Саґара мав певні резерви щодо хліба, але з вином було зовсім погано. Після урочистої служби він поділився своєю проблемою з отцем Фарадом.
— Даруйте, отче, — відповів колега. — Але я нічим не можу вам зарадити. Мені видано припасів для Святих Дарів на місяць, на тисячу двісті чоловік. Навіть на місцевих я не розраховував — мені сказали, що тут самі буддисти.
— Я хотів лише позичити, — сказав Саґара. — Наприкінці місяця в мене буде транспорт, і я віддам.
— Я, — молодий священик почервонів. — Я би радий, але… Розумієте, доводиться весь час думати наперед. А раптом транспорт не прийде?
— Орденські транспорти, трапляється, гинуть, — погодився Саґара. — Але, вважаючи на те, що бойові дії в секторі Палади закінчено, ймовірність вчасного приходу транспорту доволі висока.
Отець Фарад поворушив губами, дивлячись на лоба Саґарі так, начебто в нього там був не шрам, а якісь таємничі письмена, а потім сказав:
— Ні. Вибачте мене, але — ні. Ніяк.
— Даруйте, — сказав Саґара — і, вклонившись, пішов.
Він цього чекав і намагався не давати волю образі. Шінден став не потрібний — і шінденівців потроху вичавлювали з Сунаґіші.
Так, на словах, і навіть у справах на перший погляд все було добре. Шінденівці тепер не брали участі у розбиранні завалів — але несли регулярні патрулювання наметового містечка разом з людьми домініону Шезаар. Тисяча двісті каторжан — то був небезпечний елемент загальної мішанини на Сунаґіші. На деякий час новоприбульців приголомшили жахливі картини руйнування та смерті на Сунаґіші. Грабіжники, крадії, ґвалтівники, вбивці — вони стикнулись тут із злочином, який перевершував їхню уяву. Але в Саґари не було ілюзій: вони звикнуть до цих картин за дуже короткий час. І тоді їх знов турбуватимуть звичні «гострі» питання: азартні ігри, пошуки наркотиків, боротьба за статус, секс.
— Серед постраждалих — триста дванадцять жінок, — сказала на останньому перед прибуттям цієї гвардії брифінгу капітан Твіддл. — також дві жінки у нашому екіпажі, три сестри-інквізиторки та одинадцять службовиць у місії домініону. І нам на голову впаде тисяча двісті сексуально стурбованих мугирів. Які заходи безпеки вживає домініон, пане Реван?
— Ну… — юнак зашарівся. — Не треба думати, що їх привезуть так, без конвою. Звичайно, буде озброєна охорона.
— Звичайно, вона буде — але охороняти в’язнів в умовах напіввільного поселення — не те саме, що охороняти їх в умовах в’язниці, - зауважила сестра Гелена. — Я розслідувала бунт на транспорті «Мессіна» — там шарварок піднявся саме через жінок. Озброєну охорону вбили протягом менш ніж десяти хвилин. А то ж були професіонали. Дванадцять сотень чоловіків, охоплені сексуальним психозом — це не жарти, юначе.
— Ми можемо патрулювати наметове містечко цілодобово, — сказав Сео.
— Дуже добра ідея, — підтримав Гельтерман, — зважаючи на те, що ваша допомога при розбиранні завалів тепер не потрібна. Тобто, ми дуже вдячні і все таке — але наша техніка справляється краще.
— Я такої само думки, — кивнув Саґара.
— Але вас, сохеїв — лише сто двадцять, — сказала пані Твіддл. — Скільки на «Мессіні» було охорони, сестро?
— П’ятдесят чоловік.
— На скільки в’язнів?
— На чотириста чоловіків та сімдесят жінок.
Пані Твіддл присвиснула.
— Отакої! То що завадить цим тюряжникам так само роззброїти та повбивати наших хоробрих сохеїв?
— По-перше, роззброїти нас завадить те, що ми не братимемо зброї, - сказав Сео. — А по-друге…
— «По-першого» достатньо. Яка з вас користь без зброї?
— Ми патрулюватимемо в кідо, — сказав центуріон. — Знаєте, тут нещодавно одному вбивці випадково скрутили в’язи… Так от, ми вміємо це робити не лише випадково.
— Брат Сео має рацію, — сказала сестра Катерина. — Я сікля не поставлю в заклад на тисячу злочинців проти роти сохеїв в кідо. Але ж це патрулювання не може тривати вічно, пане Реван. Люди Мінато — у себе вдома. Чому вони в своїй домівці — нехай і зруйнованій, і спаленій — мають перебувати під охороною?
