— Не можна перестати дивитися на три речі: вогонь, воду та чужу роботу, — сказав Сео.
— Я гадаю, той… — Хаас засмутився. — Не всі тут можуть довго дивитися на вогонь.
— Еге ж, — кивнув центуріон — і знов запанувала мовчанка.
Раптом малий підвівся і сказав:
— Сестра.
Всі подивилися туди, куди він вказав пальчиком — справді, вулицею простувала до намету сестра Гелена.
Чоловіки підвелися їй назустріч. Після взаємних привітань сестра присіла на цеглу поруч із хлопчиком.
— Ну то що? — спитала вона, — вирішили його таки зареєструвати та забрати з собою?
— Так, — відповів Саґара, і раптом зрозумів, що це й було його рішення від початку, від позавчора: забрати хлопця.
— Ну, помагай вам Бог, — сестра погладила малюка по голові, на якій вже виросла колюча щетинка. — Гарненький малий сохей з нього вийшов. Навіть ґі з гербами, тільки-но подивіться… Куди ви його відправите?
— Мабуть, полишимо в михаїлітському притулку, а ті відшукають опікунів, — сказав Саґара. — До речі, ми охрестили його. Даруйте, що не дочекалися вашої інформації…
— І не дочекалися б, — сестра махнула рукою. — Ті патрони, які ми розбираємо зараз — майже всі містять фінансові звіти двадцятирічної давності. Як ви його назвали?
— Ричард Суна.
— Гарне ім’я. Він так і не згадав свого справжнього?
— Ні, - Саґара розповів про випадок, який підштовхнув їх до рішення.
— Раз так — то своє ім’я він таки насправді забув, — зітхнула сестра. — Не надто балакучий, вірно?
— Вірно, — повторив за нею Дік. Інквізиторка здивовано кліпнула очима.
— Я певний, що він майже не розуміє латини, — сказав Саґара. — Але потроху вчиться. Говорить справді мало.
— Ну й добре, — сказала сестра, — Не люблю балакучих дітей. Якось гостювала у своєї племінниці. В неї четверо, і всі як цвіркуни. Повернулася до монастиря хвора. А от і наше довгоочікуване начальство!
Справді, перед площею зупинився розкішний модуль з тієї самої, мабуть, яхти.
Пан радник Пеґю у елегантному сірому костюмі вийшов другим — одразу після охоронця-водія. Пан Іто поводився так, наче соромився в своєму простому сіро-брунатному вбранні не тільки їздити в такій розкоші, а й стояти поруч з нею.
Жінка, що появилася третьою, була зодягнена в жовтаво-зелений комбо, який Саґара спочатку прийняв за військову форму, а за декілька кроків зрозумів, що то просто робоче вбрання, обране власницею через безліч кишень та кишеньок, у які розтикане обладнання для зйомки та запису.
— Ущипніть мене, — пробурмотіла сестра Гелена, — то Ганна Тошідзукі.
— Ви їй не раді?
— Якби отут розпочалася епідемія паратифу, я б зраділа так само, як оце зараз, — процідила крізь зуби сестра Гелена.
Саґара був здивований — він чув, що Ганна Тошідзукі дуже прискіплива, але чесна бардеса. Саме такі мали б подобатися інквізиторці. Власне, такі барди, як Ганна, були також інквізиторами свого роду — просто результати своїх розслідувань вони передавали не імператорові, а народові безпосередньо. На Сунаґіші вже було десятка з півтора бардів. Вони почали з’являтися з регулярними місіями, і Саґара звик до їхньої присутності на щоденних похоронах та в наметовому містечку. Більше тижня ніхто з них не витримував.
Як сестра Гелена ні ставилась до пані Тошідзукі — щойно та підійшла, сестра стала ніби втіленням стриманої люб’язності.
— Даруйте, панове, даруйте, пані, - радник потиснув всім руки. — Мені дуже прикро, що я змусив вас чекати — але ви ж розумієте, що я не належу собі, як і кожний службовець… Ось знайомтеся — пані Тошідзукі. Пані Ганно, ви цікавилися людиною, яка була тут від самого початку місій — ось перед вами отець командер Саґара.
— Можна буде найближчим часом зустрітися? — запитала бардеса. Голос в неї був високий та різкий, волосся — чорне, коротке, рясно всіяне сивиною — наче притрушене попелом…
— Так, звичайно, — сказав Саґара. — Коли вам буде зручно…
— Сьогодні ввечері, - сказала жінка. Очевидно, вона не звикла гаяти час.
— Добре. Вам будь-хто покаже наш корабель.
— Доброго дня, панотче, — Саґара потис руку панові Іто. — А це наш новохрещений найда, так? Як тебе звуть, малий? — спитав ніхонською пан мер.
— Ричард, — відповів хлопчина. Саґарі щось щемнуло в горлі — він не знав, що малий вже визнав своє ім’я.
— На честь корабля, — кивнув пан Іто. — Добре, дуже добре. А прізвище?
З цією ідеєю хлопець, мабуть, ще не засвоївся.
— Суна, — відповів брат Сео.
— О… — старий на мить одвернувся. — Ну що, пішли всередину, виправимо йому свідоцтво… мабуть, про народження, так, пане раднику?
— Так, звичайно, — погодився статний чоловік у дорогому костюмі. — Ось історія просто для вас, пані Ганно: цю дитину сохеї врятували від людожера. Розумієте, один з місцевих жителів збожеволів, і почав вбивати та їсти людей…
— Ні, - сказав Саґара.
Вони зайшли в намет — і гамір там стих. Хотілося сподіватись — не через те, що люди впіймали окраєць розмови.
— Що «ні»? — здивовано перепитав пан радник.
— Він таки справді збожеволів, — але хлопця ми рятували не від нього, — похапцем пояснив Саґара. — Даруйте, пане раднику, але це розмова не на п’ять хвилин, і не отак, поміж справами.
— Вибачте, — радник підняв долоні. — Мене там не було, командере, ви були — вам і карти в руки. Я хотів переповісти це, як чув, але, якщо я був дезінформований… Проте, пані Ганно, історія ця гідна вашого пера. А, ось іще одна, — радник щиро усміхнувся до брата Хааса. — Цей молодий чоловік закохався в одну з місцевих жінок і хоче полишити монастир заради любові земної. Я нічого не перебрехав цього разу, панотче?
— Майже нічого, — сказав Саґара. — Крім жінки. Пані Янаґі не є тією причиною, з якої залишається брат Хаас. Він залишається, бо відчув покликання залишитися та допомагати відроджувати планету.
— Я… той, — Хаас почервонів так, що його руде волосся стало виглядати білявим. — Потрібний тут. Я це напевне знаю. В мене спеціальність — опалення та очищувальні системи, але я трохи знаюся на будівництві, і я той… буду потрібний, це напевне. Якщо Марія захоче зі мною одружитися — то буде, звичайно, щастя. Але як не захоче… Я все одно тут потрібний.
— Що ні скажу, все не в лад, — розвів руками пан Пеґю. — То ви відпускаєте його, пане командер?
— Жодних перепон до цього нема, — Саґара знизав плечима. — Брат Хаас не складав довічних обітниць, отже він може будь-якого дня покинути Шінден за власним бажанням.
— Розумію. Але, молодий чоловік, тут є… певні складнощі з нашого боку. Аби стати громадянином домініона Шезаар, ви маєте вийти з громадянство свого рідного домініону…
— Вийшов, коли поступив у Шінден, — сказав Саґара.
— О… Ну, тоді… розумієте, виник певний нюанс. Оце ми вам надамо громадянство, ви отримаєте статус поселенця, матеріальну допомогу, яку надає цей статус… а що як ви після цього сядете на перший ліпший транспорт та чкурнете звідси світ за очі?
— Якщо брат Хаас хотів би чкурнути, — сказав Сео, — він би просто залишився у нас і чкурнув на Талассі, чи десь іще, де в нас бази переформування.
— Але він не міг би прикарманити речову та грошову допомогу.
— Ви підозрюєте нашого брата в тому, що він крадій? — Саґара стиха скреготнув зубами.
— Ні. Але… командере, підійдіть до мене пізніше, сам на сам. Я все поясню вам.
— Як імперський інквізитор, — сказала сестра Гелена, — я наполягаю, щоб ви дали пояснення тут і зараз.
На мить здалося, ніби панові раднику звело щелепи.
— Ну, добре, — сказав він. — Добре… Якщо ви наполягаєте. Я не можу припустити виникнення прецеденту. Всі постраждалі жителі Мінато мають право на імперську грошову допомогу — де б вони ні знаходилися — і на допомогу від домініону Шезаар, якщо вони влаштовуватимуться на території домініону. Так звані підйомні. Незалежно від того, підкреслюю, покинуть вони Сунаґіші, або ні. Поселенці, яких ми влаштували тут, не вільні покинути Сунаґіші, аж поки не відбудуть строку свого ув’язнення. Я знаю, що дехто з них плекав великі плані щодо цих підйомних — але вони помилилися. свої підйомні вони реалізують тут та відпрацюють — а там можуть забиратися куди хочуть. А от ви, пане брате — не постраждалий і не в’язень. Ви вільна людина. Меня сказали, що ви маєте одружитися з місцевою жителькою. Я був не проти — але якщо ми вас пустимо, а ви не одружитеся, ми опинимося перед необхідністю розробки законотворчого механізму для вільних поселенців…
— То й розробіть його, — знизала плечима інквізиторка.
