E = mc2
— Ви знаєте цю формулу, панове?
Венберг, Майгін і Берсеньєв ствердно кивнули.
— Звичайно, — відповів Берсеньєв, — це відома формула Ейнштейна про пропорціональність між масою будь-якого тіла і відповідною їй енергією. Але при чому тут вона?..
— А ось при чому. В минулому році моя дружина прислала мені цікаві матеріали про так званий сольвеєвський з’їзд фізиків, що відбувався два роки тому. На цьому з’їзді разом з Ейнштейном, Ланжевеном, Лоренцем, Резерфордом та іншими світилами сучасної фізики була присутня молода жінка, руки якої були обтягнені глухими високими рукавичками. Коли Ейнштейн спитав її, що у неї з руками, вона посміхнулась і написала пальцем у повітрі оцю формулу… — Арнаутов показав на дошку. — Жінка сказала: “Мої руки обпалені промінням радію… Це найкращий доказ справедливості вашої формули, пане Ейнштейн, формули, що виражає дію енергії, яка дорівнює масі, помноженій на квадрат швидкості світла…” Сподіваюсь, ви догадалися, панове, що цю жінку звуть Марія Кюрі… На наших руках і на руках тих чудесних привидів, яких ми бачили на картинах “ілюзіону”, немає слідів невідомої енергії, яка безперечно живила і досі живить механізми цього підземно-зоряного світу, але не сумніваємося, що тут ми маємо справу саме з такою енергією…
Венберг хотів було сказати: “А доказів у вас все-таки немає”, але передумав і тільки махнув рукою.
— Та залишімо в спокої джерела енергії, — вів далі Арнаутов, наче відгадавши думку Венберга. — Перейдемо до переконливіших доказів. Справа в тому, що ми з вами перебуваємо в… обсерваторії. Так-так, саме в обсерваторії. Тільки в цій обсерваторії нема і ніколи не було ніяких телескопів… у нашому розумінні цього слова. Ось над нами купол-стеля. Давно, коли космічний корабель був на поверхні землі, і ще раніше, коли він мчав з великою швидкістю у світовому просторі, ця стеля була дзеркалом, на якому з’являлося точне відображення небозводу або збільшене зображення небесних тіл. Для спостереження світил, мабуть, існувала ціла система дзеркал, стінних і настільних… Петю, “ілюзіони” з картинами обсерваторії тут?
— Тут, Костянтине Платоновичу. — Петя поклав на стіл три кулясті апарати.
— Як діставав астроном у цій обсерваторії зображення небозводу або зірок?.. На це питання відповісти поки що важко. Але давайте розглянемо деякі зоряні панорами.
Арнаутов увімкнув перший “ілюзіон”, і біла куполоподібна стеля перетворилась у глибокий небозвід. Між Ніною Росс і Майгіним з’явилось об’ємне зображення молодого велетня-астронома у променистому вбранні.
Але очі всіх були звернені до стелі-купола. Зоряна панорама була прекрасна. Власне, це не була панорама у звичайному розумінні слова. Той, хто сподівався побачити застиглий небозвід, помилявся. У чорнильній імлі струнким потоком рухались яскраві немигаючі іскри. Здавалося, що небо швидко обертається над головами. І раптом з-за краю чорного купола виринув великий світлий диск завбільшки з повний Місяць, Та це був не Місяць. Диск випромінював м’яке зеленкувате сяйво і в міру просування через купол швидко збільшувався у розмірах. Ніхто не встиг як слід розглядіти його — диск уже зник за протилежним краєм купола.
— Що це? — приголомшено спитала Ніна Росс. — Марс? Місяць?
— У мене навіть у голові запаморочилося, — признався Венберг: — Що це було, Костянтине?
— Хвилиночку, панове, — сказав Арнаутов. — Зараз це світило з’явиться знову. Сподіваюсь, ви пізнаєте його.
І в ту ж мить з-за краю чорної безодні слідом за потоком зірок знову виринув край зеленого диска. Але тепер він був величезний, і краї його здавалися туманними, наче розмитими. Він все збільшувався, виходячи в зеніт, поки не заповнив купол цілком.
— Земля! — задихаючись від хвилювання, промовив Васенькін — Дивіться, он Африка… І Європа!
Видіння зникло. Спалахнуло світло.
Всі мовчали. Слова тут були зайві… Вперше люди Землі побачили свою планету з тисячокілометрової глибини неба, вони летіли до неї, і планета Земля швидко наближалася до них, готова от-от перетворитися на землю з маленької літери…
На захоплений вигук доктора відповів урочистий, дзвінкий, як туго натягнена тятива, голос Арнаутова.
— Так пане Васенькін! Так! Це Земля! І ви — один з перших жителів Землі, які побачили свою планету з борту міжпланетного корабля, що описує навколо неї спіраль, перед тим як сісти. В інших метаморфозах “ілюзіону”, панове, зафіксовано політ над Азією, а потім і повільне причалювання корабля у тайгових нетрях…
— Покажіть! — зажадала Ніна.
— Ні, Ніно Семенівно, — заперечливо хитнув патлатою головою Арнаутов, — це видовище не для всіх. Навіть у такого міцного й незворушного чоловіка, як Клавдій Володимирович Берсеньєв, ці картини викликають запаморочення і приступи морської хвороби… Звичайно, — голос його забринів іронією, — пан Венберг і тепер може доводити, що він бачив “американський атракціон”… Як ти, Григорію Миколайовичу?
Венберг мовчав.
— Ми віримо, Костянтине Платоновичу, — сказала Ніна. — Але скажіть, де цей “інший світ”, звідки прилетіло до нас місто-корабель?
Арнаутов похитав головою.
— Боюся, Ніно Семенівно, що до певного часу ми не зможемо відповісти вам. Ми не знайшли нічого, що могло б пролити світло на це питання. Коли ж виходити з даних нашої земної науки, то батьківщиною будівників цього чудесного корабля може бути хоча б Марс, де нещодавно Лоуелл і Скіапареллі відкрили таємничі канали… або Венера… або навіть світи, які обертаються навколо нерухомих зірок — далеких сонць…
— Десятки світлових років, — недовірливо промовив Венберг. — Трильйони трильйонів кілометрів…
— А чому б і ні? — швидко обернувся до нього Арнаутов. — Дозволь мені знову нагадати тобі про Ейнштейна.
— Це ти про скорочення масштабів часу залежно від швидкості? — поморщився Венберг. — Але ж це тільки спекулятивна теорія. І потім… Які ж це повинні бути швидкості!
— А хто тобі сказав, що цей корабель не здатний розвивати такі швидкості? Почекай, ми розберемося в його механіці і тоді на практиці доведемо тобі…
Арнаутов замовк на півслові і сів. Усі здивовано і з тривогою втупилися в нього. Тільки Майгін удав, що це його аніскілечки не цікавить, і неуважно дивився на стелю.
— Це як же розуміти, Костянтине? — обережно спитав Венберг. — Ти що, таки сподіваєшся підняти цей корабель у небо?
— Так, — коротко сказав Арнаутов.
— Марення! — вигукнув Венберг.
— Чому?
Арнаутов знову підвівся і знову по черзі оглянув усіх.
Це була небачена “наукова асамблея”. Тисячоліттями люди бачили Сонце, Місяць, зірки. Обдаровані багатою фантазією письменники мріяли про космічні польоти, часто видаючи свої домисли за дійсність. Вчені і самоуки створювали наприкінці XIX і на початку XX століття немало міжпланетних і міжзоряних кораблів найрізноманітніших типів, які “обов’язково” повинні були доставити їх авторів на Місяць і навіть значно далі. Десь у заштатному російському містечку Калузі невтомно працював безвісний російський вчений Костянтин Ціолковський, творець теорії ракетного руху, саме такого руху, якому через п’ятдесят років судилося закинути перші космічні ракети у заатмосферний, а потім і в міжпланетний простір… А тут, у тайгових нетрях Примор’я, в переддень першої світової війни жменька людей у фантастичному підземному місті сперечалася про астральне походження підземного феномена і про можливість польоту на дивному “зоряному кораблі” у глибини всесвіту…
Думка про політ у страшний і разом з тим привабливий світовий простір вражала уяву. Ніхто чітко собі не уявляв, що може трапитись у такому польоті, чим закінчиться цей політ, але якась внутрішня сила кликала і манила кожного у незнану далечінь… Ніна Росс, Петя Благосвєтлов, доктор Васенькін дивилися на Арнаутова як зачаровані. І тільки скептик Венберг, змушений визнати, що всі вони у цю хвилину перебувають на “зоряному кораблі”, назвав мрію про політ на цьому кораблі в Космос “маячнею”.
— Чому ти вважаєш, що це маячня, Григорію? — спитав Арнаутов.
— Насамперед тому… — Венберг теж підвівся і уперся в стіл долонями. — Тому, що ти ніколи не зможеш розібратися в машинах цього корабля і навчитися керувати ними. Я визнаю, що це місто-корабель збудовано не на Землі. Його будували мислячі істоти, які випередили нас у розвитку на тисячі років. Пробач мені, але на капітанському містку цього корабля ти виглядаєш так, як воїн Чингіз-хана у будці сучасного локомотива…
— Це недобре… нечесно так говорити!
— Я полечу з вами, Костянтине Платоновичу!
Голоси Ніни і Петі пролунали одночасно. Арнаутов м’яко, але з великою переконливістю сказав:
— Любий Венберг! Я ні хвилини не сумніваюся, що ми не можемо керувати польотом цієї маленької планети. Це підказує мені логіка… Коли б я будував такий корабель, я б подбав, щоб він керував сам собою, з допомогою певних приладів, які спрямують і поведуть його до заданої точки світового простору… навіть якщо жоден машиніст не залишиться живим… До речі, про вашого воїна Чингіз-хана… Я думаю, що кінець-кінцем він знайшов би потрібний важельок і локомотив вирушив би в дорогу, куди поведуть його рейки…
— І ти певен, що знайдеш тут цей самий важельок?
— Неодмінно.
— І корабель підніметься в небо і полетить туди, звідки прилетів?
— Обов’язково! — без найменшого вагання відповів Арнаутов. — І май на увазі, що ніякі стародавні нашарування над нами не спинять наш зоряний корабель, якщо оживуть його двигуни. Він змете їх, здмухне, як сухе листя з дерев!
Венберг опустив очі і ледь помітно знизав плечима. Запала мовчанка. Ніна Росс і Петя Благосвєтлов сяючими очима дивилися на Арнаутова. Берсеньєв задумливо перебирав пальцями бороду. Майгін чомусь посміхався, барабанячи пальцями по столу. Доктор Васенькін щохвилини знімав, протирав і знову надівав на ніс окуляри. Він наче хотів щось сказати, але не наважувався.
— Ну добре, — порушив нарешті мовчанку Венберг. — Я припускаю, що ви… ми… що ти знайдеш цей самий таємничий важельок і корабель зможе рухатись. Але який смисл цього досліду? В чому полягає його ідея?
Арнаутов не встиг відповісти. Зненацька схопився на ноги доктор Васенькін. Обличчя його зблідло, тільки на запалих щоках палали гарячкові плями.
— Значення його величезне! — закричав він пронизливим, тонким голосом. — Ви забуваєте, Григорію Миколайовичу, що ми перебуваємо в цю мить у зовсім іншому світі, ніж наш земний сьогоднішній світ. Це світ нашого майбутнього! У цьому світі людині полегшують життя розумні машини, які вона створює… Тут, на цьому зоряному кораблі, ми оточені таємничими механізмами. Ми їх не розуміємо, навіть, можливо, не бачимо… А вони за нами стежать, вивчають нас, запам’ятовують усе, що ми говоримо. Я певен, що вони зафіксовують наші зображення на нових “ілюзіонах”. І, якщо це зоряне місто повернеться на рідну планету, розумні машини розповідатимуть про нашу Землю і про нас з вами, друзі мої, не гірше, ніж могли б розповісти самі зоряні мандрівники, які загинули через безглузду випадковість, через несподіваний вибух вулкана…
Учасники “наукової асамблеї” мимоволі оглянулись навкруги: припущення, що за ними стежать за допомогою якихось таємничих механізмів, викликало настороженість і збентеження.
Венберг зіщулився: “А що, як справді кожне наше слово записується, кожний рух фіксується у цих дивних стінах, у цій загадковій стелі? Хто знає, які ще несподіванки криються на фантастичному кораблі!”
Васенькін вів далі тихо і ясно:
— Ми не знаємо, звідки прилетів корабель — з Марса, з Місяця, може, з далекого зоряного світу, — але знаємо, що люди цього іншого світу живуть зовсім не так, як ми… Я соціал-демократ, марксист, я вірю, що час звільнення близько. І вважаю, що ми просто повинні летіти туди, до них, як молодші брати, на навчання і привезти людству свідчення того, який чудовий світ воно коли-небудь побудує… Пробачте, панове, можливо, я висловлююсь не зовсім чітко… Словом, Костянтине Платоновичу, я з вами.
Доктор сів і почав знов енергійно протирати пенсне. Арнаутов заговорив зворушено:
— Я все своє життя присвятив ідеї ракетного космічного корабля… Теорія Ціолковського вдихнула життя в мої мрії… Я знав і знаю, що коли не я і не Ціолковський створимо ракетні кораблі, то їх створять люди нової Росії, нового світу… Але, якщо до нас випадково прийшла допомога з якоїсь далекої планети, ми повинні скористатися з неї. І скористатись для того, щоб принести людству пізнання і могутність іншого світу. Ті люди, яких ми бачимо лише в картинах “ілюзіону”, очевидно, далеко випередили нас у своєму прогресі. Коли на наших океанах плавали тільки парусні каравели Колумба, а попи судили Галілея… Якщо вже тоді і набагато раніше ці люди змогли створити таке чудо техніки і здійснити на ньому політ на Землю, то можна собі уявити, як збагатимо і просунемо вперед нашу науку і техніку ми, якщо щасливо повернемося на Землю через дванадцять-п’ятнадцять років… І не тільки досвід науки ми зможемо запозичити у них. Доктор має рацію, він тричі правий. А суспільний лад?.. Я не сумніваюся, що там немає такої соціальної потворності, як наше російське самодержавство. Хіба не важливо було б дізнатися, який суспільний лад існує у них і як вони до нього прийшли?.. Я знаю, за роки, потрібні для подорожі туди й назад, життя на Землі теж не стоятиме на місці, наука буде розвиватися і в нас на Землі, незважаючи ні на що. У боротьбі, у стражданнях людство все ближче підходитиме і до розумного суспільного устрою. Але ж і там життя не стояло сотні років… За такий політ можна було б віддати життя. Та я не вірю, що нам доведеться взагалі жертвувати своїм життям. Більшість із нас — люди молоді, і, якщо всі ці роки користуватися чудесною життєтворною їжею, яку ми знайшли тут, якщо дихати чистим, багатим на кисень повітрям, якщо позбутися хвороботворних бактерій — а я перевірив, такі бактерії тут не живуть, гинуть, — то астронавти чудово проживуть роки, необхідні для польоту. І вони обов’язково повернуться на Землю. Вирішуйте, панове.
— Яз вами, — сказав Петя.
— Я теж з вами, — вигукнула Ніна Росс. — А ви, Майгін?
Майгін посміхнувся і кивнув головою:
— Звичайно, Нінусю.
— Якщо ви вважатимете, що я зможу бути вам корисним, — промовив, хвилюючись, доктор Васенькін, — то я теж полечу з вами.
— А ви, Клавдію Володимировичу? — звернувся до Берсеньєва Арнаутов.
Берсеньєв похитав головою.
— Я не заперечую проти того, щоб наша знахідка була використана саме так, але… Як ви вважаєте, Костянтине Платоновичу, скільки часу вам потрібно, щоб знайти цей самий… важельок?
— Не знаю, — чесно признався Арнаутов. — Може рік, а може, місяць…
— Усе життя, — насмішкувато мовив Венберг.
— У всякому разі, ця справа терпить. — Берсеньєв важко підвівся з крісла. — Поживемо — побачимо… А поки що, я думаю, треба знову зайнятися оглядом корабля. В ньому безліч таємниць, і ми взнали тільки мізерну часточку їх