Для мене, журналіста і літературного працівника, такий друг і сусід був просто скарбом. Григорій Миколайович часто заміняв мені енциклопедію, бо не було такої речі, про яку б він не знав усе або майже все.”
Я поздоровив його з новою великою перемогою радянської науки і докладно розповів про запуск радянської космічної ракети. Григорія Миколайовича це повідомлення надзвичайно схвилювало.
— Виходить, вирвались?.. — закричав він. — Виходить, проникли нарешті туди, в “інший світ”?..
Він заметушився і забігав по кімнаті, розмахуючи руками.
— Я ж казав, я вірив, я доводив це… З мене сміялись… У дім для божевільних запроторити хотіли… А тепер ось!.. Дивіться!.. Людина вже послала в неосяжний зоряний світ свій космічний корабель! Недалеко той час, коли і сама туди полетить!
Він зупинився і подивився на мене палаючими, дивно похолоднілими очима:
— Ви вірите в це?..
— Авжеж!
— О-о! Я доживу до цього дня! — вигукнув він І, оглянувшись з острахом навкруги, тихо додав: — Більше того — я дочекаюся їх повернення! Вони обов’язково повернуться…
— Про кого це ви, Григорію Миколайовичу? — здивовано запитав я,
— Про Арнаутова, про Майгіна, про всіх, кого вважають загиблими… А вони ж не загинули! Сорок п’ять років тому вони полетіли туди, куди сьогодні пішла наша радянська ракета…
Я ніколи не чув ні про якого Арнаутова, ні про те, що хтось сорок п’ять років тому полетів у Космос… І ніколи раніше не бачив мого спокійного, урівноваженого Григорія Миколайовича таким збудженим. Усе в ньому кипіло, вирувало, раділо, кожен мускул його лиця тремтів, а очі!.. Я давно не бачив людей з такими очима: вони сяяли, сміялися і, здавалось, бачили щось таке дивне, чого ніхто ніколи не бачив…
Я розповім тут незвичайну історію, яку розказав мені Григорій Миколайович того чудового ранку, коли наша радянська ракета з величезною швидкістю линула до Місяця. Крім Венберга, ніхто не знав цієї історії. Венберг нікому не розповідав її вже сорок три роки, відтоді, як мало не опинився в домі для божевільних. Але я вірю кожному слову люб’язного Григорія Миколайовича. Не вірю тільки, що він коли-небудь зустріне друзів, яких втратив сорок п’ять років тому…
ПІДЗЕМНЕ ЧУДО
На початку 1913 року з Петербурга на Корякський півострів вирушила геологічна експедиція. Вона мала дослідити геологічну будову гірського плато на південному сході півострова і визначити вік деяких його верств. Два геологи і один студент-практикант повинні були, крім того, обслідувати район сопок на захід від плато і взяти зразки вивергнутих порід на різній глибині.
Звичайно, що в дорозі на Далекий Схід і на самому півострові геологам довелося пережити немало всіляких пригод. Але цю розповідь краще почати з того знаменного дня, коли один учасник експедиції в район сопок, молодий геолог Андрій Гаврилович Майгін, зробив незвичайне відкриття, яке відіграло величезну роль у його житті і” в житті інших учасників цієї дивної епопеї.
Разом з Майгіним у районі сопок був досвідчений геолог Клавдій Володимирович Берсеньєв, а також молодий практикант, студент Петербурзького університету Петя Благосвєтлов, син відомого хіміка, професора Петра Аркадійовича Благосвєтлова.
З допомогою ламутів геологи добрались до сопки Коронної — так у XIX столітті назвали найбільший вулкан у цьому районі російські переселенці. Місцеве, населення називало сопку Коронну “Вогняною горою”. Триста років тому Вогняна гора диміла й клекотіла, викидаючи хмари сірчистої пари, але потім стихла і з часом заросла низькими, кривими деревами.
Про цю сопку в ламутів ходили легенди. Одна така легенда розповідала, що бог вогню і світла час від часу вилітав з надр гори і виходив на небо, але потім знов повертався на Вогняну гору і ховався в її розкритих палаючих грудях. Старики з уст в уста передавали розповідь про те, як “променистий бог” прилітав одного разу на “великому небесному карбасі”. Вогняна гора заревіла і розверзлась, і “променистий бог” пішов у глиб землі. Вже багато років він спить там, але настане час, і знову розверзнуться могутні груди вогнедихаючої гори, і “бог світла” на великому карбасі знову підніметься вгору, щоб облетіти всю землю, злітати в гості до місяця і сонця…
До підніжжя цієї легендарної сопки і прибули весною 1913 року три петербурзьких геологи. Вони вибрали мальовничий, затишний куточок за три версти від гірського озера і там, між лісом та заростями чагарника, поставили свої намети. Друга геологічна партія влаштувалася на півночі, біля підніжжя Анадиря…
Геологи оглянули місцевість і почали дослідження. Майгін з Берсеньєвим простежили напрям і залягання лавового потоку багатовікової давності. Потік був занесений пізнішими нашаруваннями, він залягав на різних глибинах і тягнувся майже на чотириста сажнів од кратера. Геологам треба було докопатися до нього і взяти зразки.
П’ятнадцятого травня, поки Берсеньєв і студент у палатці класифікували і вкладали колекцію мінералів, Андрій Майгін у глибокій шахті прорубався крізь шар пісковику, що закривав доступ до лави. Майгіну тоді щойно сповнилося двадцять сім років. Це був широкоплечий гігант з фігурою гладіатора і очима безшабашного хлопчиська. У вузькій похилій шахті цьому велетневі було тісно і незручно. Голий до пояса, він з силою обрушував свою кирку на ніздрюваті плити і валив собі під ноги важкі уламки. Курява піднімалася в повітрі і густо осідала на спітніле тіло. Прицілившись, Майгін ударив киркою по гострому виступу. Обвалилась ще одна брила. Майгін легенько пристукнув по тому ж місцю і завмер, опустивши кирку; крізь кам’яний пил блиснув промінь світла… У першу мить геолог навіть не збагнув, що це за світло. Він потягнув кирку до себе, але враз спинився. “Що за чортовиння? Звідки тут, на глибині п’ятдесят аршин, взялося світло?..”
Сів навпочіпки і розгріб щебінь. Так, це було світло. Справжнє денне світло.
“Невже я пробився назовні?”
Геолог оглянувся: он там світла пляма входу, шахта похило іде вниз… Майгін був нетерплячий.
— У чому справа? — сердито промовив він і з силою всадив кирку в щілину, яка випромінювала світло.
В ту ж мить яскраве сонячне проміння ввірвалося в шахту. Стало видно як удень. Мружачись, Майгін нахилився до світлої плями, але не побачив нічого, вірніше, побачив тільки глибоку сяючу пустоту, таку, яким здається небо, коли людина дивиться на нього проти сонця…
— Андрію Гавриловичу!
Майгін оглянувся. Позаду стояв Петя Благосвєтлов. Студент здивовано витріщив очі.
— Наверх прорубались?
— Не думаю…
— А звідки ж світло? Можна подивитися?
— Дивись… — Майгін відступив.
Петя нагнувся, заглянув у світлу щілину і зразу ж випростався.
— Чудеса, Андрію Гавриловичу! — сказав він. — Неначе небо. Тільки це не небо. Пустота якась. — Студент спантеличено подивився на Майгіна і знов нахилився. — Стривайте, тут же скло! Пустота за склом…
— Ану, дозволь…
Майгін відсторонив Петю і заходився розширювати щілину в пісковику. Петя квапливо відгрібав уламки. Нарешті, коли було розчищено широке вікно, Майгін і Петя впевнилися, що перед ними справді щось схоже на прозоре тонке скло, а далі — пустота з дуже глибокою перспективою. Майгін схопив сорочку, протер “скло” і припав до нього. Петя схвильовано сопів у нього над вухом.
Те, що вони побачили, здалося їм сном: під склом зяяв глибокий порожнистий простір, а далеко внизу, на глибині приблизно сто п’ятдесят сажнів, на гладенькій круглій площадці стояли… будинки, невеличкі красиві будиночки з округленими стінами і сріблястими дахами, схожими на шапки грибів. Це було ціле містечко окружністю не менше двох верст, чистеньке і акуратне, мов іграшкове. Високо над ним у порожнистому просторі нерухомо висіли три великі сяючі кулі. Здавалося, що лялькові споруди внизу занурені у велике водоймище, заповнене прозорим світлом.
Петя одсунувся від “скла” і протер очі.
— Де ми, Андрію Гавриловичу?
У Майгіна було таке ж здивоване обличчя, як і в нього.
— По-моєму, біля підніжжя згаслого Коронного вулкана.
— А що це за місто?
— Ти випередив мене, Петре. Про це саме я хотів тебе спитати.
Петя знов припав до “скла”:
— Місто в землі! Під нами!..
Майгін потер перенісся і повільно сказав, розглядаючи покриті пилом носки своїх великих чобіт:
— Якщо нам з тобою не сниться однаковий сон, то це справді якесь місто, і знаходиться воно-таки в землі, під нами.
Петя схопився на ноги:
— Треба Клавдія Володимировича покликати!
— Так, — спроквола погодився Майгін. — Це, мабуть, єдине, що ми з тобою можемо зараз придумати.
Спотикаючись об уламки і купи щебеню, студент поліз із шахти. Невдовзі Майгін почув його схвильований тенорок і важке, хрипле дихання Берсеньєва.
— Отут, Клавдію Володимировичу! — закричав Петя. Берсеньєв, згинаючись під низьким склепінням, підійшов до Майгіна.
— Що тут у вас, Андрію? — запитав він.
— Та я й сам не розумію. Коли б годину тому який-небудь жартівник сказав мені, що я побачу в глибині землі міраж, я стукнув би його киркою… А тепер…. — Майгін знизав плечима, — Словом, дивіться самі, Клавдію Володимировичу.
Берсеньєв витяг з кишені бінокль, повільно підійшов до таємничого підземного “вікна” і заглянув у нього.
Петя і Майгін мовчали, переглядаючись.
— Дивно! — промовив нарешті Берсеньєв, опускаючи бінокль і озираючи похмурі стіни шахти, освітлені яскравим світлом підземного міста. — Дуже дивно…
Він передав бінокль Петі, який теж палав від нетерпіння заглянути в чудесне “вікно”.
— Так, це дуже дивно, щоб не сказати більше… — зітхнув Майгін. — Це вже щось із Жюля Верна. Геологія, у всякому разі, тут ні при чому.
— На якій глибині ми перебуваємо, Андрію?
— Сажнів двадцять, не більше.
Берсеньєв ворухнув кошлатими бровами і зібрав у жменю свою густу чорну бороду.
— Спочатку я подумав, що це проекційний ліхтар з рельєфною діорамою і глибокою перспективою. Але ні, це не ліхтар, там ясно видно простір. Та й звідки тут, у землі, бути ліхтарю?
— А може, це якась далекосхідна Помпея, залита лавою тисячу років тому?.. Хай йому чорт, у мене починає розгорятися фантазія…
— Не думаю. Наука не знає таких випадків, щоб лава залишала над залитим містом порожнистий простір.
— Клавдію Володимировичу, а ці лампи там ні до чого не прикріплені! — вигукнув Петя. — Просто висять у повітрі без усякої підтримки.
Геологи нахилилися над “склом”.
— От іще й ці лампи. Якщо вони світять, значить, там є живі люди, які засвітили їх. Ні, Андрію, це не Помпея, — промовив Берсеньєв.
Майгіну вже набридла “таємничість” підземного світу. Як людина рішуча і нетерпляча, він хотів діяти.
— Ану, давайте проломимо скло і спробуємо спуститись униз. Навіщо нам сушити голову над цими таємницями, коли можна спуститися вниз і про все дізнатися?
— Прекрасна ідея, Андрію Гавриловичу! — захоплено вигукнув Петя. — Я давно хотів це запропонувати, але не наважувався.
Берсеньєв вагався.
— НІ, треба постежити, Андрію, почекати, роздивитися спочатку. Коли там є люди, узнати, хто вони і що це за чудо. І взагалі, якщо це археологічна знахідка, то слід залишити все так, як є.
Та спинити Майгіна вже було неможливо.
— Не можемо ж ми сидіти тут вічно і стежити здалека!.. Ні, Клавдію Володимировичу, я від цього “вікна” не відійду, поки в нього не влізу.
— Правильно, Андрію Гавриловичу! — радісно вигукнув Петя. Він дуже хвилювався, передчуваючи, що зараз має статися щось зовсім незвичайне. — Ви не будете заперечувати, коли я розіб’ю це “скло”?
Майгін розреготався:
— От уже ні за що б не сказав, що ти, Петре, шибки вмієш бити!
— Умію, Андрію Гавриловичу! — соромливо признався студент. — У дитинстві я стільки шибок перебив…
Він схопив лопату, розмахнувся і плазом ударив по “склу”. Розлігся різкий брязкіт заліза, і… “скло” лишилось цілим і непошкодженим.
Юнак засоромлено оглянувся. Берсеньєв здивовано ворухнув бровами.
— Та ти що? Лопатою скло розбити не можеш? — спитав Майгін.
Боячись, що в нього відберуть лопату, Петя розмахнувся з усієї сили і вдруге торохнув по “склу”, але вже не плазом, а ребром лопати. Брязнули іскри, а “скло” знов лишилось неушкодженим.
Майгін уважно оглянув поверхню впертого “скла”: жодної подряпинки, жодної тріщини не було видно.
— Це мені подобається! Адже тут не більше сантиметра завтовшки. Хотів би я мати посуд з такого скла.
Берсеньєв теж уважно оглянув “скло”; схоже було, що він його обнюхує, а не розглядає…
Майгін поплював на. долоні, взяв у руки кирку і хвацько викрикнув:
— Розійдіться!..
Як на ярмарку біля силоміра, він розвернувся і сильним ударом обрушив кирку на тонку прозору плівку підземного “вікна”. З-під кайла вирвався фейєрверк іскор, схожих на маленькі блискавки, але… “скло” і на цей раз лишилось цілим.
Майгін вилаявся і кинув кирку.
— Боюсь, Андрію, що це зовсім не скло, — сказав Берсеньєв, уважно розглядаючи тонку прозору перепону, що відділяла їх од підземного міста.
— А що ж це? — запитав Петя.
— Не знаю. У всякому разі, якщо це навіть і скло, то міцність його, напевно, перевершує всі наші уявлення про скло. Але не в цьому справа… Андрію, ідіть сюди і уважно подивіться на стіни величезного купола над цим містом.
Андрій і Петя припали до вікна:
— Бачите, як уся порода, що нависла над підземним містом, відбиває світло запалених ламп? Вона наче гладенько відшліфована зсередини і облита якоюсь прозорою глазуррю.
— Так, так! — вигукнув Петя.
— Далі, ви вже помітили, звичайно, що порожнистий простір над містом має строго правильну форму півкулі.
Майгін подивився на нього допитливо:
— І що ж це значить?
— А те, що цей кусок скла є частиною величезного прозорого купола, який закриває підземне міст від пластів лави, що навалилися на нього, — суворо сказав Берсеньєв. — І коли вже цей купол витримує вагу мільйонів пудів застиглого каміння, то твої удари киркою…
— Думка оригінальна, — погодився Майгін. — І виступати проти неї не доводиться, навіть коли б вона була абсурдною, бо більшого абсурду, ніж це місто в землі, придумати не можна.
— А що, коли це яка-небудь тихоокеанська Атлантида? — тихо спитав Петя.
Майгін усміхнувся:
— По-перше, це була б уже не Атлантида, а Тихоокеаніда, а по-друге, ти, Петю, можеш тепер фантазувати, скільки тобі захочеться, і верзти з приводу цього підземного феномена навіть очевидну нісенітницю — ні я, ні Клавдій Володимирович тебе не спинимо, бо немає ніяких даних для спростування або підтвердження,
— Я певен, що суцільна куполоподібна сфера облягає підземне місто з усіх боків, — резюмував Берсеньєв. — А звідси, повторюю, висновок: якщо ця тонка прозора плівка витримує таку товщину лави і землі, пробити її неможливо.
— Ви хочете сказати, Клавдію Володимировичу, що вона вистоїть навіть перед динамітом? — спитав Майгін.
— Яв цьому певен. Але я заперечую проти динаміту, — рішуче заявив Берсеньєв. — Ми не маємо права тут нічого руйнувати… Ми ж тільки геологи, а слідом за нами можуть прийти сюди археологи.
— Це правильно, — погодився Майгін.
Студент тільки зітхнув: йому дуже хотілось негайно добратися до підземного містечка…
— Ми ніколи не потрапимо туди! — з розпачем сказав він.
— Клавдію Володимировичу! — покликав Берсеньєва Майгін, який розглядав місто в бінокль. — Погляньте… Бачите там, справа, цю круглу вишку?
Берсеньєв навів бінокль на вишку.
— Ну, бачу…
— Тепер візьміть трошечки вліво і піймайте у фокус стіну купола. Он там, де кінчається площадка. Чи не здається вам, що там, на гладенькій відполірованій стіні, видно якийсь малюнок, схожий на двостулкові двері?
Берсеньєв довго розглядав цю деталь. Так довго, що Петі вже уривався терпець.