— Але цього не можна зробити тут, зараз, на колінці. Закони домініону розробляються у Раді Представників домініону, і це справа кількох місяців.
— Я той… почекаю тут, — стиха сказав брат Хаас. — Чи мені натовкти комусь пику, щоб мене ув’язнили?
— Спокійно, брате, — сказав Саґара. — Я певний, що рішення є, пане раднику.
— Я дав слово, пане раднику, — втрутився пан Іто. — Чи я вже не мер? Чи ви вважаєте комуну Мінато просто ширмою?
По очах пана радника було видно як по книзі, що він саме так і вважав — але у присутності інквізторки та бардеси не наважувався це сказати вголос.
— Анооо… даруйте, — сказав юний Шінта. — Але я майже заповнив форму на хлопчика. Потрібний рік народження.
Саґара зробив нескладні обчислення.
— П’ятдесят дев’ятий, — сказав він. — Наш лікар каже, йому десь шість з половиною.
— Виглядає на чотири, — сказала бардеса. — Невже такий жахливий був голод?
— Коли він народився й ріс — то було лише недоїдання та авітаміноз, — гірко усміхнувся пан Іто. — Голод був лише останнього року, коли Ріва вирішили згорнути виробництво.
— Зрозуміло, — сказала бардеса, і Саґара майже побачив у її очах, як ці дані уляглися в потрібний кластер пам’яті.
— А день народження? — спитав Шінта.
— Напишіть тридцяте червня, — сказав Саґара.
— А чому саме цей день?
— Рівно середина року. Якщо доктор вирішив, що йому шість з половиною…
— Добре, — Шінта посміхнувся. — Готово!
За півхвилини з апарата, назва якого була Саґарі невідома, виповз рожевий пластиковий листочок розміром з долоню. Потім іще один — більшого розміру та зеленкуватого кольору. Перший був власне свідоцтвом про народження, другий — записом про те, що свідоцтво номер такий-то на ім’я Ричарда Суни видано комуною Мінато першого листопада 365 року від Еберу.
— Тепер потрібна печатка комуни, — сказав юнак. — І підпис двох свідків, отут і отут.
— Так, — пан Іто вийняв з кишені печатку і притиснув її до свідоцтва про народження. Печатка зробила «бззззззз», пластиковою поверхнею пробіг відблиск лазерного променю, що певним чином змінював молекулярну структуру документа, залишаючи неповторний візерунок. — Командере, пані Тошідзукі, чи не зробите нам честь? Розпишіться отут як свідки…
— Готово, — сказала бардеса через кілька секунд, повертаючи стило.
— Оце нам, — пан Іто взяв великий зеленкуватий лист. — А це вам, — дав він карточку Саґарі.
— Даруйте, як це — їм? — здивувався радник. — Ви хочете сказати, що цей хлопчик не летить до Аркадії?
— Ні, не летить, — сказав Саґара. — Ми заберемо його та передамо в притулок михаїлітів, для подальшого всиновлення.
— Але чим гірший притулок на Аркадії? — здивувався чиновник — Ви мене в домовину хочете загнати, їй-право…
— Притулок на Аркадії нічим не гірший, — терпляче пояснив Саґара. — Але цей хлопчик вже зазнав доволі страждань, фізичних і психічних. Так склалося, що він прийняв наш екіпаж, і ми його полюбили. Розрив зараз буде дуже болючим для нього. Наш лікар сказав, що можуть бути рецидиви — він щойно почав розмовляти, і може знову втратити мову. Наш психіатр розпочав терапію і для хлопця краще не переривати її.
— Але ж всі діти звідси летять до Аркадії. Хіба не краще йому буде серед своїх?
— Ні, - сказав пан Іто. — Повірте мені. Подивіться самі. Свої для нього тепер — екіпаж «Лева».
Справді, малюк вдерся на стіл, а з нього — на плечі братові Сео.
— Що, ми знову робимо щось таке, потребуюче перегляду законів? — запитав центуріон.
— Ні. Але існує певна суспільна думка… Розумієте мене?
— Уявіть собі, ні.
— Добре. Ось зараз пані Ганна напише історію про то, як малого хлопця всиновила рота сохеїв. Дуже зворушливо на перший погляд. А на другий — в сохеїв існує певна репутація… Даруйте, я не хотів піднімати цю тему… але ви самі наполягли.