Джейк осміхнувся:
— Я все пам’ятаю, мосьє… Я пам’ятаю свою обіцянку. Пам’ятаю навіть те, що ви одержуєте від тресту п’ятнадцять процентів, а я тільки десять… Але я аристократ і своєї обіцянки дотримаю.
— О’кей!.. Хай благословлять вас аллах і свята богородиця! — по-діловому сказав Кортец і молитовно звів очі догори.
* * *
Вранці другого дня Тася прийшла в кімнату Волошина на першому поверсі Будинку колгоспника. Той саме розглядав якусь фотографію. Тася зазирнула через плече товариша.
— Гм… повне розчарування, — сказав Волошин. — Барвиста мозаїка стала сірою, і вся принадність чудової церковної підлоги поблякла.
— Професор каже, що цю мозаїку зробили за вказівкою Грозного після його другого приїзду в монастир, — тихо промовила Тася і додала з жалем: — Як шкода…
— Так, даремно я не прихопив з собою кольорової плівки… А решта знімків чудові. Погляньте, Настусю, на цю башту над озером. Справжнісінький тобі богатир стоїть, як вічний страж у дозорі.
— Справді! — захоплено вигукнула Тася. — А ви помітили, Ваню, що на багатьох старовинних російських церквах усі куполи різні?
— Помітив… Ну що ж, це добре… нема одноманітності… Народ великий, натура невгамовна, і мистецтво таке ж.
— А на вологодській Софії куполи симетричні: один великий у центрі, а чотири менші — з боків… Коли дивишся прямо, бачиш одну велику баню в центрі, а з боків дві менші, Я дивилася і все пригадувала, де я вже бачила ці три голови, одну велику і дві менші з боків…
— І що ж? Згадали?..
— Згадала, Ваню… Третьяковська галерея. Васнецов “Три богатирі”. В центрі — Ілля Муромець, а по обидва боки — Альоша Попович і Добриня Нікітич… Ну от, ви знову смієтеся!..
— Та ні ж, Настусенько! Розумнице ви моя! — вигукнув Волошин. — Це здорово підмічено. Звичайно, Васнецов це знав. Так он з якої натури він своїх богатирів малював! Ох, і хитрий же чаклун!
— Ви казали, що я божевільна, а тепер кажете, що я розумниця, — посміхаючись мовила Тася.
— Я й зараз те саме кажу. Ви розумниця, але…
— …з дурістю?
— Ні, з… ну, трохи шалена, чи що.
— А вам такі не подобаються?
— “Подобаються?” Це не те слово, Настусю, — сказав Волошин і простяг до Тасі руку.
Але дівчина одвернулася і відбігла до вікна.
— Який чудовий день сьогодні, Ваню…
Раптом Тася щось згадала:
— А що коли я попрошу цього художника… як його… Єланський, здається? Попрошу намалювати фарбами мозаїчну підлогу?
Волошин спохмурнів:
— Ні в якому разі не робіть цього.
— Чому?
— Я не люблю його…
— Даремно. Він робить чудові зарисовки.
— Я йому голову одірву! — проревів Волошин.
— За що, Ваню?
— Це підозрілий тип… Приїхав, нишпорить тут по всьому монастирю, скрізь суне свого носа… Куди не повернешся, він уже тут як тут і все в альбомчику малює. Проноза! Не люблю таких…
— Але він для того й приїхав з Вологди, щоб усе побачити й намалювати.
— А чи з Вологди він? — багатозначно запитав Волошин. — Чи не з Москви-матінки?.. І взагалі, Настусю, він здається мені підозрілим. Чи не він часом у Клавдії Антипівни на Ординці побував і листи Євгенії Бєльської прикарманив?..
— Що ви! — з жахом вигукнула Тася. — Чому ви так вважаєте?
— Маю підстави… — таємниче повідомив Волошин і тихо додав:
— Але вас я прошу ні слова про це. Не підходьте до нього, не говоріть з ним…
Тася закивала головою:
— Так, так! Звичайно!.. А на вигляд він такий симпатичний.
— Справжній шахрай завжди зовні симпатичний, — промовив Волошин.
Бажаючи змінити тему, він одійшов од вікна і знову подивився на знімок мозаїчної підлоги.
— Сірятина, та й годі…
— А якщо підфарбувати? — нерішуче запропонувала Тася.
— Ну ні! Буде не те… Але ж як цікаво розташовані кольорові плитки… Тут цілий узор…
Тася подивилася на знімок:
— Кольорові плитки мозаїки стали сірими і утворили єдину звивисту лінію.
— Справді… — погодився Волошин. — Дивіться, ось вона починається тут, з притвору, біля величезного ромба, схожого обрисами на Кузнецьку башту, а далі в’ється… Тут в середині кружечок, за ним знову звивається лінія. А ось тут її кінець, помічений хрестиком… Цікаво!
Тася замислено дивилась у вікно.
— Я не розумію, чому Грозний звелів наслати в цій церкві таку химерну підлогу?..
— Мабуть, на пам’ять про померлого сина, — невпевнено сказав Волошин.
— А в якому місці він наказав тайник для книг побудувати?
— Професор Стрілецький певен, що тайник повинен бути десь між Кузнецькою баштою і церквою Іоанна Предтечі… А чого ви про це питаєте, Настусенько?
Тася мовчки взяла в руки знімок і стала уважно розглядати ромбовидну сіру плиточку, від якої тягнулася суцільна звивиста лінія з хрестиком на кінці. Своїми обрисами ромбовидна плиточка і справді схожа була на Кузнецьку башту.
— Невже… — тихо промовила Тася.
— Що?
Але Тася поклала знімок на стіл:
— Ні… Це мені здалося.
— Що вам здалося?
— Ні, ні! Не скажу… — Вона засміялась. — А то ви знову назвете мене божевільною…
* * *
Поснідавши, молоді друзі пішли в монастир. Але як тільки вони ступили на головне подвір’я, Волошин схопив Тасю за руку.
— Стоп! — суворо наказав він. — Нам, здається, варто простежити за цим “умільцем живопису”.
— За ким? — здивовано озираючись, запитала Тася.
— За художником Єланським…
— Невже ви серйозно думаєте, що він украв листи Євгенії Бєльської?
— Не знаю, він чи ні, але, повторюю, мені його поведінка здається підозрілою…
Волошин взяв Тасю за руку і повів за собою в обхід управлінського будинку на задвірки.
— Давайте обійдемо конторські келії, вийдемо до алеї Скорботи і тихесенько підкрадемося до цього “художника”, — тоном змовника запропонував Волошин.
Вони швидко пройшли березовою алеєю, дісталися до церкви Іоанна Предтечі і нишком виглянули з-за рогу… Єланського не було на горбочку, де він звичайно сидів. Там, біля занедбаної гробниці, стояв тільки його мольберт.
— Гм!.. Куди ж він подівся? — пробурмотів Волошин, зійшов на горбок і оглядівся.
— Дивіться! — вигукнула Тася і показала пальцем на другий ярус фортечної стіни, де майнула постать людини.
— Він!
Єланський зник у якомусь проломі так швидко, як і з’явився.
— Що він там шукає? — обшарюючи стіну злими очима, поцікавився Волошин. — Настусенько, ви по-пластунському вмієте повзати?
— Це як?
— На животі…
— У… умію.
Волошин заговорив пошепки:
— Лягайте на живіт і повзіть крізь ці джунглі… — він кивнув на зарості полину та реп’яхів, — прямо на башти. Коли доповзете, піднімайтесь через пролом у башті кам’яною драбиною на другий ярус стіни і тихенько йдіть мені назустріч. Я тим часом поповзу он до того “кам’яного мішка”. Зрозуміли?
— Зрозуміла…
— Вперед! — скомандував Волошин і, кинувшись плазом на траву, наче гадюка, вліз у густі хащі полину та реп’яхів.
Тася з жалем подивилась на своє нове красиве плаття і нерішуче озирнулась. Їй дуже не хотілося порвати плаття, подряпати колючками руки й обличчя. Їй сяйнула проста думка: якщо повернутися назад і швидко обійти горбочок, то до башти можна з успіхом дістатися і не “по-пластунському”.
Так вона й зробила, і вже через дві хвилини досягла башти. Швидко й безшумно видряпавшись по її внутрішній драбині на покрівлю першого яруса фортечної стіни, Тася пішла настилом над казематами і незабаром побачила Волошина. Той сидів навпочіпки і озирався на всі боки. Помітивши Тасю, яка навшпиньки підходила до нього, він приклав палець до губів.
Раптом Тася почула приглушені голоси, що долинали знизу. Волошин припав вухом до щілини в настилі і махнув рукою, наказуючи Тасі лягти. Забувши про своє нове плаття, Тася лягла на живіт і прислухалася. Внизу розмовляли по-французькому.
* * *
Так, у напіврозваленому “кам’яному мішку” фортечної стіни справді говорили по-французькому. Там були Кортеж Джейк і монастирський сторож дід Антон.
Кортец раз у раз неспокійно визирав з напіврозваленого “кам’яного мішка” в двір, а Джейк, впритул підійшовши до старика, говорив йому неголосно, але значливо, наче гіпнотизер:
— Нам усе відомо, князь. Ви не той, за кого себе видаєте. Підроблена вами довідка повністю викриває вас. Ми також знаємо, що саме тримає вас у цьому монастирі вже багато років. Ви шукаєте тут бібліотеку Грозного…
Старик гучно сопів і понуро дивився на купу цегли у себе під ногами. Джейк кивнув на Кортеца:
— Цей пан прибув сюди з Парижа в цій же справі. Він представник великої американської антикварної фірми. Йому треба допомогти. Коли ви знаєте щось про книжковий тайник, розкажіть… Ви одержите гроші, виїдете звідси і спокійно проживете ще багато років…
Старик мовчав. Кортец напружено вдивлявся в його непроникне обличчя. “Потомкові великого конквістадора” здавалося, що Джейк помилився, що старик зараз здвигне плечима і скаже: “Не розумію, пане, по-якому це ви зі мною лопочете…”
Але старик випростався, суворо глянув на Джейка і заговорив чистісінькою французькою мовою:
— Так… ви не помилилися… Я князь Платон Бєльський… Не знаю, хто ви, юначе… але я чув… усі ваші розмови… Думаю, що і ви не той, за кого себе… видаєте…
— Це не має значення, князь, — швидко відповів Джейк.
— Ви хочете знайти… книги царівни Зої та Івана Грозного? Даремно силкуєтесь… Я шукав їх тут понад тридцять років… І знайшов…
Останнє слово старик не вимовив, а прошепотів, але цей лункий шепіт, наче подих вітру, можна було почути і на березі озера.
Кортец підійшов до нього і витріщеними очима втупився в немигаючі, суворо спрямовані вперед очі старика:
— Ви… знайшли?
— Знайшов! — твердо, наче останнє слово клятви, промовив старик і зразу ж заговорив сам з собою, квапливо, то пошепки, то голосно: — Знайшов порожній тайник! Зовсім порожній!.. Грабіжники розтягли стародавню бібліотеку… Але вони не перенесли її далеко!
— Справді? А де ж вона? — Кортец учепився в його рукав.
Старик мовчав, наче згадував давній сон. Він беззвучно ворушив губами і дивився в потріскану, суворо навислу над ним стелю.
— Та говори ж ти, старий пень! — грубо ревнув Джейк.
— Спокійно, Джейк! — сказав Кортец. — Продовжуйте свою розповідь, князь…
— Вони… порозсовували древні книги… по всьому монастирю… Я десять років збирав їх… Зібрав і знову заховав… Тепер уже ніхто… не знайде цих книг… — приглушено сказав старик. — Ніхто!..
Кортец і Джейк напружено дивилися на старого сторожа. Той мовчав.
Кортец хотів щось сказати, але Джейк владним жестом зупинив його.
— Князь Платон… — почав він тихо і вкрадливо, так, як говорив колись у кабінеті Кортеца. — Довіртеся нам. Ми люди вашого кола. Ми допоможемо вам винести звідси всю старовинну бібліотеку. Ви поїдете в Париж разом з мосьє Кортецом…
Старик перевів погляд на смиренну фізіономію Джейка. Він наче повернувся на землю з якогось глухого підземелля і ще не міг зрозуміти, що хоче від нього цей прилизаний, чистенький молодик.
— У Париж? — спитав він і раптом зареготав своїм глухариним сміхом. — Ні, панове, мені ваш Париж не потрібен… Мені треба тільки одне: знайти серед стародавніх книг… індійський згорток з рецептом… Він поверне мені сили, пам’ять, поверне життя…
— Ми допоможемо вам знайти індійський рецепт, — зворушливо зашепотів Джейк. — У цього пана є знайомі професори, які знають усі індійські наріччя…
— Ні! — крикнув старик. — Рідний брат украв у мене план тайника! Більше я нікому не вірю! Я не віддам вам стародавніх книг… Я знайшов їх… Я врятував їх від загибелі! Я! Я сам!.. Вони мої… І більше нічиї!..
Джейк обмінявся швидким поглядом з Кортецом і, відкинувши вкрадливий тон, заговорив уже з погрозою:
— А якщо ми розповімо, хто ви такий? Якщо доведемо, що ви привласнили собі цінності, які належать Радянській владі?
— Так, так! — підтвердив Кортец, дивлячись палаючими очима на старого маніяка. — Ви знаєте, що з вами зроблять комуністи?..
Старик подивився на Кортеца, потім на Джейка і відповів виразно й спокійно:
— Знаю. Вони віднімуть у мене мої скарби, а мене посадять у тюрму наче того злодія…
— Ото ж бо! — вигукнув Кортец. — Ви розумна людина, князь!
— О так! — сміючись, вигукнув старик. — Я розумна людина… І тому я знаю… що ви нічого… І нікому про мене не розкажете… Ви самі в моїх руках, панове…
Він хитро примружився, і Кортец з Джейком знову почули глухарине квоктання.
— Знаєте що? — раптово обірвавши сміх, різко сказав старик. — Забирайтеся ви обидва… туди, звідки завітали… поки я перший не заговорив… Ось вам, панове… відповідь князя Платона Бєльського…
Він грубо відштовхнув спочатку Джейка, потім Кортеца і незграбно поліз у пролом.
Джейк вихопив ніж, але Кортец схопив його за руку:
— Джейк! Опам’ятайтеся!
— Проклята стара колода! — позеленівши від люті, просичав Джейк, але ножа сховав.
Його “азбука Морзе” після довгої перерви працювала повним ходом…
— Нам треба добре поміркувати, — сказав Кортец. — Ходімо, Джейк…
* * *
— Що він сказав? — пошепки спитав Волошин.
— “Нам треба добре поміркувати. Ходімо, Джейк…” — переклала Тася останню французьку фразу, вимовлену в “кам’яному мішку”.
— Значить, “товариша Богемського” звуть Джейком?.. — сказав Волошин. — Ого! Цікаво!
Тася і Волошин полежали ще хвилин зо дві на настилі, доки не стихли кроки Кортеца і Джейка.
— А зараз треба негайно бігти в міліцію, — рішуче сказав Волошин, допомагаючи Тасі підвестися і обтрушуючи її плаття.
— А це не обов’язково, товаришу Волошин! — вимовив хтось майже поруч з ним.
Тася й Волошин озирнулися і побачили, що з щілини сусіднього каземату вилазить весь замазаний пилюкою художник Єланський. Волошин дивився на нього поглядом Фауста, який вперше побачив Мефістофеля. Єланський вів далі:
— Ви ще в Москві звернулися до міліції у зв’язку із зникненням листів Євгенії Бєльської. Цього цілком досить, — він вийняв з кишені якогось папірця. — Ось ваша заява начальникові карного розшуку… Бонжур, камрад Березкіна! — повернувся він до Тасі. — Компрене ву франсе?..
— Уй… — розгублено відповіла Тася.
— Тре б’єн! — з чудовим французьким прононсом вигукнув Єланський. — Отже, ви все чули і все зрозуміли?
— Даруйте! — сторожко дивлячись на нього, вигукнув Волошин. — Хто ви такий?
— Ах так! Я забув відрекомендуватися. — Єланський витяг з кишені посвідчення і подав його Волошину: — Я співробітник Комітету державної безпеки майор Руднєв… Ваша заява через міліцію і карний розшук потрапила до нас.
Волошин і Тася перезирнулися,
— Ви прибули на мою заяву і нічого мені не сказали? — збентежено і навіть з образою промовив Волошин.
Руднєв посміхнувся.
— Не ображайтесь.
“Художник”, який так раптово перетворився на майора державної безпеки, швидко й лаконічно виклав перед комсомольцями свій план дій. Він вважав, що полохати непрошених гостей поки що не варто. Руднєв був певен, що Кортец і Джейк рано чи пізно все-таки дізнаються, де князь-сторож закопав знайдену ним бібліотеку Грозного.
— Нехай попрацюють, коли вже приїхали сюди, — зробив він висновок.
Віднині Тася повинна була уважно стежити за Платоном Бєльським, а Руднєв і Волошин — за обома “туристами”. Начальник Сіверського районного управління міліції, виявляється, знав про місію майора Руднєва і готовий був підтримати його в будь-який момент. Але до певного часу в монастирі не повинен був з’являтися ніхто з представників міліції.
Професора вирішили не турбувати.
Хоч і дуже передбачливим був Руднєв, але він не врахував, що події в монастирі почнуть розгортатися незвичайно швидко.