— Послухайте, — юнак опустив голову, і знову скинув. — Не я приймав це рішення. До того ж, нам потрібні люди. Ми повинні відновити інфраструктуру Сунаґіші та розпочати здобуток біомаси. Станція Ходері не може існувати на самому бустері, там скоро почнеться голод, а коли ми розпочнемо наступ на Анзуд та Землю…
— Он як? — підняла підборіддя сестра Гелена. — В домініона Шезаар далекі плани…
— Не тільки Шезаар…
— Ви хочете сказати, імператор поділився з вами своїми стратегічними міркуваннями?
— Але ж це очевидно! — спалахнув Реван. — Після всього, що сталося, ми тепер просто повинні перемогти Вавилон та повернути собі нашу батьківську планету!
— Вашу? — здивовано перепитав Саґара.
— Так, нашу! Треба відновити історичну справедливість!
— Даруйте, юначе, — проказала сестра Сільвія, — але хіба вавилоняни не походять так само від поселенців з Землі, як і ми?
— Мені дивно таке чути від черниці! — молодий адміністратор стиснув кулаки. — Ви ж повинні знати, що…
— Я сама знаю, що я повинна знати, — перебила його інквізиторка. — Земля є нашою не більше, ніж вона є їхньою. Заборона відвідувати планету, яка лежить на всіх нас — безглузда, але для її скасування не потрібна окупація Землі.
— Земля буде нашою! — юнак виставив підборіддя. — А вони… нехай дякують, якщо ми їм не заборонимо її відвідувати! Іноді. Бо після того, що вони тут вчинили, не мають права… взагалі ні на що.
— Цікаво, це офіційна думка представника домініону Шезаар, чи ваша особиста? — начебто вбік сказала сестра Катерина.
— Це… — хлопець схаменувся. До нього нарешті щось дійшло. — Це я особисто так думаю. Але я вважаю, що кожний справжній християнин думає так само.
— Тоді ви, мабуть, єдиний тут справжній християнин? — посміхнулася красуня-черниця.
— До біса, — сказав раптом Гельтерман. — Даруйте, преподобні сестри і брати, але віра тут ні до чого. Тут сама лишень стратегія та астрополітика. Ріва користувалися простором Сунаґіші як опорною точкою для оперативних дій проти Анзуду у своїй громадянській війні. Ми будемо дурні, якщо не скористуємося цією планетою так само. Та вони цього й чекали — гадаєте, навіщо випалили місто? Вони знали, що ми можемо навезти сюди кораблів та мобільних заводів — а от завезти п’ятдесят тисяч робочих рук буде важкенько.
— Сто тисяч рук, — сказала пані Твіддл з усмішкою. — Якщо не йдеться про одноруких робітників звичайно.
— Даруйте, — вишкірився Гельтерман. — Я мав на увазі півста тисяч робітників.
— Насправді менше, — зауважила сестра Гелена. — Так, населення Сунаґіші складало на момент початку громадянської війни Ріва проти Кенан п’ятдесят три тисячі сімсот шістьдесят шість осіб… але безпосередньо у виробництві біомаси були зайняті лише тридцять шість тисяч чотириста сімдесят дві особи. Решту складали літні люди, діти, робітники сфери обслуговування місцевої інфраструктури та сфери розваг для персоналу станції…
— Зрозумів, — Гельтерман махнув рукою. — Порядок цифр неважливий. Важливий сам факт: ми маємо знову змусити систему працювати, і для цього нам треба із шкіри випнутися, бо Ріва залишили після себе самі шкварки.
Пан Іто встав і вийшов з-за столу.
— Даруйте, — сказав він. — Я бачу, що більше не потрібний вам, панове…
Повернувся і вийшов у коридор.
— Пане Іто! — Саґара, Сео та сестра Гелена підхопилися водночас, але старий вже покинув кімнату.
— Я поверну його, — сказав Саґара, та попростував навздогін.
Старий майже дійшов до сходів — і по його щоках котилися сльози. Саґара заступив йому дорогу.
— Пане Іто, я… благаю вибачення, — сказав священик.
— За віщо? Ви не зробили і не сказали нічого поганого, — старий усміхнувся до нього.
— Ці люди… вони стомлені, розгублені і не завжди добре розуміють, що верзуть. Зважте на те, що Реван — лише хлопчисько, а Гельтерман — просто йолоп.
— Але ж це правда, панотче. Діти та дурні просто кажуть ту правду, яку не зважуються висловити мудрі та дорослі. Сунаґіші потрібна Імперії, бо це транспортний коридор, і тут дуже зручно тримати транзитну станцію. Нас тому й захопили Ріва — це також правда. Домініонові Шезаар планета потрібна, бо через цю війну він підвищиться у Імперії. А ми… ми просто шкварки, панотче. І не потрібні нікому.
— Це не так, пане Іто.
— Ви співчуваєте нам, панотче — але ви ж чернець. Мине час, і вас покличуть у інше місце.
— Ми не ченці, - Саґара сказав це автоматично, бо завжди так відповідав, коли йому казали, що він чернець. — Але так, мене можуть відкликати будь-якого дня. Я наполягатиму, аби тут створили постійний шінден-пост.
— Для чого? — старий втер очі та усміхнувся. — Повірте, панотче, ми найбільше прагнемо одного: полишити цю планету якомога скоріше.
Саґара відчув наплив безпорадності, болісний майже до крику.
— Не робіть цього, — сказав він. — Це значитиме, що вони перемогли вас, пане Іто. Перемогли остаточно.
— Мені це байдуже, — сказав старий. — Я не був у Опорі і не підтримував Маеду.
Саґара не знав, що сказати. Старий обійшов його, почав спускатися по сходах. Саґара перестрибнув через поруччя, знову заступивши йому дорогу.
— Гай-гай, — усміхнувся пан Іто. — Чи личить священикові отак гасати?
— Але ж ми не скінчили розмову, — Саґара зморщився від болю у п’ятах. — Пане Іто, в нас достобіса роботи. Без вас ми не впораємося. Ви знаєте місто краще за всіх. Ви знаєте своїх людей. Ви не можете покинути мене так просто. Поверніться, благаю вас.
— Я стомився, — зітхнув старий — але повернувся і почав підійматися.
* * *
Сестра Сільвія знайшла у підвалах архіву плани каналізації. Трохи застарілі, але Саґара сподівався, що в цілому нічого не перемінилося.
Він хотів був того самого дня відрядити хлопців на пошуки дитини, що жила під землею, але сталося несподіване. Себто, закінчення робіт на розбиранні завалів у школі ніякою несподіванкою не було. Несподіванка сталася, коли відкрили підвал — і звідти полинув такий страшенний сморід, що Саґара не міг вдихнути, аж поки не ввімкнув фільтр шолома, і так само зробили всі інші шінденівці — взвод Коннора. А люди Яґдберґів, які не мали на собі костюмів з фільтрами, рвонули чимдуж у навітряний бік, покидавши техніку.
Проте Саґарі здавалося, що він і крізь фільтр чує той сморід. Не горілої — а зогнилої плоті.
— Я не хочу туди лізти, — мало не зі сльозами сказав Коннор.
— Я також, — зізнався Саґара — і зробив крок у підвал.
…У підвалі школи переховувалися діти та вчителі — близько шестисот осіб.
— Що тут сталося? — прохрипів Коннор, роздивляючись довкола при світлі ліхтаря. — Боже правий, пресвята Діво, чого вони померли — сюди ж не дійшов вогонь?
— Не дійшов — але висмоктав звідси кисень, — відповів Саґара. — Вони задихнулися.
Ті самі вентиляційні отвори, що через них полум’я задушило людей, пропустили сюди воду вчорашніх та сьогоднішніх дощів. Зі стелі капало, обидва сохеї стояли по кісточки в воді. Зробити бодай крок вперед жоден не міг — це значило наступити…
— Це ж діти, — Коннор наче давився чимось. — Самі лише діти.
Саґара розумів його почуття. Здебільшого вони знаходили рештки у такому стані, що не можна було впевнено сказати, належать вони дітям чи дорослим. А тут…
— Як ми їх винесемо? — спитав Коннор. — Вони ж…
— Ми не виноситимемо їх, — вирішив Саґара. — Не треба розповсюджувати трупну отруту по всьому місту. Я відслужу за ними просто тут — і ми спалимо тіла термоміною.
— Доробимо те, чого не доробили Ріва, трясця їхній матері в печінку туди-сюди?
— Повірте, сержанте, дітям зараз це байдуже.
— А ідентифікація?
— Як? Ми можемо взяти проби в тих, хто зверху та скраю. А далі… Зрушимо цю плівку — і… ви бачили, як вибухає консервна банка?
— Годі, панотче… — Коннор застогнав, тамуючи блювоту. Вони вийшли на світло. Саґара побачив, який Коннор блідий.
— Ви не призначили мені єпітімію.
— Зайве. Ви й так сьогодні не їстимете, сержанте.
За огородженням з навітряного боку вже скупчилися місцеві. Саґара пізнав декого — зокрема, пані Янаґі.
— Там діти? — спитала вона. — Ви знайшли дітей? Можна забрати тіла?
— Ні, - він бачив, як міняється її обличчя, як сахнулися назад люди Мінато. Він знав, що від нього смердить, що він приніс той сморід з собою, просякнений ним. — Не можна. Там… фактично, немає окремих тіл. Тут… є родичі?
Жінка закивала. Дехто з мешканців зробив крок уперед і теж кивнув.
— Назвіть мені імена, — він ввімкнув блок пам’яті сантора. — Я буду служити просто тут. Потім ми віддамо вам прах.
— Ви їх… спалите? — з жахом запитав літній чоловік.
— Я не можу припустити навіть найменшої можливості епідемії, - якнайтвердіше сказав Саґара.
— Ні! — закричала раптом пані Янаґі. — Ні, не смійте! Вилупки! Виродки! Кати! Віддайте нам їх! Віддайте, ми поховаємо їх самі! Не смійте палити!
Вона кинулася вперед, але технарі з команди Гельтермана та місцеві чоловіки перехопили її та повели геть. Вона кричала й борсалася у їхніх руках. Ті, хто залишився, дивилось на Саґару з неприхованою огидою.
— Імена, — нагадав він. — Стільки, скільки зможете згадати.
…Увечері пані Янаґі принесли до лазарету «Лева». Вона вішалася — але це встигли вчасно помітити. Брат Аарон, головний корабельній лікар, як міг, полагодив їй хребта, але, вийшовши з операційної, попередив Саґару та пана Іто:
— Вона потребує серйозної психіатричної допомоги — інакше повторить спробу. Я не можу тримати її на транквілізаторах до кінця життя. Нехай цей жевжик з Шезаарів привезе хоча б одного головогриза абощо. Бо я хірург. Мені тут довелося вже побувати й акушером, і педіатром, і терапевтом, і санітарним лікарем — ще однієї спеціальності я не подужаю, в мене тільки одна голова.
— Але вона в вас дуже добра, брате Аарон. Поки нам не прислали психіатра — треба якось виплутуватися.
— Авжеж, — пхикнув брат Аарон. — Понад півтисячі людей з важкою формою ПТСР — і я.
— Петесер — то що? — спитав пан Іто.
— Посттравматичний стресовий розлад, — пояснив брат Аарон. — Надмірний тягар страждання, що не минулося безслідно. До речі, отче, коли ми тут скінчимо — половина хлопців також потребуватиме терапії.
— Половина? — усміхнувся Саґара. — То було б добре. Я очікую гіршого.
— Ну то зробіть щось. Ви непогано спрацювалися з тими інквізиторками — а вони ж таки не останні особи в Імперії. Натисніть на якісь важелі. Нам потрібний головогриз, бо інакше я сам тут схибнуся.
Це була дуже добра ідея, і Саґара занотував собі у санторі: зустрітися завтра з сестрою Геленою з приводу психіатричної допомоги потерпілим.
— А чому не сьогодні? — спитав брат Аарон з якимись вередливими інтонаціями.
— Тому що зараз у мене сповідь, а потім я беру добровольців і ми вирушаємо до каналізації — шукати дитину.
Пан Іто зітхнув.
— Я ж казав вам, отче, що то привид. Це душа одного з тих, кого ви сьогодні поховали — і я дякую вам за це від усього серця. Вона заспокоїться тепер, і…
— Але моя душа не заспокоїться, поки я не переконаюсь, що то привид, — відказав Саґара.
* * *
— Отче, я втрачаю віру.
— Я так само.
Брат новіцій Хаас розкрив рота і кліпнув очима.
— Ви серйозно?
— Куди серйозніше. Як можна не втрачати віри щодня, коли бачиш, як люди створили людям пекло власноруч — а Господь їх не зупинив.
— Але ж… — брат Хаас запнувся. — Ну, я думаю, той… так було, мабуть, завжди, ось, що я кажу. Бог попускає здійснитися злу, бо може той… перетворити його на добро…
— Ось бачиш, сине, ти вже сам знаєш те, що я маю тобі сказати. Але, знаючи це, все ж таки втрачаєш віру. Отож, словами нічим не допоможеш. Так?
— Виходить, так, — брат Хаас опустив голову. — То що мені тепер робити?
— Спробуй робити як я: тримай у голові альтернативу.
— Тримати… що?
— Альтернативу. Іншу можливість.
— Яку?
— Все те ж саме. Люди творять людям пекло власноруч — і на цьому все. Ані винагороди та втіхи для тих, хто страждав. Ані покарання для тих, хто спричинив страждання. Ані Бога.
— Кепсько.
— Вавилоняни живуть із цим. Якщо можуть вони — зможеш і ти.
— А ви?
— А я не хочу.
— Так і я ж не хочу, отче!
— Тоді слухай. Я був би останнім на цьому світі дурнем і мерзотником, якби зараз сказав тобі, що Бог попустив ці страждання мешканцям Сунаґіші за їхні гріхи. Я був би просто дурнем, якби почав тобі поясняти, що це Божий план, з якого вийшло якесь більше благо для тих, хто тут загинув. Коли Бог прийшов до нас, ти сам знаєш, що він зробив з людським стражданням — Він розділив цю муку. Він не базікав на теми теодицеї, бо не шукав собі виправдань. Ми з тобою тут зараз можемо лише мовчати перед лицем страждання. Мовчати та діяти. Пам’ятаєш, коли Господові сказали про галилеян, вбитих Пілатом?