Щоб розчистити хід до підземелля, потрібні були великі земляні роботи, але Джейк уже домовився з місцевим райвиконкомом про робітників і транспорт. Витрати брав на себе музейний фонд, представником якого видавав себе Джейк.
У цю хвилину Кортец і Джейк теж мандрували по монастирю і обмінювалися думками:
— Як ви гадаєте, Джейк, скільки коштує спорудження всієї цієї махини?
Джейк швидко витяг свою записну книжечку, в якій було записано все, навіть ім’я і по батькові начальника річкової пристані.
— Хвилинку, мосьє… Сорок п’ять тисяч карбованців… У перекладі на сучасні гроші це близько десяти мільйонів доларів…
— Я купив би цей монастир, коли б він продавався і не був так далеко від Парижа. Показував би його захопленим історикам і мистецтвознавцям, — палко говорив Кортец, ідучи вздовж могутньої фортечної стіни. — За великі гроші я пускав би сюди відпочивати втомлених багатіїв. Монастир — санаторій для нервових людей! Екстра!.. А он той запашний дворик з полином — це для закоханих. Поцілунок у тиші і в заростях такого дворика входить у серце, мов той ніж…
— А я здавав би монастир в оренду Голлівуду… — мрійливо промовив Джейк.
— Правильно! — вигукнув Кортец і, зітхнувши, додав: — Дивно! Радянська Росія — країна, де не можна безкарно бути дурнем. Це враження виносять усі іноземні гості, що мають здоровий глузд. А разом з тим… Чим, якщо не дурістю, можна назвати те, що така доходна споруда пустує занедбана десь у глушині?
— А ось Івану Грозному саме це й подобалося, мосьє.
— Що ж, у нього були свої міркування, до речі, очевидно, теж не позбавлені матеріальної основи. Хто-хто, а він, напевне, знав, що його книжечки варті десятків мільйонів доларів… У росіян є така приказка: “Далі покладеш — ближче візьмеш”. Запам’ятайте її, Джейк.
Кортец і Джейк, не поспішаючи, простували вузькою зеленою смужкою землі, що відокремлювала Сіверське озеро від монастирських стін і башт. Тут, як і в інших монастирях, стояла віковічна тиша, тільки несміливі хвилі вели тиху розмову на пологому березі озера…
Джейк оглянувся. За ним назирці плентався похмурий монастирський сторож дід Антон. Його мучила задишка, але він ішов, сопучи й важко ступаючи по пушистій траві своїми величезними чоботиськами.
— Навіщо ви взяли його з собою, мосьє? — кинувши незадоволений погляд на старика, запитав по-французькому Джейк.
— У нього всі монастирські ключі, товаришу Богемський. Це тутешній апостол Петро, — посміхаючись відповів Кортец.
— Ви забули, що я співробітник Музейного фонду, мосьє. Я відберу від нього всі ключі й пошлю його під три чорти, — холодно сказав Джейк.
— Це буде ваш другий безглуздий вчинок, товаришу Богемський, — не озираючись, промовив Кортец.
— А який був перший?
— Листи на Ординці. Вони нічого нам не дали, але, мабуть, уже пустили по нашому сліду якогось сищика.
— Дурниця!
— Дай боже, товаришу Богемський, щоб це виявилось дурницею. Але з цим конвоїром ми не привертаємо нічиєї уваги.
Кортец підійшов до озера. Вода, схвильована легеньким вітерцем, виблискувала дрібними брижами; хвильки поспішали до монастиря, мов натовп паломників, але на березі шлях їм перепиняли гладенько відшліфовані багатопудові валуни.
— Спитайте його, звідки це каміння, — звернувся до Джейка Кортец.
Джейк знизав плечима: питання здавалося йому пустим. Але все-таки він переклав його, байдуже дивлячись у каламутні, блукаючі очі старика.
— Звідти… — кивнув старик на високі фортечні стіни монастиря і додав, з зусиллям вимовляючи кожне слово: — Монахи кидали їх… на голови… на голови іноземним гостям…
— Ого! — не дочекавшись перекладу, весело вигукнув по-французькому Кортец. — Ви відчуваєте, товаришу Богемський, який камінь кинув у мій іноземний город цей мельник з опери “Русалка”?
