ДО ЗІРОК?
Після “другого засідання наукового товариства” події розгорталися надзвичайно швидко. І насамперед відкрилася таємниця зникнення Суо і Уру. Сталося це так.
Арнаутов, старанно досліджуючи “трюми” корабля-міста, ще тиждень тому побачив під “музичною пагодою” чотири довгих блискучих циліндри. Мабуть, ріжки “пагоди” спиралися на них. Арнаутов повідомив про це Майгіна і Берсеньєва.
— Думаю, — сказав він, — що це своєрідні поршні, які піднімають увесь корпус “пагоди”. Але як їх приводять у дію, ніяк не збагну…
Звуки, що безперервно лилися з-під вигнутого даху “пагоди”, обрадували Ніну. Вона погодилася з Берсеньєвим, що ця музика трохи нагадує “Місячну сонату” Бетховена, тільки оркестровану.
— Я б назвала її “Зоряною сонатою”, — промовила дівчина, не звертаючись ні до кого і прислухаючись до ніжного дзвону невідомого інструмента, що зазвучав соло.
— Між іншим… — повільно сказав Майгін і замовк, наче йому щось дивне спало на думку.
— Що? — спитала Ніна.
— Послухайте, Ніночко, адже у вас чудове грудне контральто.
— Прямо-таки чудове, — посміхнулася Ніна.
— Так-так, — Майгін запально потер лоба, щось міркуючи. — Ви знаєте, ваш голос дуже схожий на голос цієї снігової красуні, Еа…
— Ай справді! — вигукнув Берсеньєв.
— Мерсі! — Ніна зробила реверанс.
— Ні, без жартів…
— Я дуже рада, без жартів.
— Надзвичайно схожий!
Майгін і Берсеньєв втупилися один в одного, потім подивилися на Ніну.
— Справа в тому, Ніночко, — сказав Майгін серйозно, — що голосу Еа, як ми переконалися, переглядаючи сцени “ілюзіонів”, тут підкоряються деякі механізми… Розумієте?
Ніна похитала головою:
— Не розумію.
Майгін схопив її під руку.
— Ходімо ближче до “пагоди”.
— А це дуже цікава ідея! — промовив Берсеньєв.
Майгін, незважаючи на нерішучий опір здивованої Ніни, підвів її до “пагоди”. Берсеньєв пішов за ними.
— Співайте! — наказав Майгін.
— Навіщо?
— Співайте ж, вам кажуть!
І Ніна заспівала. Вона заспівала “Нелюдимо наше море”, спочатку тихо, а потім, коли раптом зрозуміла, що задумав Майгін, все голосніше й голосніше. І стіни “пагоди” здригнулися! Ніна заплющила очі.
— Співайте, співайте, — напруженим шепотом повторював Майгін.
Стіни піднімалися вгору. Ось вони вийшли з глибоких пазів у “палубі”, ось з’явилися під кутами верхівки білих стовпів… Пролунав мелодійний дзвін, і ось уже “пагода” завмерла в повітрі, спираючись, як на палі, на півтораметрові білі гладенькі колони. Ніна замовкла, з захопленням і жахом дивлячись на те, що відкривалося перед нею: на вузькому ложі, застеленому якоюсь легкою пухнастою тканиною, нерухомо лежав юнак, майже хлопчик. Його руки були складені на грудях, очі заплющені, губи стиснуті у скорботній і жалібній гримасі. Біла, як алебастр, шкіра здавалася матовою, руде волосся мертвою хвилею спадало на узголів’я.
— Це він… Суо! — одним подихом вимовив Майгін.
— Мертвий… — з жалем у голосі сказала Ніна.
Але Берсеньєв уже отямився від подиву. Він підійшов до ложа і взявся пальцями за зап’ястя блідої худої руки.
— Живий, — коротко сказав він. — Лікаря, скоріше!
І ніхто не помітив металевого гіганта, що височів біля узголів’я хлопчика. Коли Берсеньєв повернувся до Майгіна, Уру несподівано зробив крок уперед, і важкий удар залізної клешні впав на плече літнього геолога. Берсеньєв упав. Величезна нога вже піднялася над ним, але Ніна двома стрибками опинилася перед страховищем і проспівала:
— Уру… ім!
Уру завмер на місці. Майгін витяг оглушеного Берсеньєва з-під даху “пагоди” і оглянувся. До них уже бігли Венберг і Петя, дріботів доктор Васенькін, великими кроками підходив Арнаутов,
— Що трапилося? — ще здаля закричав Петя.
