше, він розмахував руками, ніби розсував перед собою бур’ян. Це був Дмитро Борисович. Здавалося, можна було розрізнити навіть його гостру борідку, коли він повертався до другого, що йшов позаду. А обертався археолог майже через кожні кілька кроків. Позаду йшов, безумовно, Артем...
— Еге, значить, вони вже помирилися! — радісно вигукнула Ліда.
Але чому Артем іде так незграбно? Мов розучився ходити. Він щось несе? Так, щось схоже на чемодан або скриньку, несе поперед себе, на витягнутих руках. Та хто ж так носить речі, Артеме? Ой, смішний який! І ще так обережно ступає, ніби щоразу вибирає певне місце... Ось він спіткнувся — і зразу ж Дмитро Борисович підскочив до нього. гнівно зажестикулював. А потім узяв від Артема його вантаж. Вони помінялися ролями. Тепер попереду йшов Артем, а Дмитро Борисович ніс той чемодан чи щось інше так само обережно, як досі робив це Артем.
— Що то воно може бути? — замислено спитала Ліда. — Стежка ця веде з Гострого бугра. Прямують вони додому... Що за дивну річ вони так обережно несуть?
Раптова думка майнула їй в голові. Ліда аж підстрибнула й закричала на весь голос:
— Артеме! Артеме! Звідки ви йдете?
Спочатку Артем не чув її. Потім озирнувся, побачив Ліду і байдуже махнув рукою в напрямі Гострого бугра.
— Що? Звідки?
Але обидві постаті вже зникли за пагорком. Гукати далі було марно. Та хіба ж Артем не міг спинитися, почекати її чи відповісти ясніше? Невже він і досі сердиться, такий дурний?..
Ліда глянула на Діану, собака на неї. Гратися далі вже не хотілось...
— Е, біжимо додому, Діано! Поки вони повільно спустяться з пагорка, ми добіжимо й зустрінемо їх!..
Ліда помилилась. Артем і Дмитро Борисович встигли раніше. І коли дівчина, захекавшись, вбігла до хати, вона почула тільки останні слова Дмитра Борисовича, як видно, чимсь схвильованого:
— І ось вона перед вами, Іване Семеновичу. Скринька, яку ми знайшли у замурованій печері. Власне, навіть не ми, а сам Артем знайшов її, мушу визнати... Та не червонійте, юначе, це ж правда! Саме ви помітили її під нашаруванням пороху... Честь відкриття, безумовно, належить вам. Спостережливе, знаєте, око в нашого Артема...
На столі, перед відсунутими вбік паперами й планами, стояла невеличка скринька. Іван Семенович зацікавлено оглядав її з усіх боків. Артем стояв поруч, розчервонілий, з радісною, веселою усмішкою. Так ось що вони несли! І цю скриньку знайшов Артем?.. Обережно Ліда підійшла до стола. Старовинна чорно-зеленувата скринька з якимись напівстертими візерунками на кришці, запорошена, незграбна... Ліда непомітно смикнула Артема за руку і тихенько сказала:
— Молодець, Артемчику! Вітаю тебе!
Артем глянув на неї, щось хотів відповісти, але тільки радісно потиснув дівчині руку, весело блиснувши очима.
— Угу, нібито дуже давня річ, — промовив тим часом задумливо Іван Семенович. — Чимало, мабуть, років пройшло повз цю скриньку...
— Чимало, чимало! — мов зрадів Дмитро Борисович. Він примружив очі, замріяно підвів голову, погладив лівою рукою свою гостру борідку. — Чимало! Я думаю — понад дві тисячі років, не менше... Ага, треба не відкладаючи сфотографувати цю скриньку отак, на столі...
— А відкривати коли? — не стримався Артем. Втім, археолог тільки скоса зиркнув на нього з-під окулярів:
— Всьому свій час!
Процедура фотографування була, на думку Артема, аж надто врочистою і повільною. Але ось Дмитро Борисович відклав фотоапарат і полегшено зітхнув:
— Що ж, можна спробувати відкрити. Але якомога обережніше... Ні, ні, не допомагайте мені, Артеме! І взагалі краще трохи відійдіть. Я повинен зосередитись, а ви відвертаєте мою увагу!
І як же повільно він усе робив, цей археолог, — наче дражнячи всіх своєю неквапливістю! Більше того, можна було навіть подумати, що відкриває він скриньку, аби задовольнити загальну зацікавленість. Мовляв, я зовсім і не хотів би цього робити, та оскільки ви всі наполягаєте, гаразд! Проте він тільки удавав таку байдужість. Бо ж Артем виразно бачив, яке збуджене його обличчя, чув, які схвильовані нотки бринять в його голосі. Е, шановний Дмитре Борисовичу, ви й самі ледве стримуєте своє нетерпіння!
Певна річ, Артем не сказав цього, а тільки подумав — і сам усміхнувся своїй думці, згадавши, до речі, розмову в печері...
А Дмитро Борисович розпоряджався:
— Жодного зайвого руху! Артеме, чого ж ви стоїте там, наче вам нема чого робити! Ідіть сюди, розкладіть чистий папір, щоб жодна крихітка не зникла, не загубилася. Розумієте, жодна крихітка!
— Крихітка знання, Дмитре Борисовичу?
— Так, знання, юначе. До речі, майте на увазі, що зараз ніякі ваші дотепи на мене не впливають, вони зараз ні до чого. Лідо, посуньтеся праворуч. Так буде видніше. Прошу, Іване Семеновичу. Мабуть, відкривати її треба спробувати в цього боку... ага, саме з цього!
На скриньці лишилися тільки сліди замка. Можливо, не він тримав кришку. Але вона ніби приросла до скриньки протягом століть. Найобережнішими рухами Дмитро Борисович пробував легко натискати і підіймати кришку з усіх боків. Вона не піддавалась. Археолог зітхнув:
— Страшно, знаєте... вона може бути дуже крихкою... адже понад дві тисячі років...
— Дозвольте, спробую я, — запропонував Іван Семенович. — Здається, мої руки міцніші... та не бійтесь, я зовсім не хочу її ламати, будьте певні, дорогий мій, все буде гаразд.
— Вона ж може просто розсипатись, Іване Семеновичу! Обережніше, будь ласка, обережніше!
Іван Семенович нахилився над скринькою. Почувся легкий тріск. І цього було досить, щоб археолог аж підскочив од жаху і рвонувся до скриньки.
— Ой! Ламається! — жахнувся він з таким болем, ніби йому самому щось виламували.
— Ні, я ж казав вам, все буде гаразд, — заспокоїв його Іван Семенович, уже відходячи від скриньки. Вона була відкрита. А Дмитро Борисович збуджено бурмотів:
— Дозвольте, дозвольте... Не торкайтеся нічого! Я сам!
Проте ніхто й не пробував порушити священне право Дмитра Борисовича на перше вивчення вмісту таємничої скриньки. Присутні тільки зацікавлено подалися вперед. Кожному хотілося побачити щось надзвичайне. Але що саме — не знав ніхто, крім Артема. Золота тіара скіфського вождя — ось що повинно бути в скриньці!
— Зачекайте, зачекайте, — все ще бурмотів Дмитро Борисович. — І не підходьте, товариші. Так не можна. Насамперед треба знову сфотографувати скриньку вже в цьому вигляді. Перший, хто має право зазирнути всередину, це навіть не я, а фотоапарат. До речі, здається... здається, скринька порожня... — здивовано додав він, не стримавшись од того, щоб зазирнути в неї.
— Що?
— Порожня?
— Не може бути!
Останній з тих вигуків, найголосніший, належав Артемові, який не міг і припустити такої думки.
— Так, порожня, — підтвердив Іван Семенович.
Скринька — порожня? Не може, не може бути! Це вони обидва — і Дмитро Борисович, і Іван Семенович, мабуть, жартують... та хіба ж можна так жартувати!.. Ні, ні!..
Але це був факт, принаймні майже факт. Бо дійсно сфотографувавши розкриту скриньку, Дмитро Борисович дістав з неї обома руками, високо піднявши лікті, лише згорнутий в трубочку шматок чогось схожого на папір. І більше, крім цього паперу, в скриньці й справді нічого не було. Тонкий шар пороху вкривав її дно.
Артем навіть не пробував приховувати своє глибоке розчарування. Тіара, тіара скіфського вождя, де ти?.. Шматок паперу — і це все? Ні, рішуче доля була проти юнака! Всі його мрії розсипалися, розлетілись... І навіщо Дмитро Борисович знов і знов так старанно фотографує все: і скриньку, і згорток паперу?.. Що в них цікавого — порівняно з тим, про що мріяв Артем?..
Втім, ось археолог відклав фотоапарат. Він схилився над скринькою ще раз, пильно обдивився її зсередини. Потім обережно, як найбільшу дорогоцінність, переклав вийняту з скриньки паперову трубку на чистий аркуш. Він навіть поставив навколо трубки долоні ребром, наче хотів захистити від чогось її. Здавалося, Дмитро Борисович не відчував ніякого розчарування — на відміну від Артема. Більше того, його обличчя сяяло, борідка нервово підстрибувала, очі дивилися на товаришів переможно. Він озирнувся.
