Він підійшов до телефону і взяв трубку:
— Джейк! Номер телефону МВС?..
Джейк уже гортав свою записну книжку:
— Зараз-зараз, мосьє…
Тараканцев підбіг і вирвав у Кортеца трубку:
— Поводьтеся пристойно! Ви в чужому домі!
Кортец розвів руками:
— Але ж ви самі хотіли подзвонити. Чого ж зволікати?..
Тараканцев заходив по кімнаті. Його трясло, мов у лихоманці. Тон Кортеца, його впевненість збили з пантелику нещасного Лжедмитрія. Це ж не жарт — він продав два цінні шедеври російського мистецтва спритному агентові за безцінь… І хто тепер повірить, що він, Тараканцев, не знав, що саме намальовано під жалюгідною мазаниною, під двома посередніми пейзажами?..
Кортец ворушив волосатими пальцями, милуючись грою світла в камінні на перснях, Джейк посилав у стелю незрозумілі сигнали своїми зеленими повіками…
Мовчання тривало хвилини дві. Чути було тільки приглушені зітхання Лірики за стіною та схвильоване сопіння Лютеції Гаврилівни, що припала вухом до дверей.
— Де ці полотна? — спитав нарешті Тараканцев.
— У готелі, мосьє… — подавшись уперед, ввічливо сповістив Джейк.
— Милості просимо завтра вранці до нас, — сказав Кортец. — Прихопіть із собою професора Кончаковського. Він великий спеціаліст по Боровиковському.
— Ні в які готелі я не поїду, — хмуро пробуркотів Тараканцев. — Приїжджайте сюди завтра ввечері самі. Я й без Кончаковського в усьому розберуся…
— Дуже добре! — з неприхованим задоволенням погодився Кортец.
Він був певен, що Кончаковському Тараканцев цієї таємниці відкривати не буде.
Тараканцев сів і замислився.
Кортец підсів до нього і, намагаючись говорити якомога задушевніше, сказав:
— Дмитре Павловичу! Голубе мій! Не гнівайтеся! Звичайно, ви тут ні при чому. Хтось під час революції замазав Боровиковського, щоб не реквізували, — і все. Я обіцяю вам, що як тільки ми з містером Бєльським повернемося з монастиря, ці полотна будуть ваші… Ви можете їх спалити або повідомити про них як про відкриття і прославитися…
— Що ви шукатимете в цьому монастирі? — понуро дивлячись на Кортеца, спитав Тараканцев.
— Там похований боярин Бєльський, друг Івана Грозного. У Джейка є відомості, що в домовину боярина Бєльського покладено один цікавий стародавній рукопис…
— Візантійська антологія Агафія, п’яте століття, — з великою готовністю пояснив Джейк. — До мене потрапила від одного з емігрантів її титульна сторінка…
Він витяг з внутрішньої кишені згорнутий у трубку пергаментний аркуш, приклеєний на ватманський папір, і передав Тараканцеву. Той довго й уважно розглядав його, нарешті повернув:
— Не думаю, щоб ви що-небудь там знайшли. Усе цінне вивезено. Решту взято на облік, зберігається в місцевому музеї.
Кортец засміявся і, легенько поплескавши Тараканцева по плечу, сказав:
— Наше життя осмислене тільки в тому випадку, коли ми щоденно виходимо на полювання за щастям, Дмитре Павловичу. Чому б нам, скромним туристам, не полювати за щастям на півночі Росії, в романтичному старовинному монастирі?..
— Я вже сказав: вам ніхто не дозволить провадити там розкопки, — холодно мовив Тараканцев.
— Мені — ні, а ось цьому юнакові дозволять, — кивнув на Джейка Кортец.
— Чого ви так думаєте? — насмішкувато глянувши на Джейка, запитав господар дому.
— Джейк! Продемонструйте товаришеві Тараканцеву свої документи, — коротко наказав Кортец.
Джейк встав, швидко витяг з кишені бумажник і подав Тараканцеву якийсь папірець. Той розгорнув, прочитав і ахнув: він тримав у руках командировочне посвідчення на бланку своєї установи, з печаткою і за своїм підписом. Так, це був його підпис: дрібний, хитромудрий з вигадливими закарлючками. В посвідченні було сказано, що науковий співробітник Георгій Іванович Богемський командирується для дослідницької роботи туди-то й туди-то…
Тараканцев поправив окуляри й уважно поглянув на Джейка:
“Диверсант?.. Шпигун… А що, як його схоплять?.. Ні! Дурниця!.. Легко можна буде встановити, що посвідчення сфабриковане…”
Він повернув документ і, криво посміхнувшись, сказав:
— Одразу видно, що ви син заможних батьків.
Джейк скромно помовчав і сів на своє місце. Але Кортец весело засміявся:
— Його батьки були зовсім бідні, Дмитре Павловичу. Нехай їм легко буде на тому світі…
Тараканцев підвівся:
— Отже, завтра в цей самий час приходьте до мене.
Не сподіваючись на рукостискання, Кортец вклонився з сяючим обличчям:
— Неодмінно, голубе мій. Тільки я не зможу приїхати. Приїде Джейк і привезе поки що одно полотно… А потім можна буде подивитися і другий шедевр…
У кімнату ввалилася Лютеція Гаврилівна, за нею невпевнено ввійшла Лірика.
— Як, ви вже йдете? — жваво запитала мадам.
— На жаль, нам час, — сказав Кортец і поцілував могутню руку Лютеції.
Те саме зробив і Джейк.
— Ваш чоловік став би великою людиною, мадам, якби в Радянському Союзі цінили справжній розум, — улесливим тоном промовив Кортец і поцілував руку Лірики.
Тараканцев залишився в кімнаті, так і не вирішивши, чи слід йому проводжати гостей.
— Розум!.. Великою людиною став би!.. — закричала Лютеція, коли за Кортецом і Джейком зачинилися двері. — Йому люди пропонують вигідну справу, дають гроші, а він із себе святого корчить!..
— Лютеціє Гаврилівно! — істерично заверещав Тараканцев. — Прошу замовкнути!
— Мамо, облиш, будь ласка! — визвірилась Лірика.
— Я замовкну, — грізно сказала мадам, — але тепер і ви мовчатимете, як печений судак, Лжедмитрій Павлович… Ці пани так затиснуть вас у кулак, що ви й не писнете…
ПРОГУЛЯНКИ ПО МОНАСТИРЮ
Під суворими поглядами святих, зображених на стінах масивних кам’яних воріт, Тася й Волошин пройшли під склепіннями монастирської надвратної церкви і, зупинившись, озирнулися… Струнка, одноглава церковка, що мов шугала в небесну синяву, здавалася Тасі Царівною Лебіддю, чудесною красунею з казки Пушкіна.
Тася сказала про це Волошину. Той зразу ж погодився, але не втримався від спокуси пожартувати.
— І цій дівчині всього тільки чотириста років! Я певен, що її так само, як і Царівну Лебідь, створив поет. Авжеж поет! — повторив він. — Але зверніть увагу, Настусю, своїм витвором він явно протестує проти “загробних мук” і говорить лише про вічне життя.
Тася щасливо засміялася.
— Як я рада, що приїхала сюди! Я бачу живі чудеса стародавньої архітектури! Цих поетів у давнину називали “умільцями кам’яного ремесла”.
Тася і Волошин ішли тінистими алеями головного монастирського двору.
— Ходімо на внутрішнє подвір’я. Я хочу оглянути ту церковку, про яку нам учора ввечері розповідав професор Стрілецький, — сказала Тася.
Дворів у монастирі було п’ять, і їх відокремлювали один від одного могутні стіни та огорожі.
— Не розумію, чому всередині монастир необгороджений? — спитала Тася.
— А я поясню вам, — сказав Волошин. Він уже звикся з роллю професіонального гіда і, начитавшись у Вологді довідкової літератури, охоче давав пояснення своїй супутниці. — Справа в тому, що ми з вами перебуваємо не тільки в колишньому монастирі, але й у колишній фортеці. Так, так! Це був крупний військовий опорний пункт на півночі Московської Русі… Вороги не могли проникнути на південь, минувши цю фортецю. Тут стояв сильний гарнізон, який міг мобілізувати населення і вдарити інтервентам у тил… А взяти приступом цю фортецю було неможливо… Ви звернули увагу, що її стіни майже скрізь оточені озером?.. Вони такі ж високі, як і стіни Московського Кремля, а башти навіть вищі й ширші за кремлівські…
Тася озирнулась і з повагою поглянула на могутні стіни й башти монастиря.
— Тепер перейдемо до питання, яке поставив мені один з екскурсантів, — жваво вів далі Волошин. — Навіщо стільки стін всередині монастиря?.. А ось нащо. Коли б під час облоги фортеці вороги увірвалися в один з монастирських дворів, то їм довелося б штурмувати стіни решти дворів…
— І справді… — захоплено оглядаючи внутрішні стіни, погодилася Тася.
— Прошу звернути увагу, товариші екскурсанти, на розташування дворів. Увірвавшись в один з дворів, вороги вже самі з трьох сторін були оточені захисниками фортеці і часто цим непрошеним гостям так перепадало, що вони ледве ноги виносили.
— А цей монастир справді був обложений ворогами?
— Так! І не раз, шановні товариші! Але щоразу їх розпорошували і відкидали геть… А ось і п’яте подвір’я.
Перед ними відкривався куточок незвичайної краси: зелена трава найнесподіваніших відтінків легеньким килимом вкривала невеличкий лужок, прорізаний струмочком. На зеленому горбі в березовому гайку стояла пурпурова церква. Перед церквою в безмовному чеканні застиг суворий білий павільйон, що прикривав малюсіньку хатинку Кирила Білозерського, засновника монастиря. А над усім цим невеличким світом минулого в синьому небі сяяло щедре сонце і стояла якась особлива, левітанівська тиша…
Тася співуче продекламувала:
У синьому небі, в темній глибині
Над собором тиша…
І замовкла, прислухаючись, ніби чекала, що відгукнеться луна.
Волошин затряс головою, мов струшував із себе якусь ману.
— Блок… Цей монастирський куточок може навіяти лише такі настрої… Давайте оглянемо церкву, Настусю. Я хочу впевнитися, що примари пішли звідси, що тут лишився тільки чудовий Олександр Блок.
Юнак і дівчина підійшли до церкви, де вчора вночі вони бачили дивного старика. Двері були прочинені. Постоявши хвилину, Тася й Волошин увійшли в церкву.
Наскільки нарядним і радісним був її зовнішній вигляд, настільки суворою і похмурою вона виявилася всередині…
Темні древні ікони, почорніла позолота, меланхолійний блиск бронзових свічників, коричневий тон дерев’яного аналою — все це підкреслювало, що творці церкви звертаються до пришельця мовою аскетизму й покірливості.
В глибині виднівся невеликий вівтар. Крізь маленькі віконця, схожі на бійниці, до підлоги тягнулось проміння сонця.
Волошин глянув на Тасю:
— Ну як?
— Моторошно… — щулячись, відповіла дівчина. — Дивіться, яка тут цікава підлога! — раптом вигукнула вона.
Волошин почав уважно розглядати підлогу. Складена з великих різноколірних плит яскравих і темних тонів, вона являла собою хитромудрий і разом з тим цілком закінчений орнамент. Простий домотканий килим закривав центральну частину орнаменту, і довга доріжка од паперті до вівтаря розрізувала його надвоє.
Волошин нахилився, взявся за килим і почав згортати його.
— Що ви робите? — здивовано спитала Тася.
— Хочу оглянути всю підлогу.
Згорнувши килим, Волошин взявся за доріжку. Через три хвилини мозаїчна підлога постала перед Тасею у всій своїй красі.
— Чудова, правда ж? — спитав Волошин.
— Дуже гарна! — захоплено підтвердила Тася. — Якби її можна було зарисувати… Мені б дуже хотілося, Ваню.
— Малювати я не вмію, але…
Волошин оглядівся і вибіг з церкви. За хвилину він повернувся з драбиною, поставив її ближче до центра, потім виліз на неї і взяв у руки фотоапарат, що висів у футлярі.
Клацнувши кілька разів затвором і освітивши церкву спалахами магнію, Волошин зліз з драбинки, відніс її на місце і знову розіслав килим та доріжку.
* * *
Цілий день Тася і Волошин бродили по широких монастирських дворах, спускалися в страшну підземну тюрму, піднімалися на гребені фортечних стін. Тася виміряла висоту Кузнецької башти, що стояла прямо у воді озера. Вийшло двадцять метрів.
Взявшись за руки, наче школярі, вони зазирали у всі куточки монастиря, обмінювалися враженнями, згадували все, що дізнались у Вологді про це російське чудо, яке гордо стояло над озером, про казковий “град Кітеж”, що загубився у північних лісах. Стоячи на зеленому горбочку п’ятого двору, Тася обвела сяючим поглядом монастирські будівлі вдалині: білі келії і старовинні палати, триповерхові стіни з бійницями. Дівчина прислухалась. Навколо стояла тиша, тільки звідкись здалеку долинав сигнал одинокого автомобіля, та ще гуділи джмелі і шепотіли берези.
— Як дивно! — сказала Тася. — Лише три дні тому ми були в Москві, в самому центрі вируючого життя, і ось потрапили відразу в тринадцяте й чотирнадцяте століття, у феодалізм… Ваню, дістаньте свого зошита і прочитайте, що ви там ще записали у Вологді про цей монастир.
Волошин витяг з-за пояса загальний зошит і, розгорнувши, почав читати, наче псалтир:
— “Російська північ у складі своїх історичних пам’яток налічує кілька монастирів, з яких найбільше значення мають монастирі-фортеці, що були поширювачами не тільки релігії, а й московського впливу, провідниками ідеї об’єднання навколо Московської держави всієї землі руської”.
— Ні! — нетерпляче перебила його Тася. — Це ви мені вже казали… Знайдіть у своєму зошиті монаха, який у чотирнадцятому столітті пішов з московського Симонового монастиря й оселився тут, на цьому горбочку, в диких лісах…
— Святий Кирило? — насмішкувато спитав Волошин. — Настусенько! Бійтеся бога! Я кажу в буквальному розумінні. Чого доброго, ви тут і молитися почнете…
— Ех, Ваню! — зітхаючи, сказала Тася. — Ну навіщо ви жартуєте? Я не молитимусь. Але я хочу зрозуміти цю людину. Хто він? Чому пішов з Москви в таку глушину? Він же сам архімандритом великого монастиря був. Знать московська під благословення до нього підходила… В чому ж справа? Що йому треба було в цих диких озерних хащах? Скажіть мені. Тільки без жартів і дотепів.
Волошин озирнувся, уважно поглянув на малюсіньку дерев’яну хатинку самітника, що, ховаючись у тіні беріз, безтурботно стояла тут майже шістсот років…
— Церковники називають його святим… Ну що ж, хай називають. Це їхня справа… А я думаю, Настусю, цей чоловік був мислителем, філософом. Ось я записав у Вологді одне місце з його філософського трактату “Про падаючі зорі”. Послухайте, що написав цей розумний росіянин шістсот років тому, сидячи біля лучини он у тій крихітній хатинці…
— Читайте, — сказала Тася.
— “…Одні кажуть, що це падають зорі, а інші, що це злі митарства. Але це не зорі й не митарства, а відокремлення небесного вогню, наскільки вони сходять вниз, розтоплюються і знову зливаються в повітрі. Їх тому ніхто не бачив на землі, що вони завжди розсипаються в повітрі…”[6]
— Дивно! Це ж вчення про метеорити, — тихо промовила Тася.
— Так… Він точно і ясно охарактеризував небесне явище в ті роки, коли ніхто не смів і не вмів ще так мислити. І при цьому, зважте, Настусенько, — тут ніякої містики й метафізики. Чистісінький матеріалізм.
— Але що примусило цю людину тікати сюди?
— Думаю, що для таких міркувань у ті роки північні лісові хащі були найкращим місцем, — відповів Волошин і, обвівши поглядом красивий куточок, додав: — Очевидно, це була натура споглядальна.
Так Тася і Волошин блукали по стародавній російській фортеці. Не будемо говорити гучних фраз про чудову північну пам’ятку російської старовини, куди доля випадково закинула двох московських комсомольців. Скажемо тільки, що ця монастирська фортеця не вигадана: автор був у ній і відчув там величезне задоволення. Куди не кинеш оком — всюди прекрасні витвори стародавньої російської архітектури. І, щоб відчути всю красу цієї фортеці, щоб зрозуміти її форму, просту, сувору, могутню, розраховану найкращими військовими зодчими російської старовини, її треба побачити…
На юнака й дівчину, які вешталися по монастирю, впливало, крім пам’яток старовини, й інше: густі зарості полину, волошки, ромашки, зелений килим на подвір’ях, свіжі пахощі землі під яскраво-сліпучим небом — усе це сприймалося ними як музика і паморочило голову…
Зовсім інакше сприймали монастирську обстановку Кортец і Джейк Бєльський. Вони приїхали в цей монастир на тиждень раніше, ніж Тася, Волошин і професор Стрілецький. Джейк встиг уже знайти хід у підземелля — в погребі під найвищою фортечною баштою, що називалася Кузнецькою. Але виявилося, що хід цей завалений цеглою і землею. Директор монастиря-музею Анишев пояснив “московському” й паризькому гостям, що земля обвалилася тут внаслідок підкопу, який зробили майже триста п’ятдесят років тому під час облоги монастирської фортеці польські та литовські інтервенти…