Майгін мовчав, уважно і серйозно дивлячись в очі-вуглики Арнаутова. Нарешті, одвівши погляд, у роздумі сказав:
— А, власне кажучи, що ж іще з нею можна зробити, як не полетіти на ній? Якщо це справді зоряний корабель і якщо він може піднятися, незважаючи на те, що похований під міцними шарами лави, туфу, пісковиків тощо…
— Це справді зоряний корабель, і він справді злетить у повітря, — твердо сказав Арнаутов. — А шари — це дурниця.
— Дай боже! Хоча, відверто кажучи, мені і моїм друзям шкода буде розлучатися з цим підземним чудом. Ми звикли до нього, полюбили його.
— А навіщо вам з ним розлучатися? — пильно дивлячись на Майгіна, спитав Арнаутов.
Молодий геолог здивовано підняв брови:
— Тобто?
— Тобто ми можемо полетіти всі разом і навіть ще декого взяти з собою. Я, наприклад, візьму з собою дружину. Я дуже її люблю, і мені важко було б з нею розлучатися надовго.
— Летіти?.. Я?.. Та ви що, Костянтине Платоновичу, жартуєте?..
— Я не вмію жартувати! — різко відповів Арнаутов, але одразу пом’якшив тон: — Я розумію, що приголомшив вас своєю несподіваною і незвичайною пропозицією. Але ви все-таки подумайте, і, коли щось вирішите, дасте мені відповідь.
— А я й думати не буду, — посміхаючись, сказав Майгін. — Я з тих, хто повзає, Костянтине Платоновичу. Я кріт, риюся в землі… Про таких, як я, Максим Горький сказав: “Народжений повзати літати не може”…
— З вами важко говорити, Майгін, — холодно сказав Арнаутов. — Коли ви відчуваєте слабість вашої позиції, то починаєте жартувати. А тим часом ви не блазень і не боягуз. Я встиг вас трохи узнати… Подумайте над моєю ідеєю, справа варта того, щоб над нею задуматися. Дивіться, ми залишимося тут на рік, розберемося в механізмах і керуванні — не може бути, щоб ми не могли розібратися, — потім ви поїдете на материк, підберете кількох супутників…
— Оце я можу обіцяти навіть тепер, — посміхнувся Майгін. — Я думаю, що охочих до сильних відчуттів, таких, як ви, можна буде знайти…
— Але ви подумаєте над моєю пропозицією?
— Навіщо я вам?
— Я вас питаю, Майгін…
— Який ви, справді!.. Ну добре, подумаю, не хвилюйтесь.
Два дні слова Арнаутова не виходили у Майгіна з голови. Він сердився, сміявся з себе, сто разів одмахувався від цієї думки.
“Та ну його к бісу! Потрібен мені цей політ! Арнаутов маніяк, а я над його маяченням сушу голову. Навіщо мені летіти у якусь безодню до чорта в зуби? Мені і на землі добре. Тут у мене є пласти, надра, є батьківщина, яку я люблю… З мене досить!..”
Але суворе обличчя Арнаутова через хвилину поставало перед його очима, і Майгін у думці говорив на свою адресу все те неприємне, що, здавалось, Арнаутов сказав би, коли б знав його думки,
“Боягуз!.. Обиватель!.. Ти вважаєш себе людиною, науки?.. Який же ти вчений, коли боїшся взяти участь у винятковій історичній експедиції? На Далекий Схід поїхав длубатися в землі, а на більше зважитися не можеш… “Народжений повзати літати не може!” А тільки подумати, що можна було б побачити “там”! Як можна збагатити науку!.. За весь час існування Землі на долю ечєних не часто випадало щастя брати участь у подібних експедиціях”.
Але одразу ж, заступаючи Арнаутова, випливав перед Майгіним образ Ніночки Росс, і запал його холонув.
“Ні! Не можу. Аллах з ними, з зірками і планетами… Та й як це летіти?.. З зав’язаними очима в безодню, на неминучу смерть… Дурниці!.. А втім, я даремно сушу собі голову. Цілком ясно, що навіть цей маніяк Арнаутов нікуди не полетить… Якщо ми справді знайшли в землі зоряний або міжпланетний корабель, то його неможливо звільнити від багатовікових нашарувань. Для цього потрібні великі гроші, тисячі робітників… Фантастика!.. Але припустімо, який-небудь Рябушинський розщедриться, дасть гроші: — ми відкопаємо корабель… Що далі?.. Хіба Арнаутов зможе взнати таємницю його керування, збагнути секрети його машин? “Залишимося тут на рік… Розберемося…” Дідька ти розберешся, інженере! І за сто років не розберешся. На що ти сподіваєшся, коли зараз авіатори літають мало не з швидкістю єлизаветинської карети на своїх недоладних етажерках? Куди спрямуєш зоряний корабель, якщо навіть піднімеш його, і як будеш керувати ним у безповітряному океані?”
