“Невже з ним щось трапилося?.. А що як цей страшний сторож убив його?.. Підстеріг і вбив!..”
Вона схопилася і прожогом кинулась до церкви Іоанна Предтечі… Заторсала Руднєва і, не стримавшись, закричала:
— Товаришу Руднєв! Швидше! Він убив Ваню! Старик! Під землею! Вані вже нема годину!.. Швидше!..
Руднєв схопився мов ошпарений, разом з ним встав і Стрілецький. Прибіг зляканий Анишев.
— Хто вбив?.. Кого вбили?.. В чому справа?..
Тася кричала і квапила всіх хвилин п’ять, поки нарешті Руднєв не зрозумів, що трапилось. Він узяв з собою двох міліціонерів і спустився в склеп… Знайшов хід до нижнього тунелю і зрозумів, що Волошин зробив відкриття. У нижньому тунелі всі троє пішли туди, куди вказували стрілки на стіні, що їх крейдою намалював Волошин.
Зупинилися перед помостом і вже почали розбирати напис над отвором у стіні, як раптом із цього отвору виринула скуйовджена голова Волошина.
— Живий?! — радісно вигукнув Руднєв.
— Цілком, — відповів Волошин. — А ви прийшли саме вчасно. Я знайшов тайник і старика. Він заперся. Треба ламати двері. Сокира є. Пошліть людей по лом…
Незабаром Руднєв, Волошин і один міліціонер уже стояли перед дубовими дверима.
Волошин висмикнув прут і крикнув:
— Виходьте! Будемо ламати двері!..
У відповідь — мовчання…
Волошин махнув сокирою. Він одразу ж зрозумів, що ці двері розрубати буде нелегко, але рубав, рубав, рубав…
Несподівано вони відчули запах диму, який, очевидно, продирався крізь щілини в дверях, Руднєв і Волошин зрозуміли: старик палив бібліотеку, щоб не віддати її нікому…
— Біжіть! Поквапте там з ломом і візьміть брезент чи щось інше — вогонь накрити! — наказав міліціонерові Руднєв.
Той швидко побіг тунелем. Незабаром примчав його товариш з ломом.
…Волошин встромляв сокиру в дубові двері, а Руднєв силкувався просунути в щілину лом. Підземелля гуло від ударів сокири й лому; з щілин уже валив густий дим, на всі боки летіли тріски. Волошин несамовито орудував сокирою, кремсав міцне дерево, намагався перерубати засув, яким з того боку були заперті двері, і боявся лише одного, що засув цей металевий.
— Якщо засув залізний, усе пропало, — задихаючись, говорив він Руднєву.
— Нічого! Рубай, Ваню! Мені б тільки лом у щілину просунути, — підбадьорював його Руднєв.
Нарешті Волошин добрався до засува і крикнув:
— Дерев’яний! Наша взяла!..
Тепер він рубав з подвоєною силою. Засув розлетівся вщент. Руднєв рвонув двері. Їдкий дим заповнив тунель. Руднєв ступив уперед, прикриваючи очі. Раптом він почув голос Волошина:
— Старик тут! Лежить на підлозі!..
— Тягніть його нагору! — гукнув міліціонерові Руднєв.
— Треба рятувати книги!.. — знову долинули слова Волошина, і майор зрозумів, що той гасить вогонь.
Волошин справді боровся з вогнем. Стягнувши з себе штани, він у самих трусах кидався туди, де здіймались крізь дим язики полум’я, накривав палаючі книги штаньми, топтав їх ногами, хлопав руками. Позаду пролунав одчайдушний жіночий крик:
— Ваню!.. Ваню!.. Ти живий?.. Де ти, Ваню?!
Витягнувши вперед руки, в тайник убігла Тася.
— Настусенько! — обізвався Волошин. — Горять книги!.. Треба гасити!..
— Уже біжать з брезентом! — відповіла Тася.
Справді, хвилин через дві в тайник убіг міліціонер, тягнучи за собою широкий цупкий брезент з арсеналу Анишева.
— Накрити вогонь! — весело скомандував Руднєв.
Тепер справа пішла швидше. З допомогою брезента Волошин, Руднєв і міліціонери остаточно розправилися з вогнем. Тася тим часом теж не залишалася без діла: нишпорячи руками по кам’яних полицях і підлозі, вона збирала в оберемок напівобгорілі книги. Зібравши, скільки могла нести, пішла тунелем до виходу.
В підземеллі було важко дихати, але Руднєв, Волошин, Тася і міліціонери все ж таки дихали. Очевидно, десь була тяга, і сюди потрапляло свіже повітря… Дим виходив.
Погасивши вогонь, Руднєв і Волошин уже передавали книги міліціонерам, які вишикувалися цепом уздовж тунелю.
* * *
Світало. Біля каплички Тася і професор Стрілецький оглядали врятовані книги.
— Що це? — з тривогою і хвилюванням говорив Стрілецький, беручи в руки один за одним запилені напівобгорілі фоліанти.
— Церковні книги, професоре, — сказала Тася.
— Так. Але це зовсім не те…
Стрілецький розкрив якийсь том у картонній оправі і прочитав уголос:
— “Житіє святого Ферапонта, можайського і лужицького чудотворця…” Ця книга надрукована в 1912 році в Московській синодальній друкарні.
Тася підняла іншу книгу, що лежала на траві. Це був часослов, надрукований у 1909 році. Тася ще нічого не розуміла, вона механічно розгортала одну за одною врятовані книги і пересвідчилася, що все це була звичайна церковна макулатура — псалтирі, часослови, молитовники, “житія святих”, сучасні, надруковані на папері, російською і церковнослов’янською мовами.
— Не може бути! — вигукнув стривожений професор. — Ці книги туди потрапили випадково!.. Давайте! Давайте сюди! — крикнув він міліціонерам, які виносили з гробниці нові оберемки книг. — Тасю! Дивіться уважно! Кожну книгу…
Але Тася пересвідчувалась, що всі книги були такі самі.
З підземелля вийшов Волошин, а за ним Руднєв. Їх, особливо Волошина, важко було впізнати. Забруднені землею і кіптявою, з обпаленим волоссям, з опіками на руках і ногах, вони, здавалося, тільки-но повернулися з самої гущі запеклого бою.
— Ваню! Ви обгоріли! У вас жахливий вигляд! — Тася кинулася до свого друга. — Швидше! До лікаря! Біжімо!
Але моторний Анишев уже з’явився з бинтом і якоюсь маззю. Тася перетворилася в медсестру (для Волошина), а Анишев — у “медбрата” (для Руднєва).
— Дуже болить тобі? — ніжно дивлячись на Волошина і накладаючи пов’язку, спитала Тася, знову несподівано для себе переходячи на “ти”.
— Та ні, Настенько! Що ви?.. Що ти?.. Дрібниці!
— Я мало не збожеволіла, коли почула, що ти там, під землею, гориш! — пробурмотіла Тася і навіть схлипнула від напливу почуттів.
Забувши про свої опіки і посмілівши, Волошин уже двічі поцілував її в гарячу щоку:
— Настусенько! Радість!..
— Тихо… Мовчи… — суворо сказала Тася, спритно забинтовуючи розбите коліно Волошина.
— Ну, як бібліотека Грозного, камрад Березкіна? — окликнув її вже забинтований Руднєв. — Мабуть, не вся згоріла?..
Тася не відповіла і з тривогою озирнулася на професора Стрілецького. Той стояв на колінах і уважно переглядав врятовані книги. Тася залишила Волошина і підійшла до нього:
— Ну що, Ігнате Яковичу?..
— Це не те, що ми шукали. Божевільний старик, знайшовши тайник порожнім, вирішив, що його пограбували, і за багато років стягнув у підземелля все, що потрапляло йому під руки… Не інакше… — відповів Стрілецький,
— Виходить, це не бібліотека Грозного? — розчаровано запитав Волошин.
— Ні, Ванюшо… — мовив Стрілецький. — Але ми попрацювали недаремно. Ось тут я відібрав старовинні грецькі і слов’янські рукописні книги, які колись зберігалися в монастирі. Вони дуже цінні. Їх вважали втраченими, а вони ось де…
Очі в Тасі ожили:
— Значить, все ж таки щось знайшли?..
— Знайшли, Тасенько! Але найцінніше, що ми знайшли, — це рукопис Кирила Білозерського “Про падаючі зорі”…. Це цілком наукове, цілком матеріалістичне пояснення небесних явищ, написане розумною російською людиною в чотирнадцятому столітті… Існували тільки копії цієї праці,[8] а тепер ми знайшли оригінал. Це дуже, дуже цінний рукопис…
Тася взяла в руки пачку зшитих пергаментних аркушів, і раптом звідти випав якийсь папірець. Тася підняла його, але прочитати густий напис стародавньою російською мовою не змогла і подала Стрілецькому:
— Що це, професоре?
Стрілецький взяв у руки папірця, поправив окуляри і зразу глянув на підпис та дату.
— Сім тисяч вісімдесят четвертий рік?.. Стривайте!.. Де це ви знайшли?..
— Ось тут, — злякано відповіла Тася. — В Кириловім рукописі…
— Це ж грамота Бориса Годунова про бібліотеку Грозного!.. — вигукнув Стрілецький і замовк, читаючи. — Так ось у чому справа!
Його оточили, закидали запитаннями.
— Слухайте, друзі мої! У тайнику, який ми знайшли, нема бібліотеки Івана Грозного. Але вона була тут! З цього тайника вона вивезена триста сорок років тому боярином Борисом Годуновим, який потім став московським царем… Ось його грамота!.. Це його підпис, я знаю… Слухайте!
Всі затихли.
— “З наказу великого государя всієї Русі Івана Васильовича, — голосно читав Стрілецький, — яз вивіз книги грецькі й інших мов, заховані в святій обителі Кириловій, аби купно з’єднати їх у книгосховищі государевому… Боярин Борис Годунов, син Федорів… Року від створення світу сім тисяч вісімдесят четвертого… Майя другого в суботній день, в обителі святого Кирила”.
— Брешеш! — хрипло крикнув хтось. — Брешеш, сучий сину!..
Всі озирнулися і побачили, що Платон Бєльський, який до того лежав розплатаний і бездиханний на траві, сидить, похитуючись, упираючись руками в траву і дико поводячи налитими кров’ю очима. Він намагався підвестись, але не міг. Потрясаючи худим, кістлявим кулаком, старик хрипко закаркав:
— Це фальшива грамота! Її злодії поклали! Спалити б її треба! А я здуру сунув її у згорток.
Він перевів подих і вже не кричав, а говорив, наче у сні, хитаючись, припадаючи на руку і хапаючись за траву:
— Я знайшов старовинні книги!.. Їх розкрали… Я багато років збирав… Я знайшов їх!.. Вони мої!… Тільки мої!.. І нічиї більше!..
Старик поліз до розкиданих, пошматованих, як і він сам, книг, поповз рачки, задихаючись, плачучи, як дитина, і виючи:
— Моє!.. Моє!..
Зненацька він уткнувся обличчям у траву і затих. Руднєв підійшов до нього, перевернув на спину і, взявши руку, послухав пульс:
— Вмер… — сказав він і обережно опустив цю велику вузлувату руку.
Стрілецький наблизився до мертвого старика. Суворо зсунувши брови, дивився він у широко відкриті, але вже згаслі очі людини, яка вчора хотіла вбити його. Навіть на мертвому обличчі божевільного старика лишився слід упертого фанатизму, такого ж фанатизму, який ось уже сорок років спалював душу старого професора і кидав його в погоню за прекрасною і примарною тінню зниклої бібліотеки Грозного…
Стрілецький схилив одне коліно. Він нагнувся над величезним розплатаним тілом Платона Бєльського, дбайливо склав йому руки на грудях і прикрив повіками очі… Потім підвівся і, побачивши, що поряд стоїть Тася, схвильована готова заплакати, Стрілецький притяг до себе дівчину і сказав;
— Годі, Настенько!.. Це була нещасна людина…
— Як жаль, що вона його не знайшла! — промовила Тася.
Але Стрілецький уже взяв себе в руки. Він оглянув усіх уважно і якось навіть завзято.
— Ну що ж, друзі мої! — сказав він. — Ми не знайшли бібліотеки Івана Грозного, але ми не заспокоїмось, будемо шукати її…
— І знайдемо! — сказала Тася, запитливо глянувши на Волошина ясними очима. — Правда, Ваню?..
— Не знаю, Настусю, — відповів Волошин. — Якщо й не знайдемо, то все ж таки узнаємо, що трапилося з цим втраченим скарбом.
ІНШИЙ СВІТ
Науково-фантастична повість
ПРОЛОГ
Бувають події звичайні, зрозумілі, про них розповідати легко і приємно: оповідачеві вірять, а героям співчувають. Та ось робиться щось дивне, схоже на казку: свідок події шукає пояснення, йому здається, що він зрозумів, у чому справа, але людям розповісти не наважується — не повірять…
Історія, яку я хочу розказати, теж надто неймовірна, щоб повірити в її реальність. Людина, яка розповіла її мені, у свій час мало не попала в дім для божевільних. Але я знаю цю людину краще, ніж лікарі. Я можу поручитися, що її свідомість завжди лишалась ясною, що ця людина навіть у думці ніколи не населяла світ жахливими привидами, що дивовижні пригоди, які випали на її долю сорок п’ять років тому, не є плодом хворобливої уяви. Ні, кому-кому, а мені відомо, що мій давній сусід по квартирі, колишній геолог, а нині пенсіонер Григорій Миколайович Венберг не фантазер, не психопат, а людина цілком тверезого, практичного, навіть трохи обмеженого розуму.
Ми з Григорієм Миколайовичем частенько засиджувалися допізна біля радіоприймача, і я завжди його просив розбудити мене вранці, бо прокидатись мені було дуже важко. Він спочатку тихенько стукав у двері моєї кімнати, потім, коли я не відповідав, починав стукати дужче. Тоді я висовував голову з-під подушки і досить непривітно говорив:
— Зайдіть!..
Він прочиняв двері і бочком заходив у кімнату:
— Це я. Чи ви здорові, батеньку?..
Я і без того знав, що це він, але завжди допитувався, позіхаючи і потягуючись:
— Ах, це ви, Григорію Миколайовичу? Доброго ранку!
Він підходив, заклопотано оглядаючи мене і безшумно ступаючи в своїх м’яких пантофлях. Так було і того незабутнього ранку. Напередодні я засидівся біля радіоприймача (на цей раз один, без Венберга), слухаючи повідомлення про запуск радянської космічної ракети в бік Місяця, і, звичайно, проспав знову. Венберг наблизився до постелі і сказав те, що завжди говорив зранку:
— А я-то думаю, що з ним таке? Пора не рання, а він через вірьовку не стрибає, гімнастики не робить, у ванні під душем не пирхає. Чи не захворів, бува, думаю? А ви, голубе мій, виявляється просто святого лежебоку справляєте!
— Я пізно ліг, Григорію Миколайовичу.
— Знаємо ваше “пізно”. Гімнастикою займаєтесь, а того не знаєте, що валятись у постелі шкідливо. Еге ж. Ну, марш під душ! Живо!..
В таку хвилину Григорій Миколайович завжди до того нагадував мені Карла Івановича з толстовського “Дитинства”, що я починав реготати.
— Вам тільки бракує китички на ярмулці та хлопушки для мух…
— Повторюєтесь, батеньку! Ви мені це вже казали. Але в цій схожості я нічого поганого не бачу. Толстовський Карл Іванович — дуже акуратна людина. А вам, наприклад, трохи німецької акуратності в побуті набратись не завадило б. Еге ж…
— “Ауф, кіндер, ауф. С’їст цайт!”[9] — сміючись, вигукував я.
— “Нун, нун, фаулінзер! Ауф!”[10] — відповідав у тон словами Карла Івановича мій сусід.
Ми з ним великі друзі. Я люблю цього розумного, делікатного, сердечного старика, і він, здається, платить мені такою ж симпатією, Григорій Миколайович уже тепер на пенсії, а в свій час він був визначним геологом. Він багато мандрував по світу, брав участь у цікавих геологічних експедиціях. Крім того, він поліглот і володіє не тільки всіма європейськими мовами, але може розмовляти по-китайськи, по-японськи, по-монгольськи, по-корейськи і кількома індуськими діалектами.