Це було дивно — і водночас дуже природно, що саме відлюдник брат Томіґан вступив з дитиною в контакт, нікому нічого не сказавши, і прийняв хлопця за одного з спільноти. Жоден інший шінденівець не припустився б такої помилки, бо всіх дітей спільноти, тридцять вісім осіб, пропустили через лазарет «Лева», а тридцять дев’ятий, власне, там і народився. Але саме брат Томіґан жодного разу не чергував у лазареті, бо майже весь час порався біля водоочисника та біля кідо, понівечених при розбиранні завалів. Інші брати ходили купатися на океан (вся очищена прісна вода призначалася тоді суто для внутрішнього вживання) групами та вдень; брат Томіґан, стидаючись свого каліцтва — на самоті і майже вночі. Хлопчик, як і людожер, вів нічний спосіб життя — бо за кілька тижнів підземного існування його очі звикли до темряви. І він не побоявся показатися братові Томіґану, бо…
«Бо брат Томіґан без протезів — одного з ним зросту!»
Блискавка впала в море, повітря струсонулося від грому. На мить бліде світло обмалювало на верхівці пагорба фігуру механіка. Повз Саґару пройшли чоловік та жінка — останні двоє з тих, хто сьогодні отримав свої процедури.
— Така гроза, — звернувся до них Саґара. — Зачекайте тут, поки не скінчиться. Залишайтесь на вечерю.
— Ні-ні, ми підемо, — захитала головою жінка.
Чоловік взяв її під руку та допоміг спуститися по апарелі. Вони пошкандибали під дощем. не озираючись. Саґара затамував зітхання.
Мешканці Мінато уникали спілкування з шінденівцями. Вони взагалі старалися до мінімального рівню знизити спілкування з представниками місій — але чомусь саме шінденівців намагалися уникати особливо вперто. Лише пан Іто готовий був говорити з Саґарою на теми, що виходили за межі буденних потреб спільноти — але й він замикався в собі, стикаючись з кимось іншим.
Саґара якось мав щодо цього розмову з Мінья — того дня, як відлетіла Перша центурія.
— Чому вони ненавидять нас? — спитав Мінья. — Це ж Ріва їх вбивали. Це вилупки зі станції Ходері їх продали. Врешті решт, це Маеда підбурив їх повстати. А ненавидять нас.
Саґара знав справжню причину — зрештою, їх було декілька, але найголовнішу він не міг пояснити Мінья. Він назвав найпростішу:
— Бо ми не встигли перешкодити Ріва.
— Але ми й не могли, леле! Ми не боги. Фронт просувався так, як він просувався.
— Якби ми справді цього хотіли — могли б. Чотири такі кораблі, як «Танкред», могли б зробити глибокий прорив та принаймні захистити місто.
— А потім? Якби Ріва захотіли повернути цей сектор під свій контроль, чотири кораблі не захистили б його.
— Це так. Але Ріва стягували всі сили до Андради. Це важливий для них рубіж. Лише одна дискретна зона до Тайроса — і всі кораблі наперелік. Так, вони могли б утримувати транспортний коридор, що їм більше не потрібний — але навіщо?
— Чорт! — в Мінья це виходило дуже виразно, з при диханням: «чхорт!». — Даруйте, отче. Хто ж знав, що ці вилупки справді здійснять свою загрозу. Ми ж вірили, що вони таки люди!
— Вони таки люди, — сказав Саґара.
— Ви кажете так, бо ви священик, — посміхнувся Мінья. — Насправді ви так не думаєте.
— Маєте на увазі, що я лицемір?
— Та ні! Даруйте, отче, зовсім не хотів вас образити. Звичайно, як священик, ви повинні думати, що це люди, але в душі — зізнайтеся, хіба ви, дивлячись у вічі цим нещасним, справді думаєте, що Ріва — то просто заблукалі овечки, котрі чинять отаке лише тому, що не чули слова Христового?
— Командере, на Старій Землі кожна дитина знає, що таке саме, і навіть гірше, чинили люди, прекрасно знайомі зі словом Христовим.
— Маячня. Вавилонська пропаганда.
— На жаль, ні. Моє рідне місце було отак само спалене однієї ночі.
— Що? — Мінья здивувався.
— Наґасакі. Я народився в Наґасакі, на Старій Землі.
— Ви? На Старій Землі? Але ж це…
— Вавилонський протекторат? — Саґара усміхнувся. — Так, я знаю. Я це відчув на власній шкірі, дуже болюче — коли з’ясував, що мені, християнинові, під цілим небом нема місця. Що ж… Я згадав, що є інші небеса — і попростував до імперського консулату.
— Вибачте, я… нічого не знав, — командер Мінья трохи знітився.
— Так, я не дуже про це патякаю. І вас благаю не робити з мене сенсації.
— Але землянин в Шіндені!
— Шінден був започаткований землянкою — хіба ні?
— Отче, — Мінья усміхнувся до нього. Саґара був молодший за посадою, але старший за віком і рівний за званням — тож Мінья не наважався сперечатися серйозно. — Я одне знаю напевно: нічого такого, як оце тут, наші після Еберу не робили.
— Так, — погодився отець Саґара. — Але варто нам повірити, що супротивник — навіть такий — не людина… і ми це зробимо.
— Ось чому я не боюся залишати вас тут самого, — сказав Мінья. — Знаю, що ви — саме сумління, тож зо всім впораєтесь. А я сподіваюся на фронті зустріти того, хто за це відповідав — та підсмажу його у своє задоволення.
— Тоді я молитимуся, щоб ви його не зустріли, командере.
— Це ваша робота, отче, і ви дуже добре її робите, — сказав Мінья, і вони розпрощалися.
Тепер ця розмова знов прийшла Саґарі на думку — і неспокій, що досі тривожно посмикувався десь під серцем, заговорив уголос. Він говорив, що знову повторюється історія, що Саґара нічого не навчився на власних помилках і вдруге довкола нього зростає мур відчуженості. Першого разу це сталося через те, що Саґара прийняв християнство. Тепер — через що? Чому він не може поділяти з братами, з громадськими, зо всією Імперією, праведний гнів проти вавилонян, що вчинили цей злочин? У імперській інфосфері вже звично добавляли — «нечуваний». Але Саґара чув про багато таких злочинів. Чув і про гірші.
Чому люди так зневажають власну пам’ять?
Саґара не міг поділяти праведний гнів проти вавилонян, бо занадто дорого заплатив за переконання, що жоден людський гнів не буває праведним. Так, коли він дивився на чорні шкарлупки мертвого Мінато, він відчував біль, пекучу злість та бажання карати без ліку і міри. Він хотів на фронт, як і всі брати. Але він знав: скільки б не пролилося крові Ріва — жоден з мерців Мінато не встане з цих могил, де попіл мішається з піском. Тож терпіть, — казав він братам на кожній сповіді. Терпіть, — повторював він на проповідях. Ми тут, бо ми потрібні живим. Милосердя важливіше від помсти. Навіть таке жалюгідне, яке можемо вділити тут ми.
Ми занадто схожі на них, брате Мінья, — подумки сказав він у простір неба. І ми дуже швидко просуваємося у тому самому напрямку — «це ворог, з яким все можна». Напрочуд швидко. Так, вони підштовхнули нас, вчинивши тут справжній Голокост — але швидкість нашого прогресу в бік «Бий їх всіх, бо діло наше праведне!» показує, що ми були вже готові. Ось, чому мешканці Мінато уникають нас.
Саґара зітхнув, відсалютував двом братам на варті та попрямував всередину корабля — вечеряти та провадити вечірню молитву.
* * *
Ранковий бріфінг також провадили на «Леві». Частково тому, що «Лев» (тобто, звичайно, «Ричард Лев’яче Серце», але всі брати казали просто «Лев») був тут першим, і традиція склалась так само непомітно, як і традиція визнавати неформальне старшинство Саґари. Але була й суто практична причина: ані на «Ваґнері» Яґдберґів, ані на «Чаклунці» Соланів, не кажучи вже про вантажник імперської місії, шатл-«прилипалу» сестер-мінервинок та шатли Шезаарів — ніде не було такого просторого тренувально-молитовного залу, що гарно став у пригоді при проведенні щоденних нарад місійних представників, які правили тут за тимчасовий уряд, бо ніякого іншого поки не було. Себто, були якісь там чиновники на станції Ходері, але якби хтось зі станціонерів ступив ногою на землю Мінато — місцеві просто розірвали б його. Зі дня на день очікували прибуття адміністрації домініону Шезаар — але ті щось не квапилися.
— Розпочнемо, — сказав капітан «Ваґнера» Гельтерман.
— Ще нема пана Ревана, — нагадав Саґара.
— До біса з цим Реваном. Навіщо його чекати, маємо діла по самісіньку горлянку.
— Це неввічливо, — заперечила сестра Сільвія.
— І нерозважливо, — додала сестра Гелена. — Нам ще працювати з ним. Ви волонтер, пане Гельтерман, а ми виконуємо завдання імператора, і не можемо, на відміну від вас, полишити планету через зіпсовані стосунки з представником домінатора.
— Домінатор, — пхикнув Гельтерман. — Рудольф Шезаар — домінатор Сунаґіші. А де він був, цей домінатор, коли людей тут смажили живцем?
— Домініон Шезаар не мав достатньо військової сили, аби змагатися з Третім флотом Ріва та Безсмертними, — розглядаючи власні нігті, сказала капітан «Чаклунки» Шейла Твіддл.
— Але достатньо, щоб підбурювати Маеду на повстання та постачати його зброєю, — пробурмотів парцефалець. — Ріва хоча б вовки. А це шакали.
— Припиніть будь ласка, — сказав центуріон Марко Сео Сал.
Сео був молодший за Саґару — і не такий стриманий. Тож Саґара тихо потиснув під столом його лікоть. Не мало жодного сенсу сваритись з Гельтерманом.
— Я запевняю вас, — сказав Саґара, — що пан Реван затримався з поважної причини.
— Що таке? Чому ви щось знаєте, а ми нічого? — пані Твіддл припинила розглядати нігті та пильно вдивилася в обличчя Саґари.
— Тому що ми тримаємо на високій орбіті супутника-спостерігача, — відповів командер.
Сестра Гелена посміхнулася.
— І ви нічого не сказали нам? — нахмурила брова капітан Твіддл.
— Я намагався це сказати на цій нараді, але я, мабуть, зачекаю пана Ревана, аби він сам сказав. До того ж, пана Іто також ще нема.
— Ах, пан Іто… — представник Яґдберґів знизав плечима. — Що ж, почекаємо…
Гельтерман ставився до пана Іто як до собаки, якого з жалю пустили в хату та нагодували. Але все ж таки робив свою частину роботи. Без важкої техніки, яку він привіз, марно було б і думати про розчищення завалів у центрі міста та приведення космопорту у щось близьке до ладу.
— Вибачте за запізнення, — пан Реван ввійшов до залу разом з паном Іто. — Доброго ранку, пані та панове. Ми затрималися з дуже поважної причини — пан радник Пеґю вийшов на зв’язок і сказав, що завтра буде тут. Прибув флот домініону Шезаар. Вісім кораблів за чотири дні пристануть на Ходері. У першу добу на поверхню Сунаґіші сядуть двадцять чотири вантажні катери з продовольством, будівельною технікою, медичним обладнанням та поселенцями.
— Поселенцями. Он як… — проказала упівголоса сестра Катерина. Світле пасмо волосся вибилося з-під велона, і інквізиторка безтямно накручувала його на палець.
— А що, власне, вас засмучує? — спитав Реван і почервонів. Цей дватцятитрьохрічний юнак завжди червонів у присутності сестри Катерини. Проте сьогодні він почервонів якось… густіше, ніж завжди.
— Нічого, — сестра Катерина заправила золотаве пасмо під велон та поклала руки на стіл. — Крім проблем з житлом та питною водою. Скільки їх буде?
— Спочатку — тисяча двісті, - Реван чогось уникав погляду інквізиторок — а ті навпаки, пильно вдивлялися в нього. — Самі чоловіки. Це… питання логістики, знаєте… Вони, власне, будуть розвантажувати наступні човни, монтувати обладнання, житлові споруди…
— Це зрозуміло. Але що там за чоловіки? — спитала сестра Катерина.
— В-власне кажучи… — промимрив Реван, — це… люди з правовими обмеженнями. Д-добровольці…
— Тобто, каторжани, яким замінили відбування строку посиланням сюди, — сестра-інквізиторка розрізала голосом якусь невидиму нитку, і невидиме веретено впало на підлогу, деякий час вертячись намарне.
Реван жував губи.
— П-послухайте, — сказав він, нарешті набравшись духу. — Ми не могли в такий короткий строк набрати людей… інші партії — вони будуть… іншими, але спочатку…
— Каторжани! — вихопилося у Марко Сео. — Цхао ні цзу цзун ши ба дай!
— Три доби на хлібі й воді, - сказав Саґара стиха.
— Призначте шість діб, отче, — попросив Марко. — Я ще не все сказав.
— Гадаю, ми всі подумали приблизно одне й те саме, — посміхнулася сестра Гелена. — Тож, центуріоне, не треба зайвого разу висловлювати загальну думку.
Гельтерман спідлоба зиркнув на сестру Катерину. Справа була, крім усього іншого, в тому, що в миру сестра носила фамілію фон Яґдберґ, і була якоюсь троюрідною племінницею домінатора. Наскільки знав Саґара, вона ніяк не користувалася цим спорідненням — але про нього не забував домінатор.
— Наскільки я розумію, — сказав Саґара, — ми вже нічого не вдіємо. Кораблі не повернуть назад. Добре, що ви нас хоч попередили, пане Реван.