Всі ці думки не давали спокою, будоражили уяву молодого геолога, але вони ж і заспокоювали іноді Майгіна: “Ніхто нікуди не полетить, аж поки людина сама, своїми силами, не побудує казковий зоряний корабель… А Арнаутов? Важко зрозуміти, хто він, — божевільний, дивак і безпредметний мрійник чи, може, вчений, що прокладає нові шляхи в науці? А що, як він розгадає секрет керування загадковими машинами підземного міста, що, коли запустить їх і, розметавши давні шари лави і пісковика, підніметься у зоряну височінь?..” і знову пригадувалися гнівні слова Горького: “Народжений повзати літати не може”… “Невже я справді тільки кріт?”…
В кінці третього дня Майгін сердито відкинув блокнот, у який записував під диктовку Арнаутова про механізми, і випалив:
— Згода. Лечу з вами.
Арнаутов радісно посміхнувся. У ту ж мить десь нагорі почувся крик Петі:
— Костянтине Платоновичу! Андрію Гавриловичу! Де ви? Виходьте! Ніна приїхала!
ДРУГЕ ЗАСІДАННЯ “НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА”
Майгін, не промовивши й слова, повернувся і побіг до “ліфта”. Арнаутов пішов за ним.
— Хто приїхав? — спитав інженер.
— Наші… анадирці. Ніна Росс і Венберг. І ще якийсь доктор… Та ви не хвилюйтеся, Костянтине Платоновичу, це все свої. Правда, доктора я не знаю… Теж, мабуть, засланець.
— А я і не хвилююсь. — Арнаутов усміхнувся. — Мене тепер голими руками не візьмеш… До речі, Венберг… Це не Григорій Миколайович?
— Так, Григорій Миколайович Венберг. Ви з ним знайомі?
— Зустрічалися… — непевно сказав Арнаутов.
На “верхній палубі” корабля-міста їх чекав Петя.
— Приїхали! — вигукнув він. — Ніночка загоріла, обвітрилася…
— Де вони? — спитав Майгін.
— Там, у таборі.
Вони зіткнулися з новоприбулими біля входу в печеру — тим не терпілося скоріше подивитися на “підземне чудо”. Ніна Росс, студентка і однокурсниця Петі, теж практикантка, струнка дівчина років двадцяти трьох, злякано відсахнулась, коли з похмурого підземелля до неї з захопленим ревом кинувся запорошений, зарослий щетиною чоловік у розстебнутій куртці.
— Господи, Майгін, не можна ж так! — хмурячись і посміхаючись одночасно, говорила вона, поки Майгін, поблискуючи білими зубами, тряс її руки. — У мене навіть серце спинилося…
— Пробач, пробач, Ніночко… Це я не навмисно. Нарешті ви приїхали! Ми вам тут таке покажемо… Здрастуй, Григорію Миколайовичу! — Майгін відпустив нарешті руки Ніни і обернувся до Венберга, який стояв поруч і посміхаючись дивився на нього: — Давай, брат, обнімемося з радощів…
Друзі розцілувалися.
— Ось, — вів далі Майгін, — дозволь представити тобі Костянтина Платоновича Арнаутова.
— Арнаутов? — Венберг зробив крок до інженера. — Костя! Ти? Очам не вірю!.. Як ти сюди потрапив?
Кілька років тому Арнаутов і Венберг вчилися разом у Петербурзькому університеті. Правда, Арнаутов вчився на інженерному, а Венберг — на геологічному, але жили вони в одній кімнатці на Виборзькій стороні, ділились останньою копійкою, палко сперечалися і міцно дружили. Незабаром після закінчення університету вони загубили один одного. Ця зустріч для обох, правду кажучи, була несподіваною.
— Он який ти став! — промовив Венберг, поклавши руки на плечі інженерові і оглядаючи його з голови до ніг. — Змарнів, витягнувся… І не впізнаєш. То як ти опинився тут?
— Утік з заслання, — невесело усміхнувся Арнаутов.
— Був на засланні? За що? Політика?
— Ні, за підпал…
— Ах, так, так, пригадую… Звичайно… Це ті твої ракети, так? Ну добре, про це потім. Познайомтесь, ось доктор Васенькін Сергій Іванович. Прекрасна людина, рекомендую…
Доктор, маленький, сухий чоловічок з чеховською борідкою і в пенсне, вклонився.
— Теж засланий, — сказав він тонким голосом. — Правда, не втікач.
— І теж за підпал? — не стримався веселий Майгін.
— Ні… За політику. Я соціал-демократ.
— Ну, добре, добре, — втрутився Берсеньєв. — Панове, будете відпочивати з дороги?
— Який там відпочинок! — вигукнув Венберг. — Показуйте нам, що ви знайшли…
— Так, так, будь ласка, Клавдію Володимировичу! — підхопила Ніна.
Берсеньєв оглянув усіх і сказав:
— Добре, друзі. Ходімо.
Біля входу в печеру Майгін схопив Венберга за рукав.
— А доктора навіщо притяг сюди? — пошепки спитав він.
— На всяк випадок, — зробивши страшні очі, відповів Венберг. Потім скоса подивився навкруги і додав: — Сергій Іванович розумна людина, можеш не хвилюватись. Зрештою, він тут не як професіонал.
Новоприбулі ночували у кораблі-місті. Та навряд чи хто з них заснув у цю ніч. Надто незвичайне було все, що вони побачили і почули, — чудові будинки, в яких двері самі відчинялися, лабораторії з дивовижними приладами, безперервна тиха музика, “вітно” і кольорові коржики, гігантські надра, заповнені незвичайними механізмами, нарешті, сцени і живі картини, відтворювані “ілюзіонами”… Венберг перелякався на смерть, коли з білого овального дзеркала над “саркофагом” на нього глянула “снігова красуня”, і довго потім стояв приголомшений, хрестячись. Ніна відверто плакала, розмазуючи по обличчю сльози, коли в клубах пару і багрових відблисках виверження гинули горді і прекрасні господарі міста-корабля. Доктор Васенькін метався між “живими портретами” і сценою танцю Уру, хмурився, потирав пенсне і бурмотів собі під ніс щось про гальванічний струм і про шарлатанство. Словом, новоприбулі були вражені й пригнічені. Якщо в них і був якийсь сумнів щодо розуму Берсеньєва, Майгіна і Петі, то з того моменту, коли вони самі переступили поріг підземного міста, цей сумнів зник. Правда, зате виник сумнів зовсім іншого характеру…
На другий день ополудні Берсеньєв запросив всіх у будинок, розташований у центрі міста, — білу красиву споруду, що своєю формою скидалася на головку цукру. Всі зібралися у великому залі з блискучими дзеркальними стінами і високою куполоподібною стелею. Слово взяв Берсеньєв.
— Панове… — сказав він і одразу ж виправився: — Друзі! Тепер, коли наші “анадирці” з нами, ми повинні разом обговорити, що робити з нашим відкриттям.
Арнаутов здригнувся і переглянувся з Майгіним. Майгін підморгнув йому.
— Я і більшість присутніх тут, — вів далі Берсеньєв, — впевнені, що ми перебуваємо на зоряному або міжпланетному кораблі, який прилетів на Землю кілька століть тому з світового простору.
— Це ще треба довести, Клавдію Володимировичу, — тихо сказав Венберг.
— Звичайно, — погодився Берсеньєв. — Прямих доказів у нас немає, але багато з того, що ми тут бачимо, не допускає іншого пояснення. А втім, значно краще за мене обізнаний у цьому наш новий товариш, пан Арнаутов. Може, ви скажете, Костянтине Платоновичу?
Арнаутов підвівся і заговорив, дивлячись спідлоба на Венберга.
— Дехто з вас, панове, знає, що я прихильник ідей Ціолковського, який створив теорію ракетного руху. Це єдиний вид руху, здатний перебороти земне тяжіння і зробити нарешті, реальністю мрію людства про міжпланетні польоти…
— Перший, хто прилюдно висловив цю ідею, по-моєму, був не Ціолковський, а відомий французький письменник і дуелянт Сірано де Бержерак, — насмішкувато зауважив Венберг. — Правда, його книжка “Інший світ, або Імперії Місяця” була тільки жартом дотепної людини. Французи дуже люблять гумор…
— Так, Григорію Миколайовичу, в епоху Людовіка чотирнадцятого це звучало як жарт, але в наш час, коли весь учений світ збудоражила нова механіка Ейнштейна, коли навіть політичні діячі, наприклад, відомий марксист Ленін, пишуть про нову фізику як про “знімок з гігантських швидких реальних рухів”, ідея ракетного руху сама стає реальністю… Так от… як винахідник ракетних літальних снарядів я тут старанно придивлявся до механізмів у донній частині цього підземного феномена і впевнився, що переді мною не що інше, як велетенські ракетні камери… — Арнаутов замовк, намагаючись знайти порівняння, яке було б зрозуміле всім. — Признаюсь, що під час цих своїх досліджень я був схожий на людину, яка колись з’їла вишню і лишила собі кісточку” щоб її посадити. Вона ніколи не бачила вишневого дерева, але якось забралась у чужий сад, побачила плодові дерева без плодів і, пожувавши тільки один зелений листочок з найближчого дерева, з особливого смаку листочка зрозуміла, що потрапила у вишневий садок… Це тільки метафора, звичайно… Але, крім цієї “вишневої аргументації”, я припас і інші докази астрального походження цього знайденого вашими товаришами підземного міста…
— Якби це місто на наших очах з підземного перетворилося б у надземне і хоча б трохи полетіло, це було б найнезаперечнішим доказом його космічного походження, — лукаво посміхаючись, сказав Венберг,
— Його треба тільки звільнити від могильної землі, тоді побачите, як воно полетить, — почервонівши, сердито сказав Петя.
Венберг благодушно захитав білявою головою:
— Боже вам поможи! Але, можливо, все це значно простіше? Може, це якась невідома нам цивілізація? Між іншим, Костянтине Платоновичу, чи не спадало тобі на думку, що це просто американське селище контрабандистів найновішого типу?
— Ні!.. — різко відповів Арнаутов.
— Над ним вулканічні виверження і напластування багатовікової давності, — сказав Берсеньєв.
— Але місто могло бути створене і в землі, в печері, у глибині старих пластів, — не здавався Венберг.
— А загибель людей біля цього ж міста, але не підземного, а в той час ще надземного? — хвилюючись, спитала Ніна.
— Я не розумію, про що ти, Ніночко, говориш, — Венберг обернувся до дівчини.
— Я кажу про живу картину, про метаморфозу “ілюзіону”, в якій показано цей момент.
— Ну, Ніночко, цих атракціонів в Америці тепер скільки завгодно.
— Об’ємних живих картин? — спитав Майгін.
Венберг мовчав.
— Костянтине Платоновичу, розкажіть шановному товариству про свої спостереження над енергетикою підземного міста, — звернувся Берсеньєв до Арнаутова.
— Ми знайшли тут дуже багато механізмів, які діють при контакті з джерелом променистої енергії, наприклад, інфрачервоного проміння, — тоном професіонального лектора заговорив Арнаутов. Як це не дивно, але він не був ні схвильований, ні роздратований. — Деякі апарати явно реагують навіть на появу, якщо можна так сказати, в їхньому “полі зору” якоїсь живої істоти. Тут подразником, мабуть, є зображення. В експериментах з так званими “живими портретами” ми переконалися, що, крім зображення людини, яка підходить до зображень, імпульсом для них є ще й якісь біологічні флюїди, що виходять із людського мозку, коли людина хоче викликати ту чи іншу реакцію цих загадкових “портретів”.
— Телепатія? — з усмішкою спитав тонким голосом доктор Васенькін.
— Так… щось подібне. Але які джерела енергії живили тут транспортні двигуни і до цього часу живлять освітлювальну систему і багато інших механічних пристроїв, ми точно сказати не можемо… — вів далі Арнаутов.
— “Живлять до цього часу?” Тобто уже кілька сотень років? — швидко спитав Венберг.
— Так… кілька століть, — спокійно підтвердив Арнаутов. — …Ми цього не з’ясували. Логічно міркуючи, можна назвати лише єдине мислиме джерело енергії, яке існує десь тут, але, очевидно, старанно заховане, вірніше, дуже добре ізольоване. Це енергія якогось елемента, подібного до радію.
— Ви маєте на увазі природне розкладання чи штучне розщеплення, якого за останні роки наполегливо добивається у своїх дослідах з атомом лорд Резерфорд? — уже серйозно спитав Венберг.
Арнаутов на мить одвернувся, і всі побачили за його спиною чорну (схожу на класну) дошку. Арнаутов швидкими ударами крейди написав на ній формулу: