— Про золото чула? — тихо спитав він.
— А ти ж був незадоволений з того, що в скриньці тільки пергамент, — відповіла вона так само тихо.
Артем тільки знизав плечима: хіба ж міг він догадатися про зміст таємничого пергаменту?.. А Ліда тут-таки ще й насмішкувато додала:
— Бережися, до речі, щоб Дмитро Борисович не почув тебе. Адже він і так добре вичитав тобі за твої «золоті» мрії...
Юнак мовчав.
Дмитро Борисович закінчував уже писати, як Іван Семенович стривожено мовив, показуючи на пергамент:
— Дивіться, дивіться, Дмитре Борисовичу, що це таке? Пергамент наче змінює колір!
— Він пожовк! Відразу пожовк! — скрикнула Ліда.
— Він рудіє з країв!
Враз схопившись, Дмитро Борисович почав пильно придивлятися до пергаменту. Справді, він просто на очах помітно змінював свій попередній вигляд. Середина його ще лишалася світлою, але з усіх боків він густо пожовк, а краї його стали зовсім бурі. І видно було, як цей бурий колір повільно посувався з усіх боків до середини, наче по пергаменту розтікалася якась темна рідина. Близько до країв уже не можна було розібрати навіть літер, вони зливалися з бурим фоном.
Дмитро Борисович люто стукнув кулаком по столу. Ганьба, злочин проти науки! Як міг він, досвідчений археолог, не передбачити такої можливості, не подумати про неї? Хіба він не знав раніше про подібні випадки? Стародавній пергамент добре зберігався в наглухо зачиненій скриньці, де до нього не доходило вологе свіже повітря. Тепер пергамент активно вбирав у себе водяну пару з повітря — і через це в ньому відбувався якийсь прискорений хімічний процес. Розклад, затриманий на тисячоліття в умовах закритої металевої скриньки, тепер відбувався невпинно, бурхливо, і ніщо не могло вже його загальмувати...
І винний в усьому тому тільки він сам, тільки Дмитро Борисович! Він мусив вжити відповідних заходів, він мусив насамперед хімічно обробити пергамент, надати йому стійкості, принаймні покласти його між двох листів скла і заклеїти їх краї, щоб до пергаменту не доходило свіже повітря. Це ж звичайна річ, скільки разів він робив таке... та хіба мало він знав аналогічних засобів збереження крихких, нестійких стародавніх рукописів?
— Лайте мене, друзі, бийте мене, я винний! — розпачливо вигукував Дмитро Борисович. — Винна моя запальність, яка примусила мене поспішити з розгортанням... винна моя неуважність, я так захопився, що... боже мій, що я наробив!.. Мені соромно, мені...
Йому бракувало слів. Він не міг простити собі своєї необачності. І це розуміли всі.
— Але ж, Дмитре Борисовичу, ви стільки разів фотографували пергамент, і згорнутий, і розгорнутий... на фотографіях усе буде видно... і ще переписали текст, — втішала археолога Ліда. Проте він тільки безутішно хитав головою.
Пергамент тим часом зовсім побурів. Він лежав на столі суцільною рудою плямою, на якій вже не можна було розібрати жодного слова. Здавалося навіть, що він якось припав до стола, майже прилип до білого паперу. Думка про дальшу долю цього загадкового шматка пергаменту виникла водночас і в Артема, і в Дмитра Борисовича.
— Треба, може, сховати його, — нерішуче мовив Артем.
— Так, спробуємо хоч тепер зробити це... боюся, що вже запізно! — жалісним тоном відповів археолог. — Він лежить у нас на папері. Спробуймо покласти його отак, разом з папером, у чемодан, чи що. Головне, не торкатися руками. Артеме, давайте порожній чемодан!
За хвилину розкритий чемодан стояв біля стола. Дмитро Борисович і Ліда обережно взялися за краї паперу, на якому лежав пергамент, підняли його...
— Обережно! Жодного подуву!
Та ба! Вражені товариші побачили, як од пергаменту одірвався шматок і, мов порох або попіл, злетів у повітря, ламаючись і розсипаючись на дрібнесенькі частинки. Одна з таких частинок повільно впала на руку Ліди — і вона навіть не відчула доторку того шматочка, такий він був легкий, майже зовсім невагомий. Ще через кілька секунд на білому аркуші паперу, який все ще тримали в руках Дмитро Борисович і Ліда, виднілося всього дві-три маленькі руді плями. Це було все, що лишилося від пергаменту, знайденого в бронзовій скриньці — два шматочки легкої бурої речовини.
Лише один клаптик, завбільшки як звичайна поштова марка, ще. плавав у повітрі. Повітряна течія несла його до дверей. Всі очі стежили за ним. Клаптик приплив до дверей і вже біля них перекрутився в повітрі і розсипався на порох...
— Ну, що ж, товариші, і довго ви так збираєтеся ще тримати отой порожній аркуш паперу? — пролунав голос Івана Семеновича. Він широко посміхався: — Звісно, дуже неприємно, що наш пергамент так швидко закінчив своє існування. Але нічого не вдієш. Наука має принаймні фотографії — і це також непогано. Та не сумуйте ж ви так болісно, Дмитре Борисовичу, адже ви, крім усього іншого, встигли ще й переписати текст, чи не так?
— Та встиг, — похмуро відгукнувся археолог. — Не можу ручитися тільки, що не помилився. Одна надія на фотографії.
— А прочитати й перекласти переписане можете. Адже нам хочеться докладніше довідатися про його зміст, — вів далі Іван Семенович, відчуваючи на собі схвальні погляди Артема і Ліди.
— Та ніби можу.
— Ото вже добре. Скільки я знаю, ви єдина серед нас людина, що знає старогрецьку мову. Давайте сядемо і спробуємо розібратися в тексті. Там щось було ніби дуже цікаве. Про золото, чи що? А це вже стосується і геології, а не лише вашої археології.
— Як швидко... як швидко розклався... — шепотів ще Дмитро Борисович, уже сідаючи до стола. Він вийняв хустку і протер свої спітнілі окуляри. Надів їх, узяв зошит з переписаним текстом. Ліда тихенько заглядала йому через плече. Артем сидів біля скриньки. Він дивився на її заплутані візерунки. Вони нагадували орнамент, але відрізнялися тим, що в тих глибоко вирізьблених лініях не повторювався ніде жоден мотив, жодне сполучення рисок.
— Тут, правда, не все поки що зрозуміло до кінця, — почав Дмитро Борисович, уважно дивлячись у свої записи, — я вже казав вам про те, що цей текст написано старогрецькою мовою, але змішаною з якоюсь іншою, можливо — іранського походження. Проте загальний зміст зрозумілий. Якась стародавня людина, що писала на пергаменті... як же швидко він розклався, товариші! Просто жах! Прямо перед очима спопелів, ви ж самі бачили...
— Дмитре Борисовичу, ви ж обіцяли нам перекласти записане, а не продовжувати скаржитися на долю пергаменту, — поклав йому руку на плече геолог.
— Так, так... Мені, знаєте, важко згадувати про цю сумну подію. Так от, якась стародавня людина писала на цьому пергаменті. Зважаючи на те, що пергамент так швидко розклався, розпався на порох, зотлів у нас на очах...
— Дмитре Борисовичу, знову?
— Ні, це я вже по суті. Зважаючи на це, можна гадати, що пергамент мав вік, не менший як дві з половиною тисячі років. Отже, це був сучасник стародавніх скіфів. Безумовно! Хоча мушу визнати, що текст, як мені здається, нічого не говорить про скіфів. І така обставина дещо ускладнює з’ясування документа... Ну, зрештою, ми з вами спільно спробуємо розібратися, в чому тут річ. Ось що тут написано — певна річ, у вільному, так би мовити, приблизному перекладі, оскільки деякі слова мені, як я вам уже казав, незрозумілі, бо взяті з якоїсь іншої мови. Слухайте, я перекладаю.
Археолог поправив окуляри, ще раз обдивився навколо і почав:
— «Той, хто бажає... знайти поклади, знайде їх. Він піде печерою далі й далі. Він проходитиме весь шлях... як показано на рисунку. Чотири голови пройде він... і три коні. За факелами угору... і факелами вниз він знайде п’яту голову... і кабана. Хай допоможуть йому боги. Там знайде він поклади. Там знайде він золото і... здобуде його... як добував я, Проніс. Я знайшов те золото і залишив його. Щаслива людина прочитає це. Вона візьме рисунок... і знайде поклади, залишені мною, Пронісом». Все, товариші!
В глибокій мовчанці чути було, як дихає Діана. Дмитро Борисович знову протер окуляри, запитливо оглядаючи присутніх короткозорими очима.
— Як розуміти все це? — спитав він нарешті.
— Ну, в усякому разі, це не жарт. Скидається на дуже серйозний документ... на заповіт, скажімо, — зауважив Іван Семенович.
— Та я не про це. Але ж тут дуже важливі відомості, ось я про що. Золото, наприклад, — ніби думаючи вголос, казав Дмитро Борисович.
— Коли йдеться про золото, та ще так певно, ми, геологи, зобов’язані прислухатися, — відповів Іван Семенович. — Між іншим, товариші, вказівки, які дає нам пергамент, проливають світло і на деякі інші дані.
— Цебто?
— Я колись розповідав вам, що свого часу тут, у Гострому бугрі, пробували добувати золото. Пам’ятаєте?
— Так, — підтвердила Ліда.
— Пробували і кинули, бо виходи його були мізерні. і бідні жили переривалися так само близько поверхні, як і мідні... Коли цей пергамент каже правду...
— Тоді?
— Тоді, виходить, золоті жили виникають, як і мідні, знову десь усередині нашого вередливого бугра. Що ж, це дає нам нові, зовсім не передбачені раніше перспективи...
Іван Семенович замислився, обмірковуючи своє припущення.
— Дмитре Борисовичу, а хіба Проніс — це скіфське ім’я? Мені чомусь здається... яке знаю, звісно... але в ньому немов учувається щось грецьке... — зауважила Ліда.
— Безумовно, за своїм звучанням це грецьке ім’я, — ствердив археолог.
— І мова цього тексту теж грецька... бодай і з домішками якоїсь іншої...
— Що ж з того?
— Як же тоді... як же скіфи... при чому тут вони? Ви ж казали, що це скіфський документ.
— Я мав на увазі його вік. Це перше. Друге: Гострий бугор, як і вся ця місцевість, входить до району стародавніх поселень скіфів. Отож, я припускаю...
— А чому ж тоді грецьке ім’я і грецька мова? — не вгавала наполеглива дівчина.
— Ну, греки взагалі могли бути тут теж... наприклад, якісь купці, чи що. Вони проникали взагалі далеко... А зрештою, чого ви від мене хочете, Лідо? Я просто зробив припущення, цілком імовірне. Певна річ, я не можу його зараз довести. А ви вхопилися, наче той докучливий опонент...
— ой ні, Дмитре Борисовичу, це я тільки тому, що не розумію.
— Тим більше, — продовжував археолог, — що в цьому тексті є ще незрозуміліші місця.
— А саме? — поцікавився Іван Семенович.
— Ну, от, наприклад. Що таке «факели вгору» і «факели вниз»? Що таке «чотири голови» і «три коні»? Знов-таки «п’ята голова і кабан»? Що мав на увазі автор?
— Може, це якийсь шифр? — висловила припущення Ліда.
— Ні, не думаю...
І раптом переможно задзвенів голос Артема.
— Товариші, я знаю, що то за голови! Це — оті викарбувані на стінах печери зображення, які ми вже знаходили. Ми поки що бачили тільки перші, ну, вступні зображення. А коли підемо далі, то знайдемо й інші, про які тут іде мова.
— А коні, а кабан? — недовірливо спитала Ліда.
— Як пошукаємо, то, мабуть, знайдемо і їх, — впевнено відповів Артем. — Ти ж не висуваєш замість мого припущення якесь інше?
— Ні, — чесно визнала дівчина.
Дмитро Борисович задумливо пом’яв пальцями борідку, а це завжди означало, що вій зосереджено думає.
— Можливо, що й так, — промовив він. — В усякому разі, доведеться, досліджуючи, зважати на вашу цікаву думку. Поки що припущення Артема — єдине реальне розв’язання загадки з тими головами, кіньми й кабанами... Дотепна думка, юначе!
Артем не міг стримати задоволеної посмішки.
— Хоча вона все ж таки, ця думка, не охоплює всього комплексу загадок, — продовжував археолог. — Наприклад, як тлумачити оті факели?
— Не знаю, — щиро визнав Артем. — Не можу додуматися .
— Головне, на мою думку, не це, — втрутився Іван Семенович. — Хай голови, коні й кабан справді визначають зображення на стінах. З цим можна погодитись. Але головне — загадка про рисунок. Де він? Адже самого тексту нам мало. Та й автор його весь час каже про потребу користуватися якимсь рисунком. Він ніби вважає, що той, хто читатиме текст, обов’язково водночас матиме й рисунок. А саме його я не бачу. Може, його сховано у скриньці?
— Та ми ж обдивилися її дуже пильно, — заперечила Ліда.
— Подивимося ще.
Втім, навіть дуже старанно обшукавши скриньку ще раз, в ній не знайшли нічого. Вона була, безумовно, порожня, якщо не зважати на тонкий шар пороху. На жаль, саме цей порох наводив на дуже сумні висновки. Хтозна, чи не був накреслений зниклий план на іншому шматку пергаменту? Хтозна, чи не зотлів уже давно той другий пергамент у скриньці? Адже тонкий шар пороху міг бути саме його залишками... Відповіді на всі ці питання не було...
— А може, спробувати зробити розвідку без плану? — нерішуче спитав Артем, якому хотілося знайти якийсь вихід з цього безнадійного становища.
— Нічого не вийде, — похмуро відповів Дмитро Борисович. — Там тих ходів, переходів і відгалужень може бути безліч. Звідки ж знати, в який бік іти? Вивчення печери без плану забере надто багато часу...
Вони сиділи навколо стола. Дмитро Борисович не випускав з рук свого зошита, наче боявся втратити і його, як втратив пергамент. Ліда задумливо дивилась у вікно. Там, за невеличким пагорком, де була вона сьогодні ранком з Діаною, де гралася, бавилася з нею, — за пагорком здіймалися схили великого Гострого бугра з його дивною невивченою печерою. І десь там, якщо вірити заповітові Проніса, лежать поклади золота... Як же цікаво! Наче в якомусь пригодницькому романі!
Іван Семенович в цей час думав про інше. Твереза, досвідчена людина, бувалий геолог, він розумів, що несподівана знахідка Артема і Дмитра Борисовича сама по собі вже диктує потребу внести певні зміни в дослідницьку роботу. Якщо в стародавньому документі йдеться про поклади золота, то було б безглуздям, навіть злочином, не спробувати відшукати їх. Звичайно, Іван Семенович дивився на речі не так, як оці двоє молодих людей, як навіть Дмитро Борисович з властивими йому захопленнями. Молоді насамперед потрібна романтика. Артем і Ліда почули про скіфів, про загадкового Проніса, про всі ті голови, коней, кабана й факели — і зразу захопилися: адже це так незвично для них! Що ж до Дмитра Борисовича, то йому цілком досить його бронзової скриньки та ще якихось археологічних знахідок.
Інша справа з думками і прагненнями Івана Семеновича. Для нього, інженера-геолога, який всеньке життя шукає коштовні копалини, найголовнішим у несподіваній події була згадка невідомого Проніса про золото. Пройти повз неї Іван Семенович не міг. Але як його шукати, те золото? Звісно, коли б знайти план, про який згадував Проніс, було б дуже добре. Втім, коли його немає, все одно шукати треба. Робота, правда, піде дуже повільно, це ясно. Проте коли треба, то треба. На те на світі й існують труднощі, щоб людина мала що перемагати!
Іван Семенович помилявся тільки в одному. Артем зараз не мріяв ні про золоті тіари скіфських вождів, ні навіть про будь-які таємниці печери в Гострому бугрі. Думки його линули зовсім іншим напрямом, аж ніяк не пов’язаним з сьогоднішніми подіями. Чому саме спали йому ці думки, Артем не міг би пояснити. Але він чомусь згадав своє дитинство.
Матері й батька він не пам’ятав, вони вмерли давно, ще коли Артем був зовсім маленький. Він пам’ятав своє життя лише з дитячого будинку. Це були його перші спогади, «сірохалатні», як він казав посміхаючись, бо й він сам, і всі інші діти в дитячому будинку зодягалися в сірі халатики. Це було дуже давно...
Потім він з двома товаришами, шукаючи пригод, втік з нудного дитячого будинку і деякий час мандрував, але так і не знайшов нічого, вартого тих голодних блукань.
І от одного разу трапилося так, що схудлий і виснажений Артем побачив, як хлопці його віку запускали в полі модель літака. Він познайомився з ними. Це були хлопці теж із дитячого будинку, але зовсім не такого, де колись жив він, не «сірохалатного» і нудного. Це було видно по їхніх веселих обличчях, чути з їх жвавих розмов. Артем розбалакався з ними — надто вже цікаво було запускати модель літака, білу, ладненьку, що легко злітала в повітря. А потім вони пішли всі разом до того дитячого будинку, І директор дозволив йому лишитись...