Та все було зрозуміло і без пояснень. Доктор Васенькін швидко оцінив обстановку, попросив Ніну відійти вбік, проте бути напоготові на випадок, якщо Уру знову “надумає” перешкодити, і наказав Петі, Венбергу та Майгіну обережно взяти тіло Суо і перенести у котедж. Потім він хотів оглянути Берсеньєва, але той був уже на ногах. Усі попрямували до “голубого котеджу” — попереду Петя, Венберг і Майгін з тілом хлопчика, за ними решта. Позаду всіх ішов Уру.
— Ніночко, — сторожко озираючись через плече, сказав Берсеньєв, — приглядайте за цим… страховищем. Тільки ви можете з ним справитись.
Ніна кивнула головою і уповільнила ходу. Тепер вона йшла поруч з металевим гігантом і помітила, що в одній клішні його був затиснутий малюсінький металевий предмет, від якого тяглася тоненька, як шпагат, прозора еластична трубка. Її кінець волочився по блискучій “палубі”, залишаючи на ній важкі маслянисті краплі…
* * *
Надвечір Суо прокинувся від свого дивного летаргічного сну, що тривав хтозна скільки віків.
Доктор Васенькін, уважно оглянувши його, зробив дивовижне відкриття. Виявилося, що в грудях Суо билося два серця (одне, видимо, відмираюче, друге — нове, дозріле). Крім того, погано прослухувалася пульсація ще одного серця — рудиментарного, яке, за припущенням доктора, надалі повинно було розвинутися і замінити друге серце… Шкіра хлопчика була надзвичайно пористою і могла випаровувати багато вологи. Харчування організму під час сну здійснював, мабуть, Уру, нагнітаючи в жили хлопцеві якусь рідину, склад якої встановити не пощастило.
Але, прокинувшись від летаргії, Суо не виявив до людей ніякої цікавості. Мало того: коли хто-небудь підходив до нього, він одвертався і заплющував очі. Тільки до Ніни і маленького ламута Нене він, мабуть, відчував якусь симпатію. Їм він дозволив нагодувати себе і ходити за ним, але на всі спроби заговорити відповідав тільки ледь помітним похитуванням голови. Ніна і Нене не відходили од нього ні на крок. А в головах ліжка Суо нерухомим бовваном стояв залізний Уру.
— Нічого, — сказав Васенькін. — Тепер він не сам, і час його вилікує. Тільки не треба йому набридати. Хай звикне.
Таким чином, надія скористатися допомогою “зоряного хлопчика” у шуканнях заповітного “важілька”, що спалахнула було у Арнаутова, так і лишилася надією. На другий день інженер і Майгін знову заглибились у машинні “трюми”. Берсеньєв, Петя і доктор Васенькін з подвоєною енерпєю вивчали “господарську частину” корабля-міста. Навіть скептик Венберг несподівано для себе виявив, що впевненість у безумовній можливості і необхідності польоту в далекі світи проникла і закріпилась у його свідомості. Можливо, його просто приголомшило пробудження одного з “зоряних людей”.
* * *
Двадцять третього липня 1913 року, через два дні після того, як була розкрита таємниця “музичної пагоди”, рано-вранці Венберг і Петя Благосвєтлов пішли на Коронне озеро повудити рибу. Обидва вони були заядлими рибалками і, їдучи на Далекий Схід, не забули взяти з собою снасті. При кожній нагоді вони частували товаришів свіжою юшкою. Зі слів ламутів, у Коронному озері водилися слиж і навіть форель, тому обидва рибалки, вставши на світанку, поклали у саквояж Венберга сніданок, узяли свої вудочки, відерця з наживкою і рушили в дорогу стежкою, яку їм показав перед тим Нене.
До озера було три версти. Рибалки йшли не поспішаючи і по дорозі вели розмову знавців — про риб, звичайно. Але, як це часто буває, зачепивши питання про мальків, яких просив роздобути доктор Васенькін, рибалки перейшли на зовсім іншу тему — про задум Арнаутова.
— Як дивно складається іноді життя людини! — задумливо промовив Венберг, дивлячись на вершини Коряцького хребта, що рожевіли вдалині. — Чи думали ви, Петю, виїжджаючи з Петербурга в цю експедицію, що вам судилося побачити тут, у дикій глушині, такі чудеса?
— Я вдячний долі за це, Григорію Миколайовичу, — дуже серйозно відповів Петя. — Такий випадок трапляється в житті людини, можливо, раз на тисячу років… Признаюся, мені дивно, що ви ставитесь до цього так… ну, якось недовірливо, недоброзичливо… Адже це така справа, про яку тільки може мріяти людина!
Венберг тихенько засміявся.
— Дорогий Петю! Я давно знаю Арнаутова, знаю, який він одержимий, фанатик, і, крім того, я, на відміну від інших, дуже добре уявляю собі, які неймовірні труднощі та небезпеки треба подолати, щоб здійснити ваш задум. Я вже не кажу про те, що Арнаутову і нашому доброму Майгіну, можливо, доведеться витратити все життя на розгадку секрету двигуна корабля. Ну добре, припустімо, вони знайшли цей самий важельок і повернули його. Якщо навіть місто-корабель не трісне і не розплющиться, як пустий горіх, затиснутий між величезною вагою лави і страхітливим, напевно, тиском реактивних газів, якщо всі не загинуть у ту ж мить від страшних поштовхів, то що жде вас там, у безповітряному океані? Скільки років, десятиліть, століть летітиме цей корабель у чорній пустоті? А в ньому — або ваші трупи, або…
— Все це, звичайно, може бути, — перебив його Петя. — Але я думаю, і всі думають, Григорію Миколайовичу, що рискнути варто. Це велика, чудова справа.
— Послухайте, Петю, — скоса поглядаючи на похмурого юнака, що йшов поруч, сказав Венберг, — дозвольте поставити вам одне питання.
— Будь ласка, питайте, Григорію Миколайовичу.
— Невже вам анітрохи не шкода розлучатися з усім, що ви любите і що любить вас тут, на Землі? З батьком, сестрою, з вашою нареченою — у вас є наречена, Петю?
— Ні, — почервонівши, відповів студент, — нареченої немає. Та справа не в цьому. Звичайно, шкода. Батько буде… Хоча не знаю. Я ще поїду додому і поговорю з ним. Але я думаю… сподіваюся, в усякому разі, що він благословить мене на таку справу. Зрештою, чим я гірший за інших? Гірший за Ніну, наприклад…
— Ніна любить Майгіна, — сумно сказав Венберг. — Вона піде за ним куди завгодно. Ви ще не знаєте, що це за сила — любов…
Деякий час вони йшли мовчки.
— Ось ми й прийшли, здається, — промовив Венберг. — Прекрасне озеро. Красива і дика природа… наша, земна.
Вони розійшлися берегом в різні боки, шукаючи зручних місць. З вудочками рибалки просиділи, мабуть, години дві. Сонце піднялося вже височенько. Черговий слиж утопив поплавець у Венберга, і геолог обережно потяг волосінь, коли земля під ним раптом здригнулася. Глухий підземний гул прокотився над озером. Вода в ньому зметнулася і обдала берег бризками і піною. Венберг схопився, розгублено озираючись.
— Землетрус! — вигукнув Петя.
Другий підземний поштовх, значно сильніший, ніж перший, збив Венберга з ніг. Тріск і гуркіт розшматованого ґрунту вдарив у вуха, земля здибилась. Лежачи, Венберг бачив, як до нього, похитуючись і спотикаючись, біг Петя. І знову розлігся жахливий гуркіт. Сліпучий блиск, яскравіший за сонце, осяяв усе навкруги.
— Дивіться! — заверещав Петя.
Венберг насилу підвівся і сів. У тому напрямку, де було підземне місто, заступаючи похмурий сірий конус Коронної сопки, піднімався величезний стовп багрового полум’я. Біля його підніжжя швидко громадилися клуби чорного і білого диму.
— Арнаутов, Майгін!.. Ніна!
Венберг став навпочіпки, потім випростався і побіг, спотикаючись і розмахуючи руками. Петя догнав його і схопив за рукав:
— Куди ви?
— Туди! Пустіть! Ніна!
— Схаменіться! — крикнув Петя йому на вухо. — Адже там…
Новий вибух не дав йому договорити. Клубок білого полум’я з’явився на місці вогняного стовпа і швидко зник у небі. Пронизливе, скреготливе виття пролунало в повітрі. Венберг не раз спостерігав вибухи і перші викидання “пробки” з кратерів вулканів, але ніколи йому не доводилось бачити, щоб розжарені гази летіли так високо. І все це сталося там, біля підземного міста або навіть під ним… Там, де була Ніна, де були друзі. Відчай і усвідомлення повного свого безсилля скували Венберга. Він не міг дивитися на страшну трагедію, що сталася за три версти від нього і буквально на його очах…
Через півгодини все стихло. Тоді Венберг і Петя пішли до сопки. На тому місці, де було підземне місто, зяяла величезна вирва, справжня безодня, на дні якої щось іще курилося і клекотіло. Вони ходили навколо, сподіваючись знайти хоч уламок, хоч осколок прозорого купола, але нічого не знайшли. Місто наче випарувалося, розпалось на атоми. Все навкруги було покремсане і розкидане.
Що сталося з колонією, яка оселилася в кораблі-місті? Чи встигли вони вибігти до вибуху? Чи… Може, воїн Чингіз-хана все-таки намацав випадково потрібний важельок у будці локомотива?
Спустився вечір. Змучені, обірвані, голодні сиділи Петя і Венберг біля вогнища. Венберг нерухомими очима дивився на вогонь і, здавалось, бачив, як непоборний натиск вулканічних газів мне, плавить, давить, розкидає оболонку зоряного міста, як гинуть у всепоглинаючому полум’ї люди… Ніна… Але одразу ж заступаючи це видіння, перед ним сплив образ Арнаутова, коли той впевнено казав: “…кінець кінцем він знайшов би потрібний важельок і локомотив вирушив би в дорогу, куди поведуть його рейки…” І, наче у відповідь на його думки, Петя раптом сказав уголос:
— Може, вони все-таки полетіли туди, в “інший світ”?
Венберг подивився на нього запалими від утоми очима.
— Все може бути, Петю. Все може бути…
ЕПІЛОГ
Ось що розповів мені шановний Григорій Миколайович Венберг. Я не міг не вірити йому — дуже вже логічно і послідовно виклав геолог історію відкриття дивовижного підземного міста. Він не просто розповідав, а докладно, з любов’ю, я б навіть сказав — натхненно описував усі деталі цієї дивної історії. Венберг пам’ятав силу-силенну подробиць, а його оповідання про “живі портрети” й інші чудеса корабля-міста вразили мене не тільки фантастичністю, але й точністю опису. Так могла розповідати тільки людина, що бачила все це своїми очима. І все-таки… все-таки це дуже дивно.
Зауважу, до речі, що прапорщик Петро Благосвєтлов загинув у 1915 році під час наступу Брусилова.
Можливо, мої скромні літературні здібності не дозволили мені повністю відтворити портрети дійових осіб — якогось, тепер забутого, “ракетного конструктора” Арнаутова, богатиря-геолога Майгіна та інших, — але, коли Григорій Миколайович розповів мені про них, я чітко уявив собі кожного.
Що сталося на зоряному кораблі у той пам’ятний липневий ранок? Григорій Миколайович висував кілька припущень. Можливо, Арнаутов, як звичайно, спустився у “трюм” і разом з Майгіним вивчав машини і механізми. Десь у рубці керування він випадково повернув якийсь важіль або натиснув яку-небудь кнопку… Або, може (хто його знає?), Суо стряхнув з себе пригніченість та горе і вирішив сам повести корабель назад на свою далеку батьківщину… Або… Може, справді сталося виверження, яке цього разу знищило чудесний корабель… Усе може бути, як сказав Григорій Миколайович.
Я вирішив докладно записати розповідь Венберга і, як бачите, виконав своє рішення. Запуск космічних радянських ракет і близький політ людини на Місяць надали мені впевненості, що історія, яку розповів мені старий геолог, може зацікавити читачів. Ось чому я не тільки зробив цей запис, а й опублікував його…
Яг автор повісті, мало вірю в те, що якісь люди у 1913 році полетіли на зорельоті у світовий простір. І все-таки мушу сказати, що дедалі частіше замислююся над цією фантастичною історією, все частіше ловлю себе на дивних роздумах:
“А що, як це правда?.. Що, коли Костянтин Арнаутов, цей полум’яний послідовник Ціолковського, все-таки підняв угору чарівний зореліт і разом із своїми супутниками лине тепер крізь безодню світового простору до якогось чудесного “світу далеких людей” або вже давно долетів до нього?… У нас немає з ним радіозв’язку? Але ж його немає з жодним небесним тілом, населеним розумними істотами. Чи виходить з цього, що таких населених світів у Всесвіті немає?..”
Моя уява іноді чітко малює надзвичайні події. Я постараюсь описати їх. Я бачу, як у темному небі астрономи Землі знаходять малюсіньку нову зірочку, не позначену в жодному атласі неба… Зірочка переміщується і буквально на очах у здивованих спостерігачів змінює свій розмір. Минає доба, друга, третя, зірочка розгоряється все яскравіше й яскравіше, поки не перетворюється у гігантський супутник Землі, який ніхто не запускав з нашої планети…