Ці люди стояли, збившись у купку. Троє з них установлювали на вбитих у землю стовпах якісь прилади і схилялись над ними круглими великими головами, схожими на алюмінієві казани. Один запускав у повітря кольорові кулі, і ті лопались у нього над головою…
Нарешті той, що стежив за приладами, незграбно ступив крок уперед І… алюмінієвий казан на його плечах відкинувся назад… Майгін і Петя зрозуміли, що відкинувся шолом “водолазного костюма”, у якому був цей чоловік. У нього, виявилося, цілком нормальна голова, прикрашена важкими, як бронзова стружка, кучерями. Петі здалося, що він пізнав його… Ну, звичайно ж, він бачив цю голову на екрані в тому голубому будинку, де бачив і “снігову красуню”.
Жорсткий обладунок рудоволосого незнайомця розкрився, як стулки устриці, і чоловік ступив на траву перед своїми товаришами, одягнений у сяючу різноколірними вогниками туніку… Він підняв руки і викрикнув співучим голосом якусь фразу… Мабуть, сигнал, що дозволяв зняти захисні костюми…
Майгін і Петя уважно спостерігали. Ці дивовижні привиди з’явились перед ними так несподівано, як і їхні живі портрети на екранах “саркофагів”. Але чи вони — привиди?
Дивні люди, що невідомо звідки взялися біля підніжжя Коронної сопки, були високі на зріст, одягнені в легенький кольоровий променистий одяг, усі без головних уборів. Рухались вони плавно і ритмічно, наче в сцені з якогось балету… За новим співучим сигналом уся група, залишивши обладунки, попрямувала до Майгіна і Петі. Стрункі, красиві гіганти йшли легко, немов пливли над землею. Залишився біля міста тільки один, той, що першим скинув свій скафандр.
Зненацька Петя побачив “снігову красуню”. Вона підійшла до велетня з бронзовими кучерями і притулилась щокою до його щоки. Він посміхнувся, і відразу ж поруч з ним з’явився юнак, майже хлопчик,” теж рудоволосий, з великими синіми очима, широко розкритими, наче від цікавості і здивування.
“Снігова красуня” поклала руку на його плече. Потім усі троє — чоловік з бронзовим волоссям, жінка і хлопчик — зникли, а з-за великого сірого каменя, який невідомо де взявся справа від Майгіна і Петі, вийшов високий окатий чоловік з величною поставою. В руках у нього була точнісінько така куля, як та, що лежала біля Майгіна. Почулась голосна, енергійна музика, наче кларнет у притихлому оркестрі раптово заграв… або заспівав соло майже людським голосом…
Місцевість навкруги стала двоїтися. Крізь сірий камінь проступили білі плями табірних палаток, мутною ставала “пінія” над вулканом; на фоні валунів з’явився знайомий чагарник… Місто під прозорою сферою, як далекий міраж, тануло в повітрі… Через хвилину воно зникло, і все навколо стало таким, як і було.
Приголомшені Майгін і Петя хвилину сиділи нерухомо. Майгін міцно стискав руку студента. Нарешті він опам’ятався і повільно обвів широко розплющеними очима знайому місцевість. Петя схопився.
— Що це було, Андрію Гавриловичу? Міраж? Я нічого не розумію…
— А я розумію, — сказав Майгін і простягнув руку до затихлого кулеподібного апарата. — Ми з тобою бачили якусь сторінку далекого минулого, і показала нам її оця куля. Я не міг її відкрити, але зате вона допомогла мені відкрити дещо.
Майгін взяв у руки і став знов, цього разу вже з великою пошаною, розглядати чудесний апарат.
— Я не розумію, як усе сталося, але думаю, що це щось подібне до кінематографа, тільки без полотна і дуже натурально.
— Значить, ви гадаєте, що ми з вами бачили зображення нашого підземного міста, коли воно ще було на поверхні? — тихо спитав Петя.
— Я в цьому певен.
— Чудово! А… як це сталося? Я все-таки не можу зрозуміти, Андрію Гавриловичу.
— Не знаю, Петю. Треба подумати, згадати, як усе було, і, можливо, ми знайдемо ключ до цієї чудесної кульки.
— Я побіжу вниз, Андрію Гавриловичу. Треба негайно розказати Клавдію Володимировичу.
— Біжи і приведи його сюди.
Петя помчав до шахти (Берсеньєв у той час був у підземному місті).
Залишившись один, Майгін обійшов кругом того місця, де вони сиділи з Петею, старанно вивчаючи кожен камінець, кожну травинку. Він хотів знати, що примусило апарат діяти. Але все було на місці, і нічого зайвого Майгін не знайшов поблизу.
— Значить, причина криється десь тут, — вирішив він, сідаючи на те саме місце поруч з круглим апаратом.
“Так… Тепер пригадаємо, Андрію Гавриловичу, що ти з ним робив у той момент, коли він почав гудіти”.
Майгін витяг папіросу і закурив.
“Наскільки я пригадую, нічого такого особливого я не робив. Я говорив, курив… Стоп! Якщо пам’ять не зраджує, я ткнув ось у цей металевий “гривеник” папіросою… Невже від цього?.. Пригадаю точно! Я сказав: “Сьогодні я до того дійшов, що хотів цей “гривеник” цвяхом вибити…” Або щось схоже на це. Правильно! Ї ткнув сюди папіросою… Так, так! Ткнув тліючою папіросою… І після цього все почалося…”
Майгіну страх як хотілося тут же перевірити свою догадку. Він уже підніс папіросу до круглої металевої пластинки, але передумав.
“Підожду Клавдія!” — вирішив він і, глибоко затягнувшись, випустив клуби диму.
Берсеньєв, добре задихавшись, прийшов у супроводі Петі хвилин через три.
— Що трапилось, Андрію? — спитав він.
— Мені здається, ми скоро розгадаємо цю підземну загадку, — відповів Майгін.
І він розповів усе.
Берсеньєв вислухав його з величезною увагою. Зовні він був абсолютно спокійний, лише глибокі складки на переніссі та рух руки, що забирала в жменю і знову розпускала бороду, свідчили про його хвилювання.
— А знаєте, Клавдію Володимировичу, я, здається, знайшов ключ до цієї кульки, — сказав Майгін.
— Якої?
— Тліючий вогник…
— І тут тліючий вогник? — здивовано вигукнув Берсеньєв.
— Чому ж і “тут”? А де ще?
— Поки цей апарат показував вам тут об’ємний кінематограф без полотна, я там, унизу, проробив те саме, що в свій час зробив Нене. Підносив тліючий вогник до дверей у прозорій сфері, і вони то відчинялися, то зачинялись.
— Значить, ви камлали? — сміючись, спитав Майгін.
— Камлав. І не з меншим успіхом, ніж Нене. Цілком ясно: на деякі механізми в цьому місті діє вогонь. Коли Петя розказав, як Нене відчинив двері, я зразу ж вирішив, що на якусь чутливу частину замка, мабуть, подіяло тепло тліючої жаринки. Але про цю свою догадку промовчав, збираючись перевірити її. Я перевірив, і це виявилось фактом.
— Але чому ж двері відчинив тліючий вогник, а не вогонь багаття? — спитав Майгін.
— Таке ж питання виникло і в мене. Відповідь може бути тільки одна: на чутливі пластинки деяких механізмів у цьому місті діє променева енергія, що йде від джерела з температурою не вище і не нижче п’ятисот-шестисот градусів, та й то на певній відстані. Інакше кажучи, це можна було б назвати дією теплових променів спектра — червоних та інфрачервоних.
— Так, це правдоподібно, — погодився Майгін. — Я довго розмахував перед цим кишеньковим “ілюзіоном” тліючою папіроскою, і нічого не сталося. Та досить було мені піднести папіросу до пластинки кулі, почався справжній кінець світу. А зрештою, не знаю. Я ще не перевіряв, чекав вас, Клавдію Володимировичу.
— Ну що ж, давайте перевіримо.
— Сідайте, Клавдію Володимировичу, отут, коло мене, а ти, Петю, з того боку, — Майгін струснув попіл і підніс тліючу папіроску спочатку до мутного скла апарата, а потім до пластинки, схожої на гривеник.
Минуло кілька секунд у напруженому чеканні. Та ось нарешті почулося гудіння; воно все дужчало, і Берсеньєв побачив, як від скляної поверхні апарата заструмувала срібляста пелена… Ще через хвилину на місці табору виник уже знайомий Майгіну і Петі пейзаж — низький ліс, величезні валуни… Тільки тепер вулкан був зовсім близько, а місто під прозорим куполом — далеко, верст за дві. “Пінія” над кратером вулкана розрослась, уже застеляла все небо, і її з сухим тріском пронизували блискавки. Раптом пролунав приголомшливий гуркіт. Здавалося, Небо над вулканом розірвалось, із кратера вирвались язики полум’я, і по схилах його швидко поповзли потоки вогненної лави. Мимо заціпенілих від подиву геологів звідкись пробіг натовп людей у кольоровому одязі. Це були ті самі люди, яких Майгін і Петя бачили в перший раз, але тепер їх рухи не були ні плавними, ні величними. Вони бігли, рятуючись від вогненних потоків. Ось один із них зупинився і, схопившись за горло, упав. За ним упали ще кілька. Вони задихались, отруєні вулканічними парами. Петя з тривогою шукав серед них “сніжну красуню”. Нарешті він побачив її. Жінка стояла, хитаючись і затуляючи ніс і рот руками… Ще мить, і вона впала ниць, і багряне полум’я зімкнулося над нею. Петя ахнув і заплющив очі.
— Дивись, дивись! — крізь стиснуті зуби прошепотів Майгін.
Кроків за десять від них корчився на землі напівголий рудоволосий хлопчик. Ось він схопився за горло, перевернувся на живіт і застиг. Але з хмар пари і диму висунулась величезна постать, закована в сірий — тепер почорнілий — панцир. Гнучкі крючкуваті руки тягнулись до вмираючого хлопчика.
Геологи забули, що бачать лише відтворення якоїсь драми, яка відбулася дуже давно. Гігант у сірих обладунках, що йшов вбрід через вогненну ріку, приголомшив їхню уяву, заморозив свідомість…
Гігант зупинився над хлопчиком. Хвилина — і обладунки швидко розкрилися. Геологи впізнали золотокудрого чоловіка, якого вперше побачили на екрані “саркофага”. Він підняв хлопчика, вставив його ноги в незграбні голінки обладунків і захлопнув цей дивовижний костюм, наче футляр, у який вклав дорогоцінну скрипку… Потім нахилився, повозився півхвилини біля ніг чудесного футляра, і той попрямував просто у вогненну імлу, що відрізала його від казкового міста…
Майгін навіть зубами заскрипів:
— Врятував!
— А сам… — тихо сказав Берсеньєв.
Чоловік з бронзовим волоссям оглянувся: лава стрімко котилася на нього. Він ступив кілька кроків, волосся на його голові спалахнуло, і він упав…
Геологи навіть не помітили, як зникло страшне видіння, і, коли оглянулись навкруги, побачили звичайну мирну картину свого табору. Все було на місці, і над усім стояла спокійна тиша.
— Ну, це зовсім не те, Андрію Гавриловичу! — вигукнув Петя. — Ми бачили інше…
— Так, це зовсім не те. Я думаю, що це друга частина тієї картини, яку ми бачили з тобою, Петю. І треба сказати, це досить сильна її частина.
— Ваш досвід, Андрію, підтвердився, — сказав Берсеньєв, беручи в руки апарат і з величезною увагою розглядаючи його. — Ви маєте рацію, це якийсь ілюзійний апарат, що колись, мабуть, зафіксував картину виверження вулкана і загибель жителів нашого підземного міста. Це було дуже давно… Тепер для нас усе ясно: місто, знайдене нами в землі, було на поверхні, лава залила його, а жителі загинули, задихнувшись в отруйному газі, напевне — у вуглекислоті, яку викинув вулкан.
Петя покрутив головою, немов хотів одігнати від себе страшну картину.
— Яка безглузда смерть! — пробурмотів він.
— Так… Дивно, що вибух застав їх так несподівано, — зауважив Майгін. — До речі, як ви думаєте, врятувався цей хлопчик?
— Напевно, — сказав Берсеньєв.
— Тоді де ж він?
Берсеньєв знизав плечима.
— З того часу минули віки… Він помер, звичайно…
— Один, у пустому місті, — сказав Петя. — Мабуть, сумно було йому вмирати. А може, по нього приїхали?
— Хто?
— Ну… — Петя непевно помахав рукою. — Його одноплемінники… З інших міст.
— Не схоже, — сказав Майгін. — Це все твої фантазії, Петрусю, відносно “північної цивілізації”.
— До речі, — замріяно проговорив Берсеньєв, — ви помітили, що серед цих людей була тільки одна жінка?
Петя скочив.
— А може, не всі загинули? Може, хто-небудь залишився під час виверження в місті?
— Тоді де ж вони? Місто, пусте, ти сам бачив…
— А лампи! Як же горять ці лампи під землею, коли їх ніхто не засвічує?
— Так, це дуже дивно, і лампи, і багато іншого, що ми тут побачили, — це все загадки, — замислено відповів Берсеньєв. — А тепер, друзі, ходімте в підземне місто. Мені здається, що ми сьогодні повинні знайти Нене. У цьому нам допоможуть такі ж кулі, знайдені нами в кімнаті з живим портретом “сніжної красуні”.
“МЕТАМОРФОЗА” В БУДИНОЧКУ
У будиночку, де кілька днів тому зник Нене, як і раніше, на всьому лежав відбиток несподіваної, на багато віків завмерлої тиші, і тільки приглушена музика шелестіла у джерельному повітрі підземного світу.
— Ось, — казав Майгін і поклав на стіл кулю, знайдену у “спальні”. — Вона така сама, як і та. Б’юсь об заклад, що й вона дещо нам покаже.
Берсеньєв і Петя відійшли вбік, а Майгін розкурив папіроску і підніс її до металевого “гривеника”. “Метаморфоза” сталася майже вмить, і дія її розгорнулася тут же, в кімнаті. Очевидно, апарат демонстрував якийсь епізод, зафіксований у цій самій кімнаті ще до катастрофи. Все тут лишилося на своєму місці, тільки за столом з’явились нові “трони” і їх займали люди-гіганти, які були вже у двох попередніх “метаморфозах”. Тепер їх можна було розглянути зблизька… І Петя, на превелику свою радість, пізнав серед них прекрасну незнайомку. Вона сиділа поруч із золотоволосим чоловіком. Вони про щось говорили, вірніше, тихо співали дуетом якусь арію, що замінювала їм розмову.
Потім жінка встала і пішла до стіни. Петя пильно дивився на неї. Красуня пливла навколо столу, посміхаючись кожному, повз кого проходила, і її друзі, помахуючи рукою, вимовляли одне нескладне слово: “Еа” (Петя вирішив, що це було її ім’я). Сяюче, майже прозоре, променисте її плаття струмувало від плечей до ніг, як мерехтливі хвилі світла.
І Майгін, і Берсеньєв, і Петя вже встигли звикнути до думки, що вони бачать “озвучені” об’ємні зображення, що їх випромінювали чарівні кулеподібні апарати, але в чому полягала дія апаратів, як відтворювалось об’ємне зображення в повітрі, вони, люди 1913 року, знайомі лише з плоским екранним німим кінематографом, звичайно, зрозуміти не могли. Та вони ні на секунду не припускали думки, що бачать щось надприродне. Геологи вже не сумнівались, що вони зіткнулися з якоюсь вищою технікою. Не розуміли тільки одного: де і коли, в які часи могла існувати така техніка, коли жили люди, зняті в цих об’ємних картинах, і як могла така висока цивілізація лишитись невідомою сучасній науці…
Проте, одійшовши вбік і не відриваючи очей від чудесного видіння, Майгін, Берсеньєв і Петя ніяк не могли позбутися враження, що бачать справді живих людей — такі реальні, такі відчутні були ці привиди минулого, що виникли за круглим столом у сріблястих хвилях випромінювання. Здавалось, до них можна було доторкнутися. Петя не витримав: він простяг руку вперед і, як лунатик, пішов до прекрасної жінки, що легко ковзала по кімнаті. Берсеньєв і Майгін, затамувавши подих, стежили за ним. Петя підійшов до неї… Рука його висіла в повітрі, він заплющив очі від хвилювання, ще мить — і він би торкнувся плеча чудової незнайомки, що підходила все ближче, але вона не помітила його і пройшла… крізь нього… Вірніше, Петя пройшов крізь неї, як проходить нерухомий прибережний камінь крізь набіглу хвилю.
Незнайомка підійшла до стіни і тихим, мелодійним голоском промугикала:
— Уру!.. Уру!.. Ай!..
Частина стіни ввійшла в підлогу, і в ніші геологи побачили якийсь механізм, своєю формою схожий на людину. Було зрозуміло, що це механізм, але він, наче справжня людина, ступнув крок уперед на величезних ногах, подібних до складених поршнів, і став перед Еа.
Еа заспівала:
— Уру… ао… ао… гай…
Металевий гігант пройшов до протилежної стіни кімнати і там зупинився. Піднялася його трубоподібна рука, з неї на стіну бризнув рубіновий промінь.
— Уру, ао гай!
“Уру!.. Це страховище має ім’я?” — здивовано дивлячись на штучного служника “снігової красуні”, подумав Петя. Знову частина стіни беззвучно ввійшла в підлогу, а на її місці з’явилася темна ніша. Уру ступнув у нішу, там спалахнуло яскраве світло, потім підлога ніші почала опускатися, і механічна людина попливла кудись униз. Коли казан, який замінював голову Уру, зник, Майгін підбіг, щоб зазирнути в нішу, але боляче стукнувся лобом об стіну.
— Обережно, Андрію! — сказав Берсеньєв. — Ви розіб’єте собі лоба…
Майгін розсміявся:
— Анафема! Це так природно!
А Петя тим часом зачаровано дивився на живі зображення мешканців таємничого світу. Безперечно, вони розмовляли, ці молоді боги в образі людей, що потім так трагічно загинули під час виверження вулкана. Але то була не звична для нашого вуха мова, а скоріше спів і музика водночас. “Опера!” — майнуло в голові студента. Так, щось оперне, щось величне було у зовнішності цих прекрасних істот, у їхньому співучому говорі, плавних рухах. Петя та його друзі почали розглядати одяг людей за столом і помітили, що це не тканина, а гра кольорових променів, які виходили з набору різнобарвних кульок. Ці кульки кожний носив на шиї, мов намисто. Променистий одяг ніби струменів і циркулював уздовж їхніх красивих довгастих тіл. Тут сиділо п’ять чоловіків, шостою була Еа…