— Зважаючи на твоє високе покликання, Братство Синів Двох Сонць дарує тобі відхилення від ритуалу. Підведись, Сину Двох Сонць!
Блиснув яскравий спалах. Заклубочив ароматний дим. Хтось натягнув на Айта чорний балахон. Церемонію посвяти було закінчено.
— Йди, Сину Двох Сонць! Твоїм пастирем буде майстер Корк.
Корк узяв Айта за руку і повів кудись плутаним шляхом, час від часу присвічуючи кишеньковим ліхтариком. Їм доводилося пролізати над завалами, переходити хисткими кладками через потоки нечистот, дертися іржавими драбинами на вищі горизонти. Нарешті, скинувши і заховавши в одній з камер чорні балахони, вони вийшли під мостом на берег неширокої смердючої річки.
— Он туди! — сказав пошепки майстер Корк.
За мостом виднівся чималий особняк. Коли Айт з Корком підійшли ближче, то побачили на його парадних дверях червоне коло, емблему медицини Монії, і напис: «Член багатьох академій і магістр оживлення, ясний нащадок неба, професор Лайн-Еу».
Лайн — невисокий старий чоловік — зустрів гостей як давніх знайомих.
— О, містер Фейль! — закричав він, звертаючись до Айта. — Як ся маєте?.. Все ще болить рука перед негодою?.. Так, так, я обіцяв вам кілька лікувальних процедур, пам'ятаю, пам'ятаю! То що ж — ходімо до кабінету.
Айт, трохи дивуючись, охоче зіграв роль колишнього пацієнта лікаря Лайна, навіть зойкнув, ненароком торкнувшись одвірка в кабінеті.
— Досить, — з доброзичливою посмішкою сказав Лайн. — Сідайте. Ваше ім'я?
— Це той, на кого чекали, — вихопився майстер Корк.
— Мене звуть Айт, — лаконічно відповів інженер, не звертаючи уваги на застережні знаки свого «пастиря».
— Айт — світло… — задумливо повторив професор. — Гарне ім'я! І вам не шкода буде змінити його на якесь інше?
— Я готовий до всього, пане професор! — гаряче прошепотів інженер.
— Це правда? — недовірливо похитав головою старий. — Містер Корк, ви вільні.
Коли Корк вийшов, професор сів ближче і повторив своє запитання:
— Це правда?.. А ви знаєте, що на вас чекає?
— Я готовий вмерти, якщо це буде потрібно.
— Ні, це не найстрашніше! — професор зняв домашній ковпак і кумедно наморщив носа. — Є річ далеко страшніша за смерть — старість! — він рвучко простягнув до Айта суху, дряблу руку. — Чи погоджуєтесь ви мати отакі скалічені лапи немічного старика?.. Чи згодні ви втратити силу м'язів, зуби, сон і апетит?.. Чи погоджуєтесь мати сміливий, енергійний дух у напівзруйнованому тілі, яке вже не здатне ні до чого?
— Так, погоджуюсь! — хрипко промовив Айт.
Він ще не знав, до чого веде професор. Намальована картина була настільки страшною, що аж мороз пробіг поза спиною. Айт уявив себе отаким поруч юної квітучої Мей! Жодне кохання не витримало б такого випробування.
Він міркував так, ніби й досі його чекала кохана, ніби сподівався щастя. Але Мей зрадила, продалася. Її купив містер Кейз-Ол, як купують худобину…
— Погоджуюсь, пане професор. Але це — жарт? Що я мушу робити?
— Це не жарт… — з глибоким сумом сказав старий. — Є тільки один засіб, з допомогою якого можна пробратися до фортеці Кейз-Ола: перетворитись на одного з його служників. Зараз випала зручна нагода — захворів старий Псойс, особистий лакей містера Кейз-Ола. Він справжній пес у людській подобі, вимуштрувана до найвищого ступеня істота, покликання якої — догоджати хазяїнові. У Псойса запалення мозку. Вилікувати його не можна. Але…
Професор зробив таку довгу паузу, що Айт не витримав:
— Говоріть, професоре. Я починаю розуміти вашу думку. Ви дасте мені якихось ліків, що відразу зістарять мій організм і зроблять мене схожим на Псойса?
— Ні, це було б надто складно. Я просто… пересаджу ваш мозок у черепну коробку хворого…
Отут уперше Айта охопив справжній жах.
Перетворитися на такого немічного, постійно відчувати, що живеш у чужому тілі, огидному й бридкому, наче засмальцьований одяг з чужого плеча…
— Пане професор, — з болем прошепотів Айт. — А чи немає якогось іншого шляху, хай навіть в тисячу разів болючішого, неприємнішого?
Професор сумно похитав головою.
— Мені шкода вас, Айт, бо ви нагадали мені мого бідолашного сина, який теж загинув не знати за що. Надто велику ціну заправили наші «пастирі» за ваш порятунок! Коли б на самопожертву погодився якийсь із них — я зробив би йому операцію залюбки. Але вони звикли загрібати жар чужими руками і знаходять для цього дурнів, таких, як ми з вами… Вам ще жити та жити… Хочете, я врятую вас і від поліцаїв Кейз-Ола, і від екзекуторів Братства?
— Ні, — тихо, але вперто відповів Айт. — Я не шукаю порятунку, я прагну помсти.
— Невже Кейз-Ол завинив вам так багато, що за його мерзенне життя ви згодні віддати свою молодість?
— Так.
— Гаразд… — професор наче аж розгнівався. — Я зроблю вам операцію. Знайте: вороття не буде. Юнак Айт загине в ту мить, коли його мозок переселиться в тіло старого Псойса. Ви дістанете змогу помститись, як самі схочете. Але ви повинні помститись і за мого сина.
— Його забили?
— Ні, він наклав на себе руки, коли вибухнула перша створена ним атомна бомба і знищила понад сто тисяч мирних мешканців Джапайї. В своєму останньому листі він писав, що випустив на світ дракона, який спопелить планету, і благав не допустити початку третьої всепірейської війни.
— Розумію… — прошепотів Айт.
Старий одвернувся, нишком витер сльози і вже сухо, суворо сказав:
— Вбити Кейз-Ола замало. Ви повинні перетяти шлях війні, зрозуміло? Тільки з цією умовою я візьму гріх на свою душу.
— Я згоден, — коротко відповів Айт.
Екзамен на Псойса складено
Минуло вже кілька секунд з того часу, як Павло натиснув на кнопку біоскопа, а імла на екранчику не розпливалась. Вона тільки поволі збиралася в густі плями, що мерехтіли, як чорне марево.
Нудотно пахло якимись ліками. Нестерпно боліла голова, ніби її ритмічно поливали розтопленим свинцем навхрест через тім'я.
Та ось плями стали виразнішими. Чітко проступила темна рамка дзеркала. А в наступну мить вирисувалось зморшкувате обличчя, яке зловісно посміхалося беззубим ротом.
— Отже, це я… — почувся незнайомий скрипучий голос. — Я, Псойс…
Дзеркальце впало, і старик, обхопивши голову, застогнав.
— Псойс… — повторив Айт підводячись. — Ну, то хай буде так.
Він попрямував до дверей. Тіло було неслухняним, якимсь чужим. Суглоби згиналися неохоче, ніби в них понабивалось піску. Всі речі довкола набули неприємного жовтого відтінку, що дратував око. Звуки долітали приглушено, мов з льоху.
— Хай буде так… — він одчинив двері і пішов коридором.
Назустріч рухалась група людей у блискучих білих комбінезонах. Той, що йшов попереду, раптом прискорив ходу і закричав:
— Пане Псойс! Вам же не можна вставати з ліжка! Уклінно прошу, поверніться до палати!
Професор Лайн-Еу запобігливо допоміг хворому дійти і, ледве причинивши двері, засичав:
— Ви що — з глузду з'їхали? Чи гадаєте, старий Псойс після операції гасатиме, немов юнак?!
— Пане професор, — тихо виправдовувався Айт, — я ішов дуже повільно…
— Повільно? — люто перепитав Лайн-Еу. — А чи тремтіли й підгиналися у вас коліна?.. Чи хапалися ви за серце й за стіни, щоб не впасти?.. Ваш юний мозок все ще не скорився неминучому і вимагає від тіла не властивого йому напруження. Прошу, стримуйте себе. Я привіз вас сюди зовсім не для лікувальних процедур. Слава Сонцям, все скінчилося гаразд!.. А ви протягом найближчих двох-трьох декад вивчатимете життя камердинера містера Кейз-Ола і звикатимете поводитися так, як це личить старій людині. Перший сеанс розпочнемо сьогодні ж увечері.
Це була дуже складна справа — вчитися того, що приходить з літами, поступово: обережності, якою літня людина захищає свої ревматичні ноги від протягу та ударів, невпевненості рухів, яка з'являється внаслідок втрати м'язами колишньої еластичності та пружності; нарешті, тому бурчанню й постійній невдоволеності, що є яскравим свідченням хворобливих зрушень в організмі, найпершою ознакою старості.
