Вибравшись з “кам’яного мішка”, авантюристи буквально на ходу, ще не дійшовши до церкви Іоанна Предтечі, виробили план дій, і Джейк з швидкістю натренованого спринтера кинувся навздогін старому. Він догнав його біля воріт, що вели на головне подвір’я, пішов поряд з ним і швидко зашепотів йому щось на вухо. Платон Бєльський ішов, похмуро дивлячись собі під ноги. Здавалося, він більше слухає, як побрязкують ключі на його паскові, ніж вникає в задушевний шепіт Джейка. Раптом він зупинився і здивовано глянув на свого настирливого супутника:
— Професор? — глухо перепитав він. — Дурниця! Він нічого не знайде…
— Ні, знайде! — твердо сказав Джейк. — Але якщо на нас ви можете донести і позбутися нас, то на професора не донесете. А він не заспокоїться, доки не переверне весь монастир. Зрозумійте ж це, князь!.. Ось хто ваш головний ворог, а не ми! Ми друзі, тільки ми можемо допомогти вам…
— Чим? — недовірливо дивлячись на Джейка, спитав старик.
Джейк озирнувся і, не помічаючи навколо себе нікого, крім Кортеца, який поволі підходив до них, стиха вів далі:
— Ми допоможемо вам позбутися цього небезпечного професора раз і назавжди.
— Вбити? — спитав тихо старик.
— Навіщо? — з удаваним жахом вигукнув Джейк. — Нещасний випадок… Винуватих нема, але ж нема і професора.
Старик слухав уже уважніше, похмуро сопучи і ховаючи очі в сивих кущах брів.
Джейк узяв його під руку і повів до воріт, не перестаючи шепотіти.
НІЧНЕ СТЕЖЕННЯ
Того ж дня десь близько третьої години Волошин і “Єланський”, забравшись у церкву Іоанна Предтечі на горбочку проти Кузнецької башти і озброївшись біноклями, стежили за дивною поведінкою Джейка, який виліз на другий ярус фортечної стіни. Цей ярус був споруджений на висоті семи метрів і, мов нескінченний балкон, оперізував фортечні стіни монастиря, поглядаючи на монастирське подвір’я порожніми вікнами без рам…
Джейк просувався вздовж стіни, час від часу визираючи у вікна.
Зненацька зупинившись і визирнувши, Джейк став уважно оглядати вікно, потім помацав підвіконня і зразу ж пішов назад до башти.
— Що воно за маніпуляції? — пробурмотів Руднєв.
— Не розумію, товаришу майор. Чаклує… Видно, щось задумав.
— Але що?..
Джейк спустився вниз, пройшов повз церкву їоанна Предтечі і зник у воротах головного монастирського двору.
Руднєв і Волошин вийшли з свого сховища і піднялися на другий ярус стіни, туди, де щойно “чаклував” Джейк. Волошин рахував:
— Перше… Друге… Десяте! Ось тут він зупинився.
Руднєв уважно оглянув десяте вікно.
— Дивіться, товаришу майор! Помітка крейдою… — Волошин вказав на одну з бурих цеглин “підвіконня”.
— Так, справді, хрестик… — промовив Руднєв, розглядаючи невеличку помітку крейдою. Він озирнувся навколо. — Що це означає?
Відповідь на запитання Руднєв дістав уночі…
* * *
Тієї ночі майорові не спалося. Він довго ходив по скрипучій підлозі кімнати Будинку колгоспника і, як звичайно, в думці вів полеміку з постійним своїм співрозмовником — із самим собою. При цьому співрозмовника Руднєв називав “стариком”, хоча йому (тобто самому Руднєву) було всього лише тридцять років.
“Отже, старик, закордонні гості щось задумали. Не умовивши князя-сторожа, Джейк, у дужках Богемський, помчав услід за ким і вже на ходу продовжував урезонювати непокірного князя… Вони могли про щось домовитися… Як ти думаєш, старик?”
“Могли… цілком…” — погоджувався “співрозмовник”.
“А після цього Джейк почав дертися на фортечну стіну і малювати на ній хрестики. Є над чим подумати, старик…”
Руднєв прислухався. У Будинку колгоспника всі спали, тишу порушувало тільки богатирське хропіння якогось голови колгоспу, що поселився в сусідній кімнаті. Кортец і Джейк влаштувалися на третьому поверсі, якраз над кімнатою Руднєва… Майор глянув на стелю:
“Цікаво, що вони зараз роблять? Невже сплять?..”
Руднєв заздалегідь пристосував одежну шафу для підслуховування через стелю розмов Кортеца і Джейка. Але секретні розмови гості вели в Будинку колгоспника рідко. Очевидно, вони боялися, що їх можуть підслухати. Правда, один раз вони почали щось говорити по-англійському, але знання Руднєва в “інгліші” були дуже обмежені.
Раптом зверху тихенько скрипнули двері, і почулися кроки, приглушені килимовою доріжкою в коридорі. Руднєв прислухався… Хтось тихо спускався сходами. Заскрипів східець, другий… Кроки завмерли… Тиша… Глуха розмова… Легенько грюкнули надвірні двері… Знову тиша…
“Вперед, старик!.. Швидко!” — в думці наказав собі Руднєв. Схопивши сірого капелюха, він нечутно вислизнув у коридор і швидко пустився вниз. Чергувала молоденька кирпата Надя. Вона одірвалася від пошарпаної “Королеви Марго” і здивовано подивилась на Руднєва.
— Вам що, товаришу художник?
— Хочу погуляти, подихати повітрям, — швидко кинув Руднєв і прослизнув у двері.
Надя несхвально похитала головою і подумала: “І цей теж!.. Дома, певно, дружини чекають, а вони тут ночами бігають “повітрям дихати”!..”
Руднєв не був певен, що з Будинку колгоспника тільки-но вийшов саме той, хто його цікавить, але, помітивши вдалині на стемнілій вулиці постать невідомого, пішов за ним, намагаючись триматися на солідній відстані. Невідомий на хвилину зупинився на освітленому перехресті і озирнувся. Руднєв припав до темного паркана і завмер: він упізнав Джейка…
Оглядівшись, Джейк перетнув вулицю і попрямував до монастирської стіни…
Руднєв почекав трохи, перебіг вулицю в темному місці і рушив за ним.
“Увага, старик! Увага!..” — в думці наказав він.
Скрадаючись, Джейк просувався вздовж сірого громаддя фортечної стіни. Так він дістався до могутньої Кузнецької башти. Тут, на березі озера, Джейк зупинився, знову озирнувся і, не помітивши Руднєва, який миттю впав у траву, ввійшов у воду.
“Вбрід?.. — Руднєв підвів голову і вирішив постежити за невиразною постаттю Джейка, який обережно пробирався по тьмяній гладіні води. — Мисливські чоботи взув, чи що?.. Ну, доведеться, старик, і нам у воду лізти, хоча мисливськими чобітьми не запаслися”.
Руднєв почав підповзати до води, як тільки Джейк вийшов на сухе місце біля фортечної стіни. Але у воду йому лізти було рано; Джейк попрямував не до маленьких ворітець, що вели на задвірки монастиря, а поволі рушив уздовж берега, нагинаючись час від часу і старанно розглядаючи валуни біля води. Деякі з них він штовхав ногою, а інші навіть пробував підняти. Проте, коли камінь виявлявся дуже важким, Джейк не натужувався і відразу ж ішов далі, оглядаючи нові валуни.
Руднєв, припавши до холодної стіни башти, уважно спостерігав у бінокль. Поведінка Джейка здавалася йому загадковою, майор ніяк не міг зрозуміти, навіщо потрібні молодому авантюристові ці вправи у підніманні важких речей.
“Що він тут робить?.. Навіщо йому це каміння?.. Дивно!.. Увага, старик!.. Увага!”
Нарешті Джейк, очевидно, знайшов потрібний йому камінь. З його зусиль Руднєв визначив, що в цьому камені не менше двох пудів. Однак Джейк навалив валуна собі на плечі і, притримуючи його обома руками, зашкандибав до маленьких воріт у задній стіні монастиря. Камінь затулив від нього Кузнецьку башту і Руднєва, який причаївся за нею. Майор швидко ввійшов у прохолодну воду. За хвилину Джейк з каменем зник у ворітцях, а ще за хвилину в ті самі ворітця обережно зазирнув і Руднєв. Він не сумнівався, що таку важку й незручну ношу Джейк на плечі далеко не понесе, і не помилився: Джейк скинув з плеча валун і сів на ньому відпочити.
Руднєв посміхнувся: від незвички воно, звичайно, важко… “Мішок треба було взяти, якщо вже вам, містер Джейк, знадобилось тягати такі важкі камінці…”
Він знову висунувся з воріт. Джейк уже встав і розглядав камінь, немов Архімед, який збирається відкрити ще один закон про важіль енного роду. Однак нічого не придумавши, Джейк скрушно зітхнув, присів над валуном, піднатужився, ледве навалив його собі на живіт і потягнув уздовж кам’яної стіни до Кузнецької башти…
Прикриття тут ніякого не було, і Руднєву довелося повзти за ним, розсуваючи траву…
Джейк доволік свою ношу до входу в башту і з огидою кинув її на траву. Руднєв чув, як він чортихався, розмахуючи занімілими руками.
Майор усім тілом припав до землі, боячись поворухнутися. Ясно: після півкілометрового переходу з таким валуном Джейк відпочиватиме не менше як чверть години… Поволі повернувши голову, Руднєв, однак, побачив, що Джейка вже нема біля валуна. Майор тривожно оглядівся і потягся до бінокля, але в цю мить Джейк вийшов з дверей башти і попрямував до своєї ноші.
“Він збирається тягнути цей камінь у башту… Навіщо? Як ти вважаєш, старик?..”
Але “старик” у цю хвилину міг тільки запитувати, відповідати він поки що не наважувався.
Джейк сів на валун, щоб відпочити. Очевидно, зусилля, затрачені досі, були тільки легеньким тренуванням порівняно з тими вправами в пересуванні важких предметів, які його чекали.
Руднєв, лежачи на траві, скептично розглядав у бінокль його пониклу постать:
“…Важка робота — з болота тягнути бегемота… Невже кине?.. Шкода буде. Хочеться дізнатися, що він придумав”.
“Не кине, — заспокоював Руднєва “старик”. — Він, клятий, рачки, а все-таки потягне…”
Джейк раптом підвівся, наче він почув приємну характеристику “співрозмовника” Руднєва і вона дала йому силу Геракла та вселила дух Прометея. Знову присівши над своїм валуном і обнявши його, як рідну дитину, Джейк навалив камінь на свій худий живіт і поволік до башти.
Коли він переступив через поріг, Руднєв підхопився і, м’яко ступаючи по траві, подався до башти… Підійшов… Прислухався… Важко ступаючи по кам’яних східцях і відчайдушно сопучи, Джейк дерся з своїм вантажем нагору.
“Перший і другий яруси пройшов, — пошепки рахував Руднєв. — Підходить до третього… Що далі?”
Далекий глухий удар валуна об кам’яні плити склепіння був відповіддю на запитання Руднєва.
“Кинув!.. Перепочинок…”
Але цього разу Джейк не сів на валун для відпочинку. Руднєв почув його кроки десь поза баштою. Незабаром вони затихли. Було ясно, що авантюрист пішов по настилу над другим ярусом уздовж фортечної стіни, очевидно, знову на розвідку.
Руднєв тихенько прослизнув у башту і почав поволі підніматися кам’яними східцями внутрішніх сходів. Дійшовши до виходу з башти на другий ярус, він визирнув і в сірому мороку світлої північної ночі побачив на запиленому настилі величезний валун. Руднєв і досі не міг розгадати задуму Джейка і з нетерпінням чекав, що робитиме далі закордонний гість.
Причаївшись у башті, він бачив, як Джейк повернувся, як він підняв важкий валун і, крекчучи від натуги, поніс його вздовж довгого коридора. Вийти з башти Руднєв не наважувався, сховатися тут було неможливо, і, раптово озирнувшись, Джейк міг помітити, що за ним стежать…
Спостерігаючи в бінокль, майор побачив, як Джейк зупинився біля віконного отвору, що виходив на подвір’я монастиря, як, зібравши останні сили, поклав валун на широке цегляне підвіконня. Потім Джейк почав старанно обтрушувати свій піджак і штани від пилу й грязюки. Опорядившись, він помацав валун? помилуй вався ним з хвилину і рушив до башти…
Майор одразу зміркував, що Джейк може дійти до башти і спуститися вниз набагато раніше, ніж він, Руднєв, збіжить сходами і встигне знайти надійну схованку десь на великому задньому дворі. Та й бігти в темряві східцями не можна було, Джейк почув би тупіт… Залишався один шлях до відступу — на дах ярусу. І Руднєв метнувся кам’яними сходами, що вилися всередині башти. Зверху майор чув, як Джейк спустився вниз, а потім вийшов з башти і пішов до тих же маленьких воріт на задвірках, через які ввійшов у монастир. Стежити за ним далі не було рації: Джейк здійснив якусь важливу частину свого задуму і пішов спати в Будинок колгоспника.
Тепер треба було сходити до валуна, покладеного на край стіни, оглянути його і зрозуміти нарешті, що задумав цей довгов’язий лунатик з зеленими повіками…
* * *
Вранці Волошин разом з невтомним майором знову пробрався в церкву Іоанна Предтечі. Вони обидва влаштувалися біля високих вузьких вікон, і Руднєв спрямував бінокль на другий ярус фортечної стіни.
— Ну, товаришу Волошин, що ви бачите на підвіконні десятого вікна? — спитав Руднєв, Волошин придивився.
— Щось буре, кругле. Казан, якийсь, чи що?
— Ні, це не казан. Це величезний валун, камінь з берега озера, В ньому не менше двох пудів…
— Як він туди потрапив? Руднєв опустив бінокль.
— Це “товариш Богемський”. Йому ніколи в житті не доводилося так працювати, як цієї ночі. На другий ярус стіни він тягнув цей камінь години повтори і так захопився роботою, що не помітив, як я за ним стежив…
— Навіщо ж він туди його втягнув? — здивовано дивлячись на Руднєва, спитав Волошин.
— Очевидно, для того ж, для чого чотири століття тому це каміння тягали на фортечну стіну монахи й народні ополченці, — посміхаючись, відповів Руднєв: — Щоб скинути їх звідти на голови ворогів…
— Він хоче скинути цей камінь?.. — протягом спитав Волошин і знову припав до бінокля. — А на чию ж голову?..
Руднєв посміхнувся:
— Ну, це занадто примітивно. “На голову”!.. Ми не лівонці й не польська шляхта… Я оглянув там усе й зрозумів, якщо цей камінь зштовхнути вниз з висоти семи метрів, то він упаде якраз на настил “кам’яного мішка”, де відбувалася історична розмова між князем-сторожем і нашими “туристами”. А під настилом провисло і тримається на чесному слові цегляне склепіння вагою тонни дві з гаком. Ви мене зрозуміли?
— Обвал?! — глянувши на Руднєва широко розкритими очима, вигукнув Волошин.
— Так!.. Нещасний випадок… Хтось загинув, а винних нема.
— А хто цей “хтось”?
— Оцього я у “товариша Богемського” не спитав. Він був так зайнятий роботою, що мені не хотілося його відривати. Але ми незабаром дізнаємось…
— Вони підозрюють когось із нас, — дивлячись у бінокль, сказав Волошин. — Цей камінь призначений для моєї або вашої голови…
— Поживемо — побачимо, товаришу Волошин… А поки що беріть оцей пістолет, ідіть на другий ярус стіни, сховайтеся там десь поблизу валуна і затримуйте кожного, хто до нього наблизиться.
Волошин узяв важкий ТТ і сказав по-військовому:
— Єсть, товаришу майор! Кожний, хто наблизиться до валуна, буде затриманий.
Руднєв уже відійшов од Волошина, але той раптом гукнув його:
— Товаришу майор! Я повинен зробити важливе повідомлення…
— Слухаю вас…
— Я якось сфотографував мозаїчну підлогу в цій церкві. Фарби не вийшли, зате намітилась одна суцільна, дуже закручена лінія… Моя подруга Тася сьогодні поділилася зі мною цікавою здогадкою: а чи не є малюнок цієї мозаїки планом підземного ходу, що міститься під цією церквою чи десь поблизу?
— Цікаво! — промовив Руднєв. — Треба перевірити. Але зараз на черзі он той камінь на стіні. Не зводьте з нього очей.
— Слухаю, товаришу майор!