— Ххммм, — юнак знайомим рухом задрав підборіддя. Саґара вже навчився розуміти цю «мову тіла» — це значило, що Реван від засмучення починає нахабніти. — Я думав повернутися до цього питання згодом, але… пане Іто, краще скажіть ви.
— В нас були збори комуни, — тихо сказав пан Іто. — Радник Пеґю висунув пропозицію, яку ми обговорювали… Пропозиція проста: усіх бажаючих переправлять на інші планети Домініону. Нададуть документи, грошову та майнову допомогу…
— І… що вирішила комуна? — спитала сестра Сільвія.
— Власне, кожний вирішував за себе… Чотириста сімдесят сім чоловік хочуть покинути Мінато. Вісімдесят п’ять — залишаються.
— Он як… — Саґара схилив голову.
— Я знаю, про що ви думаєте, — старий усміхнувся. — Ні. Комуну Мінато не знищено. Вирок, який комуні винесла Директорія Вавилонських світів — не виконано. Ми є. Я обраний більшістю голосів голова комуни, на вчорашній нараді мене переобрано, і я залишаюся. Будь-яка людина. яка хоче стати членом комуни Мінато, має звернутися до мене, бо я мер цього міста, обраний більшістю голосів його жителів. Якщо панове в’язні, відбувши свій строк, побажають залишитись — гадаю, комуна їх прийме.
Саґара встав, підійшов до старого та потиснув йому руку. Так само зробили брат Сео, сестри-інквізиторки, пані Твіддл та Гельтерман, і останнім — Реван.
— Але питання жінок не зняте, — сказав Гельтерман.
— Майже зняте, — старий знизав плечима. — Залишається двадцять сім жінок, переважно мого віку… Інші… я гадаю, скоро вийдуть заміж за когось із цих поселенців. За місяць прийде корабель з жінками — і проблему буде принаймні частково розв’язано…
— Не так все просто, — хитнула головою сестра Гелена.
— Знаю, — відповів старий. — Але тепер це проблеми домініону Шезаар — і мої, бо я чиновник цього домініону. Я безмежно вдячний вам усім. Але треба вже нам якось зводитися на свої ноги та звикати до думки, що ми будемо жити далі…
Після наради Гельтерман підійшов до Саґари та Сео.
— От стариган, — сказав він стиха, похитуючи головою. — Таш-таш-таш, і вже злигався з тим жевжиком з Шезаарів.
— Що значить «злигався»? — неприязно спитав Саґара. — Здається, я вас не розумію.
— Все ви добре розумієте. Гарненька оборудка: його призначають мером, а він закриває очі на те, що Шезаар підбурювали повстанців та провокували Ріва.
— Ви помиляєтесь щодо його мотивів, запевняю вас, — сказав Саґара, тамуючи… відчуття значного спрощення світу. — А що стосовно мотивів Шезаар, то, які б вони ні були, теперішня реальність є такою: будь-хто, бажаючи миру та відродження Мінато, має працювати з домініоном Шезаар. Змиріться з цим, капітане Гельтерман.
— Ви так кажете тому, що ви священик та чернець, — пхикнув Гельтерман. — Вам байдуже взагалі все, крім порятунку душі. А дехто живе у реальному світі та повинен дбати про астрополітичні інтереси…
— Що ж, — роздратування раптом покинуло Саґару. — Дбайте про них, пане Гельтерман. А мені треба поспішати — в моєму «нереальному» світі ще один масовий похорон.
— Коли ви тут усіх відспіваєте та зариєте, — з килою усмішкою сказав Гельтерман, — то станете не потрібний, і вас викинуть, як всякий інший непотріб.
— Нетерпляче очікую того дня, — спокійно сказав Саґара.
Отже, сьогодні отець Фарад дав йому зрозуміти, що той день наближається стрімко і невпинно. І Саґара вимушений був визнати, що не такий радий його наближенню, як казав нещодавно Гельтерманові.
До речі, згадав він — треба зайти до інквізиторок…
Жінки працювали зазвичай в своєму шатлі, який пристикувався до «Лева» на шінден-пості «Св. Михаїл» і відстикувався у атмосфері Сунаґіші. Середина шатлу вважалася клаузурою — чоловікам туди входити було не вільно, тому Саґара переважно приходив у наметове містечко — принаймні одна з інквізиторок обов’язково була там, збираючи свідоцтва жертв — або у розчищений міський архів.
Тепер він прямував саме туди, бо вже тиждень його турбувало питання ідентифікації їхнього «найди». Його знімки було показано кожному мешканцеві наметового містечка, але ніхто напевно не признав його. Одна жінка, побачивши знімок, радісно скрикнула: «Це ж Місако, моя племінниця!» — але, взнавши, що то хлопчик, розридалася. Один підліток сказав, що начебто бачив цього хлопця на сусідній вулиці, але прізвища, навіть імені, пригадати не міг.
Кожного дня сестри обробляли все нові дані, відновлені з мнемопатронів, на яких можна було щось відновити. Значна частина могильних плит на кладовищі тепер мала не лише позначення кварталу та вулиці, а й імена сімей, що там проживали. Брат Аарон одразу надіслав сестрам генетичні дані дитині, відбитки долонь та ступень, але за тиждень сестри нічого не знайшли. Саґара сподівався, що генетичний аналіз допоможе хоча б визначити родичів та можливі родини, але це виявилось марним: хлопець не був споріднений з жодною ідентифікованою сім’єю. Не був він ріднею й людожерові — хоча особа того ще також не була встановлена.
…Саґара спустився у підвал.
— Доброго дня, — привітала його сестра Сільвія, обплутана мерехтливим мереживом голографічних проекцій. На одній Саґара впізнав тримірній план міста, на іншій були стовпчики імен, на третій блимали якісь мінливі цифри… Жінка здавалася чаклункою у мареві заклинань. — І… ні. Нічого. Майже.
— Я навіть ще не спитав, — розгублено озвався Саґара.
— Ви завжди питаєте одне й те ж. Хотілося б мені дати не ту саму відповідь. Проте — ми не знайшли нічого на хлопчика. Але… знайшли на людожера.
Саґара зітхнув.
— Ну, давайте.
На одній з проекцій з’явилося приємне усміхнене молоде обличчя.
— Джеймі Сідоні, - прочитала сестра Сільвія. — Місце народження — станція Ходері. Педіатр. Був одружений з Міко Арунті, мав сина семи років. Серед живих є один дальній родич — Марія Янаґі. Не впізнала його, так?
Саґара згадав спотворене вогнем та дикою пристрастю обличчя мертвого людожера.
— Не диво. Такий, яким я його бачив — він не мав нічого спільного з цим знімком.
— А може, вони були просто незнайомі. Бабусі Міко Арунті та пані Янаґі були рідними сестрами. Доволі неблизьке споріднення. Скажете їй? Чи мені сказати? Чи змовчати?
Саґара згадав жінку, що цілими годинами просиджувала на краєчку ліжка в лазареті «Лева», погойдуючись трохи вперед-назад.
— Ні, - сказав він. — Просто напишемо ім’я на надгробку.
Сестра поставила руки на панель терміналу, зціпила пальці у замок та поклала на них підборіддя.
— Він жодного разу не скривдив дитину, так? Вбивав тільки дорослих? (Саґара кивнув) І переховував малого в своєму лігві. Було таки дещо, через що він не міг переступити… До речі, як хлопчик?
— Він одужав від дизентерії, трохи погладшав, — Саґара зітхнув. — Але так і не став розмовляти. Як шкода, що ми вбили цього нещасного. Може, він попри все зберіг трохи професійних навичок? Погані в мене сьогодні жарти…
— Мозок не ушкоджено?
— Брат Аарон каже, що органічних ушкоджень нема. А щодо всього іншого… — Саґара розвів руками. — Знаєте, він не здається розумово відсталим. Він просто не розмовляє. Розуміє, що до нього кажуть. Речові центри збуджуються — отже, подумки він собі щось промовляє. Але не вголос. Я декілька разів озивався до нього ніхонською. Таке враження, що він розуміє цю мову краще, ніж латину. Може намалювати хенохеномодежі…
— Даруйте, що?
— А… така пичка, її можна намалювати знаками хіраґани, — Саґара взяв стило та накреслив на одній з проекцій: брова та рот — знаками «хе», очиці — знаками «но», ніс — знаком «мо» — і обвів це все широким гачком, знаком «ші», до якого додав наче дві волосини на скроні — знак дзвінкості, що перетворив «ші» на «джі». — Але писати не вміє. Хоча намагається. Робить вигляд, ніби щось пише, але це все каракулі. Загалом якийсь дикуватий. Не агресивний, але дикуватий. Ховає їжу в різні закутки…
— Йому вільно ходити кораблем?
— Майже. Йому не дозволяють лазити по робочих секціях та виходити назовні — але він не дуже й рветься туди. Вихід знайшов легко, проте не намагався ним скористатись. Йому подобається корабель.
— А він подобається команді, так?
— Ну… — Саґара знову розвів руками. — Ваша правда. Розумієте, ми ж цілими днями тільки і робили, що діставали та ховали мерців. Спалених, напівспалених, зогнилих, всяких… Знайти когось живого — то була… така розрада…