Справа полегшувалася тільки тим, що перед Айтом день за днем, починаючи з юнацьких років, пробігало усе життя Псойса.
Містер Кейз-Ол не публікував своїх портретів і майже ніколи не з'являвся перед людьми, небезпідставно побоюючись за своє життя. Але, претендуючи на одне з найчільніших місць в історії Пірейї, він фіксував кожен свій крок «для нащадків». Автоматичні кіноапарати фотографували трильйонера майже безперервно, і в його палацах було дуже мало кімнат, події в яких не лягли б чіткими відбитками на звукову, кольорову, стереоскопічну вогнетривку плівку.
Всюдисуще Братство Синів Двох Сонць якимось чином викрало для копіювання кільканадцять частин цього документального кінозапису. В багатьох кадрах фігурував і камердинер Псойс. Він, правда, прослизав мовчазною тінню на другому плані, але Айт міг наочно побачити, як старівся підлий лакуза, як його схилена в поклоні спина з часом набувала форми дуги, його обличчя все більше вкривалося зморшками, а в роті все менше лишалося зубів.
Айт вивчав ті улесливі інтонації, ті вкрадливі рухи, які з'являлися у старого при зустрічі з господарем, намагався запам'ятати розташування апартаментів, звички й примхи містера Кейз-Ола, фіксував у свідомості найголовніші події, посилання на які могли б придатися в майбутньому.
Ніколи, навіть під час екзаменів у Технологічному коледжі святого Ейра, Айтові не доводилось працювати так напружено, як зараз. І недарма ж він був одним з тих, чиє ім'я записано в Золотій книзі коледжу. Його пам'ять, навіть трохи послаблена після важкої операції, вбирала все і нічого не втрачала.
Епізод за епізодом вивчав Айт життя камердинера містера Кейз-Ола, а потім складав екзамен на Псойса гострому на око Лайнові.
Трьох декад виявилось замало. Цей термін довелось подвоїти. Але коли б тепер Псойс воскрес із мертвих і побачив свого двійника, то і він, мабуть, не помітив би жодного фальшу.
— Ну, все! — сказав якось ввечері професор. — Я повідомив, що ви одужали. Завтра вас заберуть.
— Завтра… — прошепотів Айт. — Не хочеться розлучатися, професоре… Я полюбив вас, як рідного батька…
Невідповідність вигляду цього беззубого старика до змісту промовлених ним слів була такою разючою, що для стороннього вуха це визнання прозвучало б хіба як монолог бездарного блазня з дешевого фарсу. Але професор Лайн скорботно хитнув головою і зітхнув.
— Я боюсь найстрашнішого, професоре: а що коли одряхліє мій мозок і зненависть до Кейз-Ола згасне?.. Вороття немає, тому буду цілком одвертий: з кожним днем у мені зростає переконання, що я пішов хибним шляхом. Так, я знищу Кейз-Ола. А назавтра з'явиться його нащадок, і все буде, як і до того… Звідки отака безнадійність, професоре?.. Може, це вже й справді настає старість душі?
— Мій любий, це настає зрілість. Зрілість думки, а не тіла. Я розумію ваш стан, бо й сам колись бунтував, як і ви, шукаючи вірного шляху. Чорний балахон Братства втішав мене дуже недовго. А потім… — Професор досадливо махнув рукою і, помовчавши трохи, сказав уже іншим тоном: — Не бійтесь старості — вона настане для вас нескоро. Вам слід боятись протилежного — омолодження організму. І перші ознаки цього процесу вже з'явились. Ви помічаєте, що на вашій лисині пробивається волосся?
— Та невже? — Айт схопився і кинувся до дзеркала.
— Псойс, на місце! — крикнув Лайн-Еу. — Ви що — юнак?! При такій звістці маєте презирливо пхекнути, обережно помацати лисину, потім крекчучи підвестись, підійти до дзеркала і, навіть побачивши оцей попелястий пушок, скептично похитати головою. Не забувайте, що за вами стежитимуть об'єктиви кіноапаратів!
— Даруйте, професоре! — тепер уже справжній Псойс чвалав по кімнаті. Імітація була такою досконалою, що Лайнові аж моторошно стало.
— Можу повідомити ще одну неприємну новину: сьогоднішній рентген показав, що у вас незабаром почнуть прорізуватись зуби. Очевидно, у вашому організмі відбуваються ті ж процеси, що й в організмі немовляти.
— Ех-хе-хе, професоре… Де вже там зуби…
Здавалося б, і це було зіграно бездоганно. Але професор поморщився:
— Згасіть блиск очей, Псойс!
— А що ж мені робити з молодістю, пане професор? — прошепотів розпачливо Айт.
— Нічого, любий, я приготував вам ліки… — Лайн-Еу витяг з шафи скриньку. — Оце — рідина для виведення волосся… Це — мазь, яка навіть обличчя дитини зробить зморшкуватим. А оце… — професор натиснув на бічну стіну скриньки і відкрив потайне дно. — Це, мабуть, ви знаєте краще, ніж я.
Айт повільно нахилився до стола і зазирнув у скриньку. Там лежала мініатюрна радіостанція, хіба трохи більша за долоню руки.
— Дякую, професоре! — радо сказав Айт. — Для мене це будуть найкращі ліки від самотності й тоскноти.
— Обережніше користуйтесь цими ліками, Айт! Навіть і такий передавач, як оцей, можна запеленгувати. Слухайте мене щодня о дев'яносто дев'ятій годині. Вас я називатиму «Син». Відповідати мені не треба. Тільки коли буде справжня, гостра необхідність, увімкніться на короткий час. Якщо ж я мовчатиму протягом десяти днів, знайте: зі мною сталося лихо. Не відгукуйтесь ні на чий голос, бо в усьому світі є тільки дві такі радіостанції — їх сконструював мій покійний син. Зв'язок з вами я підтримуватиму не для Братства, а в ім'я свого сина.
Якийсь час сиділи мовчки. Потім Лайн-Еу додав:
— Айт, ми розмовляємо з вами востаннє. Хочу вірити, що ви будете переможцем і мені ще доведеться попрацювати над тим, як повернути вам украдену молодість. Але будьмо одвертими: в боротьбі трапляється всяке… Може, ви лишите мені якесь доручення?.. Може, у вас є батько, мати чи кохана дівчина, яким треба буде сказати бодай кілька слів?..
— Дякую вам, професоре! — зворушено відповів Айт. — Немає в мене нікого: ні батька, ні матері, ні коханої. Їх забрав містер Кейз-Ол. Були друзі… Та вони ж і продали мене Кейз-Олу, допомогли запроторити на каторгу.
— Жаль, дуже жаль! Ну що ж, Айт, попрощаємося… Йди, сину, і пам'ятай: зараз настав такий час, коли одинак може знищити і врятувати мільйони людей!
Вони обнялись і поцілувались, оці старики, а тоді молодший з виду, але насправді старший втричі, швидко одвернувся і пішов з кімнати.
— Так… — сказав той, що лишився. — Ну, друже Айт, оце ти й попрощався зі своєю юністю, зі своїми надіями… Вороття немає… Нема!
Він ліг на канапу, утопив погляд у блискучу білу стелю. На очі настирливо сунувся образ стрункої золотоволосої дівчини.
— Згинь, згинь, — шепотів Айт. — Ненависна! Тебе Кейз-Ол купив, як худобину… Тільки ні, худоба не знає, що її продають. А ти продалася сама!
Він застогнав, уткнувся обличчям в подушку. Видіння не зникало, а ставало дедалі яскравішим. Тепер Айт бачив Мей у рожевому купальнику на високому кришталевому постаменті. До дівчини підходить товстогубий, огрядний чолов'яга у золотавому вбранні вищого служника Кейз-Ола і чіпляє їй на плечі пишний вінок квітів… Блискають лампи фоторепортерів. Стрекотять кінокамери. Цмокають якісь панки поруч Айта: «Так, це справжня Цариця краси! Вона зробить бізнес!»
…Це почалося наступного дня після їхньої подорожі до Синього водоспаду. На побачення Мей прибігла радісна, схвильована. Вона одержала повідомлення, що головний уповноважений містера Кейз-Ола розглянув її фотокартки і надає їй можливість взяти участь одразу в останньому турі конкурсу красунь.
— Які фотокартки?.. Який конкурс? — здивувався Айт.
— Хіба ти не пам'ятаєш? — засміялась Мей. — Адже декаду тому я торочила тобі про це весь вечір.
Ні, він не пам'ятав. Але тепер до нього дійшов страшний зміст почутого: Мей погодилася позувати перед усім світом напівголою, сподіваючись одержати ефемерний титул Цариці краси.
— Навіщо це, Мей?
Вона обвила руками його шию, грайливо притулилася щокою до щоки.
— А хіба ти не хотів би, щоб тебе кохала Цариця краси?
— Ти для мене й так найкраща в світі! Я люблю тебе без жодних титулів і любитиму завжди!.. Мей, не треба…
Вона жартівливо почала його ляскати долонею по губах: