Панель стіни, де зник Уру, знов увійшла вниз, і з освітленого люка виринула спочатку казаноподібна голова, а потім і весь металевий велетень. У “руках” він тримав, наче букет польових квітів, велике кришталеве блюдо, повне різноколірних коржиків, і прозорий келих, схожий на грецьку вазу, з рідиною яскраво-червоного кольору. Плавним рухом він поставив усе це на стіл. “Снігова красуня”, радісно посміхнувшись, проспівала коротеньку музичну фразу, щось подібне до “А-о…” Чоловіки схвально захитали головами і простягли руки до букета коржиків.
Але раптом сріблясте випромінювання навколо ілюзійного апарата почало меркнути, і незабаром чудесні привиди зникли.
Петя кинувся до Майгіна і схопив його за руку:
— Андрію Гавриловичу! Ви бачили? Це була вона!
— “Як осяйне видіння раю, як чистий геній красоти”. — Майгін глянув на Берсеньєва: — Що ви скажете про цю оперу, Клавдію Володимировичу?
Берсеньєв підійшов до столу.
— Якщо сцена, яку ми бачили, була коли-небудь зафіксована ілюзійним апаратом у цій кімнаті, то тут є хід до підвалу, а в іншому місці — ніша з металевою людиною.
— Андрію Гавриловичу, а пам’ятаєте, ми отут на підлозі знайшли бляшанку з вугіллям, яку покинув Нене?
— Так! І саме тут зникли сліди хлопчика…
Друзі запалили цигарки і почали обшарювати стіну, тикаючи скрізь жевріючими вогниками. Зненацька частина стіни відокремилась і поволі ввійшла в підлогу: сталося те саме, що вони бачили під час останньої “метаморфози”. Перед ними була темна ніша, і Майгін, уже не боячись стукнутися лобом об стіну, зазирнув у неї. Одразу стеля і стіни її освітилися. Майгін одхилився назад, і світло погасло.
— Гра з вогнем! — захоплено вигукнув молодий геолог. — Тисяча і одна ніч!
Берсеньєв уважно дивився, напружено думав і нарешті сказав:
— Думаю, ми тут маємо справу з тим же тепловим пристроєм… Адже ми теж випромінюємо якусь невидиму енергію. Найімовірніше, вона і вмикає тут світло. Вона ж діє і на екрани з живими портретами… А втім, може, це й не так… Не знаю…
— Так чи не так, а нам треба проробити те, що робила білява красуня… — сказав Майгін і осміхнувся. — Ми зараз не кращі за мавп, які повторюють усі маніпуляції зоолога, що їх вивчає…
— Треба спуститися вниз, — резюмував Берсеньєв.
Петя знову зазирнув у нішу.
— Якщо це електричний ліфт, то де ж кнопки?
Але Майгін уже вирішив:
— Треба пошукати. Підземний замок ми знайшли, привиди в ньому бачили, потайні, двері і підземний хід виявили. Все відбувається, як у середньовічних рицарських романах. Будемо ж безстрашними рицарями до кінця і спустимось у це похмуре підземелля,
— Я спускатимусь першим, — рішуче заявив Петя.
— Будь ласка! — погодився Майгін. — Але спочатку треба знайти таємничу кнопку…
Він зробив крок уперед, ніша знову освітилася яскравим фосфоресціюючим вогнем, і як тільки Майгін ступнув на її підлогу, одразу ж почав повільно спускатися. Петя хотів було плигнути слідом за Майгіним, але Берсеньєв схопив його за руку… Нахилившись, вони мовчки стежили за молодим геологом.
Майгін спустився на глибину майже трьох сажнів, потім “ліфт” зупинився. Оглянувшись, Майгін побачив, що він у великій кімнаті з безліччю полиць, заставлених якимись ящиками. Майгін вийшов з “ліфта” і пішов уздовж полиць. Висунувши один ящик, він побачив у ньому різноколірні коржики, точнісінько такі, як ті, що виніс звідси залізний Уру.
— Андрію Гавриловичу! — гукнув зверху Петя.
— Егей! — озвався Майгін.
— Ну, що там?
— Велика кімната! Це, мабуть, продовольчий склад, у ящиках якісь коржики!
— А Нене там?
— Нема нікого! Тут далі є ще кімната! Я зараз!.. — глухо долетіло вже звідкись здалеку.
Майгін, певно, віддалявся.
Минули дві томливі хвилини, потім ще дві, потім п’ять хвилин… Знизу не долинало ні звуку.
— Андрію Гавриловичу! — покликав Петя.
— Андрію! — загудів Берсеньєв, нахилившись над люком.
Ніхто не озивався.
— Клавдію Володимировичу! З ним щось трапилось! Треба взяти вірьовку, я спущуся вниз… Ми повинні йому допомогти, — хвилюючись, сказав Петя.
— Не думаю, щоб тут була якась пастка, — заперечив Берсеньєв. — Можливо, там довгі переходи. Андрій, певне, шукає хлопчика.
— А що як він заблудив?
— Тоді спустимося ми. А поки що почекаємо.
Минуло ще хвилин п’ятнадцять, протягом яких Петя п’ятнадцять разів поривався стрибнути вниз. Берсеньєв стримував його. Нарешті почулися віддалені голоси”. Саме голоси, а не один голос. Внизу хтось розмовляв, наближаючись до люка. Тут навіть спокійний Берсеньєв не витримв і закричав над люком:
— Андрію! Це ви, Андрію?
— Ого-го! — долинуло знизу. — Це ми-и!
— Нене! — вигукнув Петя і так рвучко сунувся в нішу, що не впав тільки завдяки Берсеньєву, який вчасно схопив його за куртку.
— Ого-го! — донісся знову вже досить чіткий голос Майгіна.
— Ого-го! — повторив за ним дзвінкий хлопчачий голос.
І в ту ж хвилину Берсеньєв і Петя побачили внизу Майгіна, а поруч з ним маленького ламута. Нене крутив головою, зазираючи вгору, і скалив зуби.
— Живе, бісеня! Ось він! — крикнув Майгін. — Але як ця штука піднімається нагору? Не збагну.
Він ступив на площадку “ліфта” і враз помітив, що вона сама повільно поповзла вгору.
— Нене! Сюди! — крикнув Майгін.
Схопивши хлопчика за руку, він ледве встиг втягнути його на “ліфт”.
Коли вони піднялися нагору і Петя від надміру почуттів обняв Нене, Майгін сказав:
— Далеченько ж він заховався. Коли б не привиди господарів цього будинку, дідька лисого ми б його знайшли.
— У нього чудовий вигляд! — сказав Петя. — А я думав, що він давно помер з голоду.
— Чого йому вмирати, коли він потрапив, як мишеня, в головку сиру! Там харчів вистачить років на двадцять, — посміхаючись, сказав Майгін і поплескав Нене по щоці, колись блідій і дряблій, а тепер повній і рум’яній. — Бач, яку пику нажив на чужих хлібах, порося!
Майгін вивернув у Нене кишені, звідти посипалися різноколірні кубики й кульки, схожі на цукерки.
— Мій цукор! — вигукнув Нене і, відсторонивши руку Майгіна, почав збирати на підлозі свої ласощі.
— Карош цукор… Їж, — сказав він, простягаючи Петі “цукерку”.
Петя нерішуче взяв її і почав розглядати.
— Це що, цукерки? — здивовано спитав він.
— Не знаю, — сказав Майгін. — Якщо це й цукерки, то вони, в усякому разі, врятували Нене від голодної…
Він не закінчив фрази. Берсеньєв міцно стиснув його руку. Майгін оглянувся. На порозі кімнати стояв високий чоловік вельми дикої зовнішності, з важкою мисливською рушницею за плечима.
МИСЛИВЕЦЬ З ІНТЕГРАЛАМИ
Високий чоловік з рушницею мовчки розглядав геологів і маленького ламута. Погляд його блискучих чорних очей був холодний, жорстокий.
— Хто ви? — різким, хриплуватим голосом спитав він.
У першу мить усім, навіть Нене, здалося, що перед ними господар будинку, в який вони непрохано вдерлися, — так владно і нетерпляче прозвучало запитання.
Майгін переглянувся з Берсеньєвим і сказав:
— Ми петербурзькі геологи. Випадково знайшли у землі це… місто і ось… вивчаємо його.
Запала невелика пауза, протягом якої геологи вже спокійніше й уважніше оглянули незнайомця. На ньому був шкіряний, добре-таки подертий костюм, високі мисливські чоботи і крислатий брудний капелюх. Важкий пояс-патронташ трошечки звисав на животі, за плечима висів рюкзак. Чоловік цей давно не голився і заріс до очей клочкуватою рудою бородою. У нього було худе, змарніле обличчя і палаючі нездоровим нервовим блиском глибоко запалі очі.
Раптом незнайомець усміхнувся.
— Так це ви? — сказав він. — Я чув, що тут біля Коронної сопки працює геологічна партія. Я вас шукав…
Чоловік підійшов і потиснув руку Берсеньєву, Майгіну, Петі і ласкаво поплескав Нене по щоці.
— …Але я не думав, що знайду вас… — він оглянувся, — у такій незвичайній обстановці.
— З ким маємо честь? — спитав Берсеньєв. Незнайомець незграбно вклонився і відрекомендувався:
— Костянтинов. Мисливець. Прямував на власному боті до Командорів. На траверсі мису Олютинського шторм розбив об каміння мій бот вщент. На шлюпці я дістався до берега, а потім з ламутами й до вас… Думаю до найближчого порту йти сушею, — помовчавши, додав він.
Берсеньєв і Майгін переглянулися: цей несподіваний гість не входив у їхні плани і загрожував у найближчому майбутньому навалою на чудесне місто начальства, нероб-обивателів, а можливо навіть і шахраїв. А геологи вже полюбили це місто і крок за кроком відкривали все нові сторінки його таємниці.
— Але я все-таки не розумію, — голосно заговорив мисливець і заходив по кімнаті, здивовано розглядаючи меблі і світні стіни. — Ви кажете, що знайшли це місто в землі. Як? Звідки воно тут узялося?..
— Ми б дорого заплатили, коли б могли відповісти на ваше останнє запитання, — сказав Майгін. — Але… може, вийдемо на свіже повітря, Клавдію Володимировичу?.
— Так, піднімемося на поверхню, — погодився Берсеньєв. — Якщо ви вже побували тут, то ми змушені, пане Костянтинов, багато вам розповісти і про дещо домовитись.
— Чудово! — сказав мисливець і, востаннє окинувши поглядом кімнату, рушив попереду всіх до виходу.
…Того ж дня, сидячи біля вогнища коло палатки, вони розповіли все своєму гостеві і показали (на превеликий жах Нене) “метаморфози” кулястих апаратів.
Несподіване вторгнення цього дивного чоловіка спочатку не сподобалося Берсеньєву, особливо його збентежили наміри мисливця негайно вирушити на південь, у порт. Але Майгін встиг йому шепнути:
— А знаєте, він, здається, непоганий хлопець. Не талалайка. З ним можна домовитись.
Берсеньєв схвально хитнув головою: Костянтинов уже встиг вселити йому довір’я.
Коли мисливець вислухав розповідь Майгіна, яку Петя весь час перебивав захопленими репліками, і став свідком давно минулих подій, відтворених “ілюзіоном” (так Майгін називав кулясті апарати), він довго мовчав, втупившись широко розкритими очима в тліюче багаття. Нарешті, підвівши голову і дивлячись в очі Майгіну, сказав:
— Ви розповіли і показали мені дивні речі. Але я не скажу вам, що це не вкладається у моїй голові. Навпаки, все, що я почув, добре узгоджується з… З чим узгоджується, дозвольте поки що не говорити. Боюсь, що ви вважатимете мене за божевільного… Я повинен перевірити одну неймовірну гадку; яка спала мені на думку, коли ви розповідали…
У цю хвилину він був схожий на одержимого: патлатий, неголений, з палаючими очима.
— Але для того щоб перевірити, потрібен час, а ви, якщо я не помиляюсь, збиралися незабаром вирушати на південь? — обережно спитав Берсеньєв.
— Ні! — вигукнув той і спохватився. — Тобто я хочу просити у вас дозволу залишитися поки що тут, щоб разом з вами вивчати ваше відкриття.
Майгін міцно потиснув йому руку:
— Ми від щирого серця будемо раді…
Берсеньєв дружньо посміхнувся і хитнув головою.
Але Петя і Нене не стрималися від прояву своїх почуттів.
Студентові мисливець одразу ж здався надзвичайно цікавою людиною, і, тиснучи руку Костянтинову, він сказав зривистим голосом:
— Я певен, що ми разом з вами розгадаємо цю загадку стародавньої північної цивілізації!..
А Нене сунув у руку мисливцеві цукерку з підвалів підземного міста і, усміхнувшись, сказав:
— Їж… Карош… цукор…
Вночі, коли лягали спати і Костянтинов пішов у палатку (геологи ніяк не наважувались переїхати жити у підземне місто), Берсеньєв тихо сказав Майгіну:
— А знаєте, Андрію, він зовсім не схожий на мисливця.
— Хто ж він, по-вашому? — спитав Майгін.
— Не знаю, хто, тільки не мисливець…
* * *
…Минув ще тиждень. Протягом цих днів Костянтинов не виходив з підвалів підземного міста. Він знайшов там якісь великі відділення, заставлені машинами і величезними апаратами. Коли Майгін і Берсеньєв одного разу спустилися до нього, він здався їм водолазом, який оглядає машини затонулого корабля. Переходячи від одного механізму до іншого і час від часу дивлячись у якісь креслення, витягнені з рюкзака, він щось записував і робив складні обчислення. Зазирнувши у його блокнот, вкритий математичними формулами, Майгін сказав:
— Ого! Вища математика…
Костянтинов суворо подивився на молодого геолога і відповів:
— Так. У мене тут вища. А це, — він показав на машини, — математика найвища.
Геологи не набридали йому ніякими передчасними розпитуваннями, відчуваючи, що цей несподіваний захожий знає про підземне місто щось таке, чого не знають вони, і тому вирішили набратися терпіння і чекати, коли він закінчить свої дослідження. Самі ж вони розподілили між собою різні об’єкти у підземному місті і теж щодня вивчали їх.
Нарешті якось Костянтинов оголосив, що він закінчив вивчення механізмів у підвалах міста.
— Пам’ятаєте, друзі мої, коли ви вперше розповідали мені історію вашого відкриття і показали перші об’ємні картини ілюзійного апарата, я сказав вам, що повинен перевірити одно неймовірне припущення. Я закінчив перевірку. Моя здогадка підтвердилась. І про це я завтра доповім вам.
— А чому не сьогодні? — спитав Петя.
— Тепер ніч. Якщо я вам скажу сьогодні, ви не спатимете. А спати вам треба. Бачите, до чого мене довели безсонні ночі, — Костянтинов показав на свої запалі щоки. — А крім того, — додав він посміхаючись, — мені хотілося б зробити своє повідомлення нашому маленькому науковому товариству у більш урочистій обстановці.
— Згоден! — сказав Майгін.
— Я теж, — підтримав Берсеньєв і додав, лукаво усміхаючись: — І все ж мушу признатися, що вперше зустрічаю мисливця, який носить у своїй сумці креслення, знає інтеграл Ейлера і урочисту обстановку наукових товариств.
Костянтинов розсміявся чудним хрипким сміхом, не змінивши при цьому суворого виразу свого аскетичного обличчя.
— Ви сумніваєтеся, Клавдію Володимировичу, що я мисливець? Даремно. Я справді мисливець. Тільки моя дичина якась неземна. Про це теж розповім вам завтра. А тепер на добраніч.
І він попрямував до своєї палатки.
* * *
Другого дня Берсеньєв, Майгін, Петя і Костянтинов зібрались у блакитному котеджі з “саркофагами”. Петя поставив на круглий стіл келихи з яскраво-червоним напоєм, цукерки і кольорові коржики, які приніс Нене з підвалу будинку. Костянтинов розклав біля себе свої креслення, блокноти і почекав, поки Майгін і Берсеньєв сядуть за стіл.
— Якщо ви, колеги, не заперечуєте, — сказав він, — я запропоную порядок денний нашої наради.
Берсеньєв ствердно хитнув головою. Майгін не витримав і засміявся:
— Анафема! Як урочисто! Прямо тобі академія. І далекосхідний Дон-Кіхот у ролі президента підземної наукової асамблеї. Слухайте, Костянтинов, ви або трошки, або зовсім божевільний. Але, слово честі, ви мені подобаєтесь!
— Ви теж, — посміхаючись, відповів Костянтинов.
— Божевільний?
— Ні. Подобаєтесь мені. Та ми ще встигнемо освідчитися, любий Майгін. А тепер почнемо нараду. Першим повинен виступити наш юнак. — Костянтинов глянув на Петю. — Хай скаже, які страви він поставив на цей стіл. Потім шановний Клавдій Володимирович доповість нам про свої спостереження над немеркнучими світилами цього підземного міста, а тоді ви, Майгін, розповісте про нові картини “ілюзіону”, які ви бачили. Останнім доповідатиму шановному товариству про свої дослідження я…
— Добре, — почав Петя. — Я скажу. Але ви їжте. Це дуже смачні їства. Я назвав їх “А-о”, бо так називала їх жінка, яка в “ілюзіоні” частувала своїх гостей. Запивайте “вітном”. Це якийсь поживний і освіжаючий напій, схожий на вино. Тому я і назвав його “вітном” від слова “віта” — життя. Звичайно, цю їжу і питво повинні ще дослідити хіміки, а найголовніше — дізнатися, чому вони так довго зберігаються, не псуючись… Я пересвідчився, що одного коржика досить, щоб заспокоїти голод майже на цілий день. Нене за кілька днів, проведені в підземеллі, зовсім переродився. Ви пам’ятаєте, який він був? У мене теж раніше завжди болів шлунок, а тепер їм ці коржики, і все наче рукою зняло.