Старик уважно дивився на Кортеца з-під своїх сивих, навислих брів.
— Що сказав… цей пан? — запитав він, звертаючи погляд на Джейка.
— Він каже, що ви схожі на мельника з опери “Русалка”, — зневажливо відповів Джейк.
Старик заквоктав, наче глухар на токовищі. Він сміявся і трусив скуйовдженою головою.
— Який я мельник? Я ворон тутешніх місць! — сердито сказав він, раптом обірвавши сміх.
Джейк і Кортец перезирнулися.
— Цікаво… — після довгої паузи промовив по-французькому Кортец, втупившись у старого сторожа.
— Цей столітній пень, виявляється, щось тямить в операх і навіть уміє говорити дотепи.
Джейк уже позирав на старика сторожко й підозріливо, але той не звертав уваги ні на нього, ні на Кортеца. Вмостившись на одному з валунів і скинувши рудого чобота, він заходився перемотувати буру смердючу онучу.
— Гм… дивний старик, — тихо промовив Джейк.
— Думаю, що не завжди він носив онучі… — резюмував Кортец і додав не зовсім упевнено: — Як по-вашому, товаришу Богемський, чи не розуміє він наших з вами розмов?..
Джейк ще раз уважно поглянув на старика і відповів Кортецу, на цей раз по-англійському:
— А дідько його знає! Треба перевірити.
— Говоріть і далі по-французькому і не звертайте на нього уваги, — теж по-англійськи запропонував Кортец і тут же перейшов на французьку: — Отже, товаришу Богемський, вам довелося вчора почути тут, у монастирі, цікаву лекцію професора Стрілецького про поїздку Івана Грозного в Сіверський монастир у 1557 році?
— О так, мосьє!.. — жваво підтвердив Джейк. — Професор Стрілецький дуже докладно описував своїм молодим друзям візит Грозного до цього монастиря.
— А чого приїжджав сюди цар Іван Грозний? — з удаваною цікавістю запитав Кортец, скоса поглядаючи на сторожа.
— Він привіз сюди і сховав у монастирі якісь книги, мосьє…
Тим часом дід Антон уже перевзув одного чобота і готувався взятися за другу онучу, але валун, на якому він сидів, очевидно, здався йому незручним. Сторож підвівся і, вибравши інший камінь, круглий, наче велетенський череп, пристроївся ближче до Джейка.
— Професор збирається шукати тут книжковий скарб Грозного?: — запитав Кортец.
— Так, мосьє… — відповів Джейк. — Незважаючи на свій поважний вік, це дуже енергійний учений.
— Прошу вас, товаришу Богемський, запитайте у старика, чи не чув він чого-небудь про відвідини Грозним Сіверського монастиря і про книжковий скарб, — попросив Кортец.
Джейк повернувся до сторожа і переклав йому запитання Кортеца.
Старик посопів ще з хвилину і, дивлячись убік, пробурмотів:
— Різне кажуть… Старі люди говорили… був тут скарб… але вивезли його потім…
Кортец і Джейк перезирнулися:
— Хто вивіз? — жваво запитав Джейк.
Старик подумав, ворушачи кошлатими бровами.
— Цар Борис вивіз… — сказав він нарешті. — Годунов… Розповідають, був той цар людиною розумною… начитаною… І таємницю про монастирський скарб знав.
— Від кого знав? — уже занепокоєно спитав Джейк.
— А це… вам треба було б… у нього спитати… — глухо промовив старик, відводячи погляд.
— Що ви думаєте про цю версію? — спитав Кортец, звертаючись до Джейка по-англійському і забуваючи при цьому, що він, іноземний турист, досі російської мови не повинен був розуміти.
— Нісенітниця! — вигукнув Джейк теж англійською мовою і швидко підвівся з трави. — Старик повторює якесь базікання. Крім того, він, по-моєму, ненормальний.
— Ну, це не ваша ідея, — насмішкувато сказав Кортец. — Старик сам назвав себе “вороном тутешніх місць”…
Несподівано Кортец і Джейк знову почули глухарине квоктання. Вони здивовано подивилися на старика. Здригаючись і похитуючись на своєму валуні, він сміявся і показував скарлюченим пальцем на озеро:
— Рибка… дурна… виплеснулась… а баклан її… схопив на льоту. Хе-хе-хе!..
ІВАН І АНАСТАСІЯ
Надходила ніч. Сонце пішло з монастиря і збиралося заночувати десь за далекою гладінню Сіверського озера. Але його криваво-червоне проміння ще струменіло з-за зубчастих стін і сонних сторожових вишок, схожих на дозорних стародавнього московського війська…
Професор Стрілецький сів на гладенький камінь посеред темно-зеленого лужка між двома невеличкими церковками і прислухався. Він подумав, що ця тиша колись перейшла звідси на картини Нестерова з ясноокими лісовими отроками, а тепер повернулася знову.
Поряд із Стрілецьким стояли Тася й Волошин. Вони також слухали цю чарівну тишу, вдихаючи солодкі й гіркі запахи трав, стежили за меркнучою загравою заходу. Але вони не бачили того, що бачив на цьому горбі старий професор.
Стрілецький заговорив тихо й урочисто, немов розповідач стародавніх билин…
…По реке, по Шексне, с Волги-матушки
Встречь воде, меж лугами зелеными
Выгребают суда государевы,
Идут барки высокие, новые,
Пологами цветными прикрытые.
В тех судах, расписных по-владимирски,
Едет царь-государь к Белу-озеру,
Князь великий Иван свет Васильевич…
Беззаботное солнышко божие
С неба светит високого…
День веселый, и светлый, и радостный,
Что ж не радостен царь с поезжанами,
Молодыми князьями-боярами?
Почему государь запечалился?..
…Он сидит на скамье призадумавшись,
Уронил молодую головушку…
Плачет горько царица Настасия
Над царевичем юным Димитрием,
Во пути от истомы преставшимся…
…………………………………………………….
Царь приехал в обитель далекую,
Обнял он Симеона игумена,
Испуская слезу не єдиную…
…Под священное пение иноков
Положили во гробик царевича
И в предтеченской церкви покоили,
Что как дар по рожденьи Ивановом
Государем Васильем поставлена…
Стрілецький замовк. Він дивився на невеличку церкву Іоанна Предтечі, що височіла на горбі серед молодих, радісних беріз.
— Отут, у цій церкві, чотириста років тому стояв гробик першого сина царя Івана Васильовича, немовляти Дмитрія, який помер у дорозі, коли молодий Грозний з царицею Анастасією вирушили в мандрівку з Москви на далеку північ, сюди, в монастир Кирила Білозерського… Щойно я прочитав вам уривок із стародавньої билини “Кирилівська поїздка”, яку знайшов у запилених архівах монастиря.
Невідомий автор у цій билині докладно описує подорож Івана Васильовича і його молодої дружини Анастасії Романівни…
— Анастасія… — прошепотіла Тася. — Її теж так звали… Ваню!
Волошин поглянув на неї:
— Що, Настусенько?
— Як звати вашого батька?
— Його звуть Василем, — просто відповів Волошин. — А що?
— Нічого… Я так…
“Іван і Анастасія… Государ Іван Васильович і його молода дружина Анастасія…”
Думка Тасі заметалася, наче птах у тенетах, але її скував рівний голос Стрілецького, природженого лектора, що перетворився раптом на чудовому лужку романтичного монастиря у розповідача билин про сиву давнину. В далекому минулому Тася побачила…
Це було чотири століття тому. Заходило сонце…
Сила-силенна барвистих парусів ще тріпотіла на розмальованих барках флотилії, що кинула якорі біля стін Сіверського монастиря. Найбільша барка, з царським наметом на палубі, пристала до берега, і її мировою сходнею, вкритою килимом, зійшов молодий Грозний. На зріст він був високий, але не цибатий і одягнутий просто. Великі карі очі дивилися суворо, навіть дуже суворо… Під благословення до товстого, багроволицього ігумена Іван підійшов швидко й діловито. Потім підвів голову. Ледве розтуливши губи, вимовив: “Горе в мене, отче…”
Ігумен прислухався до голосінь Анастасії Романівни в царському наметі на барці й відповів, тяжко зітхнувши:
“Гінці донесли сумну звістку, государю… Молитися треба… Господь тебе, як святого Іова, випробовує…”
“Воля божа… — похмуро сказав Іван. Він підвищив голос: — Княгиня Євфросинія і вороги мої, певно, раді будуть. Нема в мене спадкоємця!.. Братця мого двоюрідного, дурника Володимира, на великокняжий престол ладять. А землю руську по уділах розкрадуть…”
Він заскреготав зубами. Потім, обернувшись закам’янілим обличчям у той бік, звідки прибули його барки, хрипло крикнув:
“Але ні! Не бути цьому!.. А стару сучку Євфросинію я сюди, в Горицький монастир зашлю і в келію під замок посаджу!..”[7]
Ігумен мовчав.
“Перенеси, отче, новопомерлого младенця Дмитрія в храм Іоанна Предтечі і сьогодні ж похоронну відправу учини”, — наказав Іван і пішов до монастирської стіни, за якою вже були збудовані для нього та його почту дерев’яні хороми…
Професор Стрілецький підвівся і показав на триярусну стіну, за якою плюскотіло озеро.
— Отут стояли ті хороми, і сюди з барки царської були перенесені ковані скрині з цінною поклажею. А відав похованням тих скринь друг і наперсник царя боярин князь Іван Дмитрович Бєльський, людина спритна і кмітлива… Про те оповідає стародавня билина…
І знову перед Тасею постало марево минулого. Вона виразно бачила суворе обличчя молодого царя і скорботні, заплакані очі Анастасії Романівни; наче крізь сон чула Тася тихий голос Стрілецького:
У царевича гробика малого
Плачет горько Настасия.
Нет ей радости в детках ниспосланных:
До годочка не выжила Аннушка,
Померла осьми месяцев Марьюшка,
И прибрал бог царевича малого,
Доброго сыночка Димитрия.
По родителе князе наследника…
Тася бачила їх обох, Івана й Анастасію. Вони сиділи поруч отут, біля цієї церкви, де стояла малюсінька трунка… Він гладив її темне волосся і ласкаво говорив:
“Не сумуй, Настенько!.. Ми з тобою молоді, будуть у нас ще дітки. І синочок буде…”
“Шкода його, Ваню!.. — відповіла заплакана молода жінка. — Який він пригожий був! Оченята великі, твої… І агу вже казав, згадай…”
А тихий вечір обгортав тінню цю зажурену пару… І гірким полином пахло тоді так само, як і тепер… Нема тільки скорботного співу ченців і не чути слів урочистої молитви.
А Волошин бачив іншого царя Івана. І цей інший Іван ходив з ігуменом по монастирю, приглядався до всього хазяйським оком, усе примічав.
“А чого в тебе, отче, над могилами засланих бояр Воротинських і Шереметьєвих великі храми стоять?”
“Доброхітними дарами вдів боярських збудовані, государю”, — єлейним голосом відповів Ігумен.
“Он як! — загримів молодий цар. — Дарами вдів?.. А над могилкою святого Кирила, премудрого старця, який цей монастир заснував, ветха капличка стоїть! Чи гоже так, отче?..”
“Негоже, государю, — квапливо погодився ігумен. — Спорудимо храм великий…”
“То ж то! А ту поклажу, що Бєльським у погреби монастирські захована буде, бережи, отче, як свою голову. Вона в тебе одна, і скарб у мене один… Вник?..”
“Вник, государю…”
“Тут, у вас, нема бояр, ворогів моїх, монастир цей не говорить, і дикий татарин у ваші ліси не заходить…”
В уяві Волошина ігумен був у цю хвилину схожий на завгоспа, якому молодий, але дуже ощадливий директор підприємства доручає збереження гостродефіцитних матеріалів. Завгосп розуміє, що збереження цих матеріалів принесе йому, завгоспові, багато клопоту, і тому вислуховує настанови начальства без усякого ентузіазму….