— Товариші, — сказав нарешті Дмитро Борисович урочистим голосом. — Товариші! Чи знаєте ви, що це таке?
Всі мовчали. Тільки Артем, зневажливо знизавши плечима, байдуже мовив:
— В усякому разі, навряд чи якась дорогоцінність... Археолог враз спалахнув:
— Неук! Так, ви, юначе, неук! Це — не дорогоцінність? Це, на вашу думку, не заслуговує найбільшої уваги? Справжній документ скіфської доби — не дорогоцінність? Єдина в своєму роді в історії науки знахідка... і ви насмілилися таке сказати? Та чи знаєте ви, що досі науці невідомо жодного рядка, жодного запису, зробленого скіфами! Адже все, що ми знаємо про скіфів, нам відомо або із знайдених речей, або з окремих творів грецьких та деяких римських істориків! Та не можете ви цього не знати, бо я ж розповідав вам. Лідо, ану, скажіть, розповідав чи ні?
— Розповідали, Дмитре Борисовичу, — тихо ствердила дівчина. Їй було соромно за Артема: і навіщо він вискочив з тією злощасною фразою?..
— Отож! Значить, на вашу думку, юначе, якась там золота чи усипана брильянтами дорогоцінність була б для науки важливіша від цього єдиного в своєму роді письмового документа? Дурниці, глупство! Така золота цяцька була б усього-на-всього ще одною звичайною коштовністю. А це... це... — Голос Дмитра Борисовича зривався від гніву. Раптом він махнув рукою: — Е, та що тут говорити! Ні, ніколи з вас не буде археолога, Артеме, ніколи! Проте залишмо всі ці розмови. Я не хочу витрачати на них час...
Іван Семенович вирішив припинити суперечку. Він звернувся до археолога:
— І все-таки, Дмитре Борисовичу, що то за папір?
Археолог забув про Артема. Він повернувся до свого друга:
— Звісно, я ще не знаю нічого, крім того, що це не папір, а якась спеціально оброблена шкіра. Ну, називатимемо це пергаментом. Розгорнемо його і подивимось. Але, повторюю, Іване Семеновичу, скільки мені відомо, це вперше...
— Та чули вже, чули! Вперше в історії науки знайдено подібне диво, чи не так? Проте звідки ви знаєте вже тепер, що це документ, що на цьому пергаменті є якісь записи? Можливо, на ньому взагалі нічого немає?..
— Такого не може бути, — твердо відповів Дмитро Борисович. — Я певен, що на ньому щось є. Не вірите? Сумніваєтесь? Зараз, зараз побачите на власні очі. Лідо, приготуйте олівець і папір. І найголовніше — обережність, бо пергамент цей дуже старий, він може поламатися, розкришитися...
Археолог хвилювався ще більше, ніж раніше, вже зовсім не приховуючи своєї збудженості. Його пальці тремтіли, коли він знову взяв у руки пергамент і почав якнайобережніше розгортати його. Трубка розгорталася повільно. Здавалося, пергамент був пружний, він щомиті згортався знову сам. Але досить було придержати розгорнуту частину всього кілька секунд — і пергамент ніби втрачав пружність, лишався розкритий, плескатий.
— Літери! Бачите, ось вони, літери! — вигукнув несамовито Дмитро Борисович.
Справді, і внутрішнього боку пергаменту було видно темно-коричневі літери. Вони йшли рівними рядками, навіть не поділяючись на окремі слова. Що то за літери?
— «Той, хто бажає знайти...» — півголосом прочитав Дмитро Борисович, розгортаючи пергамент далі.
— Це тут написано таке? І ви розумієте ці дивні літери? — здивувалась Ліда.
— Зачекайте, зачекайте, — пробурмотів археолог. — Так, це написано тут. Старогрецькою мовою... хоч вона й змішана ще з якимись словами іншої мови... чи не іранської?.. Не знаю, дивні звороти... ну, що далі?..
Рядки виринали один за одним. Дмитро Борисович, старанно розгортаючи пергамент, уривчасто читав окремі фрази:
— «Шлях, як показано на рисунку...» Хм, де ж той рисунок?.. «Я здобував там золото...» Золото? І хто ж такий цей самий «я»?..
Нарешті пергамент було розгорнуто. Дмитро Борисович знову схопив фотоапарат. Він тричі сфотографував пергамент, що лежав на чистому білому аркуші паперу довгастою жовтою смужкою з темними суцільними рядками літер. Ось Дмитро Борисович почав переписувати їх у зошит. Він щось бурмотів, нервово пощипував свою борідку; мабуть, у дивному тексті зустрічалися певні труднощі. Ніхто не зважувався турбувати його, заважати йому запитаннями. Ліда відчула, як Артем легенько торкнув її за плече.